Вибори в Україні. Хто кого вибирає, ми кандидатів, чи кандидати нас?
| Вид материала | Документы |
- Ю. шведа вибори та виборчі системи, 7736.34kb.
- Зміст вступ Розділ 1 Місцеві вибори як форма безпосередньої демократії в Україні, 624.29kb.
- Стипендія на отримання післядипломної освіти, 23.76kb.
- В україні панує екологічна криза, викликана багаторічним виснажливим способом природокористування, 92.67kb.
- Тема «Мы в ответе за тех, кого приручили», 35.53kb.
- У истоков пчеловодческой литературы, 130.33kb.
- Інформація про основні результати науково-дослідної роботи Інституту міжнародних відносин, 60.41kb.
- Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури, 5975.72kb.
- Про реєстрацію виборчого списку Великоберезняської районної організації політичної, 13.38kb.
- Ї дані, щоби вони дійшли до Генпрокуратури до позачергової сесії Верховної ради України, 752.11kb.
Вибори в Україні.
Хто кого вибирає, ми кандидатів, чи кандидати нас?
Розмовляють черв’як-син з черв’яком-отцем. Син питає у батька:
- Тату, а добре жити у яблуці?
- Так, синку, добре!
- А у апельсині?
- Там, синку, ще краще.
- Тату, а чому ми весь час живемо у багні?
- Розумієш, сину, є таке величне поняття – Вітчизна!
Питання про те, чому ми весь час живемо у багні, виникають у кожного громадянина України, який замислюється над своїм майбутнім. Дійсно, начебто і люди розумні, і земля багата, а живемо як злидні. Мільйони українців поневіряються по всьому світі, йдучи в найми заради копійки, яку вони не можуть чесно заробити у власній державі. В результаті – розбиті родини, покалічені долі. А що попереду? А попереду чергові вибори в країні. Світ вже сміється з України – обирають і обирають, ніяк не можуть наобиратися. А результату ніякого. Тобто, позитивного результату ніякого. Наша держава нагадує вокзал. Народ знаходиться в залі очікування – очкування змін. Але він не бачить, що рейок до вокзалу вже давно немає.
Як сталося, що у країни, яка не мала на початку незалежності ніяких боргів, зараз він становить 100 мільярдів доларів. Як сталося, що країна з її родючими землями змушена купувати продукти харчування за кордоном. Як сталося, що населення України за роки незалежності скоротилося з 52 до 45 мільйонів, що більше, ніж у роки війни.
За все це треба завдячувати владі. Кожен з них, якщо на нього дивитися окремо, на перший погляд, начебто порядна людина. Але коли вони збираються разом, то відбуваються дивні метаморфози – всі вони діють не на користь, а на шкоду державі. Давайте розберемося – чому.
Теоретично влада обирається народом. Народ обирає найбільш гідних, саме їм він довіряє владу. Демократичність влади полягає в тому, що владні повноваження даються на певний час, після чого вона передається новому обранцю. Якщо обранець не виправдовує сподівань, народ обирає іншого. Це – теорія.
На практиці є маленьке «але». Справа у тім, що для здійснення свідомого вибору потрібні знання. Не часткові, не уривчасті, а фундаментальні. Заклик «вибирати серцем» - нові піар-технології, які мають на меті заповнити порожнину знань виборців, підмінити реальні знання про кандидата на їх емоційну складову.
Н
айбільш поширеним є метод знищення країни в прямому ефірі українського телебачення. Наприклад, в програмі «Шустер Live» зіркою стати дуже просто. Усі, хто хоче добратися до владної кормушки - українські депутати і міністри, бізнесмени і спортсмени - з'їжджаються в телевізійну студію. Вони мають респектабельний вигляд, їм аплодують наче акторам (хоча насправді воно так і є), вони кланяються у відповідь.
У них не виникає питань, хто їм аплодує і за що, в них не виникає питань, що вони нічим не відрізняються від клоунів з дешевого балагану. Ці питання ніколи не виникнуть, оскільки вже за своєю сутністю вони живуть цим справжнім життям - вони актори.
Зараз їм треба зіграти переконливо, щоб ласі до видовищ виборці обрали саме їх. Тому тут у студії стало нормою професійне знищення один одного на очах мільйонів.
В хід іде усе – від компроматів до неприхованого політичного бруду на опонентів. Це народна забава. Якщо тобі не аплодують, то шансів стати великим політиком в Україні в тебе немає. Одна справа – вирішувати важливі державні питання на тій посаді, яку ти займаєш, без зайвого галасу, професійно. А якщо ти так не вмієш? Якщо в тебе немає ні професіоналізму, ні бажання? Тоді вихід один – дешевий популізм на очах мільйонів телеглядачів. І можеш бути впевнений – ти вже той політик, який потрібен зараз нації.
Взяти участь у народному шоу вважають за честь навіть політики найвищого рангу, хоча б для того, щоб на всю країну висловити свою думку стосовно один одного, щоб усі люди побачили, який він «білий і пухнастий» на відміну від його брудного опонента, що випадково потрапив у велику політику. Головне – усе це невимушено робити перед камерою.
П
одібних програм можна назвати багато. Це не просто пародія на політику, не просто дискредитація інституту влади. Це – знищення держави, руйнування громадської свідомості, формування біомаси, яка не здатна не тільки мислити, але й взагалі розуміти – що відбувається в країні. Саме такий виборець потрібен нинішнім політикам, на це спрямовані розробки політтехнологів щодо впливу на масову свідомість.
Без знань вибір неможливий. Якби лікар виписав вам рецепт на ліки, керуючись тільки привабливістю упаковки. Навряд чи ви з цим погодились.
Це буде вибір упаковки, а не ліків. Або уявіть собі ситуацію, що доктор наук, професор з німецької філології читає лекцію, наприклад з ядерної фізики, в однойменному науковому закладі, а потім відповідає на питання фахівців, керуючись своїм «серцем». Йому не допоможуть його титули і звання, оскільки він не є фахівцем у цій галузі.
Подібне відбувається з виборами в Україні. Спонукаючи людину до вибору без відповідних знань, можна бути впевненим, що вона вибиратиме не сутність, а обкладинку.
Всенародні вибори в Україні - «голосуй серцем» - якраз і зводяться до того, що народ, як дитина, завжди віддає перевагу фантику, а не змісту. В результаті використання подібних виборчих технологій народ обере кого завгодно, окрім тих, хто на це справді заслуговує.
Досвід історії підтверджує невідповідність теорії і практики виборів, особливо, якщо це стосується великих мас людей. Демократичні принципи можливі у малих колективах, де люди знають один одного і свідомо роблять свій вибір. Президента країни у такий спосіб обрати складно.
Коло замкнулося: не маючи знань, неможливо зробити вибір, без вибору немає демократії. До речі, про демократію. У США, Франції, Великобританії, у Росії демократія в такому розумінні відсутня, міфи про її існування там – свідоме введення в оману. Канал «Євроньюз» на фоні помпезного відкриття Зимових олімпійських ігор в Канаді показав бідні квартали Ванкувера. Люди, які проживають в них, повторювали думку, що нинішня демократична система вже зжила себе. Багаті в ній стають багатішими, а бідні – біднішими.
Що, коли і як вам робити – визначаєте не ви, не громада, і навіть не президент. Все визначає система. Чим більше в системі дубів, тим вона міцніша. Розум, честь і совість нашої епохи у цій системі мають повне право перебувати в різних партіях.
Бажання бути при владі виникає у різноманітних сил, в першу чергу близьких до капіталу, тому що влада – найкоротший шлях до прибутку. Щоб одержати владу, потрібно заручитися підтримкою якомога більшої кількості виборців. А це потребує великих коштів. Тому реальна боротьба за реальну владу може точитися тільки між представниками капіталу. В кінцевому результаті владний олімп заповнюється представниками капіталу, а демократія стає своєрідною ширмою, за якою ховається олігархія, загорнена у привабливу демократичну обкладинку «свободи і рівності».
Протягом тривалого часу різні політичні лідери змінюють тільки держак, а прапор залишається все тим же!
Де ж отримати такі знання, щоб завжди робити правильний вибір?
Відповідь на це питання шукали філософи і мислителі впродовж багатьох століть, але їх надбання не дуже відчутні. Практика показала: дати народу знання для вибору неможливо в принципі.
Чому? Відповідей багато, але всі вони зводяться до одного – не можна всіх «розчесати однією гребінкою». По-перше, не всі однаково здібні до навчання. По-друге, неможливо всіх і одразу посади на учнівську лаву. По-третє, не всі бажають вчитися (ми розумні). По-четверте, крім теоретичних знань потрібен практичний досвід (хоча виборчої практики в нас вистачить на декілька країн, але народ, чомусь, наступає на одні й ті самі граблі). Освіта, на прикладі раніше згадуваного професора німецької філології, за великим рахунком, проблеми не знімає і в цьому значенні нічого не дає. Але якщо навіть уявити, що народ якимось дивом отримав такі знання, це нічого не змінить. Тому що кожний трактуватиме ситуацію на власний розсуд, на нього впливатимуть обставини, які до об’єктивного вибору не мають жодного стосунку.
Висновок: демократичний вибір – це пастка, а її ідеологи, спекулюючи на почуттях та емоціях простих людей, спонукають їх обирати те чого ті не знають і не розуміють. Про це влучно сказано ще в Біблії (Мф.15:14): «… якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть до ями».
Той, хто часто кричить «демократія», або не з повна розуму, або шахрай, оскільки по своїй суті демократія – це відпрацьований механізм маніпуляції масовою свідомістю. Під виглядом прав і свобод вона створює сприятливі умови для влади. Оперуючи цим механізмом, влада впроваджує у народну свідомість думку, що всі наші біди у недосконалості «окремих деталей державного механізму». Якщо поганих урядовців поміняти на гарних, то ситуація докорінно зміниться на краще. Народ з натхненням йде вибирати «чесних і порядних».
А
ле з кожними виборами ситуація не тільки не поліпшується, а навпаки погіршується. Порівняно невеликий період української незалежності вже багато разів доводив: намагаючись обрати найкращих, народ неодмінно вибере найгірших. Ці президентські вибори не є винятком: перші дві сходинки зайняли два найгірших в історії України прем’єри, а дві другі – найгірші банкіри.
Як каже народна мудрість – народ заслуговує на владу, яку собі обирає.
В
еликі вибори завжди супроводжуються великими шахрайствами. Навколо них завжди інтриги з провокаціями один проти одного. У простих людей створюється враження, що «погані» кандидати не дають обратися «хорошим». Кожна політична сила (а їх зараз офіційно зареєстровано в Україні понад 170) заявляє, що проблеми народу у нечесних виборах. В результаті інтелектуальна і емоційна енергія мас витрачається у хибному напрямку, увага народу відволікається від причин, а сконцентрована тільки на наслідках.
Найбільша помилка в тому, що люди бачать основне зло не в системі, що генерує політичних інтриганів і шахраїв, а в самих шахраях, тобто продуктах цієї системи. Якщо прибрати одних таких «політиків», система на їх місце поставить подібних. Якщо конструкція дефектна по суті, безглуздо міняти окремі деталі – механізм все одно не працюватиме.
Навіть неглибокий аналіз подібних систем в інших країнах показує, що в них виникають одні й ті ж самі проблеми: зменшується моральність суспільства, зростають смертність, наркоманія тощо.
Україна вже зараз на першому місці серед інфікованих ВІЛ-СНІД зі стійкою тенденцією до росту. В Україні вже зараз сформувалася велика кількість «професійних мітингувальників», які за фінансову винагороду, без будь-яких моральних розкаянь, готові підтримувати кого завгодно (часто в один день вони беруть участь у політичних акціях політиків, які вважають один одного своїми запеклими ворогами). В Інтернеті існують сайти, де можна замовити подібних «революціонерів» у необмеженій кількості. Власник одного з таких сайтів сказав, що заявки треба робити завчасно, якщо ви бажаєте, щоб контингент був відповідний.
Наша політична система чимось схожа на автомобіль, у якого для кожного, хто знаходиться всередині є окреме кермо і педаль газу. Але гальм немає ні у кого.
Наша політична система нагадує старовинний музичний інструмент шарманку. Принцип її дії – всередині шарманки є диск, з якого стирчать маленькі цвяшки. Диск обертається і коли один із цвяшків торкається пластинки, лунає звук. Комбінація цих звуків створює мелодію. На нашій політичній шарманці незмінні з початку існування держави цвяшки-політики грають одну й ту ж саму мелодію, а народ, як зачарований її слухає наче б то в перший раз. Чергові вибори цю мелодію не змінять – основні обіцянки: зняття депутатської недоторканості, надання російській мові статусу державної мови, «він почує», «вона працює» тощо. Тобто у народу є можливість ще і ще раз послухати свої улюблені мелодії, які лестять його слух аж до гіпнотичного стану.
Тому не дивно, що у міському транспорті або у чергах за своїми кровними вкладами чубляться літні вже люди, доводячи (іноді силою кулаків) своїм опонентам, що лідер, якому вони симпатизують, набагато кращий за того, кому симпатизує його співбесідник.
О
дин з дотепних висловів приписується Козьмі Пруткову: «Попереду отари йде круторогий баран з дзвіночком. Вівці впевнені, що він знає, куди їх веде. А баран всього лиш бажає бути попереду: немає куряви і добрий вибір їжі».
Нинішній політикум влучно характеризують рядки:
Пастухи без особых хлопот
Над баранами ставят опыты.
Не спросивши про их желания,
Ставят опыт на выживание.
Вечерами за шашлыками
Громко цокают языками.
Удивляясь на стадо с кручи:
«Ох, живучи, ну и живучи!»
Аналіз передвиборних програм кандидатів в президенти України достатньо яскраво ілюструє невизначеність стратегічного курсу української політики. Програми кандидатів в президенти носять переважно декларативний характер: в них не прописані конкретні системні механізми, перш за все, економічні, які необхідні для вирішення нагальних для суспільства соціальних проблем. Хоча всі програми мають явний соціальний акцент, тобто обіцянку соціального «раю», але основною задачею ставиться особиста пізнаваність кандидата.
Кандидати у президенти долатимуть бідність, викорінюватимуть корупцію і боротимуться з кризою. Вони мають намір підвищувати пенсії, допомагати малозабезпеченим, гідно оплачувати працю вчителів, медиків і давати перспективи молоді, посилювати обороноздатність, зміцнювати міжнародний імідж. Причому програмні положення співпадають навіть у антагоністів.
Велика політика – це великі гроші. Вона притягує багатих людей, яких часто називають олігархами, а іноді «раковою пухлиною на здоровому політичному тілі». Якщо поставити питання: хто ж конкретно є «раковою пухлиною», чому імена злобних олігархів не піддаються гласності? Чому олігархів включають у блоки, партії, фракції, призначають на високі пости в уряді, дозволяють захоплювати за безцінь державні підприємства, чому з деякими олігархами державні діячі цілуються перед камерами? Просто іноді (з дозволу цих олігархів) їх, для належного впливу на виборців, називають «раковою пухлиною», з якою треба боротися. Прийом перевірений – це дає можливість суттєво підвищити рейтинг, особливо коли він невисокий.
В
Інтернеті активно поширюються гумористичні малюнки, де В.Ющенко порівнюється з кефіром, оскільки його рейтинг такий самий як жирність цього напою - 3%. Характерно, що більшість маловідомих кандидатів на президентський пост ЗМІ також охрестили «знежиреним кефіром», оскільки їх рейтинг навіть менший.
Непрохідних кандидатів на пост президента експерти називають технічними. Однак їх участь у кампанії дає можливість припустити, що ті мають свої далекоглядні плани: це дає їм шанс для подальшої політичної кар’єри.
Незрозуміло – для чого взагалі пишуться передвиборні програми, оскільки вони не указують ніяких термінів виконання своїх планів. А як без цього оцінити реалізм задуманого? Без визначення термінів реалізації програма залишається загальною декларацією.
Так, коли Ю.Тимошенко говорить про професійну армію, вона не каже, коли та стане такою, коли контрактники почнуть одержувати обіцяні 700 доларів на місяць. Можна зрозуміти, чому такої конкретики немає в словах нових кандидатів, але важко пояснити, чому конкретики немає у діючої влади.
Інакше кажучи, скільки ще не зроблено... А скільки ще належить не зробити...
Читати передвиборні програми кандидатів, думати про їх реалістичність і про те, що конкретно вони можуть дати виборцю, в нашому суспільстві не прийнято, вони не стають темою громадської дискусії. Програми кандидатів в президенти і програми політичних партій в Україні, на жаль, вважаються мало значущим додатком до піар-заходів виборчої кампанії. Якщо б ми читали ці програми, то, можливо, в бюлетенях стояли б зовсім інші прізвища. Мабуть логічно, що наше політичне майбутнє ми намагаємось знайти в урнах, хоча й виборчих. Ми стрімко котимося з великої висоти в світле майбутнє!
Дивитись і бачити – речі різні. Людині мислячій для того, щоб побачити брехню, не завжди треба чекати п'ять років.
ГЛАВА 1
Ми вам постійно брешемо, а ви нас постійно вибираєте,
або перший політичний ешелон.
В офіційних повідомленнях української преси 16 лютого 2010 року оголошено результати повторного голосування. Вибори закінчились. Хоча не для всіх. Переможена сторона так не вважає. Вона б’ється до останнього, навіть незважаючи на те, що вся світова спільнота закликала її бути до кінця вірною демократичним завоюванням Майдану і цивілізовано визнати свою поразку. Дуже багато коштів було витрачено на вибори, дуже багато обіцянок було зроблено тим, хто стояв за спиною. Це солодке слово - «ВЛАДА», хто скуштував її один раз, не може вже відмовити собі у задоволенні насолоджуватися нею постійно.
Надбанням демократії стала, зокрема, відсутність цензури. Але коли мова йде про політику відверто, то без цензури тут не обійтись.
У цій главі мова піде про перший політичний ешелон, який сидить на солодкій владній голці вже не один рік, а деякі навіть не одне десятиліття.
Але спочатку про результати нинішньої президентської кампанії.
У списки виборців на виборчих ділянках були внесено 37 051 449 осіб, в голосуванні взяли участь 25 493 529 особи або 68,8% виборців, внесених в списки.
12 481 266 або 48,95% виборців проголосували за кандидата в президенти, лідера Партії регіонів Віктора Януковича, 11 593 357 або 45,47% виборців проголосували за прем'єр-міністра Юлію Тимошенко.
Не підтримали жодного з кандидатів 1 113 055 або 4,36% виборців.
Президентські вибори 2010 в Україні, з геостратегічної точки зору дають поживу для концептуальних роздумів про зовсім недалеке майбутнє нашої країни і регіону. Із 100% електорату, громадян України, які мають право голосу, 31% виборців на вибори не з'явилися. Майже 5% голосували проти всіх.
Близько 20% «електорату» голосували за гроші або за «натурпродукт».
Таким чином, на базі нескладних підрахунків можна зробити висновок, що 56% українських виборців осмислено не підтримували жодного з кандидатів. Реально у виборах взяли участь 44% виборців.
Враховуючи те, що голоси між двома кандидатами поділилися майже порівну, можна зробити висновок, що через недосконалість виборчого законодавства, президента країни обирали 20-22% електорату. Аналогічна ситуація спостерігається під час кожних виборів в державі.
Психологічні дослідження довели, що третина населення країни самостійно мислити і приймати рішення не може. Наслідок – будь яке їх рішення є неправильним і навіть злочинним, оскільки вони делегують свій голос і повноваження особі, за яку вони голосують.
Тепер про ментальний стан електорату. Так, у Німеччині серед загальної кількості населення 1% божевільних, 5% психопатів і 10% соціопатів, загалом середній показник у Європі - до 20%. Україна – європейська держава (принаймні ми туди рвемося) і тому ніщо цивілізоване нам не зайве. Такими людьми завжди легко маніпулювати, використовувати їх у власних інтересах, що враховують у своїй роботі політтехнологи (про них мова буде трохи пізніше). У нас ці показники можуть бути навіть вищі. Звідси висновок: за кандидатів у президенти могли проголосувати 20% відсотків людей з більш або менш вираженими психічними відхиленнями.
Чи може бути легітимною влада, яку підтримує 20-30 відсотків електорату?
Для прикладу, за Л.Кравчука у 1991 році проголосувало 62%, за Л.Кучму у 1994 році - 52%, а у 1999 році - 56%, за В.Ющенка у 2004 році - 52%.
У 1999 році не підтримали жодного кандидата 970 181 або 3,44% виборців, у 2004 - 680 214 або 2.34 %, у 2010 - 1 111 517 або 4,36 %.
Суть в тому, що у наших нинішніх політиків відсутня політична воля на чесне змагання, а у виборців ще немає політичної свідомості і політичної культури. Останнім часом населення України, не маючи вибору, найчастіше голосує не за конкретного кандидата, а за будь-якого його опонента, аби перший не пройшов.
А
тепер про наших головних героїв. До цього списку були включені кандидати у президенти України В.Литвин, О.Мороз, П.Симоненко, Ю.Тимошенко, В.Ющенко, В.Янукович. Хтось може спитати, чому саме ці люди були відібрані до «першого ешелону»? Якщо перефразувати головного персонажа фільму «Діамантова рука», «… на його місці повинен бути я», то у відповідь почуєш – «Знайдеш 2,5 млн. гривень – будеш». Саме такою є прохідна вартість у президенти в ході нинішньої кампанії. Для цієї групи вона не є перешкодою. Вони самі її встановили. Можна було б тільки уявити, скільки кандидатів знайшлося б у державі, якщо за них не треба було нічого платити. У кожній із 172 політичних партій, зареєстрованих в Україні, є достойний кандидат.
Отже, підсумовуємо – ці цвяшки-політики грають на політичній шарманці держави з самого початку її незалежності. Їх приклад є найбільш переконливим – хто є хто в українській політиці. Це, так би мовити, важка артилерія. Особливу увагу слід звернути на невідповідність їх фахової освіти тим обов’язкам, які вони виконували при владі. Іноді це навіть вражає!
Віктор Андрійович Ющенко.
Із щоденника президента: «Вчора цілий день думав про народ. Нічого не придумав».
Вивчаючи біографічні дані В.А.Ющенка і членів його сім'ї не можна не звернути уваги на деякі моменти.
По-перше, в офіційних документах В. Ющенко по-різному вказує ім'я своєї дружини. Так в декларації про доходи за 2003 рік - Ющенко Катрін Клер. У відомості про доходи за 2004 рік і за 2005 рік – Катерина Ющенко. В період 2003-2006 рр. вона згадується: Катерина Чумаченко, Катерина Ющенко (Чумаченко), Катерина Ющенко-Чумаченко. З січня 2005 року - Катерина Михайлівна Ющенко. Вона вийшла заміж в січні 1998 року, а одержала українське громадянство в 2005 році.
Можна допустити наявність (вірніше збереження) американського паспорта на ім'я Чумаченко Катрін Клер на тому простому припущенні, що у неї як громадянки США після державної служби і роботи в крупній аудиторській компанії повинна бути своя медична або соціальна страховка.
По-друге, В.Ющенко в своїй декларації про доходи за 2003 рік і відомості за 2004 рік не згадує в числі членів сім'ї свого сина Андрія. Це можна пояснити тим, що заповнюючи декларацію про доходи, кандидата в Президенти за 2003 рік і відомості про доходи Президента України за 2004 рік, потрібно було відобразити також інформацію про доходи, цінні папери, нерухоме і рухоме майно, внески в банках свого сина – Андрія Ющенка, який проживав разом з батьком. А його статки, на фоні повідомлень про його квартири, дорогі автомобілі і телефони тощо, могли б здивувати виборців.
Стосовно інших дітей, то як повідомляють ЗМІ, дочки Софійка і Христина навчаються в елітній приватній школі в Києві. Цікавим є те, що всі уроки і навіть спілкування між учнями на перервах в цій школі ведуться англійською мовою. В ній немає жодного напису на українській мові, крім назви школи на вуличній вивісці: «Печерська міжнародна школа».