Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах

Вид материалаДокументы

Содержание


Михалюк Н., Балаш Л.Формування обслуговуючої інфраструктури приватних підприємств
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   39

Михалюк Н., Балаш Л.
Формування обслуговуючої інфраструктури приватних підприємств


Дуже важливим на сьогодні є визначення ринкових механізмів в економіці України, які впливають на форми і методи регулювання діяльності приватних підприємств, на появу та посилення конкуренції, на фактори зміцнення чи поглиблення зовнішнього та внутрішнього середовища, на діяльність підприємств, на взаємодію підприємства із суб’єктами зовнішнього середовища. Тому ми поставили перед собою завдання: вивчення шляхів і методів формування обслуговуючої інфраструктури приватних підприємств з метою підвищення їх економічної безпеки з позицій гармонізації його інтересів з інтересами суб’єктів зовнішнього середовища й оцінці рівня економічної безпеки підприємства, виходячи із ступеня дотримання його інтересів.

Реальним напрямком подолання кризових явищ в економіці України слід вважати розвиток підприємницької діяльності, основними рисами якої є пошук нових, більш ефективних засобів використання ресурсів, гнучкість пристосування до потреб та вимог ринкової ситуації, готовність до ризику задля досягнення високих прибутків.

Спостерігається тенденція до формування багатопрофільності кооперативів завдяки поєднанню функцій постачання, маркетингу і сервісу, закупівлі і реалізації продукції. Одним з видів інтеграції підприємств є товарні союзи у регіонах, які є важливими для збереження і своєчасної переробки всієї вирощеної продукції. Вони закупляють продукцію у кооперативів і продають зацікавленим підприємствам свого регіону. Отже можна вважати, що на сьогодні, сільськогосподарські кооперативи є найбільш поширеним і ефективним засобом залучення товаровиробників до великомасштабного агробізнесу, який надає їм можливість отримувати прибуток не лише від сільського господарства, але й від інших стадій подальшого руху створеної ними продукції, використовувати професійний менеджмент, володіти певною ринковою владою, забезпечувати належну конкурентоспроможність у ринковому середовищі. У цілому світі спостерігається тенденція до поглиблення вертикальної інтеграції кооперативів у сфері постачання матеріальних ресурсів, виробництва, реалізації та переробки сільськогосподарської продукції з метою досягнення кращих економічних результатів. Фактично кооперативи є формою економічного захисту сільськогосподарських товаровиробників за умов ринкової економічної системи та її важливим і незамінним елементом.

Одним з важливих інструментів реалізації державної політики щодо розвитку особистих селянських господарств стає їх інформаційно-консультаційне обслуговування, а інформаційні служби – тим ланцюгом, який поєднує численні виробничі й агросервісні формування, управлінські структури та аграрну науку. Метою інформаційно-консультаційних служб є забезпечення потреб сільськогосподарських товаровиробників у інформаційно-консультаційних послугах. Роль інформаційно-консультаційних центрів у створенні і розвитку кооперативів та у поширенні інформації про кооперативні організації і підтримку ініціативи сільськогосподарських виробників. Коли виникає ініціатива, консультаційний центр має надавати підтримку на всіх етапах, починаючи від формування ініціативної групи і закінчуючи моментом, коли кооператив почне працювати.

Одним із найважливіших напрямів сучасної аграрної політики має стати залучення до інтеграційного процесу особистих селянських господарств, малих підприємств та інших дрібнотоварних форм господарювання. Ці господарства продовжують залишатися виробниками якісної й екологічно-чистої продукції і за певної підтримки, організації можуть значно поповнити сировинні ресурси переробних підприємств та сприяти зростанню виробництва валової сільськогосподарської продукції в Україні.

На території районів та селищ області доцільно було б створювати кластерні системи у відповідності до специфіки виробничої та соціальної інфраструктури з урахуванням потенціалу економіки та зайнятості населення, традиційних виробництв,
народних звичаїв, природних ресурсів. Кластерний підхід дає поштовх розвитку національної економіки, направляє зусилля на розвиток взаємин між постачальниками і споживачами, між кінцевими споживачами і виробниками. Кластери – це сконцентровані за географічними ознаками групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників та постачальників послуг; фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій у певних галузях, що конкурують, але разом з тим ведуть спільну роботу, це територіальне об’єднання взаємозалежних підприємств та установ у межах відповідного промислового регіону, що направляють свою діяльність на виробництво продукції світового рівня.

Кластеризація в загальному вигляді має визначення як процес спільного, активного розташування підприємств та їх діючих осіб у середині концентрованої географічної області, кооперації навколо певної наявної функціональної ніші і встановленні тісних взаємозв’язків та робочих альянсів для розвитку, посилення їх колективної, спільної конкурентоздатності. Інша класифікація передбачує три типи кластерів на базі вертикально інтегрованих структур: з регіонально обмеженою формою економічної діяльності всередині споріднених секторів, які прив’язані до наукових установ (НДІ, університетів тощо); з вертикальними виробничими зв’язками у вузьких сферах діяльності, утворених навколо головних підприємств або мережі основних підприємств, які охоплюють процеси виробництва, постачання та збуту; галузеві: в різних видах виробництва з високим рівнем агрегації.

Основними умовами розвитку інтеграційних процесів є: стабільність державної і соціальної політики; наявність гарантованих прав власності на засоби виробництва, продукцію та доходи; повна економічна самостійність; повна економічна відповідальність за результати діяльності; орієнтація на досягнення комерційного успіху, отримання прибутку; наявність певного економічного середовища, яке б забезпечувало реалізацію вказаних умов і ринково-конкурентний режим господарювання (податки, дотації та ін.); наявність сприятливої позитивної думки серед населення; правовий захист підприємництва; державна підтримка у сфері фінансового і матеріально-технічного забезпечення, особливо на початкових етапах становлення; вільний вихід на зовнішні ринки; ефективний захист інтелектуальної власності; відносно невисока вартість заснування власної справи в конкурентному середовищі.

Основними формами підтримки формування і розвитку підприємств та обєднань в аграрній сфері є державна підтримка (правове, фінансово-кредитне, матеріально-технічне, інформаційне та кадрове забезпечення); інтеграційна підтримка (складається з форм інтеграційних зв’язків великих та малих підприємств - вертикальна та горизонтальна інтеграція); самоорганізація та кооперування малого підприємництва на політичних (громадські об’єднання підприємців, спілки та ін.) і економічних (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи тощо) засадах.
Джерела:

1. Карпінська О.Б. Інноваційно-технологічний розвиток України та проблема його кадрово-правового забезпечення / О.Б. Карпінська, Б.А. Карпінський. // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональна науково-технічна політика: інноваційний розвиток та інформаційний простір: Щорічник наукових праць. - Львів, Інститут регіональних досліджень НАН України, 2006. - № 17. - С. 359-368.

2. Онищенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання в аграрній сфері / О.Онищенко, В. Юрчишин // Економіка України. – 2002.- №4.- С. 50-60.

3. Онищенко О., Юрчишин В. Становлення приватного сек­тора в сільському господарстві / О. Онищенко, В. Юрчишин // Економіка України.– 2005. - №10.- С. 4-18.