Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Лист з минулого
Подобный материал:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   ...   67

Сповідь “штрафника”


Савчин О.М.



Спасіння, бути пораненим.

22 червня , початок Великої Вітчизняної війни - день, коли горло стискує кліщами, а в очах проступають сльози…


Не так давно, за радянських часів по школах ходили ветерани і розповідали про свою героїчну молодість. Розповідали шаблонно. Вони були героями, а німці так собі, дуже багато стріляли бо мали краще, чим у нас озброєння, але звісно героїчно перемагали  і гнали німців “наші” …

І от цієї весни трапилась мені зустріч зі справжнім ветераном-фронтовиком, який за те, що послав лейтенанта на х…, попав у штрафбат. Я його зачепив за живе, що від війни все дальше, а фронтовиків все більше. Він розпалився , почав свою розповідь, і його поглинали хвилі гарячої пам”яті…..” Я  ніякий не герой, отож фамілія й  моє ім”я хай нікого не інтересує – заявив мій співбесідник і почав свою запальну оповідь.

На передову нас кинули  під  Сарни і… туди, до Ровно. Не помню… Це вже був сорок четвертий рік. Колись ще  у шістнадцятому році, царська армія там стояла, як німець займав, якраз там проходила лінія оборони. І ми тоже попали туди. Були перестрілки, розвідкою займалися, але боїв таких особливих не було. Коли там самольоти налетять, побомблять, коли обстріл… І вже в січні, якраз на Коляди, де велика станція Сарни , там наші готовили крупне наступлєніє. Ми правіше стояли від Сарн, біля величенького села Немовичі, на березі Случа.  Наших солдатів на штурм кинули. Ох і багато полягло їх там, бо йшли ” в лоб” . Я не витримав, от і назвав свого командира- лейтенанта  придурком, і послав його, як кажуть зараз на “три веселі”. Матюкали й обзивали його всі, а почув він тільки мене. Ну, і стуконув “операм”. От так і попав у штрафбат. Могли й розстріляти.  Ох і поколошили нас під тими Сарнами. З кулеметів на водокачці косили наших хлопців, мов молоду траву. Крепко стояли німці. Але ми все одно продвигалися, ще й в окруженіє німців взяли. Не помню скільки, але десь до батальйону…

Німці втікали на Ровно. Заклято, падлюки, захищали свою столицю. Там наш батальйон окружили. Було так, ще до того… До окруженія… Змінювали ми позицію. З одного села в друге. Потім у ліску якомусь командир батальйона сказав мені… У мене так вийшло, що я був командиром отдєлєнія, і разом з тим ісполняв обязанності командира взводу. Бо командир взводу був ранений під Сарнами і попав в госпіталь, ну і само собою йому списали наказаніє. Отож командиром першого взводу штрафників зробили мене , а другого – не помню вже. Ми в тилу, десь на кілометрів п”ять остались.  Зв”язку не було. Затріщало щось в лісі і ми давай стріляти. Стріляли мабуть з мінут десять. І вдруг команда «по своїм!». Але ми не вірили. Думали, що то “бандьори”, хочуть нас в полон взяти, та й кричать по нашому.

Потім, як пройшло, мабуть, минут з двадцять, по “матюгальнику” кричать: «прекратить огонь!». Ми прекратили вогонь. І тут на наші позиції солдати вбігли і давай ” нам  морду чистити”, добре віддубасили нас, ну й добавили ще по півроку строку в наказаніє…

Ще один раз, як нас окружали, то замкнули на якійсь річечці з мостиком… так, як у наших ровенських  селах. Три німецькі танки оказались ззаду нас. Рано, як розвиднилось, пішли в атаку наші автоматчики. Їх перебили всіх. Німці ж тоже не дурні. Вони ж на машинах. Моментально, за півчаса, перекине на тридцять чи двадцять кілометрів. Після цих автоматчиків пішли ми.  З матюками і вигуками “За Сталіна! За Родіну!” поліг майже весь наш батальйон. Мене сильно ранило, а це значило, що я свою вину кров”ю іскупив. Небагатьом з нас повезло залишитися в живих… А їхні автоматчики йшли і йшли. Вже наші прекратили, зайняли оборону, бо нема чим іти. Тоді він пішов в наступлєніє.  Ну то що… а нам якраз перед цим підвезли боєприпаси, повний віз, там, я знаю, може, тонну. Тоді вже вже було чим стріляти ,  як отаву косили ми німця…

Ну то ми одбили цю атаку, одну, другу одбили. А вже третю, третій навал, вже пішла піхота, не автоматчики. Стріляють, і снаряди, і міни летять, і пулі свистять…

Коли тут закипіло — вже з правої сторони не вдержались. Німець в той лісок. Вони в ліску були. З цього села та перейшли в лісок… прорив не вдався, то все військо перейшло в лісок… окружили нас, а ми в ліску оборону зайняли. І там вже, коли з правої сторони не видержали, німець прорвав, потиснув наших. То вже так – і з лоба, і справа дивишся, ще з лівого боку свої. Це все минутами, не то що часами. Може, півчаса. Кожних півчаса та й змінюється обстановка. Став німець наступати, і нам вже нема де діватися. Команда: одбой!

Наступала піхота їхня, і все врем’я міномьоти б’ють. Дуже розвинута була в нього міномьотна артилерія. Невеликі міномьоти і все врем’я гехкає. Це така артилерія дуже удобна.. А як ми почали їх косить, то вони давай назад. Вже хто чим мав, всякими средствами… А ще злєва село, друге велике – Алєксандрія. В селі церква така стояла. З неї пулємьот огньом  густим поливав. Але тут – команда отбой.  Отбой і спускаться вже в яр. Одбили німців, він одкотивсь у те  село, а наші – в яр. Получаєца, шо назад ми пішли, на запад, в бік території, зайнятої ними…чоловік вісім чи дев’ять було нас в групі… і ми так групою, стрілянина кругом, знаєш, шо робиться, і помаленьку так, подальші, подальші. І ночью ми йшли, було тихо…

Вже на ранок ми оказались в якомусь лісі,  вночі здавалось що густий.  Там і заснули – перевтома! Часового виставляли ми чи не виставляли, я вже й не помню. Проснулись, побачили що ми в невеличкій посадці, чую – шум. Піднімаєм голови помаленьку – то метрів двісті дорога і їдуть німецькі машини. Ми долежали до вечора, а вечором наші підоспіли і вибили німців, а мене забрали в госпіталь , де я  проканту- вався до кінця війни…

Під амністію за ранєніє я не попав, а наоборот за те, що попали в окруженіє і лишили свої позиції, запроторили мене у Воркуту, до ведмедів…  П”ятдесят років там прожив. Потягнуло додому. Ось так тут, на Батьковщині і доживаю вже свій вік. Ветераном мене ніхто не щитає, а пенсію получаю таку, що й померти боюся, бо й на похорони собі не відклав… Добре хоч таку дають, а то не знаю, де й подівся б. Недовго залишилося мучитися на цьому світі, якось видержу….”

 Ось така вийшла сповідь мого земляка, одного  із мільйонів свідків і учасників життя двадцятого століття – століття бурхливого, кривавого, драматичного; століття, яке кільком поколінням поламало долі, постинало голови, розтерло в табірну пилюку, звело зі світу голодоморами, зігнуло хребти колгоспним рабством, кинуло під кулі і бомби… Вони приходили  на цю землю для того, щоб радіти, сміятись, сподіватись –одні  вмирали, а одиниці ще живуть, так і не збагнувши всієї глибини жаху і несправедливості пекельного часу…





Лист з минулого




    Перебираючи свої старі бумаги, натрапив на лист  від батька, який був написаний на початку 80-років минулого століття. Похапцем  витягнув пожовтілий лист з конверта. Звідти війнуло нашою хатою,  таким приємним домашнім, сільським теплом.

      Стіни наче розступилися і до мене в гості  через тридцять років прийшло рідне село, а за ним околиці і весь поліський край... Ось бачу,  за височенними скрипучими тополями, засніжену хатинку під вишнями на краю села. Повний двір, білого і колючого від вітру снігу. До колодязя, що одиноко сумує серед двору, веде витоптана доріжка, а в хаті весело палає вогонь, потріскують в грубці березові дрова... Рексу, в будці під снігом, мабуть сниться в цей час літо, а батько сидить за столом, навпроти вікна, і доки ще не стемніло, бо ж світло пропало через вітри, пише мені листа... Лист з того минулого глядів на мене до болю знайомою батьківською каліграфією і наче передавав уклад тогочасного села...

     «Добрий день, а може вечір дорогий мій  сину і вся твоя сім"я. Сьогодні Різдво, а по нашому Коляди. От ми прийшли з мамою з церкви і доки почнуть ходити колядники, мама заставила написати до тебе листа. Ми слава Богу всі здорові, чого й Вам усім бажаємо. А поки що ми скрипимо, як оте дерево під вітром, на зимовій стужі....» - красивим почерком повідомляв батько.

     Я здогадався, що лист писаний не за один присіст, мабуть кілька вечорів батько корпів над ним,  намагаючись ,  як найкраще і повніше розповісти про їхнє життя - буття.. В моїй пам" яті постав його  образ, такий же, як зараз, на його могильному пам" ятнику... Задумливо  примружені очі, в одній руці ручка , а другою вперся в підборіддя і напружено думає, щоб нічого не пропустити; схилившись над шкільним аркушем у клітинку. І зараз цей аркуш дихав на мене  добротою і  одночасно викликав тяжкий сердечний щем, а перед очима воскресло минуле...

      Коли пішов із села, мені було вісімнадцять років. Чотири вчився у далекому південному місті, два був в армії, а потім..., аж по сей час, живу так далеко від села, що й пташка не долетить. В село приїжджаю рідко...І тепер, коли читаю старенький лист з минулого, коли мої роки вже котяться на  відчайдушних гальмах з гори, щоб десь не розбитися на крутих життєвих поворотах, не впасти і загубитися на цій  життєвій дорозі; дні за днем пролітають надзвичайно швидко.  І чомусь на цьому шляху так багато було тих буденних тижнів, що геть витиснули оті поодинокі дні, що приносять радість...

      Я міцно жив своїм селом, наче нікуди і не виїжджав з відти. Адже там я навчився любити і ненавидіти. Звідти протоптав стежку у широкий світ. В ньому вперше калічив ноги об стерню та засохле груддя , і які загоював листочками подорожника. Тут зустрічав перші світанки, рахував зорі і блукав з дівчиною  юнаком темними ночами...

   Саме у ньому мені вперше зійшло сонце над лугами, а теплий весінній вечір заколисував

мене сільською музикою ночі, під спів невгамовних солов"їв.  І мабуть тут, в селі , я навчився слухати і вперше зрозумів непрості закони сільського життя, тут же, в лагідних водах  повільної Язвінки - в старому кориті відкривав закони Архімеда; восени разом з такими ж , як сам хлопцями - сусідами зігрівалися димом біля багаття, на якому не вміло, на вербових лозинах смажили сало... і там же - у селі відчував перші принади життя, біль кривд і тяжкі втрати родичів та друзів...

    І от вже...прошуміли, пролетіли роки, вже вкрилися сріблом скроні, і нема вже до кого їхати в оте, що не дає спокою, село, бо ж ті рідні душі і сільські картинки живуть хіба що у моїх спогадах про минуле...