Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   67

Поліщуки – окремий, хоча і нерозвинений етнос



Моє Полісся голубе й зелене,
Усе в озерах, ріках, джерельцях.
У цілім світі ти одне для мене,
Моє Полісся, в вікових лісах.

Тут небо найрідніше і ласкаве,
Тут всі дороги і стежки мої.
Гнучка верба схилилася над ставом,
В кущах бузкових вічні солов’ї.

І пишний кущ калини під віконцем,
Де пташечка своє гніздечко в’є.
На цій землі усе під щедрим сонцем
Найкраще в світі, рідне і моє.




Західні поліщуки

Полішукі (дуліби, червонноруси, руси) – східнослов’янська етнічна спільність, що має ознаки самобутнього етносу, корінні жителі Західного Полісся Білорусі, Україні та Польщі. В даний час у них немає єдиної етнічної самоназви і розвиненої єдиної етнічної самосвідомості. Згідно  ряду історичних джерел, в далекому минулому їх предки мали загальну назву «дуліби», а з назв окремих племен або груп племен дулібів відомі «бужани» і «волиняни». В історичних джерелах зазначено їх проживання на території Західного Полісся ще в першому тисячолітті н. е.. Зокрема, відомо, що в VII ст.мешкаючи на Західній Волині дуліби відбивали навалу аварів. З X ст. перебували в складі Київської Русі.

Частина етнічної території західних полешуков знаходиться в Білорусі, частина – в Україні, а частина – у Польщі (Західна Волинь і Підляшшя). Західні полішуки мають самобутні риси власної мови . Особливості традиційної культури, побуту, психічного складу, самосвідомості, мови, історично-державного розвитку виділяють західних полішуків серед інших слов’янських народів (білорусів, росіян, українців, поляків та ін) як однопорядкові з ними по глибині своєї неповторності та історичної своєрідності етнічної спільності , яку, гадаю, виправдано прирівняти до о

Найбільш аргументована в сучасній науці точка зору, згідно з якою західні полішуки є в основі своїй слов’янським народом. У генетичному плані проглядається найбільш близька спорідненість їх з білорусами, українцями, росіянами. Деякі дослідники вбачають таку ж близьку спорідненість західних полешуков зі словенцями, чиї прабатьки мігрували на територію нинішньої Словенії в VII ст. н. е..

Західне Полісся – етнічна територія західних полішуків. Назва Полісся згадується у Галицько-Волинському літописі (близько 1276), що збереглася в списках Іпатіївського літопису. Відносилося воно до території на південь від м. Копили, тобто приблизно до регіону, нині званому Поліссям. На території Західного Полісся західні полішуки компактно розселені, з нею пов’язано їхній етногенез та їх етнічна історія.

Західне Полісся, на відміну від Східного – це басейни річок верхньої Прип’яті та Західного Бугу (Бугу). Площа близько 50 – 60 тис. км. кв. Рельєф переважно рівнинний, висота 100-200 м над рівнем моря. Вододіли річок низькі і плоскі, проходять через болота, іноді через піщані дюни і вали. Є окремі пасма і височини (наприклад, Волинська). Річки течуть повільно по заболочених долинах. Клімат помірно континентальний. Протяжність теплого періоду року 250 – 260 днів. Опади від 500 до 600 мм на рік. Кліматична система Полісся в цілому та Західного Полісся, зокрема, істотно впливає на клімат усієї Європи.

Внаслідок антинаукового повного і некваліфікованого осушення Західного Полісся в другій половині XX ст., Особливо в Білорусі, географічні умови життя західних полішуків сильно змінилися.

Етнічна територія західних полішуків входить своїми частинами до складу Білорусі, Польщі, Україні. У геополітичному плані Західне Полісся займає стратегічне становище з точки зору взаємин Білорусі, Україні, Польщі, а також Західної і Східної Європи, у тому числі Росії. Західне Полісся – найпряміший сухопутний шлях руху з Росії (а також з значної частини азіатського регіону) в Західну Європу і навпаки.

За підрахунками, усього західних полішуків у світі понад 3-х мільйонів. Імовірно понад 2-х мільйонів західних полішуків проживає в Україні, понад півтора мільйона – в Білорусі, в тому числі в Західному Поліссі Білорусі – понад мільйон. Найменше західних полішуків проживає у Польщі. Багато західних полішуків проживає за межами Білорусі, Україні, Польщі, у тому числі в Австралії, Аргентині, Канаді, Росії, США.



Сарненські поліщуки

На етнічній території західних полішуків розташовані такі міста як Брест (Бересть, Берестя), Кобрин, Малорита, Пінськ (у Білорусі), Володимир-Волинський, Ковель, Луцьк, Сарни (в Україні), Мельник, Хелм (Холм) (у Польщі) . Багато з цих міст відомі з дуже давнього часу. На території Західного Полісся знаходиться значна частина заповідника «Біловезька пуща».

Західнополіський етнос сформувався на давньослов’янськой основі з дулібів, до яких належали племена волинян, бужан, частково з дреговичів, деревлян.

Історичний період формування єдиного етносу західних полішуків переважно з близькоспоріднених племен дулібів приблизно той же, що і єдиних білоруського, українського етносів – Х – ХУ ст.ст. Можливо, формування єдиного западнополесского етносу почалося набагато раніше X ст. Згідно з дослідженнями деяких істориків, бужани (одні з прабатьків нинішніх західних полешуков) нібито згадуються в історичних джерелах ще в V ст. до н. е.. під назвою будини, а в перших століттях н. е.. вони нібито згадуються під назвою серби (не ототожнювати з нинішнім сербським етносом). Бужани згадуються і в “Повісті временних літ”. Сукупність або навіть союз західноднополеських племен під назвою дуліби, основу якого складали бужани і волиняни, успішно воював, як зазначається в історичних джерелах, з аварами в першій половині VII ст. н. е.. На початку X ст. дуліби брали участь в поході князя Олега на Царгород. Згодом вони увійшли до складу Київської Русі.

Західні полішуки з початкового моменту формування їх як єдиного етносу складалися в якості державного народу з сильно вираженою державною самосвідомістю, що тяжіє до створення власної державності і до державної форми соціально-етнічного буття. Предкам нинішніх західних полішуків не був чужий і демократичний устрій (феодальний) громадської організації життя.

Сильна орієнтація формувала західних полішуків на державний устрій етнічного життя привела ще в глибоку давнину до повної ліквідації в них ознак родоплемінного суспільного життя: родоплемінної культури, родоплемінних зв’язків та організації. Західні полішуки в масі своїй відчувають благоговійний страх перед державною владою і багато хто з них одночасно прагнуть до неї.

Західні полішуки брали участь у боротьбі проти російської окупації на початку 1790-х років, на початку 1830-х років, на початку 1860-х років, проти польської окупації в 1920-х – 1930-х р. р., проти німецько-фашистської окупації в 1941 – 1944 р. р. У складі Великого князівства Литовського, Руського, Жемойтского та ін західні полішукіи брали участь у всіх справедливих і несправедливих війнах, які вело це князівство.

Державна історія західних полішуків налічує багато сотень років, починаючи з перших князівств приблизно в X ст. У XIV ст. найбільша частина західнополіських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Після смерті Романа Мстиславича в 1205 р. настав тривалий період розпаду створеної ним федерації феодального типу західнополіських і включених в неї інших князівств, яке історики називають Галицько-Волинським або Волинсько-Галицьким. Данило Романович був названий князем Галицьким, оскільки не його брата Василька, а саме його мав намір батько посадити на князювання в Галичі, в якому Роман Мстиславич заснував свою резиденцію, і зробити своїм наступником.

Після тривалої боротьби за нове об’єднання західнополіських земель і за приєднання до них земель інших народів Данило Романович створив  вельми централізовану для того часу велику за територією і сильну державу, з яким рахувалися в Європі. Римський папа наділив Данила Романовича титулом «король», а очолювану ним державу – назвою «королівство». Це держава отримала назву «Королівство Русія», але з офіційною православною церквою, а не католицькою, яку Данило відмовився визнати головною в Королівстві всупереч побажанню Ватикану зробити це в обмін на королівський титул. Громадян королівства “Русія” іноземці називали русами, і можливо, самі її громадяни називали себе русами. Деякі жителі Полісся, що потрапили під німецьку окупацію в 1-у світову війну, розповідали, що німці іноді називали їх русами.

Ні історичних, ні етнічних підстав для приєднання етнічної території західних полішуків як до України, так і до Білорусі не було. Вони ніколи до цього не входили до жодної з українських  чи білоруських держав. Адже Велике князівство Литовське, до якого увійшла в XIV ст. велика частина етнічних земель західних полішуків, було не білоруською державою, а багатоетнічною федеративною державою Етнічна територія західних полішуків не входила в єдину білоруську і в єдину українську держави, бо ж до XX ст. ні у білорусів, ні в українців не було держави, яка б об’єднувала  весь або майже весь етнос.  Галицько-Волинське князівство було західнополісько-українською  федеративною державою феодального типу, причому  на основі насильницького приєднання Галицької землі до Володимиро-Волинського князівства (двічі). Двічі до нього була насильно приєднана і Київська земля. Входження ж князівств предків західних полішуків в Київську Русь теж не не може бути підставою для чиїх-б то не було домагань, бо ж Київська Русь була  федеративною державою російського, українського, західнополіського і частково білоруського етносів.

У XX століття західні полішуки увійшли, не маючи значного шару своєї етнічно орієнтованої інтелігенції, щодо завершеної нормованої, літературної мови, системи національно-етнічного утворення, своєї державності і навіть культурно-мовної автономії, законів, що захищають інтереси західнополіського етносу. Проте західні полішуки не тільки страждали, боролися проти гноблення, за збереження себе як етносу.

Західні полішуки активно брали участь у визвольній війні 1648-1654 р.р. українського, західнополіського і білоруського народів за звільнення від гноблення польських та полонізованих українських, своїх і білоруських феодалів, спираючись при цьому на підтримку російського народу.

Західні полішуки внесли значний вклад у національно-визвольне повстання в межах колишньої Речі Посполитої за звільнення від Россійсской імперії. Велику роль зіграли західні полішуки у національно-визвольному повстанні  проти Російської імперії.

Однак , духовна та організаційна роз’єднаність західних полішуків, що виявляється й у відсутності позадержавних етнічних форм відносин, які могли б згуртувати цей народ, обумовлена ​​багатьма причинами. Є серед них і сучасні причини, викликані впливом науково-технічного прогресу, ускладненням суспільного життя, дедалі більшим взаємовпливом народів один на одного в процесі об’єднання людства, які розмивають і послаблюють родово-етнічні відносини. Вплив цих факторів виявляється в більшій або меншій мірі на всі народи, що йдуть по магістральний дорозі світового прогресу. У той же час на роз’єднаність західних полішуків впливають і причини, пов’язані з особливістю їх історичного шляху. Одна з них – вікове  придушення етнічної самобутності народу Західного Полісся, їх штучна примусова деетнізація (денаціоналізація) і асиміляція, позбавлення їх власних мови, культури, історичної пам’яті, території, державності. Проте це навряд чи першорядна історична причина. Є чимало народів (вірмени, євреї та ін), які піддавалися не меншим, а навіть більшим переслідуванням, ніж західні полішуки, проте зуміли зберегти свої глибоку самобутність, засновану на усвідомленому відчутті загально етнічного  кровного споріднення,свою історичну пам’ять перед лицем жорстокого світу. Вбачається, одна з істотних причин нинішньої  роз’єднаності західних полішуків – це те, що вони не мали повноцінної родоплемінної організації.Через що у них не сформувалися ні сильні, що передаються з покоління в покоління почуття кровно-етнічного споріднення, ні життєздатні організаційні структури, які відтворюють єдність етносу на недержавному рівні, ні життєві звичаї, норми, культурні традиції, міфи,казки, які здатні скріплювати цю єдність в історичній пам’яті народу і засвоюватися в процесі формування дитини як особистості. Бо ж тоді;