С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Инновационная деятельность предприятий украины Экономическая ценность городских зеленых насаждений (economic value of urban forests) Оптимизационная блочно-диагональная модель регионального развития экономики Донецький національний університет Проблема стратегического менеджмента на малых и средних предприятиях Аналіз сучасного стану правового регулювання інтелектуальної власності в україні Передумови запровадження системи муніципального екологічного менеджменту ГОУ ВПО «Самарский Государственный Университет» Аналіз ребрендингу як засобу тривалого існування компанії на ринку Підходи до оцінки інтелектуального капіталу Застосування принципу субсидарності для розв’язання проблем забезапечення сталого розвитку регіону в ринкових умовах Маркетинг заповідних територій як інструмент зміцнення фінансової стійкості природно-заповідного фонду

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3416.48kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

ИННОВАЦИОННАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ПРЕДПРИЯТИЙ УКРАИНЫ


Доведение новой технологии или научной разработки до стадии готового продукта, способного приносить прибыль предприятию, называется ссылка скрытаоммерциализацией результатов научных исследований, как составной процесс общего инновационного процесса в экономике. Он является важнейшим аспектом дальнейшего развития и повышения конкурентоспособности отечественной продукции на внутреннем и мировом рынках.

Для предприятий Украины на сегодняшний день самой эффективной экономической моделью является хозяйствование согласно разработанной инновационной стратегии, которая предполагает создание условий для успешной реализации инновационных проектов, а именно:

• поиск новых идей, перспективных проектов, авторов изобретений;
  
• формирование и подготовка команды для создания и реализации инновационного проекта;
  
• защита интеллектуальной собственности;
  
• проведение необходимых исследований рынка;
  
• разработка бизнес-плана реализации нового проекта;
  
• проведение обучающих семинаров по вопросам организации и управления инновациями внутри предприятия;
  
• определение источников финансирования проекта;
  
• информационное продвижение нового продукта на рынок;
  

Так как инновация является уникальной и индивидуальной, т.е. во многом зависит от представлений и творчества автора, то формы ее коммерциализации весьма разнообразны. Но с позиций инноватора, их можно свести к двум типам, предусматривающим:

1) передачу прав на пользование интеллектуальной собственностью на основе определенных договорных отношений (лицензионных и нелицензионных).

2) организацию производства продукции и/или оказание услуг, в том числе с образованием нового юридического лица или без него. Естественно возможны самые разнообразные сочетания. Но в общем виде все сводится к тому, что продается только интеллектуальный продукт, требующий материализации в дальнейшем, или же инновация, уже реализованная в каком-то продукте (товаре, услуге).

В большинстве случаев потенциальные партнеры, которым инноваторы представляют свой проект, и которые должны принимать решение о своем участии в проекте, не располагают необходимыми знаниями. Зачастую их не интересует существо инновации. Их интересует возможный объем рынка, предлагаемой инновации, доход или прибыль от её коммерциализации. Поэтому необходимо уметь объяснить достоинства инновации в сравнении с уже существующими на рынке товарами или теми, которые могут появиться в ближайшее время. При рассмотрении инновации сравниваются параметры количественные, что довольно наглядно, или качественные. Качественные параметры часто имеют описательный вид, они, как правило, менее убедительны для потенциального партнера, но к ним приходится прибегать.

Как и в любой сфере рыночных отношений, важную роль в коммерциализации результатов научных исследований играют посредники. В области инноваций в роли посредников могут выступать специализированные агентства, средства массовой информации (включая электронные), сети трансфера технологий. Особенно стремительно развивается в последнее время посредническая деятельность через Интернет.

Таким образом, предприятия Украины в существующих условиях технологической конкуренции должны уделять внимание построению системы управления инновационной деятельностью и отработке соответствующих механизмов взаимодействия ее структурных элементов.

1. Хотяшева О. М. Инновационный менеджмент: СПб.: Питер, 2005.
   
2. Шленова Ю .Управление инновациями.. Издательство: Высшая школа 2003 г.
   
3. Мясникович М.В. Научные основы инновационной деятельности. — Мн.: ИООО «Право и экономика», 2003. — 279 с.
   
4. Коробейников О.П., Трифилова А.А., Коршунов И.А. Роль инноваций в процессе формирования стратегии предприятия // Мировая экономика и международные отношения. — 2001.
   

Кудрявцева О.В.

МГУ им. М.В. Ломоносова


ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ЦЕННОСТЬ ГОРОДСКИХ ЗЕЛЕНЫХ НАСАЖДЕНИЙ (ECONOMIC VALUE OF URBAN FORESTS)


Для осознания и оценки роли зеленых насаждений в населенных пунктах необходимы адекватные методики оценки выгод, получаемые от них обществом. Зеленые насаждения будут должным образом планироваться и поддерживаться только в том случае, если услуги, которые они предоставляют горожанам, адекватно оцениваются. В то время как в оценке затрат на посадку и уход вопросов, как правило, не возникает, оценка выгод, или «возврат инвестиций», представляет серьезную проблему. Различные «владельцы», инвестируя в природный городской капитал, создают «продукцию» в форме выгод для каждого жителя, визитера или пользователя. Деревья в городе – общественные блага. Немногие частные компании желают инвестировать в общественные блага, поскольку неисключаемость и неконкурентность не приносят дохода. Государственные организации по традиции инвестируют в те общественные ресурсы, которые члены общества интуитивно рассматривают как имеющие значение и ценность, например, в образование или защиту от чрезвычайных ситуаций. Государственная поддержка инвестиций более вероятна в том случае, когда экономические выгоды можно показать наглядно. Многие экономические подходы, разработанные для оценки нерыночных природных ресурсов, могут быть перенесены на озелененные территории города, в частности, концепция общей экономической ценности, включающая в себя стоимость использования (прямого и косвенного) и стоимость неиспользования. Даже при учете лишь некоторых из перечисленных видов стоимости можно убедиться в том, что деревья в городе приносят немалый доход. Методы оценки стоимости городских зеленых насаждений получили теоретическое развитие и нашли широкое практическое применение в зарубежных странах, в особенности в США, поэтому для более глубокого ознакомления с ними остановимся на примерах этой страны. Рассмотрим оценку стоимости зеленых насаждений в американском городе Дэвис (Калифорния) [1, c. 84]. Выгоды от снижения выбросов в атмосферу оксида углерода были оценены как 0,033$ на кг., оксида азота – 8,48$ на кг., твердых частиц – 9,84$ на кг., ЛОС (летучих органических соединений) – 3,32$ на кг. Общий годовой сток оценивался в 3553921 м³ или 933526909 гал. согласно формуле R=A*E*P, где A – общая площадь (2455,37 га), E – общая эффективная площадь непроницаемой поверхности (33,1%), P – среднее количество осадков (436,14 мм.) Общие затраты на поддержку системы управления ливневыми стоками за 40 лет были оценены как 1766000$, или 0,499$ на м³. Если исключить небольшие осадки, получится 0,455$ на м³. Общие выгоды от городских лесов определяются как B=∑_j(∑_i(e_ij+a_ij+с_ij+h_ij+p_ij)), где e - цена энергетических сбережений, или среднегодовые сбережения газа + среднегодовые сбережения электричества; a - цена среднегодового улучшения качества воздуха, или удерживание твердых частиц + поглощение диоксида азота + поглощение O₃; c - цена снижения выбросов оксида углерода, или снижение выброса CO₂ + избегаемый выброс CO₂ (по причине уменьшения использования энергии); h - цена уменьшения среднегодового стока, или эффективное удержание H₂O; p - эстетическая ценность, выражаемая через среднегодовое увеличение стоимости недвижимости; i – дерево, j – сегмент зоны. Наибольший вклад среди рассматриваемых выгод приносит повышение стоимости недвижимости, что должно привлекать потенциальных инвесторов. Разные типы деревьев приносят доход по-разному. От крупных деревьев в целом больше выгод, чем от малых, причем крупное лиственное дерево приносит на 30% больше выгод, чем крупное хвойное, и почти на 30% больше, чем крупное широколиственное вечнозеленое. Даже самое молодое крупное лиственное дерево приносит больше выгод, чем взрослое малое лиственное дерево. Однако средние лиственные деревья превосходят крупные широколиственные вечнозеленые и соперничают с крупными хвойными. Общие выгоды, приносимые деревьями, превосходят издержки в 3,78 раз, что означает создание дохода в размере 3,78$ на каждый вложенный доллар. Следовательно, этот «природный банк» превосходит по показателю доходности все банки, созданные человеком. Однако средства, накопленные в «природном банке», невозможно моментально из него изъять, они выражены через улучшение качества воздуха, сбережение энергии, поэтому предполагаемый инвестор должен быть достаточно уверен в себе и дальновиден, и тогда его средства окупятся, например, через значительное повышение стоимости недвижимости в районе. Инвесторами могут стать и владельцы магазинов, расположенных в районе. Как было установлено, внешний вид улиц оказывает влияние на покупательские предпочтения [3, c.339]. Близость зеленых территорий благоприятно сказывается на психологическом самочувствии людей. Актуальность этой темы и необходимость ее развития в России несомненна.

1. Maco and McPherson “A practical approach to assessing structure, function and value of street tree populations in small communities» //Journal of Arboriculture 29(2): March 2003: p. 84-97.
   
2. Anderson, L. M., Cordell H.K., 1998 Influence of trees on residential property values in Athens, Georgia (U.S.A.): A survey of actual sales prices. Landscape Urban Planning 15 (1998): p. 153-164
   
3. Kathleen L. Wolf Trees and business district preferences: a case study of Athens, Georgia, U.S./International Journal of Arboriculture 30(6), November 2004, p.336-346
   

Лапшин В.В., Марочко С.С.

Сумский государственный университет


ОПТИМИЗАЦИОННАЯ БЛОЧНО-ДИАГОНАЛЬНАЯ МОДЕЛЬ РЕГИОНАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ ЭКОНОМИКИ


Оптимизация и математическое моделирование экономики – важнейшее средство, надежный и весьма эффективный инструмент в исследованиях и управлении, что подтверждается как теорией, так и самой практикой в различных сферах экономической деятельности и на различных иерархических уровнях экономики.

Нами в порядке постановки предлагается методика построения устойчивых блочно-диагональных экономико-математических моделей развития региональной экономики по отдельным отраслям народного хозяйства (в частности, АПК).

Суть методики построения оптимизационной блочно-диагональной модели регионального развития экономики состоит в следующем. Во-первых, экономико-математическая модель имеет блочно-диагональную структуру построения, а именно, каждый блок оптимизируемой системы представляет отдельную матрицу задачи – объект экономического исследования: предприятие, отрасль, регион с отдельным набором переменных величин, системой ограничений (ресурсов), технико-экономическими коэффициентами и критерием оптимальности (целевой функцией).

Во-вторых, блоки-матрицы модели взаимосвязаны между собой связующим блоком общих ограничений – условий задачи и обобщающим (интегральным) критерием оптимальности – целевой функцией.

В-третьих, в основу построения блочно-диагональной модели регионального развития экономики положены линейные зависимости – уравнения, то есть, переменные величины (искомые неизвестные) представлены в первой степени. Решение оптимизационной модели базируется на использовании универсального алгоритма симплекс-метода.

В-четвертых, оптимизационная модель развития региональной экономики обеспечивает решение системы экономико-математических задач в неразрывной структуре, исходя из заданных критериев оптимальности (максимум прибыли, минимум приведенных затрат и т.д.).

Математическая оптимизация и системное моделирование позволяют иметь многовариантные решения региональных задач экономики, исходя из поставленных условий и критериев оптимальности, что выгодно отличает их от традиционных методов расчета (расчетно-конструктивных, балансовых и др.).


Литвинчук А.В.

Донецький національний університет


Інституційні зміни обумовлені формуванням системи комунікацій промислового виробництва


Досягнення стабільного економічного розвитку систем стає вельми актуальним питанням сьогодення, особливо для країн з ринками, що розвиваються, до яких відноситься й Україна, економічна система якої є переважно традиційною з малою кількістю інноваційних виробництв, проте, вона стоїть на шляху становлення інформаційного суспільства, в якому ключове значення набуває інформація та системи комунікацій.

Для досягнення успіху в стабілізації економічного розвитку через становлення інформаційного суспільства повинна бути сформована відповідна парадигма, створені суспільні та державні інститути, що будуть в змозі забезпечити такі перетворення. Постає необхідність формування певного порядку речей, певного ставлення до сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, яке має стати архетипом, а отже, й суспільним інститутом, тому вельми актуальним є звернення до теорії інституціоналізму та проведення аналізу стану існуючих інститутів України, на відповідність вимогам формування системи комунікацій.

Під інституціоналізмом, терміном що походить від лат. Institutio – „звичай”, „наставлення”, розуміють напрямок економічної думки, сформований в 20-30-тих рр. ХХ ст., який досліджує сукупність соціально-економічних факторів (інститутів) у часі, а також вивчає методи громадського контролю суспільства над економікою [1]. Представниками класичного інституціоналізму є Белл Д., Вебен Т., Коммонс Дж., Норт Д., Шумпетер Й., Митчелл У., Мюрдаль Г., Тоффлер О. та ін. Питання інституційного розвитку соціально-економічних систем розглядаються у роботах таких українських вчених як Геєць В.М., Гриценко А.А., Копка, Кузьменко, Макаренко І.П., Олейник А.Н., Рогожин, Тарушкін А.Б. та ін.

Інституційний підхід передбачає аналіз економіки як динамічного процесу, що постійно трансформується. Так, на думку Норта Д., технологічні та інституційні зміни є ключем до розуміння суспільної та економічної еволюції, якої притаманна залежність від її шляху [2].

На думку Кривцуна Л.А. інституційні зміни визначаються зрушеннями в системі власності, а не в змінах матеріально-технічного середовища національної економіки, як того дотримуються Кирдина С.Г., Красильникова О.Ю. та ін. [3, 4]. Кардинально відрізняється погляд на природу інституційних зрушень Макаренка І.П., який вважає їх наслідком виникнення інновації, яка за Шумпетером Й є історично незворотною зміною способу виробництва речей. Причому, виникнення інновації є чітко детермінованим у часі процесом й безумовно викликає інституційні зрушення, оскільки вимагає формування нового порядку речей, який стає архетипом й далі закріплюється у формі інституту [5].

Одним з таких соціально-економічних інститутів повинна стати спеціалізована система комунікацій під якою слід розуміти складно упорядковану систему збирання, накопичення та руху інформації між суб’єктами різних сфер суспільства, що складається із інформаційно-комунікаційних систем різних рівнів (місцевий, виробничий, громадський та ін.). Такі комунікаційні системи повинні постійно взаємодіяти між собою й бути доступними для всіх зацікавлених сторін. Це можливо тільки за умов наявності інституцій самоорганізації суспільства на макро- й мікросоціальному рівнях.

Про необхідність спеціалізованих систем комунікацій говорить й Бондаренко В.М., на думку якої без таких систем неможливим є ефективне виробництво. Бондаренко В.М. вважає що повного реального споживання можна досягти лише через певний заказ певної особи, задля чого необхідним є формування механізму узгодження інтересів всіх учасників відтворювання й кінцевих споживачів. Такий механізм необхідно формувати одночасно по всій горизонталі на кожному місцевому рівні, включаючи інтереси представників державних регулюючих структур, бізнес структур, високотехнологічних виробничих підприємств, банківських, фінансово-кредитних, товаропровідних, соціальної сфер, структур суспільства й конкретних людей, що проживають на даній території. Тому на кожному місцевому рівні повинна бути створена за допомогою інформаційних технологій максимально сучасна інфраструктура взаємозв'язку виробників і споживачів [6].

Таким чином, введення за допомогою інформаційних технологій конкретної людини в систему відносин як виробника, так й споживача всіх благ, узгодження його інтересів у реальному часі через засоби комунікації з інтересами інших людей стане необхідною інновацією, яка спонукатиме до необхідних інституційних зрушень.

1. Тарушкин А.Б. Институциональная экономика: учебное пособие / А.Б. Тарушкин. – СПб.: изд. Питер, 2004. – 368 с.
   
2. Норт Д. Інституційна зміна та функціонування економіки.– К.: Основи, 2000.– 200 с.
   
3. Кирдина С.Г. Институциональные матрицы и развитие России. –М: ТЕИС, 2000.– 216 с.
   
4. Красильников О.Ю. Институциональная карта и координаты экономического развития России / В кн. Экономический рост и вектор развития современной России / Под ред. К.А.Хубиева.– М.: ТЕИС.– 2004. – С. 509-518.
   
5. Макаренко І.П. Анатомія економічних криз у контексті інноваційних процесів: монографія / І.П. Макаренко // Інститут еволюційної економіки. – К.: Інтертехнологія, 2009. – 320 с.
   
6. Бондаренко В. М. Новый методологический подход к обоснованию концепции и стратегии построения информационного общества // Информационное общество 2005. № 3.
   

Лозовская И.М.

Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара


ПРОБЛЕМА СТРАТЕГИЧЕСКОГО МЕНЕДЖМЕНТА НА МАЛЫХ И СРЕДНИХ ПРЕДПРИЯТИЯХ


Стратегический менеджмент – это концепция, не так давно появившаяся в практике менеджмента. В первую очередь стратегический менеджмент рассматривает проблемы роста и выживания крупных организаций, однако в настоящее время потребность малых предприятий в стратегическом менеджменте также возросла. Суть стратегического менеджмента характеризуется двумя основными принципами: формирование стратегии развития предприятия и ее применением в реальных рыночных условиях.

Существенный вклад в разработку теоретических и практических проблем менеджмента внесли А.Карпов, М.Мескон, М.Альберт, З.Румянцева, Б.Старинский и другие.

В сферу действия стратегического менеджмента попадают персонал предприятия, клиенты и партнеры по бизнесу. Работники предприятия, непосредственно занятые улучшением стратегии бизнеса, несут особую ответственность за будущее предприятия, за успех реализации программы стратегического развития, эффективное использование собственных и привлекаемых ресурсов [1].

Главная задача руководителей заключается в том, чтобы создать перспективные планы развития бизнеса предприятия, составляющими которых должны стать стратегическое планирование, управление возможностями, управление проблемами. Главными целями стратегии развития предприятия должны быть повышение конкурентоспособности, обеспечение лидирующей роли предприятия в отрасли, капитализация лидерства [1].

Сейчас многие специалисты посвящают свои исследования проблемам формирования и реализации стратегий для малых предприятий. Можно выделить ключевую из них: недостаток опыта у руководства в области стратегического менеджмента, которая обуславливает неспособность разрабатывать адекватные системы контроля и управления бизнесом, а также некомпетентность в управлении стратегическими переменами.

Для улучшения ситуации стратегический менеджмент малых и средних предприятий должен опираться на модель бизнеса. Такую модель следует разработать с учетом ключевых процессов и функций, при помощи которых предприятие зарабатывает деньги. Модель должна выражать проблемы предприятия в их полном объеме и реальной сложности, служить средством анализа этих проблем, обеспечивать оценивание возможного и сравнение достижимого результата с уже имеющимся [2].

Главным принципом стратегического менеджмента малых и средних предприятий должно стать управление, построенное на бизнес-процессах. Конкурентоспособность предприятия должна измеряться в критических параметрах этих процессов.

При процессном управлении ключевые показатели эффективности предприятия кардинально улучшаются. Переход к процессному управлению связан с созданием обновленной организационной структуры, освоением и внедрением новых моделей и технологий менеджмента, созданных за последние десятилетия мировой наукой, проверенных успешной практикой ведущих фирм, основанных на высоких достижениях информатизации бизнеса [2].

Управление стратегическими переменами – это проблема, актуальная для каждой компании, в том числе для малых и средних предприятий. Управление стратегическими переменами – это инструмент стратегического менеджмента, помогающий малым предприятиям использовать новые идеи и порядок действий. Управление стратегическими переменами помогает руководителям малого бизнеса быстро и системно осваивать новые идеи, подходы, поведение. Наблюдение и мониторинг тенденций внешней среды, например, технологической сферы, рыночных ситуаций, ожиданий потребителей, стратегий конкурентов, позволяет менеджерам разрабатывать стратегии использования внутренних перемен для адаптации к внешним переменам [3].

Из-за постоянного ужесточения конкуренции организации должны быть способны меняться не только быстро, но и целесообразно. Успешные организационные перемены могут обеспечить повышение уровня удовлетворения потребителей, прибыльность, увеличение темпов роста малого предприятия, а также общее повышение эффективности деятельности. Решение поставленных задач помогает руководству достичь стратегических целей.

Таким образом, стратегический менеджмент предприятия должен создавать и проводить в жизнь перспективные планы развития бизнеса предприятия. Управление стратегическими переменами позволит использовать вклад работников в организационные перемены, что, в свою очередь, может привести к повышению эффективности деятельности компании.

1. Старинский Б. Стратегическое и бюджетное управление// Журнал «Финансовый директор», 2007. – №7.
   
2. Аналоуи Ф. Стратегический менеджмент. – М.: «Юнити», 2005. – 61 с.
   
3. Мескон М. Основы менеджмента. – М.: «Дело», 2004. – 121 с.
   

Лойко Д.М.

Київський національний університет технологій та дизайну


АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ


Одним із найбільш перспективних напрямів економічного розвитку країни та галузі є розвиток інтелектуального виробництва. Населення України, маючи високий рівень загальної та вищої освіти, тобто значний інтелектуальний потенціал, значно поступається країнам Західної Європи у виробітку інтелектуального продукту. Кількість інновацій в різних галузях, особливо тих інновацій, які мають правову охорону: винаходи, корисні моделі та промислові зразки, суттєво не збільшується. За даними Державного департаменту інтелектуальної власності кількість патентів на винаходи зросла за останні 5 років на 13,01 %, кількість патентів на корисні моделі за цей період зросла на 12,37 % і кількість патентів на промислові зразки зросла на 0,14 %. Значно зросла за цей період кількість зареєстрованих знаків для товарів і послуг на 27,70 % [1]. Для дослідження було виокремлено класи за Міжнародним патентним класифікатором D 01-D 07 «Текстиль або еластичні матеріали» та А 41-А47 «Предмети особистого або домашнього вжитку», які мають відношення до інновацій в легкій промисловості. За проведеним дослідженням динаміки кількості охоронних документів за останні 5 років можна зробити наступні висновки. Найбільша кількість охоронних документів видається на зареєстровані знаки для товарів і послуг. Треба зауважити, що кількість зареєстрованих знаків для товарів і послуг за класом Міжнародного класифікатора товарів і послуг (МКТП) 25 «Одяг, взуття, наголовні убори» склала в 2010 р. всього 2,6 % від загальної кількості зареєстрованих знаків для товарів і послуг. Друге місце за питомою вагою в загальній кількості виданих охоронних документів посідають патенти на корисні моделі. Питома вага сумарної кількості охоронних документів класів D 01- D07 та 41-А47 коливається в межах від 1,73% (2008 р.) до 2,15 % (2009 р.) від загальної кількості патентів на корисні моделі. Третє місце за питомою вагою в загальній кількості виданих охоронних документів посідають патенти на винаходи. Питома вага сумарної кількості охоронних документів класів D 01- D 07 та А41-А47 коливається в межах від 0,72 % (2009 р.) до 1,22% (2007 р.) від загальної кількості патентів на корисні моделі. Найменшу питому вагу в загальній кількості охоронних документів займають патенти на промислові зразки.

Одним із провідних вищих учбових закладів України, де готують фахівців для індустрії моди, а також проводять науково-дослідницькі роботи за різними напрямами є Київський національний університет технологій та дизайну (КНУТД). Аналіз динаміки охоронних документів, патентовласником яких є КНУТД, показав, що щорічний доробок вчених ВУЗа складає більше ніж 100 охоронних документів, більшість з яких – патенти на корисні моделі. За виділеними для дослідження класами D 01-D 07 та А41-А47 кількість патентів на винаходи і корисні моделі перевищує 20% від загальної кількості патентів цього класу в Україні.

За проведеними дослідженнями однією із причин, яка стримує зростання кількості заявок на винаходи, корисні моделі та промислові зразки є досить велика вартість оформлення заявки. За тарифами на інформаційно-аналітичні послуги Українського центру інноватики та патентно-інформаційних послуг [2] сформована мінімальна (6000 грн.) та максимальна (23000грн.) вартість набуття об’єктом прав промислової власності. Не кожне підприємство чи винахідник має такі гроші, щоб подати заявку та отримати патент. Права інтелектуальної власності стають одним із найбільш вартісних елементів інноваційного продукту.

Ще одним негативним фактором, який стримує зростання кількості патентів, є тривалий час очікування оформлення патенту. Від дня подачі заявки до дня отримання патенту в Україні для корисної моделі в середньому проходить 3-4 місяця, для винаходу 1,5 – 2 роки. При розвитку інформаційного типу економіки такі тривалі терміни оформлення прав інтелектуальної власності будуть недоцільними. В Україні триває робота, пов’язана з приєднанням України до міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності. Питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу набуло актуальності після підписання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Спільнотами (вступило в силу з 1.03. 1998 р.) Суттєве значення в області дослідження адаптації українського чинного законодавства захисту прав інтелектуальної власності аналогічного законодавства ЄС має публікація «Авторське право і суміжні права» [3]. В цілому в Україні повного дослідження інституту права інтелектуальної власності ЄС не було здійснено. Це пов’язано з і значним обсягом законодавства та відсутністю перекладу багатьох документів. Треба враховувати і швидке старіння правових документів в зв’язку з розвитком законодавства. Також треба враховувати, що інтелектуальне право діє в багатьох галузях господарства, і має галузеві особливості.

1. Державний департамент інтелектуальної власності. Звіт за 2009рік. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до : ссылка скрыта.
   
2. Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до : ссылка скрыта.
   
3. Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: у 2-х книгах /за ред. Ю.С. Довгерта. – Книга 1: Нормативні акти і документи. Європейська інтеграція України/ Уклад. Р.В. Дроб’язко. – К.: Видавничий дім «Ін юре», 2001. – 520 с. Книга 2: Виступи, статті європейських спеціалістів. – К.: Видавничий дім «Ін юре», 2001. – 460 с.
   

Лотиш О.Л.

Національний лісотехнічний університет України


ПЕРЕДУМОВИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ МУНІЦИПАЛЬНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


Місцева влада [1] має значний вплив не лише на соціально-економічний розвиток регіону, а й на екологічну поведінку місцевої громади і тому може сприяти реалізації принципів сталого розвитку на місцевому рівні. Завдяки запровадженню системи муніципального екологічного менеджменту (СМЕМ)[2] органи місцевої влади отримають можливість не лише покращити показники своєї діяльності в сфері охорони довкілля, а й стати прикладом для інших.

Необхідними передумовами запровадження системи муніципального екологічного менеджменту є не лише підтримка такої ідеї вищим керівництвом органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної виконавчої влади, а й розуміння сутності, завдань екологічного менеджменту і необхідності запровадження такої системи кожним працівником органу місцевого самоврядування. Повне інтегрування СМЕМ в усі напрямки діяльності та існуючі системи управління муніципалітету вплине на всіх працівників, а також на тих, хто яким-небудь чином пов’язані з цією організацією. Підтримка з боку вищого керівництва та працівників органів місцевого самоврядування, основних політичних партій на місцевому рівні, громадськості, а також наявність необхідного обсягу ресурсів (фінансових, трудових тощо) [2] є одними з найважливіших передумов успішного запровадження СМЕМ.

Здебільшого органи місцевого самоврядування не мають необхідних досвіду та знань для успішного формування СМЕМ. У такому випадку варто звернутися за допомогою до тих органів місцевого самоврядування, які вже запровадили СМЕМ і налагодити з ними тісну співпрацю [3]. Завдяки вивченню досвіду таких муніципалітетів можна не лише побачити як на практиці відбувається функціонування СМЕМ, а й зрозуміти, які перешкоди можуть виникнути в ході запровадження СМЕМ і яким чином можна їх уникнути. На сьогодні в Європі є безліч муніципалітетів, які мають досвід запровадження системи екологічного менеджменту за EMAS та/чи ISO 14001 [4], а також міжнародних організацій (асамблеї, ради, федерації, союзи, мережі, комітети), які об’єднують органи місцевого самоврядування і в яких питання охорони довкілля є одним з найпріоритетніших. Тому налагодження обміну досвідом, знаннями та ідеями є однією з передумов створення дієвої та ефективної системи екологічного менеджменту на муніципальному рівні.

На початковому етапі розроблення СМЕМ створюється робоча група, в яку, окрім спеціалістів та керівників різних рівнів даної організації, можуть входити і зовнішні консультанти. Залучення цих консультантів необхідне при виконанні складних завдань, особливо при проведенні попереднього екологічного аналізу, визначенні відповідності діяльності муніципалітету законодавству в сфері охорони довкілля, екологічному навчанні працівників тощо [4]. Це дозволяє детальніше і ефективніше розглянути діяльність муніципалітету і його вплив на довкілля, а також правильно і чітко розробити елементи системи. Залучення консультантів передбачає не лише їхню участь у розробленні певної документації, а й в формуванні стратегій інтеграції СМЕМ з існуючою системою управління муніципалітетом, запровадження СМЕМ і довгострокового функціонування СМЕМ [3]. При розробленні стратегій потрібно скласти графік робіт, визначити терміни реалізації етапів процесу, а також визначити можливості для реалізації ідей, які не потребують значного обсягу роботи і можуть принести швидкі й значні ефекти, і часові рамки їх досягнення.

Для забезпечення успішного запровадження СМЕМ при підборі членів робочої групи варто звертати увагу не лише на ґрунтовні знання кандидатів в сфері охорони довкілля, а й на лідерські якості, підхід до роботи, розуміння ними людської поведінки, процесу управління фінансами тощо [3].

При плануванні процесу запровадження СМЕМ важливим є досягнення чіткого розуміння вищим керівництвом та членами робочої групи очікуваних результатів від реалізації такого проекту і донесення цієї інформації до всіх зацікавлених осіб з метою уникнення будь-яких перешкод (невизначеності, двозначності тощо). Проведений нами аналіз досвіду багатьох європейських муніципалітетів засвідчив, що процес запровадження СМЕМ може тривати декілька років, тому органи місцевого самоврядування повинні поступово, але впевнено щороку демонструвати досягнутий на певних етапах процесу успіх і намагатися заручитися підтримкою якнайбільшої кількості працівників.

1. 
   Лазор О.Д., Лазор О.Я. Місцеве управління: поняття, терміни, визначення: Словник-довідник/ Наук. ред. М.Д. Лесечко. – Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2003 – 366 с.
   
2. Максимів Л. І., Лотиш О.Л. Запровадження екологічного менеджменту в систему органів місцевого самоврядування: передумови та цілі// Теоретичні та прикладні питання економіки. Збірник науково-технічних праць. Випуск 21 (за заг. ред. проф. Єханурова Ю.І., Шегди А.В.) – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010. – С.193-199.
   
3. Przewodnik wdrażania EMAS dla miast/gmin w Unii Europejskiej. Pierwsze kroki w procesie wdrażania EMAS// Na podstawie doświadczeń zdobytych przez 16 miast z Państw Członkowskich Unii Europejskiej (w tym z 8 Państw nowo przyjętych do Unii Europejskiej), 2004. – Pgs.13-19.
   
4. Eco-management and Audit Scheme. Toolkit for Local Authorities// Prepared for the European Commission by Global to Local Ltd., 2004. – Pgs.5 -15.
   

Макаренко М.В.

Азовський морський інститут


інноваційна модель конкурентоспроможного розвитку регіону


Впровадження досягнень науки і техніки, нових тех­нологій докорінно змінило сучасну структуру світового господарства, дало змогу розвинутим країнам забезпечи­ти собі технологічний відрив від решти національних економік. Неспроможність національної економіки за­безпечити швидку структурну перебудову на засадах но­вого технологічного укладу не просто гальмує її розви­ток, а й спричинює її виробничо-технологічну деграда­цію і перебування на периферії світового економічного процесу.

Побудова постіндустріального суспільства неможлива без широкого впровадження інновацій. Широке впровадження інновацій є умовою становлен­ня національної інноваційної системи.

Досвід розвинутих країн свідчить, що структурна пере­будова економіки постіндустріального суспільства, підви­щення її конкурентоспроможності можливі лише за умови широкого впровадження інновацій, тобто активізації інно­ваційної діяльності, яка ґрунтуватиметься на максималь­ному використанні інноваційного потенціалу регіонів.

Так, наприклад, стратегічна мета діяльності - інноваційна модель розвитку економіки регіону. Донецька обласна рада й обласна державна адміністрація визначили стратегічною метою своєї діяльності формування інноваційної моделі розвитку економіки регіону. Протягом 2000-2002 років облдержадміністрацією разом з Національною академією наук України й наукових організацій області була розроблена перша в Україні програма інноваційного розвитку регіону - Програма науково-технічного розвитку Донецької області на період до 2020 року. Ця інноваційна діяльність у Донецькій області складалася з наступних етапів [2]. Перші два етапи Програми були спрямовані на створення економічних і інфраструктурних основ переходу до інноваційної моделі розвитку (2002-2005), а також формування нових сфер попиту на новітні науково-технічні досягнення (2006-2010), тому в частині інноваційної активності не дуже ефективні. Наприклад, у 2008 році: інноваційно активні підприємства склали 10,5%, підприємства, які впроваджують інновації - 9,4%, інноваційна продукція – 4,6% загального обсягу реалізованої промислової продукції (у розвинених країнах 40 %). Фінансово-економічна криза підтвердила необхідність підвищення конкурентоспроможності регіону на основі впровадження інноваційної моделі розвитку. Третій етап Програми (2010-2020) найбільш важливий, передбачає кардинальне технологічне переозброєння основних економічно значимих секторів виробництва й збільшення частки сучасної конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. З 2008 року за підтримкою Фонду «Ефективне керування» у Донецькій області реалізується пілотний проект «Підвищення економічної конкурентоспроможності регіону». За цим проектом передбачається розвиток двох пріоритетних кластерів: металургійного і сільськогосподарського, які стануть локомотивами росту; залучення інвестицій; навчання й підготовка кадрів.

Але інноваційний розвиток стримується наступними чинниками: недостатньо ефективні економічні механізми державної підтримки й стимулювання інноваційної діяльності; відсутня розвинена інноваційна інфраструктура (забезпечує на початковому етапі діяльність дослідницьких організацій, а в наслідку зв'язок науки й бізнесу, породжує й підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній дифузії інновацій на ринок при особистій участі їхніх розроблювачів); не сформована діюча система захисту прав і інтересів суб'єктів інноваційної діяльності, а також учасників процесу трансферу технологій.

Для перехідних економік поряд із підсистемою упра­вління і регулювання інноваційних процесів особливого значення набуває інноваційна інфраструктура — весь необхідний спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку усіх стадій інновацій­ного циклу. Вона охоплює: виробничо-технологічні структури: інноваційні кластери, технопарки, інноваційно-технологічні центри, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні та інжинірингові фірми, фірми, що виготовляють імпортозаміщуючу продукцію.

Формування інфраструктури інноваційної системи передбачає [1]: формування інноваційно-активних територій, в т. ч. техніковпроваджувальних економічних зон; розвиток систем регіональних і галузевих фондів підтримки інноваційної діяльності, включаючи фонди стартового фінансування і венчурного підприємництва; формування системи інформаційної підтримки, включаючи надання консалтингових послуг для організа­ції взаємодії учасників інноваційного процесу; сприяння створенню і розвитку малих інноваційних підприємств; формування систем підготовки і перепідготовки ка­дрів для інноваційної діяльності та продукування знань та ноу-хау.

Інноваційний розвиток економіки регіону залежить від рівня розвитку його інноваційного потенціалу, котрому слід приділити особливу увагу.

1. Жук М.В. регіональна економіка: Підручник. – К.: Академія, 2008. – 416 с.
   
2. Чего мы ждем от стратегической сессии? [Електронний ресурс] / А.М. Близнюк Режим доступу до слайдів: www.sovet.donbass.com/m1/res/press
   

Манукян М.М., Сорочайкин А.Н.

ГОУ ВПО «Самарский Государственный Университет»


Уровень инновационного пути развития нефтегазового сектора


В последние 10 - 12 лет процессы технологического обновления в нефтегазовом секторе резко замедлились, а научно-инновационный потенциал страны был в значительной степени подорван.

Подрыв научно-инновационного потенциала непосредственно обусловлен в основном двумя причинами:

- беспрецедентным сокращением государственного финансирования всего комплекса отраслей, «отвечающих» за научно-технический прогреcc;

- резким сужением спроса на наукоемкую продукцию со стороны ее конечных потребителей - предприятий и компаний нефтегазового сектора. [3]

Совершенно очевидно, что для стабилизации и дальнейшего устойчивого развития нефтегазового сектора и других отраслей ТЭК необходимо основательное техническое перевооружение производства.

Конечно, за последние годы с приходом на рынок нефтегазового оборудования предприятий ВПК технический уровень и качество продукции отечественного нефтегазового машиностроения значительно выросли. Но в целом уровень отечественных нефтегазовых технологий все еще остается невысоким. Существуют сравнительные оценки уровня так называемых макротехнологий в различных отраслях экономики. Если принять уровень передовых мировых технологий за единицу, то, по данным Минпромнауки, уровень отечественных технологий по отношению к мировым составляет: в области ядерных технологий - 0,9; в освоения космоса - 0,8; в авиации - 0,75; в сфере нефтедобычи и нефтепереработки - всего 0,5. [4]

К настоящему времени в России сложилась вполне благополучная ситуация с производством крупногабаритного и относительно несложного оборудования для нефтегазовой промышленности. Однако крайне остро стоит проблема разработки и внедрения в производство высококачественной аппаратуры и сложного технологического оборудования.

Будущие пути инновационного развития нефтегазового сектора в России во многом предопределяются той негативной ситуацией, которая сложилась к настоящему времени. Развитие нефтегазового сектора в нашей стране «зажато» двумя дефицитами: дефицитом инвестиций и дефицитом новых технологий. В последние 10 лет основная часть капиталовложений в нефтегазовом секторе осуществлялась за счет собственных средств предприятий и компаний. Финансовые ресурсы для инвестиций в значительной степени привлекаются «со стороны»: либо через фондовый рынок (эта форма доминирует, например, в США и Великобритании), либо через банковскую систему (как в Японии, Юж. Корее и других странах). [1]

Очевидно, что для нашей страны крайне актуальным является переход к иной модели развития, в основе которой лежит формула: «российские ресурсы и технологии + иностранный капитал». Но добиться этого можно только при условии проведения разумной и эффективной протекционистской политики со стороны государства. [2]

К сожалению, имеющийся опыт государственного управления научно-техническим прогрессом в нефтегазовом секторе не дает поводов для оптимизма. Разработанные федеральные программы и отдельные меры, предпринимаемые на региональном уровне, в большинстве своем не дали заметных результатов.

Для решения проблемы следует возродить такое понятие, как государственная научно-техническая (инновационная) политика в нефтегазовом секторе. Главная задача: поиск «болевых» точек и построение эффективных механизмов воздействия, которые направили бы спрос предприятий и компаний нефтегазового сектора на наукоемкую продукцию в сторону внутреннего рынка инновационных ресурсов.

На основе законодательного «фундамента» должны быть разработаны и реализованы специальные комплексы мероприятий в трех основных сферах регулирования, охватывающих: процессы недропользования; развитие национального рынка инновационных ресурсов; инвестиционную деятельность.

1. Зотов Г.А. Приоритеты рационального недропользования на современном этапе развития газовой промышленности России. Нефть, газ и бизнес, №5 2008.
   
2. Клепач А.П. Оценка эффективности нефтегазовых инвестиционных проектов.// Газовая промышленность, ноябрь 2000.
   
3. Манукян М.М. Прогноз устойчивого развития газовой отрасли Российской Федерации // Экономика, финансы и управление в современных условиях. Выпуск 2(4): межвуз. сб. науч. статей / под общ. ред. Н.М. Тюкавкина. – Самара: Изд-во «Глагол», 2010. – С. 76-90.
   
4. Ю. К. Шафраник "Проблемы развития ТЭК России"//радиостанция «Голос России»,4 окт, 2010
   

Махнуша С.М., Олійник О.В.

Сумський державний університет


АНАЛІЗ РЕБРЕНДИНГУ ЯК ЗАСОБУ ТРИВАЛОГО ІСНУВАННЯ КОМПАНІЇ НА РИНКУ


В умовах жорсткої конкуренції брендів та втрачання їх позицій постають проблеми їх відродження та пролонгації існування на ринку шляхом застосування певного інструментарію, серед якого є і ребрендинг. Якщо брендинг — це діяльність зі створення та підтримки образу компанії в свідомості та підсвідомості споживачів, то ребрендинг — це зміна образу, наявного у свідомості споживача, яка повинна вплинути на тривалість життєвого циклу та фінансові показники діяльності компанії в кращу сторону. Саме тому зазначене дослідження є актуальним в умовах сучасних конкурентних ринків й національного ринку у тому числі [1].

Аналізуючи останні дослідження та публікацій за даною проблемою, варто зазначити праці таких науковців як Д’Алессандро Д., Домнін В.Н., Коулі Д., Кумбер С., Ле Пла Ф. Дж., Макашев М.О., Надо Р., Паркер Линн М., Райс Е., Траут Дж. та ін. Але потребують уваги та подальших досліджень підходи до проведення ребрендингу компанії. Потрібно глибоко вивчати та зважено застосовувати його інструментарій. 

Отже, завданнями дослідження є уточнення сутності та особливостей ребрендингу та основних його прийомів в умовах сучасного ринку.

Ребрендинг все частіше використовується світовими компаніями. При цьому вони намагаються щось змінити в бренді, починаючи від упаковки продукту та її логотипу. Ребрендинг являє собою поетапний процес реконструювання раніше створеної марки. Зміни можуть носити як суто візуальний характер (рестайлінг), так і втілювати кардинальну зміну ідеології.

Завданнями цих змін є: посилити бренд (тобто метою є зростання лояльності споживачів); диференціювати бренд (тобто метою є посилення його унікальності); збільшити цільову аудиторію бренду (метою є залучення нових споживачів).

Основними ситуаціями, коли необхідно проводити ребрендинг, є: 

• зміна ринкових умов, за якої адаптація існуючого бренду неможлива;
  
• слабшання позицій бренду, його застарівання, вихід „на арену” більш сильних та активних брендів-конкурентів;
  
• зміна сфери діяльності компанії: ставляться нові завдання, місія [2].
  

Перед тим, як провести ребрендинг, необхідно проаналізувати поточну ситуацію на самому підприємстві, оскільки проблема незадоволених покупців може відбуватися через невірну цінову політику або неграмотний персонал. Якщо ж дійсно ребрендинг необхідний — потрібно виконати такі завдання як: аналіз потенціалу розвитку за рахунок внутрішніх ресурсів підприємства; аудит бренду; аналіз і сегментування цільової аудиторії за ціннісними ознаками; аналіз фінансових ресурсів підприємства; аналіз негативних особливостей бренду; перевірка правильності зібраних даних. І лише після цього можна зайнятися стратегією, конкретними діями і оцінкою результатів [2].

До основних прийомів та інструментарію ребрендингу відносять: креатині розробки, зміни у фірмовому стилі бренду (перетворення зовнішнього іміджу бренду, або рестайлінг; генерація нового імені бренду, або ренеймінг); перепозиціонування бренду; медіапланування як інструмент ребрендингу, включаючи класичні інструменти PR-ребрендингу й некласичні інструменти PR-ребрендингу (еvent-marketing, mobile marketing, direct mail).

Загалом-то, якісно створений бренд не потребує змін на рівні безпосередньо образу. Як приклад, можна згадати логотип Coca-Cola, який практично не змінився за сто років. Але з плином часу можна змінювати атрибути, щоб підлаштовувати бренд під зміни. Як приклад, можна навести компанію Pepsi, логотип якої змінювався майже 10 разів [3].

Необхідно зауважити, що зміни атрибутів при ребрендингу необхідні тільки в тому випадку, якщо вони суперечать цінностям, які несе бренд.

Слід зауважити, що кардинальні зміни існуючого бренду доцільно проводити лише тоді, коли неможливо вже його „оздоровити”. Це є дуже ризиковим для компанії, оскільки неможливо визначити, як споживачі сприймуть новий бренд. Якщо ж немає ніяких підстав до ребрендингу і є лише якісь здогадки, що щось треба поміняти, то ребрендинг краще не проводити, оскільки це може призвести до дезорієнтації клієнтів або до загибелі проекту. Як приклад, можна навести видавництво Conde Nast, яке вирішило омолодити аудиторію журналу House & Garden. Видавці скоротили його назву до абревіатури HG. Постійна аудиторія журналу відмовилася сприймати нове ім'я, а молоді читачі так і не зацікавились виданням про домоведення. Масове анулювання підписок і зниження роздрібних продажів привели до того, що HG закрили [3].

Таким чином, ребрендинг, за умов його доцільності та правильності реалізації його прийомів, розкриває додаткові можливості для компанії з точки зору відновлення або розширення її позицій на ринку.

1. Овчинникова О.Г. Ребрендинг. – М.: „Альфа-Пресс”. – 2007. – 256 с.
   
2. Письменская Е..Б. Развитие бренда во времени. Проблемы ребрендинга //Маркетинговые исследования. – 2006. – № 5. – С. 19-29.
   
3. Машковцев А. Плоды ребрендинга // Реклама. Теория и практика. – 2006. – № 5. – С.33-45.
   

Маценко О.М., Запорожчено О.М. Савельєва К.В.

Сумський державний університет


ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ


На даному етапі розвитку світової економічної системи спостерігаються процеси переходу від індустріального до постіндустріального виробництва, глобалізації, інформатизації, технологічної революції. Огляд наукових статей і практичних журналів вказує на те, що терміну «інтелектуальний капітал» приділяється все більше уваги. Одні автори ототожнюють це поняття з нематеріальними активами, інші розширюють визначення цієї категорії або навіть прирівнюють до інтелектуальної власності.

У науковому світі відсутній однозначний погляд на економічну категорію «інтелектуальний капітал», оскільки вона не закріплена законодавчо. Опираючись на зарубіжний досвід, можна стверджувати, що в інтелектуальному капіталі найважливішою складовою є людський інтелектуальний капітал – це знання, досвід, організаційні можливості, які можна використовувати для отримання конкурентних переваг.

Для врахування інтелектуального капіталу при прийнятті стратегічних рішень досить актуальним на сьогодні є удосконалення наукових підходів щодо його оцінки. Аналіз існуючих підходів до вимірювання інтелектуального капіталу дозволяє виділили такі основні методи його оцінки:

1. Методи прямої оцінки інтелектуального капіталу - Direct Intellectual Capital methods (DIC). До цієї категорії належать методи, що базуються на ідентифікації та вартісній оцінці окремих компонентів інтелектуального капіталу, після оцінки яких проводиться інтегральна оцінка. При цьому отримані складові можуть інтегруватися не лише простим підсумовуванням.

2. Методи ринкової капіталізації - Market Capitalization Methods (MCM). Обчислюється як різниця між ринковою капіталізацією компанії і власним капіталом її акціонерів. Отримана величина розглядається як вартість її інтелектуального капіталу або нематеріальних активів.

3. Методи віддачі активів - Return on Assets methods (ROA). Відношення середнього доходу до матеріальних активів компанії - порівнюється з аналогічним показником для галузі в цілому. Щоб обчислити середній дохід від інтелектуального капіталу, отриманий коефіцієнт множиться на матеріальні активи компанії. Далі шляхом прямої капіталізації або дисконтування одержуваного грошового потоку можна одержати вартість ІК компанії.

4. Методи підрахунку балів. Ідентифікуються різні компоненти нематеріальних активів або інтелектуального капіталу та генеруються показники у балах. Ці методи подібні методам діагностичної інформаційної системи, а їх застосування не передбачає грошової оцінки.

Для оцінки інтелектуального капіталу, на наше переконання, доцільно використовувати методику, яка ґрунтується на таких відносних показних:

1. Коефіцієнт нових розробок – кількість винаходів підприємства, яке припадає на 1 працюючого за рік. Розраховується як відношення кількості винаходів за рік до середньорічної чисельності робітників;
   

2. Питома вага інтелектуального персоналу в загальній чисельності – це кількість працівників, які здатні продукувати нові ідеї та рішення в загальному складі працівників. Визначається як відношення персоналу, що може продукувати нові ідеї до сумарної кількості працівників.

3. Показник освіченості – показує долю працівників з вищою освітою у загальній чисельності працівників. Визначається як відношення кількості осіб з вищою освітою до загальної кількості працівників.

5. Питома вага нових ідей компанії, які не мають аналогів – це частка нових ідей, які не мають аналогів в загальній кількості ідей.

6. Ефективність роботи компанії за рахунок введення нових знань та ідей – показує виражений в грошовій формі результат від застосування нових знань та ідей інтелектуального капіталу. Визначається як відношення доходів від розробки цих нових ідей до витрат на розробку та введення цих ідей.

Оцінити рівень інтелектуального капіталу можна за допомогою формули:


(1)


де k_i – i-й коефіцієнт, що характеризує інтелектуальний капітал;

f_i – питома вага i-го показника.


Питома вага кожного коефіцієнта визначається експертним методом в залежно від особливостей діяльності організації.

Запропонована методика відрізняється простотою і дозволить досить швидко врахувати результати рівень інтелектуального капіталу компанії у своїй економічній діяльності.


Мельник Ю.М.

Сумський державний університет


ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПУ СУБСИДАРНОСТІ ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ ЗАБЕЗАПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ В РИНКОВИХ УМОВАХ


Вирішення еколого-економічних проблем на національному рівні (макрорівні) значною мірою залежить від рівня їх опрацьованості і втілення на регіональному рівні (мезорівні) та на мікрорівні. Для цього необхідно враховувати закономірності, механізми, інструменти та принципи регіонального розвитку, які досліджують вчені-регіоналісти.

Актуалізація регіонального підходу до розв’язання еколого-економічних протиріч обумовлена застосуванням принципу субсидарності, який полягає в тому, що проблеми глобального характеру необхідно вирішувати на місцях їх локалізації.

Принцип субсидарності – це принцип, згідно якого вищі за рангом структури управління наділяються повноваженнями з тих питань, які не можуть бути вирішені на нижчих рівнях. А, оскільки, на мезорівні (регіональному рівні управління) реалізується ряд функцій з регулювання різних сфер життєдіяльності місцевого населення, то такий підхід дає можливість найбільш ефективно розподіляти повноваження між функціональними підрозділами (управлінськими структурами) таким чином, щоб максимально наблизитися та скоротити процес розподілу та делегування повноважень до місця проблемної ланки.

Російський академік Щеулін О.С. відносить принцип субсидарності до проблеми узгодження різнорівневих інтересів і зазначає, що керуюча певним процесом структура, не повинна втручатися в справи самостійного суб’єкта, а наряду з цим забезпечувати його усіма необхідними ресурсами або створювати умови для отримання цих ресурсів. Очевидним є той факт, що сьогодні система підтримки регіонального розвитку розвинена слабо: недостатнє фінансування природоохоронних заходів, і, як результат, низькі темпи сталого розвитку регіонів. Сьогодні найбільш доцільним є перехід від принципу програмності до принципів системності та комплексності у вирішенні проблем соціального, економічного та екологічного характеру.

Фофанов В.П. вважає, що апробацію моделі сталого розвитку країни доцільно здійснювати на регіональному рівні, де нижче інерційність процесів ніж на макрорівні, а оперативність прийняття управлінських рішень вище, а також маневрування ресурсами та засобами ефективніше. Вирішення проблеми відбувається зсередини, що надає можливість глибше зрозуміти її сутність, а наслідки прийняття управлінських рішень та їх зв’язок з суспільними процесами виявляються безпосередньо на місці події.

Реалізація принципу субсидарності має здійснюватись в процесі стратегічного управління регіоном, в межах якого необхідно приділяти значної уваги формуванню стратегій на рівні суб’єктів господарювання.

Оскільки, визначення поняття «стратегія» залишається предметом дискусій серед науковців різних галузей, необхідно визначити основні характерні риси даної категорії через призму концепції сталого розвитку.

В рамках дослідження надбань сучасних наукових шкіл в галузі економіки природокористування було проведено аналіз понятійного апарату стосовно визначення сутності стратегій забезпечення екологічно сталого розвитку різних рівнів. Таким чином, стратегії забезпечення сталого розвитку регіону - це сукупність стратегій різних рівнів, які прямо чи опосередковано сприяють досягненню соціо-еколого-економічного ефекту в регіоні.

Отже, на національному рівні – це Національна стратегія розвитку країни, Державна стратегія регіонального розвитку, національна екологічна стратегія в рамках концепції екологічної політики, стратегія екологічної безпеки держави та інші; на регіональному рівні – стратегія регіонального розвитку, на локальному рівні – стратегія розвитку міст, а на рівні господарюючих суб’єктів – функціональні стратегії, серед яких слід відзначити ринкові стратегії росту та екологічні стратегії, цілі яких передбачають покращення соціальних, еконномічних та екологічних показників в регіоні.

Процес регіонального розвитку відтворює ринкову природу через: забезпечення верховенства права, гарантію економічних свобод, економічну рівність суб’єктів підприємництва, досягнення принципу регіонального самофінансування, об’єктивного впливу на перерозподільчі відносини через бюджетну систему, лінію на партнерство в реалізації регіонального потенціалу, створення умов для конкуренції всіх форм та методів власності.

Регіональні фактори активізації економічного зростання за своєю природою мають загальносуспільне значення, оскільки впливають на ряд суттєвих чинників: зростання реальної заробітної плати, збільшення можливостей споживання товарів і послуг, приріст фінансування інвестицій в житло та ін. Це важливо і з точки зору національної безпеки держави, оскільки результативність реформ посилює тенденції соборності.

Враховуючи те, що розробка стратегій не є відокремленою ланкою діяльності регіональної влади, дослідження процесу стратегічного планування регіонального розвитку необхідно зосередити на вдосконаленні механізмів реалізації регіональних стратегій, що мають бути побудованими на основі оптимізації взаємодії місцевої влади, суб’єктів господарювання та населення регіонів.


Микитин Т.М.

Рівненський державний гуманітарний університет


МАРКЕТИНГ ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗМІЦНЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ


Маркетингова діяльність все більш поширює свій вплив на різні сфери діяльності людини. Розпочавши, як засіб просування товарів на ринку, на сьогодні маркетинг використовують як у комерційній діяльності так і у соціальній сфері. В основі такого підходу лежить концепція соціально-етичного маркетингу, згідно якої запорукою успіху підприємства на ринку є вивчення його потреб та задоволення їх більш ефективним шляхом із одночасним збереженням та зміцненням добробуту споживача та суспільства в цілому, що була запропонована у 60-70 роках ХХ ст. [1].

Одним із різновидів маркетингу є маркетинг місць – діяльність, яка спрямована на створення підтримку, або зміну позиції чи поведінки цільової аудиторії по відношенню до конкретного місця. Класики маркетингу виділяють наступні місця: житло, зона господарської забудови, відпочинку та інвестицій[2]. Загалом на сьогодні сформувався напрям регіональний маркетинг, розглядають маркетинг рекреаційних територій, як інструмент розвитку та регулювання ринку рекреаційних ресурсів [3].

Пропонуємо для розвитку природно-заповідного фонду (ПЗФ) вико-ристовувати новий напрям маркетингової діяльності – маркетинг заповідних територій, як діяльність, що спрямована на створення, підтримку або зміну позиції цільової аудиторії по відношенню до конкретного об’єкта ПЗФ.

Природно-заповідний фонд нашої держави складається більш як із 7400 об’єктів, які займають 3,04 млн. га, або 5,04% від площі України. У структурі площ об’єктів ПЗФ природних заповідників – 5,3%, біосферних заповідників – 7,3%, національних природних парків – 24,6%, заказників – 38,2%, пам'яток природи – 0,8%, регіональних ландшафтних парків – 20,1%, заповідних урочищ – 3,1%, ботанічних садів – 0,1%, зоологічних парків – 0,01%, дендрологічних парків 0,05%, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва – 0,44%.

Природно-заповідний фонд це унікальні природні ландшафти, території на яких ростуть рідкісні види рослин, проживають рідкісні види тварин. Охорона та утримання об’єктів ПЗФ здійснює держава. Тому часто через недофінансування втрачаємо рідкісні та унікальні надбання природи. З другої сторони нераціонально використовуємо великий потенціал ПЗФ для розвитку рекреаційної діяльності. Розв’язати дане питання допоможе впровадження інструментів маркетингу заповідних територій.

Новий напрям маркетингової діяльності обумовлений специфікою природно заповідної справи. З одної сторони це поєднання ресурсного та територіального аспектів (природно-заповідний об’єкт це територія, на якій розміщені унікальні природні об’єкти). З іншої - екологічна спрямованість та соціальна орієнтованість у формуванні маркетингових стратегій розвитку заповідного об’єкта надає підстав відносити новий напрям маркетинг заповідних територій до некомерційного (соціального) маркетингу.

Потенціал заповідного об’єкта залежить від географічного по-ложення, клімату та наявності природних ресурсів, однак найбільше він за-лежить від людської волі, кваліфікації, енергії. Тому використання мар-кетингу допоможе оцінити дану територію зовсім під іншим кутом зору[4].

Слід зазначити що між хаотичним набором маркетингових інструментів і продуманою маркетинговою стратегією лежить велика прірва. Тобто використання однієї реклами не принесе успіху території, може навпаки відіграти негативну роль. Загалом можна зазначити, що просування – це одна з найменш важливих задач маркетингу, яка сама по собі не лише не приносить користі неблагополучному об’єкту, але й допомагає нам швидше виявити, наскільки неблагополучна там ситуація насправді.

Важливою складовою для маркетингу заповідних територій є інфраструктура їх розвитку. Зрозуміло що сама інфраструктура не може гарантувати успіх, одночасно її відсутність є гарантом застою, оскільки інфраструктура – це шанс.

Успішно проведений маркетинг заповідних територій дає імпульс для розвитку регіону, де знаходиться даний заповідний об’єкт. В Україні є багато прикладів, коли заповідна територія є візитною карткою регіону, однак, на жаль, є багато інших - коли унікальні об’єкти, які можуть стати окрасою держави практично невідомі нікому і знаходяться у занедбаному стані. В даному випадку важливу роль відіграє правильно сформована іміджеві політика заповідної території.

Розвиток маркетингу заповідних територій допоможе привернути нашу увагу до унікальних куточків нашої держави, сприятиме зміцненню фінансової стійкості природоохоронного фонду та його розвитку.

1. Котлер Ф. Основы маркетинга/ перевод с анг. –М.: Бизнес-книга. -640с.
   
2. Котлер Ф., Асплунд К., Рейн И., Хайдер Д. Маркетинг мест. Привлечение инвестиций, предприятий, жителей и туристов в города, коммуны, регионы и страны Европы / Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге, СПб.: Питер, 2005. - 382с.
   
3. Черчик Л.М. Маркетинг рекреаційних територій як інструмент становлення, розвитку та регулювання ринку рекреаційних ресурсів // Актуальні проблеми економіки №1(55), 2006. с.95-103.
   
4. Микитин Т.М., Берташ Б.М., Грищенко Ю.М. До питання управління об’єктами природно-заповідного фонду. Наукові записки РДГУ. Економіка та менеджмент: Збірник наукових праць. -Рівне: РДГУ. 2009.- Вип.3-4.-с.106-114.
   

Михайлишин Л.І., Максимюк М.

Івано-Франківський університет права ім. короля Данила Галицького


Конкурентоспроможність у формуванні стратегії підвищення соціально-економічного розвитку регіону


Однією з основних і визначальних рис ринкової економіки є конкуренція, яка існує завжди і всюди. Формування конкурентоспроможної економіки сьогодні є одним з пріоритетних завдань соціально-економічної політики будь-якої держави. Зацікавленість різних економічних суб'єктів до більш змістовного її вивчення значно зросла в умовах посткризового розвитку та відновлення . [3]

Одним з методів вимірювання її рівня є визначення стану конкурентоспроможності певного товару, підприємства, регіону чи національної економіки вцілому . В аспекті даної роботи нас цікавитиме конкурентоздатність на міжнародному рівні. Провідними міжнародними організаціями, які займаються ранжуванням країн та їх регіонів за рівнем конкурентоспроможності є Світовий економічний форум (World Economіc Forum) та Інститут розвитку менеджменту (The Іnternatіonal Іnstіtute for Management Development (ІMD)) . [1]