Поезія
| Вид материала | Документы |
- Україна: поезія тисячоліть: Антологія, 26.28kb.
- Пугачов Володимир Григорович Нестримна пам’яті ріка (поезія, пісні) книга, 1290.94kb.
- На зламі ХІХ-ХХ ст російська поезія, як І західна, теж переживає бурхливий розвиток., 284.56kb.
- Фонетична І граматичнаструктурамов, 881.2kb.
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості), журналістика, 2146.69kb.
- Українська поезія Криму, 140.26kb.
- Поезія Ліни Костенко у формуванні національної самосвідомості учнів // урок, 37.35kb.
- Літературна кіровоградщина литературная кировоградщина поезiя проза гумор сатира публiцистика, 1632.69kb.
- Поезія І містика, 104.74kb.
«У русів є цар, який зветься «хакан-рус»… І якщо один з них підійме справу проти іншого, то кличе того [на суд] до царя, перед яким вони ведуть суперечку. І коли цар виносить вирок, то його всі повинні дотримуватись. Якщо ж вирок царя виявиться незадовільним для обох сторін, то за його (царя) наказом, беруться до вирішення справи мечами… Суперники вступають у двобій і хто переможе, той і виграє суд».
Ібн-Русте
«Руси розділяються на три частини (племені). Одна частина найближча до Булгару (дунайської Болгарії ?), а правитель (цар) її сидить в місті, що зветься Куйаба і це місто більше за Булгар (на Волзі ?). Найвіддаленіша ж частина [русів] зветься ас-Славійя. А третя група їх зветься ал-Арсанійя, а цар сидить в [місті] Арсі. І люди прибувають для торгівлі до Куйяби. Що ж стосується Арси, то невідомо, щоб хтось з чужинців колись був там, бо вони (руси Арси) вбивають усіх чужоземців, що опиняються в їхніх володіннях. Самі ж вони спускаються водою й ведуть торгівлю… І вивозять з Арси (хутра) чорних соболів і олово (свинець)».
аль-Істахрі
«Куйа(в)а – місто русів найближче [спосеред їхніх міст] до [землі] мусульман. Це місце приємне і там перебуває цар [русів]. З міста [Куйави] вивозять різні хутра й дорогоцінні мечі. Слава – приємне місто і з нього, коли буває мир, везуть товари у країну Булгар. Артаб – місто [русів], де вбивають чужоземців, звідти вивозять дуже гарні леза для мечів…».
«Худуд-ал-Алем»
«Звичай царя русів полягає в тому, що поряд iз ним y його дуже високому замку постійно перебувають чотириста мужів з числа його кращих витязів і поплічників. Причому ті, що знаходяться з ним, найвідданіші, адже кожен з них готовий померти після його (царя) смерті і бути вбитим через нього… Ті чотириста витязів сидять, а уночі сплять біля підніжжя його ліжка. А ліжко його величезне й оздоблене дорогоцінним камінням. І з ним на ліжку знаходиться сорок дівчат для його потреб і розваги. І він ніколи не злазить з того ліжка…
Ібн-Фадлан
«Їхній цар сидить на золотому троні. Навколо нього завжди знаходиться сорок бранок, які мають у руках золоті й срібні кадила, що ними вони окурюють царя ароматичними парами».
аль-Ганафі
«Країна Рус… Мусульмани зарівно з невірними там поїдають м’ясо свиней. Чоловіки й жінки там змішані разом [перебуваючи в одних приміщеннях ?]. Будівлі їхні дерев’яні й шерстяні (войлочні ?). Звідти вивозять льон і [шкури] бобрів. Великі міста в тій землі: Кийява, Черніг, Харка, Сарук».
Хамадані
«Країна Рус. Це величезна земля і в ній багато міст (поселень). Між містами там дуже великі відстані. Там живе великий народ з числа язичницьких. І нема в них закона і немає царя, якому б вони підкорялись. В їхній землі є золоті копальні. В країну цю не прибуває ніхто з чужинців, бо їх там вбивають. Країна оточена горами (лісами ?) і виходять з цих гір численні джерела проточної води…».
аль-Ганафі
«Першим серед слов’янських царів є цар аль-Дір, він має великі міста і багато населених країн (областей)… Поряд з ним і числа слов’янських царів живе цар (племені ?) Аванджа, у нього є міста (фортеці) і великі області (поселення ?), він має багато війська і військових припасів (знарядь). Він веде війни з Румом, Іфранджем (франками), Нукабардом (Італією) і ці війни йдуть з перемінним успіхом… Це плем’я красивіше лицем, найбільше числом і найхоробріше».
аль-Масуді
«Вони (слов’яни) вважають своїм обов’язком слугувати своєму царю, бо того вимагає від них їхня релігія. Цар їхній зветься Смутсвит (Семовит ?), а їжа його – молоко. Вони мають два міста: 1) Вабнит, що знаходиться на сході (країни слов’ян) і деякі його мешканці подібні до русів, 2) Хордаб – велике місто, де знаходиться їхній цар».
«Худуд-ал-Алем»
«Більшість їхніх (слов’янських) племен – язичники… Вони мають багато міст, а також [мають] церкви, де вішають дзвони, у які б’ють молотками, подібно до того як в нас християни б’ють билом у дошку… З цих племен [слов’ян] одне мало раніше владу [над ними усіма]. Його царя звали Маджак (Махак), а само плем’я звалося валінана (валіяна). Цьому племені в давнину підкорялися усі слов’янські племена, бо верховна влада була в нього й інші царі виконували його волю… Плем’я це є одним з корінних племен слов’янських воно [і нині] шанується між їхніми племенами, і [раніше] мало зверхність серед них. Потім же почалися чвари між племенами, порядок був порушений, вони поділилися на окремі клани й кожне плем’я обрало собі [особливого й незалежного] правителя».
аль-Масуді
«Вони (руси) прибувають зі своєї країни і стають на ріці Атил (Волга) і будують там собі великі дерев’яні будівлі. І збирається їх в одному такому домі до десяти або й двадцяти. І в кожного з них [окрема] лава, на якій сидить він сам і з ним його дівчата-красуні [привезені] на продаж купцям.
І [час від часу] хтось із них з’єднується з однією з дівчат, а його товaриші сидять і дивляться. Він же (рус) не спиняється і не полишає дівчину, доки не задовольнить своїх потреб».
Ібн-Фадлан
«Між слов’янами теж перелюб є дуже поширеним. І якщо дівчина полюбить чоловіка, то [вільно] з’єднується з ним. Коли ж [чоловік] бере собі жінку (одружується), а жінка виявляється незайманою, то живе з нею. Якщо ж виявиться, що вона не вберігла дівочість, то [чоловік її] продає і каже: «Якби в тобі була гідність, то ти зберегала би себе». Якщо ж заміжня жінка вчинить перелюб, то чоловік вбиває її, не слухаючи жодних вибачань».
Гардизі
«У кожного [з витязів царя русів] є дівчина, яка прислуговyє йому, миє йому голову і готує їжу. А ще [є в нього] інша дівчина, з якою він займається коханням і [нерідко] робить це в присутності царя…
«Коли в них (русів) помирає хтось із перших людей, то йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди, а з ним кладуть одяг, золоті прикраси, що він їх носив, туди ж опускають різноманітні наїдки, посудини з напоями, карбовану монету. На довершення до всього до могили опускають живою улюблену дружину покійного. Після цього отвір могили замуровують і жінка вмирає у заточенні».
Ібн-Русте
«Руси спалюють (своїх) мерців, з усім їхнім одягом і прикрасами. З ними (з попелом ?) кладуть до могили їжу й напої».
«Худуд-ал-Алем»
«Коли вмирає в них (у слов’ян) хтось, труп його спалюють. Жінки [на знак скорботи] дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день після спалення покійника вони йдуть на місце, де це відбувалося, збирають попіл з того місця і кладують його зверху на пагорбі.
А коли минає рік після смерті покійного, беруть вони бочок з двадцять меду, йдуть до того пагорбу, де збирається сім’я покійного, їдять і п’ють а потім розходяться… Коли ж померлого палять, то вони влаштовують гучні веселощі, виражаючи радість з приводу милості, яку надав покійному бог».
Ібн-Русте «Вони (слов’яни) спалюють своїх небіжчиків тому, що вклоняються вогню».
аль-Марвазі
«Вони (слов’яни) усі вклоняються вогню… Під час жнив вони підіймають до неба ківш із просяними зернами й кажуть: «Господи, ти, який давав нам дотепер їжу, пошли нам її й надалі удоста».
Ібн-Русте
«Слов’яни розділяються на різні племена, між якими спалахують війни і вони мають царів. Деякі з них сповідують християнство, деякі ж не мають священного писання і не підкоряються жодному [релігійному] закону. Будучи поганами, вони нічого не бажають знати про закон… Між ними є вогнепоклонники, але є так само й сонцепоклонники… Вони спалюють своїх мерців і вклоняються їм».
аль-Масуді
«У русів є такі відуни, влада яких поширюється навіть на їхніх царів. Відун може узяти будь-кого – чоловіка або жінку – накинути йому зашморг, і задушити до смерті, кажучи, що то жертва богу. І ніхто не скаже йому ані слова і не виявить невдоволення».
«Земля слов’ян багата. І багато вони займаються торгівлею». «Між собою вони (слов’яни) розраховуються старими шкірками білок, на яких немає шерсті і тому їх не можна ні для чого використати і ні для чого вони не придатні. Якщо шкірка голови білки і шкірка її лапок цілі, то вісімнадцять таких шкірок дорівнює вартості срібного диргема.
Шкірки зв’язують докупи і таку в’язку називають джу.кн (= гривня кун ?). За одну таку шкірку дають чудовий круглий хліб, якого вистачає (на добу?) сильному чоловіку. І на ці (шкіряні гроші) купують будь-які товари: бранців, золото, срібло, хутра і таке інше.
«Диргеми русів – це шкірки білок і соболів без шерсті, але з хвостом, передніми й задніми лапами, кігтями й головою. Якщо ж чогось не вистачає, то шкірка вважається зіпсованою [знижуючись в ціні]. І їх (шкіряні гроші) не вивозять з країни русів, але купують за них товари. Ваг руси не мають, тільки певні злитки металу»…