С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Регіональна політика інноваційного розвитку Кубанский государственный университет ГОУ ВПО «Самарский государственный университет» Інвестиційна підтримка інноваційних процесів Вдосконалення державної регіональної політики у прикордонних регіонах Проблемы формирования стратегии развития приграничных территорий Регіональна диференціація цін як свідчення нерівномірного соціально-економічного розвитку регіонів україни Напрями забезпечення інновайціного розвитку регіонів Западная система экологического управления и возможности её применения в украине Проблеми формування економічного механізму природокористування Оцінка перспектив проведення екологічної сертифікації сільськогосподарських угідь в рівненській області

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

Регіональна політика інноваційного розвитку


Регіональна інноваційна політика представляє собою частину соціально-економічної політики регіону, яка включає до себе цілі, завдання, напрями, форми участі регіону в розвитку науки та техніки, напрями підвищення інноваційної активності підприємств та організацій в регіоні та взагалі відображає ставлення регіональних владних структур до інноваційної діяльності. Розробка та впровадження регіональної інноваційної політики є важливим напрямом регулювання інноваційних процесів.

В сучасних умовах проблемі створення ефективної політики інноваційного розвитку регіонального рівня приділяється все більша увага. При цьому розглядаються такі питання як підтримка фундаментальних та прикладних наукових досліджень, вибір напрямів науково-технічного розвитку регіону, удосконалення системи стимулювання та підвищення інноваційної активності промислових підприємств регіону, пошук та оптимізація джерел фінансування інноваційної діяльності тощо.

Основою створення ефективної регіональної політики інноваційного розвитку являються державна економічна стратегія, економічні та інноваційні прогнози розвитку регіону, а також інноваційна стратегія регіону.

Інноваційна стратегія регіону має на меті формування пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в регіоні, тому саме на її базі можливо створення регіональної політики інноваційного розвитку.

Регіональна політика інноваційного розвитку включає до себе мету політики інноваційного розвитку, органи регіонального управління, прямі та непрямі методи управління; інформаційну систему підтримки інноваційної діяльності; інструменти впливу регіональних органів державної влади на суб’єкти інноваційної діяльності.

Метою регіональної політики інноваційного розвитку є створення економічних, політичних, організаційних, інформаційних умов здійснення інноваційної діяльності в регіоні; підвищення ефективності інноваційної діяльності як основи забезпечення конкурентоспроможності підприємств регіону; розширення використання інновацій у вітчизняному виробництві та підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних підприємств.

Методи управління інноваційним розвитком на рівні регіону можна виділити прямі (насамперед, фінансування інноваційних проектів та програм за рахунок регіональних інвестиційних ресурсів), а також непрямі, до яких слід віднести створення привабливих умов інноваційної діяльності в регіоні з використанням сучасних інструментів гарантування, організаційного та інформаційного забезпечення, розвитку інноваційної інфраструктури тощо.

Пряме регулювання може здійснюватись через фінансування наукових досліджень, науково-технічних розробок, а також проектів, що передбачають впровадження нововведень у виробництво та включені до програми інноваційного розвитку регіону, за рахунок коштів обласних та місцевих бюджетів, що взагалі необхідно для стимулювання інноваційної активності. Але в сучасних умовах існує проблема недостатності фінансових ресурсів з цих джерел фінансування, що призводить до обмеженості використання цього методу впливу. Цим обумовлено необхідність визначення та активного використання непрямих методів регулювання інноваційних процесів на рівні регіону.

Непряме регулювання передбачає створення сприятливих умов здійснення інноваційної діяльності на території даного регіону.

Сьогодні в України створено мережу регіональних центрів інноваційного розвитку з метою здійснення непрямого впливу на інноваційний розвиток регіону, а саме аналізу та оцінки інноваційного потенціалу регіону, підтримки реалізації інноваційних проектів та програм розвитку регіону, що взагалі направлено на реалізацію пріоритетних напрямів інноваційний розвиток регіону. Функціонування таких центрів необхідно для оптимізації взаємостосунків суб’єктів інноваційного процесу в регіоні, покращення інформаційної системи інноваційної діяльності, а також координацію інноваційного розвитку в регіоні в контексті національної стратегії інноваційного розвитку [3].

Таким чином, регіональна політика інноваційного розвитку є дієвим інструментом підвищення інноваційної активності в регіоні, створення привабливих умов інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, а також основою збалансованого економічного розвитку регіону.

1. Городова И.Б. Управление инновационными процессами : учебное пособие / И.Б. Городова; Кемеровский технологический институт пищевой промышленности. - 2-е изд. испр. и доп. - Кемерово, 2007. - 110 с.
   
2. Инновационный менеджмент: Концепции, многоуровневые стратегии и механизмы. - перераб., доп. – М. : Дело, 2006. – 584 с.
   
3. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про створення регіональних центрів інноваційного розвитку» від 3 травня 2007 року № 255-р. [Електронний ресурс] // Режим доступу: a/index.php?lang=ru&get.
   

Федорова Ю.С.

Кубанский государственный университет


Экологическая составляющая социальной ответственности бизнеса


Последние опросы ВЦИОМ показывают [1], что большинство россиян не удовлетворены состоянием окружающей среды в месте их проживания/. 55--58% опрошенных, в особенности жители больших и малых городов, отмечают неблагополучную экологическую обстановку. Еще 52% говорят о ее ухудшении за последние пять лет. Причем главными виновниками, по их мнению, плачевного состояния окружающей среды, 41 % респондентов называют корпорации или промышленные предприятия. В этих условиях вопросы защиты окружающей среды становятся неотъемлемой частью политики и социальной ответственности бизнеса.

Проблема заключается в том, что представления о социальной ответственности рядовых россиян и бизнесменов существенно различаются, а нормальная обратная связь между ними пока не налажена.

В настоящее время существуют различные определения социальной ответственности бизнеса.

Европейская комиссия определяет социальную ответственность бизнеса как «понятие, руководствуясь которым компании на добровольной основе интегрируют социальные вопросы и вопросы охраны окружающей среды в свою деятельность и взаимодействие со всеми заинтересованными группами» [2].

Аналогично, согласно определению Департамента торговли и промышленности Великобритании [3], социальная ответственность бизнеса предполагает, что: «…предприятия уделяют внимание тому, как улучшить свое социальное влияние, влияние на локальный сектор экономики и влияние в области охраны окружающей среды, свое воздействие на общество и социальную сплоченность, права человека и правила охраны окружающей среды, справедливость ведения торговли и возможные пути нарушения этой справедливости. Социальная ответственность бизнеса касается и крупных мультинациональных корпораций, и малых предприятий локального уровня».

Рекомендации, принятые Организацией экономического сотрудничества и развития в сентябре 2000 г., [4] призывают бизнес вносить свой вклад в развитие экономической и социальной сфер, охрану окружающей среды для достижения устойчивого развития. Они также призывают участвовать в деятельности, способствующей укреплению позиций стран, в которых работают корпорации, и не стремиться обойти правила, сформулированные в местных законах в том числе об охране окружающей среды. Кроме того, следуя высоким стандартам распространения информации, отчетности и аудита, бизнес должен предоставлять своевременную, регулярную, надежную и релевантную информацию о своей социальной, этической и природоохранной политике.

По мнению ряда экспертов [5], в России у граждан до недавнего времени не было четкого понимания социальной ответственности бизнеса как дополнительного вклада в развитие общества, традиционно считалось, что этим должно заниматься государство. И только нарастание социально-экологической напряженности в ряде регионов, в том числе связанных с реализацией крупномасштабных инвестиционных проектов, постепенно меняют эти представления. К числу позитивных практик в этом направлении можно отнести, например, внедрение системы «Зеленых стандартов» при подготовке к проведению зимних олимпийских игр Сочи-2014.

Среди всех возможных направлений проявления социальной ответственности экологический критерий является одним из самых молодых и болезненных, что связано с проблемой достижения экономического эффекта при решении экологических проблем. Предприниматели проявляют готовность к участию в экологически ориентированной деятельности, мотивируя ее в основном потребностями улучшения имиджа компании, моральными обязательствами, а также необходимостью налаживания отношений с властью. Однако необходимо понимать, что социальная ответственность в экологической сфере – не только простое соблюдение предприятием законодательно установленных экологических регламентов, а достижение более высоких, чем это предписано законом экологических рубежей.

Мировой финансовый кризис пошатнул и без того хрупкую российскую практику корпоративной социальной ответственности и показал насколько незрелой является сама система отношений бизнеса, власти и общества. И большинстве случаев сегодня социальная ответственность в экологической сфере подменяется административной. Подобный подход в краткосрочной перспективе мало способствует преодолению экологических проблем, а в долгосрочной — не создает предпосылок устойчивому развитию.

1. Всероссийский центр изучения общественного мнения . ссылка скрыта
   
2. European Commission 2002: 3 .eu
   
3. UK Department of Trade and Industry ссылка скрыта
   
4. Организация экономического сотрудничества и развития ссылка скрыта
   
5. Уочман П., Форстер М. Социальная ответственность бизнеса. Социальная политика: экспертиза, рекомендации, обзоры. pol.ru.
   

Филатова А.В., Шишкина Е.С.

ГОУ ВПО «Самарский государственный университет»


Стратегия экономического развития в Самарской области


7 февраля 2011 года была утверждена стратегия социально - экономического развития Приволжского федерального округа на период до 2020 года. Стратегия определяет основные направления, механизмы и инструменты достижения стратегических целей, и, что немаловажно, в документе отображено не только стратегическое видение развития округа в целом, но и входящих в него регионов. В документе сформулированы такие цели, как усиление глобальной конкуренции, усиление роли инноваций и возрастание роли человеческого капитала, как фактора социально - экономического развития. Значительное место отведено и Самарской области, как крупнейшему промышленному, научно – образовательному и транспортному центру Приволжского федерального округа, обладающему мощным экономическим потенциалом развития. Так же Самарская область стала одним из первых регионов России, осуществляющих кластерную политику еще с начала 2000 гг. Создание и развитие кластеров направлено на повышение конкурентоспособности области. Такой подход не только воздействует на производительность и занятость, но и снимает противоречия между ними. Уровень производительности растет за счет специализации, а уровень занятости как следствие привлечения и формирования новых субъектов экономической деятельности в поддерживающих отраслях. Многие регионы РФ имеют разработанную стратегию социально – экономического развития, обычно это декларативный документ, который содержит анализ бюджета и имеющихся ресурсов региона, оценку возможных перспектив развития и перечень инвестиционных проектов. Но многочисленные программы регионального развития нередко так и остаются на бумаге. Проблема не только в качестве и возможности их реализации. Не более 5% бюджетообразующих предприятий имеют четко продуманные и сформулированные стратегии собственного развития, и государственная политика проводится без учета стратегического видения регионального бизнеса, как основного фактора конкурентоспособности региона. Кластерная политика уделяет центральное внимание формированию укреплению сетей взаимосвязей между экономическими субъектами и участниками кластер для упрощения доступа к новым технологиям, снижения уровня рисков за счет совместной экономической деятельности, в том числе и совместного выхода на внешние рынки и НИОКР. Таким образом, создание кластеров стимулирует появление единой платформы для взаимодействия малого и крупного бизнеса. Однако мировой финансовый кризис заставил внести изменения в программу развития региональных кластеров. Кластер нефтедобычи и нефтепереработки оказался одним из наиболее устойчивых к внешнему воздействию, и объемы производства незначительно отличаются от уровня начала 2008 г. В период с 2010 по 2014гг. ОАО «Самаранефтегаз» планирует инвестировать новые финансовые средства в проекты, предусматривающие ввод в действие новых и простаивающих скважин, месторождений, а так же модернизировать и произвести реконструкцию действующих установок по переработке нефти, что обеспечит производство более качественных нефтепродуктов. Одним из наиболее успешных так же является авиационно–космический кластер Самарской области. Динамичное развитие ракетно–космического производства позволяет уменьшить зависимость региональных производителей автокомпонентов от деятельности ОАО «АвтоВАЗ». Ведущее место в развитии кластера занимает Самарский государственный аэрокосмический университет, получивший статус «Национального исследовательского университета». Ухудшение конъюнктуры мирового спроса и внутреннего рынка привели к сокращению продукции, выпускаемой химической промышленностью. Для сбалансированного развития основных секторов экономики Самарской области предусмотрена стратегия развития нефтехимического комплекса, включающая кооперационное сотрудничество между предприятиями нефтедобычи, нефтепереработки и химического кластера. С наибольшими проблемами столкнулся автомобильный кластер, не уделявший в период своего экономического подъема достаточное внимание решению проблем, которые в условиях кризиса превратились в угрозы существованию предприятию. Сходные проблемы в реализации стратегии могут возникать при отсутствии эффективного административного управления. Русский экономист Н. Д. Кондратьев писал, что «задача построения плана неотделима от задачи его совершенствования, его углубления и уточнения. Только при таком условии выдвигаемый план будет не мертвым, а живым и творческим делом», определяя неразрывность процесса планирования и процесса управления реализацией стратегии. Часто можно увидеть «угасание» управленческого импульса по мере его прохождения по управленческой цепи, поэтому наличие отлаженной и эффективной системы реализации стратегии, обеспечивающей так же и обратную связь, является гарантией выполнения принятых решений. Обратная связь достигается посредством применения инструментов мониторинга и оценки степени реализации целей и задач стратегии.


Філіппков Ю.С.

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова


ІНВЕСТИЦІЙНА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ


Науково-технічний прогрес неможливий без активізації інноваційних процесів, прискореного впровадження у виробництво передових технологій і розробок. Інноваційні процеси істотно змінюють світовий ринок, зміцнюють технічну базу, посилюють взаємозалежність та інтеграцію національних економік.

Питаннями, що пов’язані з дослідженням фінансування інноваційної діяльності та інвестицій в наукові дослідження в Україні займаються багато науковців, зокрема такі вчені як Л.В. Лаврентів, А.А. Пересада, О.О. Другов, Б.А. Маліцький, О.С. Попович, В.П. Соловйов, І.Ю, та ін.

Щоб розробити успішну стратегію інноваційного розвитку, здатну підвищити конкурентоздатність національних виробників, забезпечити зріст валового внутрішнього продукту й підняти рівень життя громадян, відповідні заходи мають виходити з того, як визначається інвестиційна складова інноваційної діяльності.

Інноваціями не можуть вважатися результати НДДКР, технологічні й організаційні ідеї, не доведені до стадії реального впровадження (наукові відкриття, патенти на винаходи й т.п.), так само як і проекти, для реалізації яких відсутні необхідні ринкові умови. Основним показником такої готовності може слугувати бажання бізнесу інвестувати в подібні проекти.

Але як показує практика, українські бізнес-структури не завжди в змозі включати у собівартість продукції, робіт та послуг витрати на НДДКР. І щонайменше, просліджується неготовність українського бізнесу до впровадження сучасних розробок і технологій, відсутність підтримки інноваційної діяльності з боку держави, низьке значення ВВП на одного громадянина при широкому спектрі тематики наукових досліджень, низька конкурентоспроможність економіки.

Через дефіцит фінансових ресурсів, наша держава не може забезпечити адекватну вигоду для себе у використанні сучасних наукових результатів. Значну величину робіт вітчизняні наукові установи виконують на замовлення іноземних держав. Втрати від такого нераціонального використання наукового потенціалу складають мільярди доларів США щорічно.

Згідно Закону України «Про наукову та науково-технічну діяль­ність», відрахування в науково-дослідну сферу передбачені в розмірі не менше 1,7% ВВП, що значно менше рівня відповідних інвестицій в країнах Євросоюзу, США та Японії (від 1,8 до майже 4 відсотків від ВВП). Лише при такому рівні фінансування науки в Україні наукова та інноваційна діяльність почне відігравати свою економічну функцію.

Нажаль ситуація на сьогодні в Україні є невтішною: інвестовані кошти держбюджету в наукові дослідження в 2009 році склали 3398,6 млн. грн, що є близько 0,37% від ВВП (при загальних витратах близько 0,86%) [1].


Таблиця 1 - Динаміка витрат на наукові дослідження в Україні

в 2002-2010 рр. (в % ВВП)

	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
									3міс	6міс	9міс
Витрати на науку з державного бюджету	0,31	0,40	0,42	0,39	0,37	0,39	0,41	0,37	0,32	0,30	0,29
Загальні витрати на наукові дослідження	1,15	1,35	1,23	1,17	0,95	0,85	0,85	0,86	0,93	0,82	0,76

Як видно з таблиці 1, в Україні в 2001-2010 роках фінансування науки жодного разу не досягало того порогового значення, починаючи з якого можна сподіватися на істотний вплив науки на розвиток економіки. Ввесь час зберігається тенденція до зниження загального фінансування наукових досліджень, хоча частка витрат на науку з державного бюджету до 2009 року залишалась приблизно на одному рівні 0,4 % від ВВП. Проте за 9 місяців 2010 року видно більш суттєве зменшення витрат на науку з держбюджету 2326,0 млн. грн (близько 0,3 % від ВВП) і загального фінансування науки в цілому – 5990,7 млн. грн [1].

Аналіз статистичної звітності країн Європейського Союзу свідчить, що країни з найвищим відсотком відрахувань на наукові дослідження в Європі (Фінляндія – 3,48%, Швеція – 3,86% [2]) належать до найбільш конкурентоздатних країн світу. Саме внаслідок суттєвих інвестицій в науку до 90 відсотків економічного розвитку ведучих країн світу досягається завдяки науково-технічному прогресу.

Незадовільний стан інвестування у НДДКР в Україні призвів до падіння основних показників наукової діяльності. Зокрема, починаючи з 1998 р., в країні зменшується число організацій, що займаються науковою діяльністю — з 1518 до 1404 у 2007 р. Ще яскравіше це відбилося на чисельності виконавців НДДКР, яка знизилася з 313 тис. осіб у 1991 р. до 97 тис. осіб у 2007 p., тобто більше ніж утричі.

Таким чином подальший розвиток інновацій в Україні вимагає суттєвих фінансових вливань в науку та НДДКР, які являються одними з найприбутковіших видів інвестицій.

1. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua
   
2. European commission statistics [Електронний ресурс] – Режим доступу: tat.ec.europa.eu
   

Фролов С.М.

Сумський державний університет


ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У ПРИКОРДОННИХ РЕГІОНАХ


Сучасний стан регіонального розвитку України характеризується високою диференціацією регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Це обумовлено як розбіжностями економічного розвитку регіонів внаслідок їх географічного становища чи економічної спеціалізації, так і різною якістю управління на рівні регіональної влади.

Прикордонні території України, внаслідок розташування на периферії та інших факторів, обумовлених сусідством іноземних держав (на економічному, соціальному і культурному рівнях), досить часто є регіонами депресивними та специфічними з точки зору регіонального управління.

Особливе місце прикордонних територій для України пов’язане з тим, що економіка країни є експортоорієнтованою та характеризується значною залежністю від зовнішньоекономічних відносин. Прикордонні території виступають свого роду буферною зоною у відносинах України з іншими державами, для якої характерні значна кількість економічних суб’єктів, що ведуть діяльність у зовнішньоекономічному напрямку, необхідність створення та підтримання інфраструктури для забезпечення перетину кордону і пов’язані з цим митні процедури, контроль за міграційними потоками, підтримання культурного балансу тощо.

Прикордонні території є суб’єктами прикордонного (транскордонного) співробітництва України з іншими державами, що здійснюється не лише в економічній, але і соціальній, культурній та інших сферах.

В той же час гіпертрофованих обсягів на прикордонних територіях набуває тіньовий сектор, що пов’язано як з незаконною зовнішньоекономічною діяльністю, так і з процесами нелегальної міграції та приховування державних доходів. За даними статистики доходи місцевих бюджетів, що в основному формуються за рахунок податку з доходів фізичних осіб, в прикордонних західних областях в середньому в два рази нижче, ніж в інших регіонах України.

Розвиток прикордонних територій є важливою складовою державної регіональної політики, яка в свою чергу визначена одним із пріоритетів економічного і соціального розвитку країни (державна програма економічного і соціального розвитку країни), втім критична маса проблем, що накопичилась – низький рівень соціально-економічного розвитку прикордонних територій, значні обсяги тіньового сектору, нелегальна міграція тощо, – вимагають негайних зусиль з боку держави для забезпечення умов, необхідних для соціально-економічного розвитку прикордонних територій та ефективного виконання ними функцій прикордонного співробітництва та забезпечення зовнішньоекономічної діяльності держави.

У ході аналізу ухвалених державних цільових програм було з’ясовано, що чотири програми стосуються прикордонних територій, однак вони тільки частково задовольняють потреби соціально-економічного розвитку прикордонних областей, крім того термін виконання більшості з них вже завершився. А Державна програма розвитку транскордонного співробітництв хоч і містить напрацювання стосовно прикордонних територій, однак її основним спрямуванням все ж залишається транскордонне співробітництво. З урахуванням того, що розвиток прикордонних територій України є важливим елементом державної політики, очевидною є необхідність розробки такої державної цільової програми, яка б містила заходи, спрямовані на усі важливі аспекти соціально-економічного розвитку прикордонних територій.


Харичков С.К., Андерсон Н.В.

Институт проблем рынка и экономико-экологических исследований НАН Украины


ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ СТРАТЕГИИ РАЗВИТИЯ ПРИГРАНИЧНЫХ ТЕРРИТОРИЙ


Несмотря на все политические усилия, сегодня не существует единого правового инструмента на территории ЕС, который бы непосредственно регулировал процессы трансграничного, межрегионального и межнационального сотрудничества.

В настоящее время, в условиях глобализации для компании более важным является наличие достаточных, надежных поставщиков, поддержка предприятий и учреждений. Этот прогресс глобализации делает акцент на специализации бизнеса, на достижении уникальной специализации по каждой области, региону и стране. Поэтому традиционное понимание конкуренции изменилось. На глобальный рынок все большее число продуктов выводится с указанием территории происхождения, и название места позволяет придать дополнительную стоимость товарам и услугам. Продвижение экспорта стало одной из важнейших стратегий развития приграничных территорий. Стратегия развития территории, ориентированная на устойчивое ее развитие, будет нуждаться в стратегическом маркетинге для выделения уникальности, а следовательно, конкурентоспособности приграничных территории по сравнению с другими регионами. Районы могут добиться преимущества, получив популярность в качестве источника высококачественных товаров и услуг с меньшими затратами.

Государственное регулирование инвестиционной деятельности в условиях развития приграничных территорий, проведение инвестиционной политики, направленной на социо-эколого-экономическое и научно-техническое развитие осуществляется:

• контролем за соблюдением государственных норм и стандартов, а также за соблюдением правил обязательной сертификации;
  
• в соответствии с государственными инвестиционными программами;
  
• прямым управлением государственными инвестициями;
  
• проведением финансовой и кредитной политики, политики ценообразования, амортизационной политики;
  
• введением системы налогов с дифференцированием налоговых ставок и льгот;
  
• предоставлением финансовой помощи в виде дотаций, субсидий, субвенций, бюджетных ссуд на развитие отдельных приграничных территорий, отраслей, производств;
  
• в соответствии с установленными законодательством, действующим на территории Украины, условиями пользования землей и другими природными ресурсами;
  
• экспертизой инвестиционных проектов.
  

По приоритетным направлениям развития народного хозяйства инвесторам и другим участникам инвестиционной деятельности определяются льготные условия.

Опыт регионального развития большинства стран Центрально-Восточной Европы доказывает целесообразность и эффективность создания механизма координации межрегионального и трансграничного сотрудничества, который бы базировался на единой институциональной основе, целью которого являются применения комплексного подхода к вопросам устойчивого развития и экологической безопасности с использованием всего набора инструментов, среди которых оба вида сотрудничества занимают далеко не последние места.

Состояние трансграничного и межрегионального сотрудничества определяет уровень децентрализации государственного управления в стране и соблюдение принципа субсидиарности. При этом нужно помнить, что они не противоречат унитарному устройству государства. Об этом наглядно свидетельствует как опыт некоторых унитарных стран Западной Европы, так и воплощение региональной политики в странах Центральной и Восточной Европы.

Сегодняшнее состояние регионального развития Украины должно означать, что реальные наработки и опыт ее регионов, в частности, относительно межрегионального и трансграничного сотрудничества, объективные нужды, которые диктуются процессом ее регионализации должны найти в ближайшее время ответ со стороны государства в виде закона или, по крайней мере, правительственной концепции политики относительно устойчивого регионального развития и экологической безопасности. При этом оба вида сотрудничества из узкоотраслевой плоскости внешнеэкономической деятельности должны быть переведены в плоскость устойчивого регионального (пространственного) развития. Главной задачей региональной политики государства должно быть достижение баланса между ее интересами и интересами развития регионов с целью привлечения иностранных инвестиций.

Европейский Союз старается установить законодательные рамки, которые распространялись бы на все Содружество, с целью продвижения трансграничного и межрегионального сотрудничества, которые должны основываться на началах регионального планирования устойчивого развития и экологической безопасности, которая приведет к стимулированию европейской интеграции.


Холонюк О.Л.

Інститут регіональних досліджень НАН України


РЕГІОНАЛЬНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЦІН ЯК СВІДЧЕННЯ НЕРІВНОМІРНОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ


Питання цінової диференціації між регіонами в Україні є сьогодні одним із найактуальніших в контексті формування цілісної економічної системи держави. Це зумовлене двома основними факторами: наявністю стрімких глобалізаційних процесів у світі та необхідністю забезпечити економічну стійкість держави та її міжрегіональну інтегрованість.

Для України це питання є важливим ще й з огляду на вступ до Світової організації торгівлі, а також наміри стати членом Європейського Союзу. Адже попри вимоги цих організації щодо відкритості національної економіки та легкого входу закордонних компаній на її ринок, для будь-якої держави важливо насамперед забезпечити єдність свого економічного простору, ринкову конкурентоспроможність економіки та міцність внутрішніх міжрегіональних зв’язків.

Одним із показників, за яким оцінюють рівень інтегрованості внутрішнього ринку держави є ціни [1, ст. 37]. З практичного погляду перевагою цього показника є те, що статистика цін значна за обсягом і доступна. У теоретичному аспекті ціни як джерело інформації про інтегрованість ринку вигідні тим, що стан інтегрованості досить просто пов’язується з просторовою ринковою рівновагою [2, ст. 7]. Адже, як зазначає Семенов В.Ф., «у короткостроковому періоді на регіональних ринках можуть складатися різні рівні цін на товари і чинники виробництва, проте в довгостроковому періоді вони повинні вирівнюватись шляхом міжрегіонального переміщення чинників виробництва» [3, ст.118].

Дослідження цінової ситуації на ринку України засвідчують досить високий рівень цінової диференціації, до того ж практично за усіма групами товарів. Наведемо кілька прикладів. У листопаді 2007 року максимальні ціни перевищували мінімальні на різні продукти в 1,6 (м'ясо) – 3,6 разів (яблука) [4]. Коливання цін на хлібопродукти між регіонами у травні 2009 року за даними державного комітету статистики становило від 27% на хліб житньо-пшеничний до 41% на хліб з борошна пшеничного вищого сорту [5]. На споживчому ринку молока, який є одним з найбільш інтегрованих в Україні, у 2007 році в розрізі регіонів спостерігалась диференціація його вартості, що досягала 1,5 рази [4]. Згідно з іншими дослідженнями [6] ціна на молоко і молочні продукти в окремих областях була вищою утричі від середньої по країні.

Оскільки ціна є результуючим показником соціально-економічної ситуації у регіоні, то міжрегіональна диференціації цін може бути свідченням нерівномірного розвитку регіонів.

Зазначу, що зарубіжними вченими вже проводились дослідження взаємозв’язку між рівнем розвитку регіонів та цін у них, і було виявлено пряму залежність між цими показниками [7].

Стосовно України, то науковці констатують існування значної міжрегіональної диференціації практично за всіма показниками соціально-економічного розвитку.

Так, у 2005 році спостерігалась значна диференціація за такими показниками як прямі іноземні інвестиції на одну особу та рівень безробіття; розмах асиметрії становив 44,3 і 16,5 разів відповідно. Найнижчою була асиметрія за середньомісячною заробітною платою (2,4 рази) і доходами місцевих бюджетів (2,65 рази). Високі показники диференціації і за рівнем безробіття (16,5 разів), валовою доданою вартістю на одну особу (7,16 разів). Валовий регіональний продукт на одну особу у 18 областях України нижчий від середнього [8]. Як зазначає автор цього дослідження Шульц С.Л., «посилення міжрегіональної асиметрії супроводжується розширенням депресивних, відсталих та бідних регіонів».

Отже, регіональна диференціація цін є свідченням нерівномірного соціально-економічного розвитку регіонів України. Зрозуміло, що неможливо забезпечити ідеальне вирівнювання показників соціально-економічного розвитку, а отже, і цін. Нерівномірний просторовий розподіл видів діяльності чи галузей виробництва властивий будь-якій економічній системі. Проте необхідно забезпечити такий рівень розвитку регіонів, за якого існуюча диференціація цін не була б перепоною у формуванні економічної цілісності держави, проведенню ринкових реформ і не викликала б соціальної напруги в суспільстві.

1. Система Индикаторов Евразийской Интеграции ЕАБР 2009 / [Винокуров Е. Ю., Либман А. М., де Ломберде Ф. и др.]. – Алматы: Евразийский банк развития, 2009. – 160 с.
   
2. Глущенко К.П. Пространственная интеграция рынков товаров: основы // [Електронний ресурс] / Режим доступу: ссылка скрыта.
   
3. Семенов В.Ф. Регіональна економіка: Навчальний посібник. – К.: «МП Леся», 2008. – 596 с.
   
4. Ревенко А. Цінові реалії й індексні перспективи // Дзеркало тижня. – 2007. – № 48 (677).
   
5. Цінова ситуація на споживчому ринку основних продовольчих товарів у січні – травні 2009 року [Електронний ресурс]: за даними Міністерства аграрної політики України / Режим доступу: ссылка скрыта.
   
6. Шубравська О.В., Сокольська Т.В. Розвиток ринку молока і молочної продукції: світові тенденції і вітчизняні перспективи // Економіка і прогнозування. – 2008. – №2. – С. 80-93.
   
7. Зарова Е., Проживина Н. О региональных факторах российской инфляции // Вопросы статистики. – 1997. – №10. – С. 16-22.
   
8. Сторонянська І., Шульц С. Міжрегіональна інтеграція в Україні: Монографія / Інститут регіональних досліджень НАН України. – Львів: Арал, 2007. – 292 с.
   

Христенко О.В.

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка


НАПРЯМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЙЦІНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ


Інноваційна діяльність на регіональному рівні відіграє визначальну роль в інноваційному процесі країни. Загальнодержавний інноваційний розвиток знаходиться у прямій залежності від інноваційного розвитку регіонів, бо саме там концентрується інноваційний потенціал, здійснюється реалізація науково-технічних та інноваційних проектів і програм, зосереджені основні об’єкти інноваційної інфраструктури [5, с. 40 – 50].

Правове врегулювання регіонального інноваційного розвитку здійснюється Законами України та іншими нормативно-правовими актами.

Одним із важливих напрямів забезпечення інноваційного процесу на регіональному рівні виступає ефективна система регіонального управління інноваційним розвитком. Таке управління на даний час здійснюється обласною державною адміністрацією, регіональними структурними підрозділами органів центральної виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, органами місцевого самоврядування, регіональними інноваційними центрами та іншими органами. Водночас є потреба у координації їх діяльності.

Спрямування інноваційного розвитку на регіональному рівні здійснюється шляхом визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності регіону, формування та впровадження регіональних інноваційних програм та інноваційних проектів. Пріоритетними напрямами для Полтавської області визначені: розвиток високотехнологічного машинобудування; розбудова та модернізація транспортної інфраструктури; розвиток нафтогазового виробництва повного циклу; розвиток високопродуктивного екологічно чистого агропромислового виробництва [3]. Разом з тим, дієвих заходів щодо реалізації цих пріоритетних напрямів належним чином не здійснюється. Однією з причин цього може бути велика кількість пріоритетів.

Успішна реалізація інноваційних програм регіону залежить від існуючих механізмів їх фінансової підтримки за рахунок коштів Державного бюджету України, державних замовлень, обласного бюджету та залучення інших джерел фінансування.

Досить актуальним напрямом забезпечення інноваційного розвитку регіонів є розробка і формування регіональної інноваційної системи, для чого необхідні кардинальні заходи, зосереджені насамперед на вдосконаленні регіональної інноваційної інфраструктури. Особливості регіональної інноваційної системи зводяться до того, що регіональні суб’єкти інноваційної діяльності не обмежені рамками регіону, розвивають широкі міжрегіональні економічні зв’язки, забезпечують конкурентоздатність своєї продукції та інноваційно-інвестиційну привабливість свого регіону.

Належний інноваційний розвиток регіонів може бути забезпечений лише шляхом створення розвинутої регіональної інноваційної інфраструктури з одночасним забезпеченням її міжрегіональної координації. В цьому напрямі увага повинна зосереджуватися на створенні і підтримці інноваційних структур різних типів, структурних підрозділів некомерційного партнерства, громадських рад при облдержадміністраціях тощо [2].

У сфері інноваційної діяльності на регіональному рівні спостерігається негативна тенденція, яка полягає у нерівномірності розвитку регіонів і рівня життя населення, а також наявності значних міжрегіональних диспропорцій. На даний час існують різні шляхи подолання диспропорції економічного стану регіонів: формування „опорних регіонів”, в яких концентруються всі ресурси, з подальшим посиленням інноваційної активності в інших регіонах [3]; надання певним регіонам статусу ресурсних зон загальнонаціонального значення [6, С. 385]; створення територій пріоритетного розвитку [4] тощо. Законом України „Про стимулювання розвитку регіонів” [1] вирішення цієї проблеми передбачено шляхом подолання депресивних територій.

Таким чином, інноваційний розвиток регіонів відіграє виключно важливу роль як у вирішенні соціально-економічних проблем країни, так і у виконанні стратегічного завдання переходу України до інноваційної моделі розвитку. Однак, при здійсненні інноваційної діяльності на регіональному рівні залишається невирішеною значна кількість проблемних питань. Їх подолання потребує здійснення послідовних кроків в напрямку забезпечення виконання задекларованих і закріплених в нормативно-правових та інших актах цілей і завдань, які стосуються розвитку інноваційної діяльності.

1. Закон України „ Про стимулювання розвитку регіонів” вiд 08.09.2005 за № 2850-IV (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
   
2. Державна цільова економічна програма „Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009 – 2013 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2008 року за № 447 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
   
3. План заходів на 2011 рік щодо реалізації Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України вiд 08.09.2010 за № 1794-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
   
4. Рекомендації парламентських слухань на тему: „Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів”, затверджені постановою Верховної Ради України вiд 21.10.2010 за № 2632-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
   
5. Комеліна О.В. Стратегія трансформації інноваційно-інвестиційного простору України: теорія, методологія і практика: монографія. – Київ: ТОВ „”ДКС центр, 2010. – 486 с.
   
6. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 480 С.
   

Чернова Т.Л.

Таврический национальный университет им. В.И.Вернадского


ЗАПАДНАЯ СИСТЕМА ЭКОЛОГИЧЕСКОГО УПРАВЛЕНИЯ И ВОЗМОЖНОСТИ ЕЁ ПРИМЕНЕНИЯ В УКРАИНЕ


Последние десятилетия характеризуются повышенным вниманием к экологическим проблемам. Однако результаты поисков в этом направлении еще недостаточны, а последствия в ряде областей человеческой деятельности катастрофические. Одной из важнейших причин малоэффективного природопользования при производственной деятельности, является отсутствие глобальных моделей управления экологическими процессами, слабая проработанность методологии создания и развития систем производственно-хозяйственной экологии. Такая методология должна строиться на основе системного подхода. Ответственной при этом является роль государства.

Показателен в этом отношении опыт передовых западных стран, которые уже разработали ряд систем управления и добились значительных экологических успехов. Анализ этих систем позволяет выявить методологию последовательности этапов решения задач экологического управления, полезную к применению в Украине.

На первом этапе экологического управления выявляются проблемы, обусловленные воздействием производства на окружающую среду. Эти проблемы выявляются государственными природоохранными службами, а также научными организациями, общественными объединениями. Их роль высока, а доступ к информации о состоянии природной среды закреплен законодательно. В Украине такая работа также проводится, но имеет много недостатков. Это обусловлено тем, что контроль состояния окружающей среды осуществляется службами, оснащенными, как правило, морально и физически устаревшими приборами контроля. Оценку состояния здоровья населения осуществляют службы здравоохранения, которые не определяют влияния на него загрязнения окружающей среды. Роль общественного фактора в решении экологических проблем в Украине крайне незначительна.

На втором этапе природоохранного управления оценивается риск от загрязнения окружающей среды для здоровья населения. Оценка производится двумя путями: использование фактической базы данных о концентрациях вредных веществ в зонах обитания, и изучение (по клиническим показаниям) их воздействия на здоровье всего населения в целом.

Третий этап посвящен управлению риском, оценка которого произведена на втором этапе. Он включает два аспекта:

1. применение стандартов качества окружающей среды;
   
2. разработка общегосударственных, региональных и городских планов защиты окружающей природной среды.
   

Стандарты качества направлены, прежде всего, на нормирование концентрации вредных веществ в окружающей среде. В различных странах они отличаются, однако в современных условиях наблюдается тенденция к их унификации. В европейских стандартах различают показатели и величины, к которым нужно стремиться. Особенностью разработки стандартов является учет технологических возможностей их достижения, экономические и политические условия в данной стране. Это обусловлено тем, что обеспечение требований любого стандарта – задача технически сложная и дорогостоящая. В стандарте можно поставить жесткие рамки показателей, но выполнить их окажется весьма сложно.

В Украине нормативы на качество окружающей среды более жесткие, чем в западных странах. Их использование зачастую нереально, что приводит к нарушениям. Контроль исполнения нормативов в стране слабый, а штрафы – низкие либо вовсе отсутствуют. Для предприятия удобнее нарушать, чем выполнять нормативы. Поэтому среди основополагающих мер экологического управления в Украине должен быть процесс пересмотра существующих стандартов на качество окружающей среды.

Такой пересмотр должен осуществляться также с позиций равноправного партнерства с промышленно-развитыми западными странами, исключения экономического конфликта с ними. Сущность ситуации заключается в следующем. Западные страны давно живут по международным экологическим стандартам качества. Эти стандарты требуют, чтобы производимая продукция была экологически чистой в употреблении. Одновременно правила охраны окружающей природной среды, действующие внутри высокоразвитых государств, требуют, чтобы производство экологически чистой продукции было экологически безопасным для населения и природы в зоне расположения промышленного или иного производства. Для выполнения этих требований западные страны тратят огромные средства, разрабатывают уникальные природоохранные мероприятия, что существенно удорожает производимую ими продукцию.

В то же время в большинстве стран планеты аналогичные требования ослаблены или вообще не предъявляются к производителям. В результате продукция этих стран не сертифицирована, изготавливается в экологически опасных условиях, а, следовательно, без применения природоохранных мероприятий и без дополнительных финансовых затрат. Она отличается дешевизной. Такая продукция, хлынувшая на мировой рынок, является, во-первых, опасной в употреблении, а во-вторых, сбивает цены на качественную продукцию. В результате идёт “игра не по правилам”, имеет место факт отсутствия мирового системного подхода. Для исправления неравновесного состояния, для цивилизованного управления экологической деятельностью было введено понятие “экоменеджмент” и начата его реализация.

Второй аспект третьего этапа системы экологического управления связан с разработкой общегосударственных, региональных и городских планов уменьшения загрязнения окружающей среды. Успех такой разработки зависит от оптимизации стандартов качества окружающей среды. Примером межгосударственной программы являются директивы по охране окружающей среды, принятые в странах Европейского Союза. Соблюдение этих директив обязательно во всех странах ЕС.

Для Украины важно и совершенно необходимо приведение системы управления охраной окружающей среды в соответствие с практикой экологического управления промышленно развитых стран. Это позволит добиться существенного прогресса в улучшении качества среды обитания в нашей стране.


Черчик Л.М.

Луцький національний технічний університет


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ


Перші трактування сутності та наповнення економічного механізму природокористування здійснили російські науковці. Економічний механізм природокористування у широкому розумінні – це система організаційно-економічних заходів щодо природокористування та охорони навколишнього середовища, а у вузькому – це використання власне економічних засобів управління та регулювання цієї сфери [1]. Проведено типізацію економічного механізму природокористування. Залежно від ступеня охоплення виділяють два типи економічних механізмів: механізми та інструменти, які діють в межах всієї економіки, її секторів та сфер – макрорівень; спеціальні механізми та інструменти, які безпосередньо пов’язані зі сферою природокористування, тобто власне економічні механізми природокористування. Н. Пахомова та К. Ріхтер виділяють ланки механізму управління природокористуванням та їх інструменти: адміністративно-контрольні та економічні [1].

На державному рівні формується “канва”, загальна концепція економічного механізму природокористування, яка наповнюється конкретикою для окремих сфер діяльності, комплексів, регіонів з урахуванням їх особливостей. Такий диференційований підхід особливо актуальний і дієвий при розробці концепцій загального розвитку секторів економіки та регіональних стратегій розвитку, які в умовах сьогодення обов’язково повинні бути екологоорієнтованими.

Аналізуючи дієвість економічного механізму природокористування в Україні, О. Веклич зазначила, що він є неефективний, не забезпечує виконання покладених на нього функцій і потребує значного удосконалення. Дослівно: “... економічний механізм екологічного регулювання характеризується негнучкістю свого інструментарію, який має бути адекватним еколого-економічним реаліям, неконструктивністю щодо подолання суперечностей взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, ... є самостійним чинником нагромадження існуючих і появи та розгортання нових еколого-економічних суперечностей, провокуючи їх антагонізм. ... Водночас дана ситуація свідчить про відсутність результативної управлінської системи забезпечення якості довкілля та раціонального природокористування” [2, с. 64]. Не дивлячись на час, що минув, ситуація майже не змінилась. Оскільки основними складовими існуючої системи економічних інструментів є численні збори і платежі за використання природних ресурсів та забруднення, то забезпечується в основному виконання фіскальної функції, що є засобом нагромадження фінансових ресурсів у владних структурах і обмеження природоруйнівної діяльності підприємств, а фінансування заходів щодо охорони та відтворення довкілля здійснюється за залишковим та частковим принципами і, до того ж, на дотаційній основі. Такий підхід не спонукає природокористувачів до впровадження екологобезпечних технологій та підвищення ефективності використання природних ресурсів, їх економії, а важелі, які стимулювали б таку діяльність практично не використовуються.

Спостерігається девальвація цінності природних ресурсів, що зумовлює цінові деформації на всіх рівнях господарювання, стає перепоною для ресурсозбереження, екологоконструктивної структурної перебудови економіки, екологізації господарства. Варто визнати суттєві недоліки та прорахунки етапу реалізації концепції платного природокористування, необхідність її коректив.

Таким чином, можна сформулювати такі недоліки економічного механізму природокористування:

- тривалість і непослідовність формування, що унеможливлює вчасне вирішення багатьох проблем, які мають негативні та часто незворотні наслідки;

- низький рівень адаптованості до ринкових умов господарювання;

- недотримання принципу комплексності, превентивності, ситуативність використання;

- неузгодженість різних інструментів, невизначеність меж їх дії;

- негнучкість інструментарію та дисбаланс важелів впливу;

- відсутність дієвої управлінської системи;

- відсутність інформаційної бази, ефективної системи моніторингу, контролю та відповідальності за екодеструкції [3].

Виходячи з цього, удосконалювати сучасний економічний механізм природокористування необхідно на основі таких принципів: адаптивності, мінімізації ризику, впорядкованості, раціональності дій, урахування обмежених можливостей, оцінки наслідків, визначення відповідальності, екологічної оборотності.

1. Пахомова Н.В., Рихтер К.К. Экономика природопользования и окружающей среды. – СПб: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2001. – 220 с.
   
2. Веклич О. Економічний механізм природокористування: аналіз дієвості // Економіка України. – 2003. – № 10. – С. 62-70.
   
3. Черчик Л.М. Формування ринкових відносин у рекреаційному природокористуванні. Монографія. – Луцьк, 2006. – 356 с.
   

Шевчук Г.М.

Національний університет водного господарства та природокористування


ОЦІНКА ПЕРСПЕКТИВ ПРОВЕДЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ СЕРТИФІКАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ УГІДЬ В РІВНЕНСЬКІЙ ОБЛАСТІ


Інноваційним напрямком розвитку сільського господарства в Рівненській області є органічне землеробство, для якого обов’язковою передумовою є проведення екологічної сертифікації сільськогосподарських угідь. Актуальність обумовлена прийняттям у другому читанні Закону України „Про органічне виробництво”. Попит на органічну продукцію зростає у світі з кожним роком, незважаючи на те, що ціни на 30-50% вищі порівняно з традиційною.

При переході з традиційного до органічного землеробства урожайність культур може значно знизитись, зменшаться відповідно і доходи господарсва. Для того щоб згладити цей перехід і звести втрати врожаю до мінімуму, доцільно проводити заходи спрямовані на покращення екологічного та агрохімічного стану грунтів. Наприклад, внесення підвищених доз органічних та мінеральних добрив, вапнування грунтів, планування сівозміни, підбір стійких до хвороб і менш вимогливих сортів сільськогосподарських культур та ін.

На даний час проведені економічні розрахунки затрат на підвищення родючості грунтів шляхом оптимізації основних агрохімічних показників у всіх районах Рівнеської області. До статей витрат включено: вартість органічного добрива (біогумусу), вартість мінеральних добрив (зернисті фосфорити, хлористий калій), вартість додаткової потреби фосфорно-калійних добрив на радіоактино забруднених сільгосп угіддях, вартість вапнування кислих грунтів, вартість додаткового вапнування на радіоактивно-забруднених територіях. Запланований термін проведення комплексу заходів – 3 роки. На рис.1 та рис. 2 показані щорічні витрати на проведення заходів на 1 га посівної площі сільськогосподарських підприємств відповідно в зоні Полісся і Лісостепу.



Рис. 1. Щорічні витрати на проведення заходів на 1 га посівної площі сільськогосподарських підприємств в зоні Полісся.


Такі значні витрати можна пояснити порушенням протягом останніх 15-20 років землеробських технологій господарювання, не дотримання сівозміни, внесення низьких норм органічних і мінеральних добрив, відсутність вапнування кислих ґрунтів, і як результат – зниження родючості ґрунтів в області.

Найбільш привабливими районами області для проведення екологічної сертифікації з подальшим вирощуванням органічної продукції є Острозький, Радивилівський, Березнівський, Демидівський, Здолбудівський райони, оскільки на даний час додаткові капітальні вкладення на 1 га посівної площі в цих районах найменші. Для цих районів характерні родючі грунти – чорноземи, придатні для вирощування зернових та овочів. У Районах Полісся, більш сприятливі умови для вирощування органічних технічних культур (льон, хміль), органічного тваринництва, а також для розвитку зеленого туризму.



Рис. 2. Щорічні витрати на проведення заходів на 1 га посівної площі сільськогосподарських підприємств в зоні Лісостепу.


Варто очікувати позитивний інтегрнальний ефект від органічного землеробства у вигляді зростання доходу господарства, зменшення витрат виробництва, підвищення конкурентоспроможності господарства, зменшення природоохоронних виплат. Разом з тим очікуються екстернальні ефекти, що виникають внаслідок діяльності органічного господарства в інших суб’єктах господарювання – додатковий дохід переробної галузі; зменшення безробіття та соцвиплат для населення; зростання доходу від зеленого туризму, органічного тваринництва, бджільництва; відтворення біорізноманіття; відтворення родючості грунтів; покращення стану водних об’єктів; підвищення рівня життя населення; зростання вартості сільгоспугідь; збереження природного капіталу країни.

Отже, екологічна сертифікація сільськогосподарських земель з подальшим вирощуванням органічної продукції перспективний, економічно вигідний та екологічно безпечний шлях розвитку регіону.