Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 3. оповідання
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   67

Остання територія

Є регіони справжні, цілісні навіть у своїй зруйнованості та потворності. Галичина ж — наскрізь штучна, зшита докупи білими нитками псевдоісторичних домислів і політиканських інтриг. Тисячу разів мають рацію ті, котрі стверджують, ніби Галичина є всього тільки стоп’ятдесятилітньої давності вигадкою кількох австрійських міністрів. Маньєрично-солодкою ідеєю-фікс певних законспірованих стратегів, які свого часу задалися химерною метою продовжити Європу ще трохи далі на Схід. Європи в них не вийшло, натомість утворився такий собі буфер, свого роду «санітарна зона». Бідолашний Франко піддався їхній містифікації, звідси всі його нещастя, вся здезорієнтована сізіфова діяльність.

Із перспективи, наприклад, Полісся цей край має достатньо карикатурний вигляд. Адже Полісся, ця космічна поганська колиска, басейн Прип’яті та Десни з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученістю джерел, з його визначальними генетично-культурними кодами, з найархаїчнішим фольклором, епосом, діалектами, озерами, торфосховищами, готичними соснами, з пастками на тварин і людей, з підраненими вовками. Полісся — це національний субстрат, це чорнобильський вибір України, це сама справжність, це сокирна автентика і щирість, каральний похід месії Онопрієнка уздовж залізничних колій та шосейних шляхів. Полісся — це повільність і понурість, це доведений майже до повної зупинки час, це повзуча комуністична вічність, що зусібіч обклала ненависний сторозтлінний Київ, це сама глибинна чорна українськість.

Із перспективи Полісся Галичини не існує, точніше, вона є, але цей факт нічого не вартий. Галичина — це не-Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація.Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені — звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина — містечкова, батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки, і якщо ти не покруч, а, наприклад, Стефаник, то тобі залишається невблаганно спиватися в першому-ліпшому Русові. «Між іншим, нині в Івано-Франківську геніїв уже більше, ніж у Москві», — іронізує колючий Ігор Клех, також галичанин, також геній, у своїй найновішій московській книжці.

Іронічний тон тут як ніколи доречний. Галичина вся іронічна й імморальна, тому це вічне відступництво і пристосуванство, перманентне уніатство, продані в Америку діти. Галичина — це показна й поверхова, як накладні манжети, панськість, кумедне розшаркування навсібіч, цілування ручок і клямок із так і невизбутим селюцьми причмокуванням, це безконечні й напівсонні, з тяжкою пообідньою оскоминою розмови про Європу, Европу, Еуропу, про європейськість, європейське значення-призначення, європейську культуру й кухню, про шлях до Європи, про те, що «і ми в Європі» — тим часом уся так звана «духовна продукція» Галичини здатна поміститися в одному-єдиному львівському чемодані середніх розмірів. Галичина тільки й може, що натужно наслідувати Європу, яка, до речі, сама по собі вже давно нічого не може (Шпенглер ще коли про це сказав!). Галичина — це плагіат, тим жалюгідніший, що плагіатор обрав для плагіату наймертвотніший з можливих об’єктів.

Усе інше — це кава, домашні лікери, торти й тістечка, диктат домогосподарок, вишивання серветок, це також повидла і джеми, рушники, килими, несмак і кіч, словом, цвітіння галицького міщанства у повний зріст.

Із перспективи Полісся Галичина не просто жалюгідна, — вона постмодерністська.

Але я маю інакшу перспективу. Точніше, не маю її, бо перебуваю тут, усередині, це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ. Фортечні мури навколо нього давно повалено, рови засипано історичним хламом і культурним сміттям, якоюсь битою порцеляною, уламками чорної гаварецької кераміки та гуцульськими кахлями. Моя лінія оборони — це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть, ці клапті, що розлазяться навсібіч…

Бо ми є -

Суспільство з перебитим хребтом

Давно вже стало звичкою сприймати українську історію як суцільний мартиролог жалобних подій, серед яких ліквідація Запорозької Січі року 1775-го виглядає одним із найдраматичніших епізодів.  Історія України — наче сповідь одвічного підлітка, що ніяковіє перед старшими “пацанами”, постійно отримує стусани і шукає по світу добру душу, яка  б  заступилася.

7 травня 1775 р. на засіданні Ради при царському дворі Катерини II вирішили: Запорозька Січ, котра протягом 6 років війни напружувала свої людські та матеріальні ресурси й спільно з росіянами добувала перемогу, має бути ліквідована.

Придушення царем Петром I антимосковського виступу Івана Мазепи 1709 р. зламало хребта Гетьманській Україні. Кривава різанина в Батурині, руйнування Чортомлицької Січі, пущені по Дніпру плоти з шибеницями зі страченими козаками знаменували першу перемогу імперської Росії над українським “сепаратизмом”. Суспільство з перебитим хребтом настільки розгубило орієнтири, що не наважилося сприймати як ворога того, хто завдав йому такої тяжкої травми. Єдине, що лишалося, — тихцем зберігати куці рештки автономії та не дратувати швидкого на розправу господаря імперії надмірним обстоюванням козацьких прав та привілеїв.Сама ж імперія росла і міцніла не тільки силою зброї та релігійної пропаганди.Запаморочливі можливості володіти величезними маєтками і тисячами душ кріпаків, тішитися брутальною зневагою до нижчих за рангом, брати хабарі в масштабах, які досягали рівня річного бюджету пересічної європейської країни, — ось що перетворювало забуття своєї любої вітчизни на річ приємну і корисну. Ті ж із козацьких старшин, кому доля не всміхалася настільки широко, щоб вони могли зробити кар’єру в Петербурзі, плекали надію на здобуття російського дворянства. Задля цього слід було якомога швидше збільшувати статки, перетворювати зубожілих козаків на кріпаків та за першої-ліпшої нагоди відхопити землі у менш верткого сусіда. Хабарництво, судова тяганина, принизливі пошуки “правди” у Петербурзі, жага збагачення з головою поглинули нащадків славетних козацьких старшин, що за “золотих часів” Хмельниччини мали геть інші справи.

Після руйнування Чортомлицької Січі запорожці більше 20 років пробули в турецько-кримському підданстві. Змучені штучним від’єднанням від Гетьманщини, вони повернулися до підданства Росії та заснували у 1734 р. Нову Січ на річці Підпільній. Нова Січ, за висновком Михайла Грушевського, була лише слабкою тінню старої Січі. В глухих закутках степу виникали села, хлібні ниви й галасливі торжища. Як писав історик Михайло Слабченко, “і містечка переорганізовувалися на новий кшталт, хоча зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вешталися запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші”.

Останній запорозький кошовий Петро Калнишевський досягнув успіхів у заселенні безлюдного степу, чим закладав основи економічної незалежності Війська Запорозького. Змінювалася і вдосконалювалася управлінська мережа Запорожжя, суворо переслідувалися ті запорожці, що за старим звичаєм промишляли грабунком на торговельних шляхах, нападали на кримських татар і ногайців чи гайдамачили у Польщі. На кінець 1760-х рр. Калнишевський був чи не єдиним козацьким урядовцем, який нажив величезний статок, не завдячуючи при цьому імперії.

Незадоволення Калнишевським росло: одні бунтували проти спонукання до дисципліни, інші вважали, що дозвіл селянам селитися у запорозькому степу брутально порушує козацькі звичаї, когось дратувала заможність січових урядовців, а дехто сам мірився взяти до рук булаву як гарантію майбутнього багатства. 26 грудня 1768 р. на Січі спалахнуло повстання. Повстанці погромили корчми і, вдосталь попиячивши, відчули достатньо сили для обрання нового кошового отамана.

Восени 1768 року розпочалася затяжна російсько-турецька війна. Калнишевський ще поводив себе як майже незалежний урядовець. Всупереч петербурзьким указам він прийняв на Січі турецьких посланців, вислухав їхню пропозицію про перехід Війська Запорозького на бік Туреччини і не став чинити жодних перешкод для їхнього від’їзду.  Невдовзі російські гармати розтрощили турецькі батареї, що прикривали підступи до міста. Втративши надію на оборону, турки і татари кинулися в море, аби вплав дістатися до турецьких кораблів, що стояли в кафинській гавані. Багатьох дістали російські кулі і ядра, решта потонули, так і не допливши до рятівних суден.Росіяни стали повними господарями Криму.

 7 травня 1775-го на засіданні Ради при царському дворі Катерини II вирішили: Запорозька Січ, котра протягом 6 років війни напружувала свої людські та матеріальні ресурси й спільно з росіянами добувала перемогу, має бути ліквідована. Тож наприкінці травня майже 40-тисячне російське військо виступило на “атакування” Січі і окупацію Запорозьких Вольностей. З 4 на 5 червня командир лівобережного корпусу цього війська Петро Текелія тихцем нейтралізував запорозьку варту й блокував усі вулиці Січі. Однак кошовий, старшина та понад 3000 запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелія відрядив до них полковника Мисюрєва, щоб оголосити волю Катерини ІІ та примусити Калнишевського здатися на монаршу ласку. Кошовий певний час не впускав російського посланця: запорожці сперечалися. Можливо, справа вирішилася промовою отця Володимира Сокальського, котрий засудив пролиття православної крові. Згодом кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий дали себе арештувати, не сповна розуміючи, за що. Адже кожен міг розповісти про свої заслуги перед Російською імперію, показуючи на отримані від неї золоті медалі. Втім, їй це вже було нецікаво. Хижа, підступна, сильна і ефективна імперія використовувала всіх, кого тільки можна. І, використавши, викидала. Бо ніхто і ніщо не могли їй у цьому завадити чи закликати її на суд вселенської моралі. Адже про останню з Господом Богом домовилися російські церковні ієрархи. Можливо, давши хабара…


РОЗДІЛ 3. ОПОВІДАННЯ