Вибори в Україні. Хто кого вибирає, ми кандидатів, чи кандидати нас?

Вид материала

Документы

Содержание Василь Противсіх Нормальне життя – реальність чи утопія? Вартість нинішньої виборчої кампанії складає

Подобный материал:

• Ю. шведа вибори та виборчі системи, 7736.34kb.
• Зміст вступ Розділ 1 Місцеві вибори як форма безпосередньої демократії в Україні, 624.29kb.
• Стипендія на отримання післядипломної освіти, 23.76kb.
• В україні панує екологічна криза, викликана багаторічним виснажливим способом природокористування, 92.67kb.
• Тема «Мы в ответе за тех, кого приручили», 35.53kb.
• У истоков пчеловодческой литературы, 130.33kb.
• Інформація про основні результати науково-дослідної роботи Інституту міжнародних відносин, 60.41kb.
• Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури, 5975.72kb.
• Про реєстрацію виборчого списку Великоберезняської районної організації політичної, 13.38kb.
• Ї дані, щоби вони дійшли до Генпрокуратури до позачергової сесії Верховної ради України, 752.11kb.

Василь Противсіх

Негативний результат теж результат, особливо якщо це результат на президентських виборах


Василь Гуменюк народився у 1946 році в Івано-Франківській області. 2 жовтня 2009 року змінив прізвище Гуменюк на Противсіх, під яким балотувався на пост Президента.

Після закінчення школи працював на будівництві Калуського хімкомбінату. В 1965 році працював вантажником на Івано-Франківському авторемонтному заводі. У 1975 р. закінчив Львівський державний університет з кваліфікацією «юрист».

Основні віхи:

1965-1968 рр. - служба в Радянській Армії. Після демобілізації працював в колгоспі.

1975-1976 рр. - старший юрисконсульт Івано-Франківського обласного управління сільського господарства.

У 1976 році переведений в апарат Івано-Франківського облвиконкому.

1980-1991 рр. - заступник голови, голова міськвиконкому міста Яремчі. Звільнений з посади голови рішенням міськради.

1992-1994 рр. - представник України в СНД.

У 1994 р. – заступник начальника консульського управління Міністерства закордонних справ України.

1995 р. - заступник начальника, начальник Івано-Франківської митниці.

З 1997 р. - президент Івано-Франківської торговельно-промислової палати.

Обирався депутатом Львівської міської поради, тричі - депутатом міськради Яремчі, двічі - депутатом Івано-Франківської облради.

Безпартійний.

Не зрозуміло, чому Василь Гуменюк став кандидатом в президенти України. Колишній митний урядовець із Івано-Франківська не сповідує ніякої конкретної ідеології, не планує проводити агітацію за себе. Якби не зміна прізвища, то він міг би розчинитися серед інших кандидатів. Мало хто вважає Противсіх серйозним кандидатом, але він відображає похмурий настрій, який сформувався у електорату.

Під час нечисленних появ на публіці В.Противсіх висуває просте гасло: «Виберіть мене, і тоді я все поясню». Він заявив, що його фінансують «багаті друзі, розкидані по всьому світу, родичі і односельці».

В.Противсіх підписав угоду з українською молоддю. Як повідомляла преса, в цій угоді він бере на себе зобов'язання, ставши президентом, упровадити 30%-у квоту для молодих фахівців у всіх органах державної влади, повернути 10-річне навчання в середній школі з 5-бальною системою оцінювання знань, ліквідувати недосконалу систему зовнішнього тестування після закінчення середньої школи і відновити вступ до вузів виключно на підставі вступних іспитів. У разі невиконання узятих на себе зобов'язань В.Противсіх негайно покидає пост Президента.


Нормальне життя – реальність чи утопія?


Якщо уряд незадоволений своїм народом, він повинен розпустити його і вибрати собі новий.

Народна мудрість


Нещастя України полягає в тому, що нею часто керують люди, яким вона не потрібна.

Михайло Грушевський


Чи потрібна кому-небудь Україна, про яку ми мріємо? Може наші мрії – це утопія? Може ми начиталися книжок типу «Місто сонця», а наші улюблені автори – Фур’є, Оуен, Мор або Кампанела?

Ні! Просто ми хочемо жити нормально. Ми – звичайні громадяни – обираємо владу, сподіваючись, що вона знає що робити і як робити.

Ми вже звикли підтримувати не реального кандидата, а символ, бренд. Британське видання «Financial Times» дало визначення зразкового президента: «людина з обмеженим інтелектом і слабкою ідеологією завжди є вельми корисною політичною вивіскою».

Значну роль у формуванні відповідної громадської думки серед населення України відіграє інформаційна війна, що ведеться в інформаційному полі держави. Цільова аудиторія постійно піддається зовнішньому (і внутрішньому) психологічному впливу.

Серед головних тем – національні, територіальні, релігійні питання, Крим, в першу чергу, перебування ЧФ РФ на українській території. Ніхто не хоче визнавати, що причини погіршення, наприклад, відносин між Україною і Росією є набагато більш глибокими, вони мають ідеологічну основу.

А поки що, замість продуманої інформаційної політики, ми будемо вести маленькі інформаційні бої – журналістів телеканалу «Росія» не пустили до України, звинувативши їх в участі в інформаційній пропаганді проти України, зокрема показі фільму «Свій – Чужий» про грузинсько-російський конфлікт, де стверджувалося, що громадяни України брали участь у війні на стороні Грузії.

У свою чергу, Азербайджан, у відповідь на репортаж «Нагірний Карабах - територія, на якій завмер час», показаний українським каналом «Інтер», заявив про свій намір підготувати сюжет про Україну, де Західна Україна буде представлена як історично польська територія, Східна Україна - як історично російська земля, Київ - як колиска російської культури епохи до монгольської Русі, Закарпаття - як угорська територія, а Крим - татарська земля, скорена російськими імператорами і незаконно дарована М.Хрущовим Україні.

Діяльність зарубіжних політтехнологів створює безпосередню загрозу інформаційній безпеці України і дивно, що ніхто не звертає на ситуацію ніякої уваги. Нинішні і майбутні потенційні лідери держави не мають ні часу, ні бажання займатися цими справами: тут треба вміння і терпіння, а в них їх немає.

С

успільство розчаровано деструктивним суперництвом основних політичних сил, воно хоче бачити якісь позитивні кроки. Натомість, через п'ять років після «Помаранчевої революції» в Україні має місце гігантська корупція, ключові економічні реформи все ще не проведені. В.Ющенко постійно звинувачує у всіх негараздах Ю.Тимошенко. У свою чергу, Ю.Тимошенко постійно стверджує, що тільки вона працювала в державі, долала економічну кризу, а інші ставили їй перепони в роботі.

Може тому Україна випередила навіть Ісландію, яка найбільше постраждала від кризи. Але Ісландія вже оговталася. Більшість країн Європи вже давно забули про кризу, хоча вони й мають окремі кризові явища. І тільки Україна все ще її долає і невідомо коли подолає.

Більш того, Європейський Союз має намір (чергова морковка перед носом) виділити Україні 470,1 млн. євро протягом 2011-2013 років в рамках європейської політики сусідства ЄС, щоб фінансово підтримувати проекти в транспортній сфері, енергетиці і охороні навколишнього середовища. Європа знає, що ці гроші будуть розкрадені, але якось треба відволікати увагу від Росії.

У свою чергу, ряд західних видань називає президентські вибори в Україні «… поверненням до Росії». ЄС фактично кинув Україну напризволяще, закривши перед Києвом будь-яку можливість вступу до співтовариства. Населення Центральної України «… готове змиритися із зближенням з Москвою, оскільки не бачить реальних вигод від співпраці із Заходом».

Європейська преса, констатуючи завершення виборчої президентської епопеї, прогнозує, що боротьба за владу в Україні ще далека від завершення. Не виключено, що ця війна триватиме місцями. Під час «круглого столу» «Міжнародний імідж України: проблеми і перспективи» було висловлено думку, що сьогодні Україну сприймають як країну, яка не має чіткого вектора розвитку.

Так, опитування громадської думки в Україні, проведене Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна, показало, що 75,9% українців вважають, що з приходом нового президента російсько-українські відносини поліпшуватимуться. В той же час, 45,7% українців вірять, що новий президент поліпшить відносини України і ЄС. 11,9% вважають, що відносини України і Росії залишаться колишніми. 6,5% опитаних вважають, що вони погіршуватимуться. 29,5% вважають, що відносини з ЄС залишаться колишніми, а 13,5% респондентів виказали побоювання, що відносини між Україною та ЄС погіршуватимуться.

Е

ксперти з питань безпеки Східної і Західної Європи вважають щодо питань про майбутнє українських зовнішніх відносин і внутрішньої консолідації, що Україна дуже слабка в економічному, військовому і політичному плані, щоб тривалий час існувати як нейтральна держава, що знаходиться в геополітичній буферній зоні між Заходом і Росією. Країна повинна буде рано чи пізно обрати для себе той або інший економічно-політичний блок.


Скоректувати імідж України можливо, але для цього необхідно, щоб Україна від розмов про інвестиції в економіку перейшла «до інвестицій в стратегію». Від антикризових програм слід перейти до загальнонаціональних дискусій про посткризову модель економіки.

З погляду боротьби між трьома головними політичними кланами в Україні – двома «помаранчевими лідерами» і «біло-блакитними кольорами» – президентські вибори нічого принципового не вирішили: Партія регіонів отримала непереконливу перемогу. Ця перемога дала старт новому витку битв.

Три найбільші партії України не зациклені на інтересах певних класів і соціальних прошарків, а є національно-територіальними політичними організаціями, налаштованими багато в чому на захист інтересів своєї нації і території: НУНС захищають інтереси західноукраїнського етносу, за БЮТ голосують переважно українці і жителі Центральної України, ПР – Південь і Схід.

Однак, президентські вибори в Україні стали, за влучним висловом, «рятівним фінішем після важкого бігу по бездоріжжю». Експерти намагаються прогнозувати зміни у внутрішній і зовнішній політиці України. Так, формуванню нових пріоритетів в зовнішній політиці держави (так званому мосту між «заходом» і «сходом») заважають розбіжності в парламенті України. Відмічається, що новий президент, за відсутності єдиної команди однодумців на всіх владних рівнях, не буде здатний здійснити такі кроки самостійно. Він буде вимушений керувати плюралістичною державою і швидко зрозуміє, що без розподілу влади неможливе її ефективне використовування.

Але де ж взяти стільки людей, щоб були фахівцями, щоб були готові працювати як єдина команда, щоб думали про державу, про її народ? А хто ж тоді буде мутити воду, в якій краще ловити рибу?

Ми, тобто влада, так не вміємо. Ми не для того сюди (у владу) прийшли, щоб народу було добре, а ми за це нічого не мали (крім пошани, яку, звичайно, в кишеню не покладеш).

Саме тому, на 1 лютого 2010 року розмір неоплачених зарплат збільшився на 14,9% в порівнянні з 1 січня 2010 року до 1 млрд. 692 млн. гривень. Найбільший розмір неоплачених зарплат зафіксований в Донецькій області - 304,7 млн. гривень, в Києві - 169,5 млн. гривень і в Луганській області - 159,3 млн. гривень. При цьому заборгованість держбюджету склала 15,7 мільйони гривень, місцевих бюджетів - 0,067 мільйони гривень.

Захід висловлює сподівання на якнайшвидше політичне примирення в Україні, підкреслюючи, що Ю.Тимошенко своєю войовничою позицією може втратити «друзів в Європі, які ще до недавнього часу мали спокусу зробити її зіркою з «нової» Східної Європи».

Зірці зараз не до Європи і не до її думки про неї. Зірка наполегливо думає, що ще треба зробити, щоб знову засяяти на політичному небосхилі. І повірте, це не будуть кроки примирення і загального розуміння ситуації. Це будуть кроки нагнітання ситуації, намагання знову опинитися в центрі уваги (треба розуміти – біля кормушки).

Парадокс Ю.Тимошенко полягає в тому, що навіть тринькаючи гроші з казни, підписуючи дивні газові угоди, ведучи країну до дефолту, забезпечивши країні перше місце в Європі і СНД за рівнем падіння ВВП і промислового виробництва, вона спромоглася забезпечити собі рейтинг близько 20%, тоді як іншого на її місці вже підняли б на «вили». Якось дивно, що навіть заслуги інших політиків електорат не помічає, але будь-які промахи  Тимошенко він їй легко прощає.

У країні відсутня чітка політична, президентська і парламентська система. Кожний центр влади наділяє себе правами і не визнає повноважень інших центрів влади. В умовах відсутності однозначної законодавчої більшості, неможливо здійснювати виконавчі функції. Чого варто чекати від президента, який не має чіткої програми і більшості? Тим більш, що він отримав країну в жалюгідному стані: бюджет на 2010 рік ще й дотепер не прийнятий, допомога МВФ припинена, процвітають корупція і бюрократизм. І тільки одна обіцянка «помаранчевої революції» виконана: українці в повному обсязі користуються свободою слова (собаці дали повну свободу, але тільки на тій відстані, яку дозволяє її ланцюг).

Ми говоримо про демократію в Україні, вона дійсно є. Є різні точки зору, є різні думки, це дійсно так. Героїзація нацистів, розпалювання націоналістичних настроїв в українському суспільстві, спроба розділення України – її основні елементи. Будь-яка нація має право на самовизначення, але не за рахунок геноциду іншого народу. Зіштовхнути різні національності країни лобами і дивитись, як вони один одного знищують – це реалії нашого політичного життя. Інакше навіщо В.Ющенку потрібно було присвоювати Героя України С.Бандері саме зараз? Адже його 100-річчя відмічали ще рік тому.

Ми самі ставимо себе в надто велику залежність від політичних подій. Ясна річ, хто б не прийшов до влади – це всього лиш президент. А у нас ще є парламент. Будуть парламентські вибори, будемо знову обирати. Ми вже звикли до цього. 

Особовий чинник великої політики дуже переоцінюється. Президент не є і ніколи не буде самостійним політиком, носієм власних уявлень і переконань. Це людина, яка втілює ідеологію і мораль певного угрупування, простий виконавець бажань впливових людей, які, стоять за ним і мають монополію на ухвалення рішень.

На думку французького видання «L'Express», український політичний клас є дуже корумпованим через тісне переплетення економічних олігархій з політикою. Українська держава знаходиться на службі кланів, вона довела свою нездатність виступати гарантом спільних інтересів. Змова між приватними інтересами і політичним класом, криза привели народ до «… розчарування, фаталізму і покірності долі». В Україні існує щось на зразок мафіозного контролю над ключовими галузями індустрії з боку групи людей, тісно зв'язаних між собою. Політичний процес знаходиться під їх впливом, оскільки вони є частиною політичної «еліти».

Після 2004 року модно було говорити: «Ми стали політичною нацією». З визначенням «політична» можна погодитися, але визначення «нація» - під великим сумнівом. Тотальна політизованість, майже дві сотні політичних партій за відсутності окресленої державної ідеології та національної ідеї – ось наші головні досягнення!

Не всі громадяни України готові назвати чинного президента «Янукович – мій президент!». Але, як це не парадоксально звучить, він усе ж таки «наш». Кожен громадяни України окремо не підтримує такі розклади у владі. Але всі разом ми не заперечуємо проти цього – проти влади, яка існувала до президентських виборів, і буде існувати і після них.

Щоб відволікти нашу увагу від повсякденних проблем, нам постійно пропонують гасла, які, на думку, їх авторів, повинні відбивати національні ідеї. Так, згідно з одним з них, без мови немає нації, (а з мовою нація, відповідно є). Українській, як державній мові, знайшлося місце в Конституції України. Невже потрібні ще якісь додаткові заходи, щоб зрозуміти, що нею всі можуть вільно спілкуватися в країні? Але ми настирливо крутимо вже затаскану мелодію про російську мову, ніби нам хтось заважає спілкуватися іншими мовами, мовами народів, що проживають на території України.

У Львові місцевим радіостудіям встановили квоти мовлення російської мовою під загрозою позбавлення ліцензії в разі недотримання цих вимог. Але стосовно англійської (або польської) мови не сказано жодного слова. Чому? Підтримувати русофобські настрої вигідніше. Тема, як кажуть, на слуху. А про польську хто згадає? Ніхто. Тому що її ніхто не розуміє.

Що ми слухаємо у місцевому транспорті? Ми слухаємо так званий «шансон». За відсутністю україномовного шансону, ми слухаємо російськомовний. В принципі, це непогана музика, для настрою і на любителя. Інша справа, коли пасажири у повних маршрутках, поїздах, покупці в супермаркетах і торговельних центрах по всій Україні змушені це слухати постійно. Невже водіїв та персонал магазинів під страхом позбавлення роботи змушують це крутити, слухати на повну котушку? А на прохання зробити хоча б тихіше, в кращому випадку – відсутність реакції, в гіршому - скандал.

Освічені, виховані люди помічають помилки на зразок «українського поета Чехова», але якщо кого-небудь з нас спитати, що ми знаємо про того ж Чехова, Бабеля, Ахматову і Гулака-Артемовського крім того, як правильно писати та промовляти їхні прізвища? Чи дамо ми більш менш аргументовані відповіді?

В наших містах книжкові магазини зникають з шаленою швидкістю. Бібліотеки руйнуються і не поповнюються. Книжки не пишуться і практично не видаються, а якщо видаються, то обмеженими тиражами. Читати більшості звичайних людей немає чого. Борці за державність кричать про засилля російської книги - але в районних центрах і цих книжок немає. У книжкових магазинах знаходяться «елітні секонд-хенди з Європи». Більшість людей, якщо щось і читають, то це переважно бульварна література. Друковане слово і на заході і на сході занедбане.

Аналогічна доля спіткала театри, кінотеатри, музеї тощо. Ми не вимагаємо від жодної влади повернути нам можливість мати книжки, театри, музеї. А влада задоволена цим, оскільки більшість її представників також не можна назвати інтелектуалами, людьми начитаними та обізнаними на мистецтвах. Тому їм все рівно, якої національності «поет Чехов». Усе це нам заміняє телебачення, де крутять все той же шансон, або серіали, в яких, подивившись першу серію, часто можна сказати, чим закінчиться сто п’ятдесят шоста. Замість розмов про культуру та просвітницьких і пізнавальних програм – політика, політика, політика.

Головна відмінність простого, пересічного українця від політичної еліти – ці політики вже десятки років подорожують іншими країнами, відпочивають, навчають своїх дітей за кордоном. І незважаючи на репутацію того чи іншого політика, їх всюди приймають, з ними всі вітаються (хоч вітання - дипломатичні, а посмішки – штучні).

Цього не можна сказати про рядових українців. З перших років незалежності і до сьогодні нас за західний кордон випускають неохоче. Ставлення до українців в іноземних посольствах не змінилося. Нам не раді, хто б не був при владі. Чого ж ми такі талановиті, дружелюбні та європейські за духом, є небажаними гостями? Відповідь на поверхні – через наявність таких наших лідерів і відсутність самоповаги.

«Автомобіль», яким керує наша влада, не просто розбитий і розламаний. У нього немає двигуна, коліс і палива. Чи зможе хтось зрушити таку машину з місця?


ПІСЛЯМОВА

Внутрішній фактор.

У Києві на форумі Ради Європи «За майбутнє демократії» обговорювалися переваги і недоліки європейських виборчих систем, де було відзначено, що в Європі люди все менше довіряють демократії: кількість громадян, що беруть участь у виборах невпинно зменшується: це результат розчарування.

Після президентських виборів перипетії політичного життя в Україні не закінчились, більш того, вони тільки починаються. Політичне «ноу-хау» української політики – вміння використовувати усі підручні засоби, які не завжди сумісні із загальноприйнятою мораллю, для ведення популістських політичних ігор, отримуючи, крім того, ще й матеріальний зиск (як це було, наприклад в період зростання сезонних захворювань в Україні. З суми понад 500 млн. доларів, виділених урядом для придбання лікарських засобів, відомо про багато випадків її привласнення службовцями медичних установ України).

Можна виділити три аспекти цього процесу: надмірна політизація будь-яких заходів, популізм політиків; ажіотаж і невиправдана істерія у владі, які поширюються на пересічних громадян.

Головний парадокс української політики: політичні сили, які сповідують діаметрально протилежні цінності, без зайвих моральних розкаянь, об'єднуються в боротьбі проти ситуативного противника. Тривалий час відбувається політичне протистояння, йде політична розправа над опонентами. Прогнозовані наслідки - після виборів переможець (хто б ним не став) фактично не зможе одноосібно впливати на ухвалення рішень в країні. Якщо президент не зможе домовитися з своїми опонентами, відбудеться ще більш жорсткий розкол в політиці.

Згідно з оцінками Національної експертної комісії із питань захисту суспільної моралі України, 51% українців вважають, що нинішній стан моралі загрожує національній безпеці держави, 58% громадян вимагають встановити моральну цензуру. За даними комісії, 80% дітей і 70% дорослих одержують інформацію з джерел, що формують негативні установки, деформують психіку.

Серед різних інститутів населення України найбільше довіряє Церкві (66%) і засобам масової інформації України (59,9%). Низькою залишається довіра до політичних партій (16,8%), а також дій центральних органів влади. 40% респондентів вважають, що в Україні є політик, здатний стати лідером країни. 25% опитаних переконані, що в Україні немає таких політиків. 30% вважають, що в Україні є політики, які можуть бути непоганими керівниками. 48% опитаних вважають, що результати виборів Президента позитивно вплинуть на їх життя. У свою чергу, 39,9% опитаних упевнені, що результати виборів ніяк не вплинуть на якість їх життя.

На думку соціологів, в країні існує багатокланова олігархія – вузьке коло громадян має офіційно оформлені привілеї і серед них діє один закон – безкарність.

Українська преса неодноразово зверталася до теми свободи слова в Україні. У зв'язку з суперечливими рішеннями судів щодо критики вищих посадовців (зокрема, прем'єра Ю.Тимошенко, яка вважає, що «… в диктатурі немає нічого поганого») лунали докори на адресу «кишенькових» судів, якими маніпулюють «політичні ляльководи», що використовують прийоми впливу на політичних опонентів. Наголошується, що заборона критикувати дії уряду викликала протести різних політичних сил і громадськості та занепокоєння журналістів.

У ході парламентських слухань у Верховній Раді України на тему свободи слова в регіональних ЗМІ констатувалося, що політики часто використовують журналістів для вузько партійних інтересів. Регіональним журналістам доводиться боротися за виживання в умовах їх втягування в політичне протистояння.

Європейська преса, аналізуючи на основі опитувань громадської думки ситуацію в країні і демократичний процес в Україні від Помаранчевої революції до нинішніх президентських виборів, робить висновок: плодами колишніх завоювань скористалися «… бандити, брехливі політики і олігархи». Як наголошується, це стало наслідком «… нездатності лідерів провести обіцяні реформи, щоб вести країну по шляху західних цінностей». У нинішній Україні злиття бізнесу і влади дозволяє урядовцям «… безкарно привласнювати, державну власність, прикриваючись мандатами». Підкреслюється, що у результаті «… програв український народ».

Преса іронізує: «… в агонізуючій країні зчепилися за владу мільярдери і їх холуї, немає різниці, хто грабуватиме країну: любитель Анни Ахметової або зразкова дніпропетровська комсомольська принцеса, божевільний бджолопас або любитель розстрілювати кацапів і жидів». Всі претенденти «… представляють інтереси або націоналістів, або олігархів, тому нічого позитивного для людей жоден з них не несе».

З

ахідні експерти наголошують на неприхованому популізмі в поведінці багатьох кандидатів, лавіруванні більшості з них між євроатлантичною інтеграцією і російським вектором політики. Вже зараз помітний серйозний розкол в українському суспільстві.

На засіданні РНБО України з питань забезпечення національної безпеки і оборони відмічалося, що це проблема спотворених, деградованих пріоритетів урядової політики.


Нестабільності ситуації в країні сприяють зарубіжні структури. Одна з них – МВФ. Міжнародний валютний фонд фінансує неефективну політику українського уряду навіть незважаючи на те, що Україна не виконала жодної з раніше висунутих вимог Фонду. Гроші використовуються неефективно, вони йдуть на фінансування дефіциту державного бюджету. Ця практика є безпрецедентною в діяльності МВФ. Висловлюється припущення, що за цим можуть стояти приховані політичні мотиви, зокрема президентські амбіції Ю.Тимошенко. Об'єм державного боргу України виріс з 80 млрд. до 230 млрд. гривень. Аналітики попереджають, що в 2010 році країна не зможе обслуговувати свої зовнішні боргові зобов'язання.

У списку добробуту (за результатами дослідження інституту «Legatum») в щорічному рейтингу Україна серед 104 країн світу піднялася з 68 на 61 місце. Оцінка добробуту в країні проводилася на підставі дев'яти критеріїв. Комфортно жити українцям заважає слабкість державної влади: тільки 19% населення вірить в чесність виборів. Разом з тим, Україна в нинішньому рейтингу просунулася вперед не завдяки прогресу, а внаслідок зміни системи підрахунку.

За оцінками профспілкових організацій України, в країні на сьогоднішній день 26 млн. осіб живуть за межею бідності. Сумарна вартість споживацької корзини, виходячи із затверджених нормативів і цін, складає 1567 грн. в місяць на одну дієздатну людину, а прожитковий мінімум в середньому по країні встановлений на рівні 626 грн., на дієздатних осіб - 669 грн., мінімальна зарплата - 650 грн. При цьому близько 19 млн. українців одержують різні пільги, на що необхідно близько 150 млрд. грн. (реально виділяється 30 млрд. грн.).

Згідно результатам опитування, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою, більшість громадян України стурбована зростанням цін (64,2% респондентів) і безробіттям (42,6%), низькими зарплатами і пенсіями (52,4%). Реальна зарплата в Україні за 2009 рік зменшилася на 11%, хоча номінально виросла на 2,5%.

Під впливом реклами Україна вийшла на перше місце по вживанню алкоголю: українці у віці 11-15 років вже вживають алкоголь, 30% дітей мають подібний досвід.

Незважаючи на сильну політизацію суспільства в Україні, згідно з опитуванням, проведеним Українською академією політичних наук, ухвалення нової Конституції хвилює лише 3,8% виборців, питання вступу в НАТО і ЄС – 4%, відносини з Росією – 7,8%.

За даними опитування Інституту Горшеніна щодо корупції в Україні, 61,9% українців упевнені, що можна купити рішення суду, 54,8% – депутатський мандат, 53,6% – звільнення від кримінальної відповідальності, 29,3% – життя і свободу іншої людини. Згідно з дослідженням, 89,6% українців вважають, що в країні поширеним явищем є хабарництво. 42,3% українців вважають, що за останній рік рівень корупції в країні в органах влади виріс (65,8% заявили, що їм особисто, їх родичам або знайомим доводилося давати гроші або подарунки людям, від яких залежало вирішення їх проблем).

Серед найбільш корумпованих країн 146 місце України з 180 держав експерти пов'язують з толерантним ставленням до цього явища самих українців.

Різні політичні сили в Україні намагаються чинити політичний вплив на державні структури, зокрема на Національний банк країни. Робляться спроби «наблизити» його до виконавчої влади, перетворити НБУ на «… ланку державного фінансово-кредитного механізму». Зафіксовано також зростання кількості фактів використовування службового положення, адмінресурсу, ведеться війна за український інтернет-простір.

О

дним з головних чинників в українсько-російських відносинах залишається російський чинник. Нинішня політика РФ стосовно України має на меті продемонструвати, що модель «української демократії» зазнала поразки: колишні союзники воюють між собою. Підкреслюється, що Росія не підтримує конкретного політика, це питання другорядне: з найважливіших питань російсько-українських відносин можна домовитись і з Ю.Тимошенко, і з В.Януковичем

(хоча перевага все ж віддається Ю.Тимошенко, яку РФ міцніше тримає на гачку. Принаймні, прем'єр-міністр Ю.Тимошенко очолювала рейтинг популярності в російських ЗМІ серед зарубіжних персон). На думку експерта Атлантичної Ради США А.Каратніцького, Росія, на відміну від США, має свої чіткі інтереси в Україні. Однією з головних проблем сучасних українських політичних лідерів є їх прагнення маневрувати між Росією і Заходом.

В

ході президентської кампанії -2010 витрати кандидатів в президенти на рекламу і піар загалом перевищили 2 млрд. гривень. Однак, на думку експертів, політики витратили на президентську кампанію більше, близько 2,5-3 млрд. грн., оскільки «… ми живемо в державі з непрозорою інформаційною галуззю».

Важливим  здається питання про ефективність і етичність вживаних технологій, зокрема, ролі так званого «чорного піару» (дивись додаток «Малюнки»).

 

На виготовлення бюлетенів до виборів Президента України витрачено 43 млн. грн.

Вартість нинішньої виборчої кампанії складає:

Юлія Тимошенко і Віктор Януковича по $200 млн., Арсеній Яценюк - $125 млн., Сергій Тігіпко - $100 млн., Володимир Литвин - $90 млн.. Віктор Ющенко - $12 млн.

Виборчі фонди інших кандидатів склали: Петро Симоненко – 13,5 млн. грн, Анатолій Гриценко – 9,1 млн. грн., Інна Богословська – 8,2 млн. грн., Олег Тягнибок – 7,1 млн. грн., Олександр Пабат - 5 млн. грн., Олександр Мороз – 1,5 млн. грн., Михайло Бродський – 1,4 млн. грн., Олег Рябоконь - 1 млн. грн., Людмила Супрун - 376 грн., Василь Противсіх - 158 тисяч грн.

ЗМІ детально вивчали тему про витрати кандидатів у передвиборній кампанії, намагаючись дати точну відповідь на питання. Питання резонне, але точної відповіді на нього не існує. Адже за ситуації, коли фінансування передвиборної кампанії кандидатів не є прозорим, сказати «хто, на що і скільки витратив» проблематично. Щодо співвідношення реклами і PR в передвиборних бюджетах кандидатів, то вважається, що на піар кандидати витратили не менше 30% загального бюджету. Разом з тим, більш важливим  здається питання про ефективність і етичність вживаних технологій.

Однак рекламна кампанія не забезпечила жодному з кандидатів рейтингового прориву. Наприклад, кількість прихильників лідера ПР В.Януковича виросла тільки на 0,9%, а прем'єр-міністра Ю.Тимошенко – на 2,1%. То ж «Навіщо платити більше!».

В

українських ЗМІ звичайною практикою стало поширення інформації, що містить компромати на кандидатів в президенти: А.Мороз звертався до ЦВК з вимогою перевірити причетність кандидата В.Литвина до вбивства журналіста Г.Гонгадзе. Колишній прем'єр П.Лазаренко повертається до України, щоб розповісти про кандидата Ю.Тимошенко. Багато політичних сил вдавалися до покупки голосів виборців: до 100 доларів США за голос.

Президентська компанія в Україні виявила так званих «технічних кандидатів в президенти», які працюють на користь лідерів кампанії. Наприклад, представники, які на останніх трьох-чотирьох різних виборах підтримували В.Януковича, зараз фігурують в штабах кандидатів Противсіх, Ратушняка, Бродського і, частково, Богословської. Прихильники Ю.Тимошенко представляють кандидатів Пабата, Рябоконя. Припускається, що діяльність формальних представників різних кандидатів координує єдиний штаб.

Зовнішній фактор, або робота зарубіжних політтехнологів.

У зв'язку з цим деякі політологи указують на російський чинник, відзначаючи, що зараз російська влада «діє більш витончено і різноманітно». Але місця вистачає всім, хто бажає отримати дивіденди. Американці відмінно роблять політичні виступи, росіяни відрізняються технологією створення ситуації: негативний імідж суперника і позитивний імідж замовника. Послуги консультантів оцінюються від $20 до $200 тис.

Збігнев Бжезінській був одним з архітекторів американської політики відносно України. Його син Янек був радником першого президента Л.Кравчука.

Цікавим є той факт, що напередодні перших виборів Л.Кучма у приватній розмові зізнався: «… Ну ось виберуть мене президентом України. І поїду я до Москви, і вони пошлють мене, самі знаєте куди. Я піду до американців і вдаватиму, що їх люблю. А вони вдаватимуть, що дають мені гроші».

Загалом, значну роль у виборчій кампанії відігравали спеціально навчені люди – політтехнологи, фахівці з PR і медіа-комунікацій. Вони (за високі гонорари) допомагали партіям і блокам боротися один з одним, здійснюючи розробку виборчих стратегій і партійних програм, консалтинг, антикризовий менеджмент тощо. Пріоритети при виборі політконсультантів були на боці США (Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Юлія Тимошенко).

В різні роки і кампанії в Україні працювали Гері Келнер («Глобальні ініціативи Клінтона»), Пол Манафорт, Джой Локхарт, Стін Андерсон.

Згідно поширеної в ЗМІ інформації, через фінансові проблеми в БЮТ, американські політтехнологи (Д.Плуфф і Б.Аксельрод) відмовилися від роботи на користь Ю.Тимошенко. Їх подальша діяльність пов'язувалась з роботою у виборчих штабах С.Тігіпка або А.Яценюка.

Звідси висновок: Україна знаходиться не в вакуумі, вона завжди є сферою чиїхось інтересів.

Часто можна почути від людей думку, яка особливо поширена серед молоді, що ця політична безвихідь спонукає їх замислитися над своєю подальшою долею і шукати нормального життя за межами України. Мабуть набагато легше поїхати з країни самому, ніж вигнати з неї тих, хто заважає нам жити добре. Все це – результат недолугої діяльності вище згаданих і не згаданих політиків, які свої власні інтереси збагачення ставлять вище державних інтересів, знищуючи будь-які натяки на національну ідею і об’єднання навколо неї нації. Відоме гасло – «Розділяй і володарюй!» ефективно використовується ними впродовж всього періоду незалежності України. Тому в нас де два українці, там три гетьмани. Хтось сказав: «Я люблю свою Батьківщину, але мені не подається держава, в якій я живу». Тобто, маємо те що маємо.

А хотілося б іншого. Як кажуть, надія помирає останньою. Хочеться сподіватися, що істинна революція тільки почалася, вона відбувається в свідомості людей.