С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Експертна оцінка – важливий фактор при виборі оптимальної структури капіталу Довгострокова життєздатність. Відношення кредиторів і рейтингових агентств. Резервний позичковий капітал. Структура активів. Темпи росту. Еволюція підходів до формування моделі сталого розвитку суспільства Види стратегій інвестування і принципи їхньої реалізації Еволюція концепцій формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів україни Сумський державний університет

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА – ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ПРИ ВИБОРІ ОПТИМАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ


В процесі функціонування підприємства завжди виникає питання щодо формуванням такої структури капіталу, яка б задовольняла внутрішні потреби підприємства та приволікала зовнішніх інвесторів. Оскільки настають моменти (освоєння нових сегментів ринку, розширення асортименту продукції, переорієнтація виробництва і т.п.), коли необхідно залучати додатковий капітал в значних обсягах – виникає суперечність: надати перевагу власним коштам чи залучити зовні. Обираючи той чи інший варіант як єдине джерело фінансування підприємство повинно проаналізувати всі можливі наслідки, які будуть викликані таким рішенням. Отже, визначення оптимального співвідношення між зазначеними джерелами фінансування є досить актуальною проблемою сьогодення.

У зв’язку із цим на сучасному етапі розвитку бізнесу істотно зростає пріоритетність і роль аналізу структури капіталу, основною метою якого є забезпечення фінансової стабільності і фінансової безпеки підприємства, як наслідку прийняття відповідних управлінських рішень.

Метою структурного аналізу є вивчення структури і динаміки коштів підприємства і джерел їх формування для ознайомлення із загальною картиною фінансового стану.

В залежності від того якою буде структура капіталу підприємства залежить подальша його діяльність та розвиток, а також безпосередньо і ставлення власників та інвесторів.

Визначаючи оптимальну структуру капіталу підприємства одного кількісного аналізу недостатньо. Будь-яким чином проведений фінансовий аналіз досліджуваного підприємства повинен бути доповнений експертною оцінкою. Ця оцінка повинна відображати всі ті фактори, що безпосередньо впливають на діяльність підприємства, а саме на його фінансово-господарські результати, але не можуть бути охоплені у кількісному аналізі та відображені у відповідній звітності.

В результаті проведеного аналізу необхідно виділити наступні важливі фактори, що повинні враховуватися при експертній оцінці:

• Довгострокова життєздатність. Менеджери підприємств, які забезпечують такі життєво важливі послуги, як енергопостачання, транспорт, зв'язок, несуть відповідальність за забезпечення непереривної роботи підприємства, тому вони повинні відхилятися від використання позичкового фінансування, в такій мірі, що ставить під загрозу довгострокову життєздатність підприємства.
  
• Інтереси менеджерів. Портфелі цінних паперів інвесторів, як правило, мають високий ступінь диверсифікації. Тому інвестор може допустити певну можливість фінансових труднощів, так як втрата на одних акціях, ймовірно, буде компенсована непередбачуваним прибутком на другі акції, що входять до його портфелю.
  
• Відношення кредиторів і рейтингових агентств. Часто значний вплив на структуру капіталу підприємств здійснюють банки і рейтингові агентства, оскільки підприємства обговорюють з ними свою фінансову структуру.
  
• Резервний позичковий капітал. Даний фактор можна трактувати наступним чином: умови кредитних договорів, що заключають підприємства часто передбачають, що нова позичка не може бути отримана, якщо відповідні коефіцієнти не перевищують мінімального рівня.
  
• Контроль. Якщо керівництво підприємства володіє невеликим пакетом акцій, контролює тільки незначну більшість голосів акціонерів, для нового фінансування може бути вибраний позичковий капітал.
  
• Структура активів. Підприємства, активи яких можуть служити заставою позики, схильні до більш інтенсивного залучення засобів. Навпаки, якщо активи являються високо ризиковими, підприємство має менше можливостей для залучення позикових засобів.
  
• Темпи росту. Підприємства, що швидко розвиваються повинні інтенсивно використовувати зовнішнє фінансування: повільний розвиток може фінансуватися за рахунок нерозподіленого прибутку, але швидкий розвиток вимагає залучення зовнішніх джерел.
  
• Прибутковість. Часто підприємства з дуже високою дохідністю на вкладений капітал надають перевагу обмежуватися власними джерелами.
  
• Податки. Виплати по відсоткам зменшують оподатковуваний прибуток, тому чим вище ставка податку на прибуток, тим більш вигідно для підприємства використання зовнішнього фінансування.
  

При визначенні оптимальної структури капіталу підприємства шляхом використанням фінансової звітності та вище перерахованих факторів не ватро обмежуватися. Необхідно пам’ятати про балансову та ринкову вартість компанії і по можливості у розрахунках використовувати ринкову, оскільки балансова вартість є грубим наближення до ринкової. Провівши розрахунки за балансовою вартістю необхідно залишати певний інтервал значень на похибку.

В процесі проведеного дослідження, з’ясовано, що при визначенні оптимальної структури капіталу за допомогою кількісного аналізу оцінка буде не завжди точною.


Орлов О.Г.

Рівненський державний гуманітарний університет


ЕВОЛЮЦІЯ ПІДХОДІВ ДО ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА


Розвиток всієї людської цивілізації характеризується поступовим нарощуванням темпів економічного зростання. Середина ХХ ст. характеризувалася стрімким економічним розвитком більшості країн світу. Але вже в цей же період виникають енергетичні, продовольчі, соціальні та екологічні проблеми, які прямо впливають на економічний розвиток країн. Так, з виникненням енергетичної кризи в США на початку 1974 - 1975 роках промислове виробництво скоротилося на 13,7% [1,с.31]. Зростала і соціальна нерівність країн світу, зокрема, протягом другої половини XX ст. розрив між багатими і бідними країнами зріс у 10 разів [2,с.73]. Але найбільше занепокоєння викликає стан навколишнього середовища. В світі не залишилося жодного біогеоценозу, якого б так чи інакше не зачепила діяльність людини. Саме із збільшенням кількості шкідливих викидів в атмосферу науковці пов’язують зростання стихійних лих. Згідно з даними Міжнародного Червоного Хреста за три десятиліття, що минули, кількість природних катастроф зросла втричі [3,с.17]. Кожне десятиліття у світі втрачається 7% родючих ґрунтів, кожні два роки добавляється 12 млн. га. опустошених земель, кожну секунду скорочується площа лісів на пів гектара [4с.15]. Україна навіть в теперішній період, незважаючи на різке падіння виробництва, серед європейських держав має найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище практично по всій території [3,с.29]. Еволюційний розвиток світової економіки швидкими темпами вичерпує запас мінеральних ресурсів і розуміння масштабу руйнування світової екосистеми, безвідворотності характеру небезпеки, термінової необхідності зміни всієї соціально – економічної доктрини розвитку виявилося у процесі створення нової парадигми розвитку, а саме концепції сталого (збалансованого) розвитку. Йдеться перш за все про глобальну ідею забезпечення сталого розвитку, при якому усуваються протиріччя між соціальним і економічним ростом і збереженням навколишнього середовища.

Попередником концепції сталого розвитку можна вважати вчених В.І. Вернадського,К.Е.Ціолковського,С. А. Подолинський, Е.Леруа, французького вченого філософа Тейяр де Шардена, економістів Л. Вальраса, А. Курно, В. Джевонса, А. Маршалла та інших. Виникненню і розробці концепції сталого розвитку у сучасному його розумінні сприяла діяльність Римського клубу (засновник А. Печчеї), що, починаючи з 1968 р. щороку збирався для обговорення питань про майбутнє нашої цивілізації. В 1972 р. цей клуб випустив першу книгу – “Межі зростання”, яку підготували Д. X. Медоуз, Д. Л. Медоуз, Й. Рандерс де вказувалися часові межі теперішнього індустріального процвітання, яке має завершитися до 2050 р. катастрофою.

Велику увагу питанню сталого розвитку приділяє Організація Об’єднаних Націй. Перша всесвітня Конференція ООН з навколишнього середовища відбулася в Стокгольмі в 1972 році, де брали участь представники 113 країн і вперше був застосований у міжнародно – правовому лексиконі термін “сталий розвиток”. У 1987 р. на сесії ООН була представлена доповідь “Наше спільне майбутнє”, де пролунав заклик переходу до нового етапу економічного розвитку. В 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на рівні глав держав і урядів відбулася Всесвітня конференція “Навколишнє середовище і розвиток” де було прийнято “Порядок денний на XXI ст.”.

В Україні продовжує зберігатися екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації середовища існування людей, характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно – ресурсного та соціально – економічного потенціалу, зростаюча науково – технічна і технологічна відсталість [2,с.97].

Загалом, можна виділити такі передумовами переходу на засади сталого розвитку в Україні:

1. 
   погіршення фізичного здоров’я населення;
   
2. негативні наслідки Чорнобильської катастрофи;
   
3. різке соціальне розшарування між групами населення;
   
4. енергомістке промислове виробництво;
   
5. демографічна криза;
   
6. регіональні диспропорції розвитку та ін
   

Підводячи підсумок можна сказати, що модель сталого розвитку розглядається світовим співтовариством як основна стратегія, що покликана забезпечити оптимальне економічне зростання, соціальний розвиток, але при цьому головна увага приділяється збереженню навколишнього середовища. У сучасному світі виникає необхідність радикального перегляду системи традиційних принципів економічного розвитку в сторону не кількісних, а якісних параметрів та збереження і врахування біосферних критеріїв розвитку суспільства.

1. Всесвітня історія: Навч.посіб./ За ред.О. Р. Давлетов, В. Г. Космина, В. М. Мороко. – К.: Вид. Поліграфкнига, 1997, 534с.
   
2. Суспільний розвиток: навч. посіб./За ред. Садовенко А. П., Середа В. І., Масловська Л. Ц. – К.: Вид. Компанія ВАІТЕ, 2009, 239 с.
   
3. Герасимчук З. В. Регіональна політика сталого розвитку: теорія, методологія, практика: Монографія. – Луцьк: Надстир’я, 2008 – 528с.
   
4. Герасимчук З. В., Вахович І. М. Організаційно - економічний механізм формування та реалізації стратегії розвитку регіону: Монографія. – Луцьк: ЛДТУ. 2002. – 248с.
   

Паук О.Є., Мирощенко Н.Ю., Лучко Г.Й.

Національний університет «Львівська політехніка»


ВИДИ СТРАТЕГІЙ ІНВЕСТУВАННЯ І ПРИНЦИПИ ЇХНЬОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ


Розвиток промислових підприємств вимагає активізування ними інвестиційної діяльності. Як відомо, інвестиційна діяльність є однією з найризиковіших, оскільки супроводжується виникненням комплексу ризиків, які часто взаємопов’язані. Для уникнення небезпек, що виникають під час інвестування необхідно застосовувати певні стратегії, які враховуватимуть цілі промислового підприємства, внутрішні можливості щодо їхньої реалізації, а також сучасний стан і перспективи зміни умов зовнішнього середовища. Незважаючи на те, що протягом останніх десятиліть чисельність інвесторів постійно зростає, збільшується кількість об’єктів інвестування досі відсутні системні теоретико-методичні підходи з формування і реалізації стратегій інвестування промислових підприємств. Проблема полягає у тому, що існуючі підходи до формування і реалізації стратегій інвестування, як правило, обмежуються такими об’єктами інвестування як цінні папери, валюта, а також нерухомість (будівлі і споруди). Своєю чергою, стратегії інвестування у створення нових технологій, розробку інноваційної продукції, інтелектуальну підготовку кадрів, реконструкцію і модернізацію виробництва, створення логістичної інфраструктури промислових підприємств тощо залишаються поза увагою науковців. Відсутніми є також системні уявлення про науково-обґрунтовані способи комбінування різних старетгій інвестування.

Стратегія інвестування промислового підприємства є сукупністю довгострокових цілей вкладення інвестиційних ресурсів в об’єкти інвестиційної діяльності, а також способів їхньої реалізації. З позиції особливостей інвестиційної діяльності промислових підприємств їхні стратегії інвестування доцільно поділяти на дві групи, а саме за об’єктом і за станом розробки (табл. 1). За цими класифікаційними ознаками можна ідентифікувати рівень диверсифікації об’єктів інвестування конкретного підприємства, а також стан, в якому перебувають ці стратегії. Ця інформація необхідна суб’єктам управління інвестиційною діяльністю промислового підприємства для: визначення ризиковості інвестиційної діяльності; обрання доцільного способу оцінювання ефективності інвестування; прогнозування грошових потоків у просторі і часі; прийняття рішення щодо необхідності переформування інвестиційного портфеля тощо. Інші класифікаційні ознаки виділяти недоцільно, оскільки вони не мають конкретного прикладного значення і не можуть бути використаними керівниками підприємства для прийняття управлінських рішень у сфері інвестиційної діяльності.

До принципів формування і реалізації стратегій інвестування промислових підприємств належать:

• принцип економічної ефективності;
  
• принцип конкретності цілей інвестиційної діяльності;
  
• принцип технологічності у формуванні і реалізації управлінських рішень щодо формування і реалізації стратегій інвестування;
  
• принцип зворотного зв’язку реалізації стратегій інвестування з усіма попередніми етапами їх формування.
  

Таблиця 1 Види стратегій інвестування

Класифікаційні ознаки	Види стратегій
За об’єктом	Стратегії інвестування у деривативи; стратегії інвестування у валюту і валютні цінності; стратегії інвестування в об’єкти, які мають мистецьку цінність; стратегії інвестування у нерухомість і землю; стратегії інвестування у суб’єктів управління, які носіїв інженерно-технологічної, управлінської та іншої інформації; стратегії інвестування у розробку і реалізацію проектів створення інноваційних продуктів і технологій; стратегії інвестування у модернізацію і реконструкцію підприємства, розширення виробничих потужностей
За станом розробки	Стратегії в стані формування; стратегії в стані реалізації

Для своєчасної і повної реалізації встановлених інвесторами цілей вони повинні інвестувати на засадах реалізації стратегій, які враховуватимуть цілі промислового підприємства, внутрішні можливості щодо їхньої реалізації, а також сучасний стан і перспективи зміни умов зовнішнього середовища. Для формування таких стратегій необхідно мати адекватне бачення характеру реалізовуваних стратегій, етапів їхньої реалізації, а також керуватись певним комплексом принципів формування і реалізації стратегій інвестування.


Пашкевич М.С.

Державний ВНЗ «Національний гірничий університет»


ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ


Євроінтеграційні процеси в Україні спрямовані на досягнення європейських стандартів у господарюванні. Особлива увага, яка сьогодні приділяється у Європі розвитку регіонів, використанню їх потенціалу, формуванню на цій основі інноваційної моделі економіки, робить питання формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів України надзвичайно актуальним.

Обґрунтування стратегії економічного розвитку регіонів є достатньо вивченим науково-практичним аспектом державної регіональної політики, що відображено у працях вчених, серед яких Алимов О.М., Амоша О.А., Бакаєв О.О., Варналій З.С., Геєць В.М., Долішній М.І., Дорофієнко В.В., Дорогунцов С.І., Кравцов В.С., Лукінов І.І., Мокій А.І., Танчук Н.В., Чумаченко М.Г., Шостак Л.Б. та інші.

Не зважаючи на достатній рівень вивченості проблеми формування та реалізації стратегії регіонального розвитку, наявність чималої кількості нормативно-правових актів, й досі залишаються не розв’язаними багато питань. Й дотепер наявна територіальна диференціація регіонів України, не завершено реформування адміністративно-територіального устрою, не сформовані механізми стимулювання місцевих громад до прискорення розвитку регіонів, не оптимізовано процеси централізованого регіонального регулювання та підтримки місцевих ініціатив, у т.ч. співвідношення їх інтересів та багато інших. Все це засвідчує необхідність постійного удосконалення існуючих концепцій соціально-економічного розвитку регіонів України.

Таким чином, метою досліджень, результати яких викладено у даній роботі, є аналіз та узагальнення положень чинних нормативних-правових документів та законопроектів України різних років, де визначено стратегічні напрямки регулювання регіонального розвитку.

Серед правових документів щодо державного регулювання соціально-економічного регіонального розвитку, які було розроблено та прийнято за роки незалежності України, на нашу думку, для аналізу можна виділити [1-4,6] Всі вони містять теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів у різні періоди. Завдяки цьому можна простежити еволюцію поглядів на державну регіональну політику в Україні, стратегію розвитку регіонів залежно від зміни внутрішніх та зовнішніх умов.

З проголошенням Європою курсу на ефективні регіони, в Україні постало гостре питання визначення нових засад державного регулювання регіонального розвитку. У [2] проблемні питання умовно можна поділити на економічні та організаційні. Також визначена екологічна проблема забруднення довкілля. У [3] до наявних економічних проблем, проблем системи державного управління розвитком регіонів додаються соціальні проблеми. Проблеми екології не визначаються окремо, хоча наголошується на необхідності сталого розвитку регіонів, що включає у себе екологічну складову. Таким чином, тут підкреслюються соціальні проблеми регіонального розвитку. Якщо раніше вони розглядалися з точки зору раціонального поділу праці та міграційних процесів, розселення та регулювання ринку праці, то тут з’являється більш широке єдине поняття соціального забезпечення громадян. У [1], на відміну від попередніх документів, проблеми регіонального розвитку, на нашу думку, мають більш чітке ієрархічне узгодження та спрямування на підвищення інвестиційної привабливості та інноваційної активності у регіонах. У [2] проблемами регіональної політики є створення повноцінного життєвого середовища для людей на усій території України. У [3] до проблем регіональної політики, наведених у [2], додається ефективне використання людського, природного, економічного та іншого потенціалу регіонів.

Таким чином, на основі аналізу теоретичних засад концепцій державної регіональної політики України з 1998 по 2010рр. можна зробити висновки: стратегія регіонального розвитку України відповідає європейським пріоритетам, залишаються невирішеними проблеми диференціації розвитку регіонів, концепції державної регіональної політики різних років не містять кардинальних змін курсів, а відображають поступове зміщення акцентів від організаційних до соціальних питань.

1. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року, затверджена Постановою КМУ № 1001 від 21.07.2006 // [Електронний ресурс] URL: ссылка скрыта
   
2. Проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики» у редакції від 09.07.1998 // [Електронний ресурс] URL: ссылка скрыта
   
3. Проект Закону України «Про засади державної регіональної політики» у редакції від 08.10.08 // [Електронний ресурс] URL: ссылка скрыта
   
4. Проект Закону України «Про засади державної регіональної політики» у редакції від 14.06.2010 // [Електронний ресурс] URL: ссылка скрыта
   
5. Указ Президента України Про Концепцію державної регіональної політики від 25.05.2001 № 341/2001 ссылка скрыта
   

Пенькова А.Е.

Воронежский государственный университет


управлениЕ инновационной деятельностью


Инновация – это попытка осуществить содержательное, целенаправленное изменение в экономическом или общественном потенциале предприятия. Инновация – это еще и успешное применение идей и процессов для решения существующих проблем и создания новых возможностей, требующих знаний, творческого мышления, изобретательности и целеустремленности.

Цель управления инновациями состоит в том, чтобы инициировать, генерировать, контролировать новые идеи, управлять ими в масштабах всей организации и выводить полученные результаты на рынок. В основе управления инновациями лежит сбалансированное сотрудничество новаторов и тех, кто отвечает за направление деятельности организации и ее стабильность. Для надлежащего управления творческими процессами менеджеры должны найти и устранить помехи на пути инноваций, обеспечить мотивацию и создать такие отношения в организации, которые будут поддерживать личную и групповую инновационную инициативу.

Инновационная деятельность отличается от всех остальных типов организационных инициатив. Во-первых, менеджеры работают с людьми новаторского склада ума, для которых характерны:

1. оригинальность – способность видеть вещи по-другому, выбиваться из традиционных подходов к работе;
   
2. приверженность цели, самомотивация, энтузиазм;
   
3. стремление к совершенству во всем и самокритика;
   
4. независимость от чужого мнения;
   

Творческая деятельность связана с неопределенностью, инновациями и исследованиями. Вместе с этим при жестком контроле инновации и творчество легко блокируются.

Из-за присущей инновациям неопределенности жесткое планирование и прогнозирование сроков или качества их результата не представляется возможным. Однако инновационная деятельность слишком важна, чтобы оставлять ее вообще без контроля. В управлении инновационными задачами применяются следующие методы: оценка прогресса проекта; перераспределение исследователей; контроль за расходованием ресурсов.

Каждый принимаемый к разработке проект должен иметь четкое описание ожидаемого результата, применяемой методологии и предполагаемых сроков. Текущий контроль над проектом осуществляется с использованием двух концепций:

5. регулярных (периодических) контрольных точек;
   
6. промежуточных этапов – конкретных (определенных заранее) точек контроля.
   

Оба подхода дают оценку уже проделанной работе. Для компетентной и объективной оценки используются экспертные группы или презентации текущих итогов проекта.

Творческие работники и результаты их деятельности могут оцениваться только в долгосрочной перспективе. Оценка индивидуальных результатов должна проводиться на регулярной основе, как минимум раз в два года. По результатам анализа числа выполненных проектов, опубликованных статей и полученных патентов определяются лучшие и худшие 25% творческих работников. В качестве необходимого психологического стимула применяются периодическое перераспределение людей между задачами, а также эффективная система оплаты труда.

Менеджеры, управляющие инновационной деятельностью, не должны полагаться на жесткий, детальный контроль. Методы, применимые для повторяющихся, рутинных операций, могут быть совершенно неадекватны при контроле над творческой деятельностью.

Подводя итог, отметим, что эффективное управление инновационными организациями основано на следующих принципах:

1. приверженность качеству и высокому уровню в масштабах всей организации;
   
2. поиск новых возможностей и более инновационных подходов;
   
3. создание и использование инновационных команд;
   
4. гибкая организация работы (например, предпринимательский подход, «матричная» организация, разбиение на специальные команды и свободная форма организационной структуры);
   
5. организационное обучение, мониторинг различных источников знаний, технологический прогресс и идеи;
   
6. видение лидеров и лидерство на примере;
   
7. поддерживающая творчество организационная культура, признание и вознаграждение инноваций.
   

Петрушенко Ю.М.

Сумський державний університет