Державний Прапор України, Держаний Герб України І Державний Гімн України, опис І порядок використання яких встановлюється закон
| Вид материала | Закон |
- Державний Герб України, Державний Прапор України, Державний Гімн України; Конституція, 107.5kb.
- Козацька демократична конституція, 466.79kb.
- Скарби, повернуті народу України”, 266.05kb.
- Про Порядок нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення, 620.98kb.
- Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
- Звучить Державний Гімн України. Ведучий. Життя іде. Дорослішають діти, сивіють матері, 53.82kb.
- Символ національної І державної величі, 384.5kb.
- Стаття 20 Конституції України, 422.88kb.
- Державний Герб України затверджено постановою Кабінету Міністрів України № від 200, 1866.91kb.
- Державний комітет україни по земельних ресурсах міністерство сільського господарства, 589.46kb.
1. Об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування та авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
2. Об'єктивна сторона злочину виражається у самовільному присвоєнні владних повноважень або звання службової особи, поєднаному із вчиненням будь-яких суспільне небезпечних діянь.
Під самовільним присвоєнням владних повноважень або звання службової особи слід розуміти неправомірне (на порушення встановленого порядку, за відсутності підстав) прийняття особою на себе таких повноважень або звання і введення в оману оточуючих щодо свого справжнього статусу.
Способи такого присвоєння можуть бути різними: винний називає себе представником влади; надає підроблені або чужі документи, що належать службовій особі; використовує формений одяг представника влади тощо. Винний, наприклад, може видавати себе за працівника правоохоронного органу, за представника контрольно-ревізійної служби та ін. Присвоєння владних повноважень або звання службової особи має місце і в тих випадках, коли приватна особа, помилково сприйнята за службову, підтримує цю думку, користується помилкою і вчиняє суспільне небезпечні дії.
Владними повноваженнями є сукупність прав та обов'язків службової особи, яка за своїм статусом є представником влади, наданих їй для виконання функцій держави і конкретних завдань органу, в якому вона працює. Про поняття представника влади див. коментар до ст. 364 КК.
Під званням службової особи слід розуміти військові та спеціальні звання, які присвоюються певним категоріям службових осіб (військовослужбовцям, працівникам міліції, податкової міліції та ін.).
3. Присвоєння звання не службової особи, а певної професії або фаху (лікаря, артиста, тренера, сантехніка, журналіста) не може кваліфікуватися за ст. 353 КК. Кримінальна відповідальність у таких випадках настає лише за наявності у діях винного інших складів злочинів.
4. Суспільне небезпечні діяння — це різні правопорушення, вчинені особою у зв'язку з присвоєнням нею владних повноважень або звання службової особи. Якщо вчинені суспільне небезпечні дії передбачені як самостійні склади злочинів (крадіжка, шахрайство), відповідальність настає за правилами про їх сукупність. Це можуть бути і адміністративні делікти (наприклад, особа видає себе за регулювальника дорожнього руху і створює небезпечну дорожньо-транспортну ситуацію). Відповідальність у такому випадку настає за ст. 353 КК.
Присвоєння владних повноважень або звання службової особи, не поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь, складу злочину не містить.
5. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення особою, яка самовільно присвоїла владні повноваження або звання службової особи, суспільне небезпечного діяння.
6. Суб'єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел. Мета самовільного присвоєння владних повноважень або звання службової особи — використати їх для вчинення суспільне небезпечного діяння. За відсутності такої мети даний склад виключається.
Не є злочином присвоєння владних повноважень або звання службової особи, якщо воно вчинене з метою продемонструвати свою суспільну значущість або було поєднане із вчиненням суспільне корисних дій (наприклад, особа представляється працівником міліції з тим, щоб припинити протиправні дії або затримати правопорушника).
7. Суб'єкт злочину — загальний. Ним може бути будь-яка особа, якій виповнилося 16 років. У випадку присвоєння службовою особою більш високого звання або посади з більш широкими повноваженнями можлива відповідальність за службовий злочин (ст. 365 КК).
Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації
Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації, —
карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
Примітка. Під незаконною винагородою у значному розмірі в цій статті слід розуміти незаконну винагороду, яка в два і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
1. Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він посягає на нормальну роботу державних підприємств, установ, організацій, принижує їх авторитет, завдає шкоди майновим інтересам громадян.
2. Предметом злочину є незаконна винагорода, а саме: 1) матеріальні блага; 2) вигоди майнового характеру у будь-якому вигляді.
Матеріальні блага — це будь-які матеріальні цінності: гроші, промислові і продовольчі товари, рухоме і нерухоме майно, вартість якого може бути виражена в грошовому еквіваленті.
Під вигодами майнового характеру слід розуміти: а) право на майно;
б) будь-які дії та послуги майнового характеру.
Право на майно — це набута можливість користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном (заповіт на квартиру, боргова розписка, генеральне доручення на автомобіль тощо).
Дії і послуги майнового характеру — це надання безкоштовних санаторних чи туристичних путівок, проїзних квитків, телефонних карток, квитків на відвідування видовищних заходів (концертів, спортивних змагань тощо), безоплатне виконання будь-яких робіт (наприклад, будівельних, ремонтних, з нагляду за дитиною та ін.).
Розмір отриманої працівником незаконної винагороди має бути значним — перевищувати в два і більше разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 354 КК).
3. Об'єктивна сторона цього злочину — це незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, зазначених матеріальних благ та вигод за виконання чи невиконання ним будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації.
Отже, склад злочину, передбаченого ст. 354 КК, має місце за наявності сукупності ознак, а саме: а) винагорода є незаконною; б) способом її одержання є вимагання; в) вона є платою за виконання чи невиконання винним певних дій; г) вчинення чи невчинення працівником дій пов'язане із використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації.
4. Незаконною винагородою слід визнавати одержання працівником таких матеріальних благ або вигід майнового характеру, які офіційно не передбачені за виконання ним роботи на державному підприємстві, установі чи організації.
5. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони даного злочину є одержання винагороди шляхом вимагання. Під вимаганням як необхідною ознакою розглядуваного злочину слід розуміти не тільки прямо виражену вимогу працівника державного підприємства, установи чи організації передати незаконну винагороду, поєднану з погрозою вчинення або невчинення з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації, дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає винагороду, але й умисне створення таким працівником, який не є службовою особою, умови, за яких особа вимушена дати винагороду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.
Зокрема, вимагання може виявлятися у штучному створенні або використанні будь-яких перешкод як приводу для одержання незаконної винагороди, у прямій відмові або умисному затриманні виконання покладених на особу обов'язків, в надуманому посиланні на відсутність матеріалів, запасних частин, на неможливість якісно або в строк виконати роботу чи надати послугу.
6. Якщо незаконна винагорода одержана працівником державного підприємства, установи чи організації за ініціативою громадянина і за відсутності ознак вимагання, склад злочину, передбаченого ст. 354 КК, відсутній.
7. Виконання чи невиконання будь-яких дій, за які одержана винагорода, має бути зумовлене покладеними на працівника державного підприємства, установи чи організації конкретними обов'язками, що визначаються нормативними актами, трудовим договором, інструкціями тощо. Не має значення, чи займав працівник становище, яке використав, постійно, тимчасово чи за спеціальним дорученням. Вимога винагороди за роботу, що не входить у коло обов'язків особи, складу даного злочину не утворює.
Дії, за виконання чи невиконання яких незаконно одержана винагорода, можуть бути як правомірними, так і протиправними. Одержання незаконної винагороди, пов'язане з вчиненням дій, які самі по собі є злочином, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.
8. Злочин вважається закінченим з моменту прийняття працівником державного підприємства, установи чи організації (особисто або через посередників) матеріальних благ чи вигід майнового характеру у значному розмірі.
9. Для кваліфікації не має значення час одержання незаконної винагороди — до виконання чи невиконання ним будь-яких дій з використанням становища, яке працівник займає на державному підприємстві, в установі чи організації, чи після їх виконання чи невиконання.
Якщо незаконна винагорода не була одержана або була одержана її частина (менша, ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян) з причин, незалежних від волі винного, вчинене слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 15 та ст. 354 КК.
10. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом, корисливими мотивом та метою. Винний усвідомлює, що він незаконно одержує винагороду шляхом вимагання з використанням становища, яке він займає на державному підприємстві, в установі чи організації, і бажає цього.
11. Суб'єкт злочину — спеціальний. Ним може бути працівник державного підприємства, установи чи організації, незалежно від роду діяльності, який не є службовою особою (секретар-референт, консультант тощо). Це можуть бути особи, які працюють в апараті правоохоронних органів, дипломатичної служби, у сфері виробництва, медичного, культурного обслуговування тощо.
Державні підприємства — це підприємства, засновані на державній чи комунальній власності, тобто власником яких є держава чи органи місцевого самоврядування. Державні установи та організації — це організаційні структури, які здійснюють практичне виконання завдань і функцій держави, не займаються підприємницькою діяльністю, і фінансування робіт, пов'язаних з їх діяльністю, здійснюється за рахунок асигнувань, що виділяються з державного бюджету або з місцевих бюджетів адміністративно-територіальних одиниць («Державний класифікатор України: Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затверджений наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. № 288 (Інформаційний бюлетень Міністерства статистики України. — Ужгород, 1995. — № 1. — С. 25); глава 8 «Державні та комунальні унітарні підприємства» Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р.)
Особи, які є працівниками недержавної сфери, кримінальній відповідальності за такі дії не підлягають. Службові особи, які одержали незаконну винагороду, відповідають за одержання хабара за ст. 368 КК.
Стаття 355. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань
1. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, тобто вимога виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання з погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодження чи знищення їх майна за відсутності ознак вимагання, —
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я, або з пошкодженням чи знищенням майна, —
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.
3. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, вчинене організованою групою або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, або таке, що завдало великої шкоди чи спричинило інші тяжкі наслідки, —
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.
1. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він посягає на суспільні відносини, що забезпечують дотримання встановленого порядку виконання цивільно-правових зобов'язань.
2. Об'єктивна сторона злочину виявляється у примушуванні до виконання або невиконання цивільно-правових зобов'язань (договір, правочин або інше цивільно-правове зобов'язання). Примушування — це вимога, пов'язана із погрозою насильства щодо потерпілого або його близьких родичів або із погрозою пошкодження або знищення їх майна, за відсутності ознак вимагання.
Цивільно-правове зобов'язання — це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК 2003 р.).
Підставами виникнення цивільно-правових зобов'язань є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти (докладніше див. ст. 11 ЦК 2003 р.).
3. Статтею 355 КК передбачена відповідальність за примушування до виконання чи невиконання лише цивільно-правових, а не будь-яких зобов'язань, обов'язок виконання яких покладається на особу нормами інших галузей права (кримінального, адміністративного, сімейного, трудового та ін.). Такі дії можуть утворювати склади інших злочинів, наприклад, самоправства, перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку та ін.
Відповідальність за ст. 355 КК може настати лише тоді, коли особа примушується до виконання чи невиконання існуючого зобов'язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством (абз. З п. 17 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти власності» від 25 грудня 1992 р. № 12).
4. Особа може примушуватися до виконання цивільно-правових зобов'язань не лише за дійсними, але й за недійсними правочинами. До недійсних правочинів відносяться фіктивні (укладені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином — ч. 1 ст. 234 ЦК 2003 р.), удавані (вчинені з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили — ч. 1 ст. 235 ЦК 2003 р.) і нікчемні (недійсність яких встановлена законом — ч. 2 ст. 215 ЦК 2003 р.).
Недійсними є правочини: 1) зміст яких суперечить ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) вчинені особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності (наприклад, вчинене малолітньою чи неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності); 3) коли волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі (вчинені під впливом обману, насильства); 4) правочини, не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (наприклад, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною); 5) правочини, вчинені батьками (усиновлювачами) всупереч правам та інтересам їхніх малолітніх, повнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК 2003 р.).
Недійсність цивільно-правової угоди не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355 КК, оскільки недійсна угода (так само, як і дійсна) породжує певні цивільно-правові зобов'язання для однієї із сторін.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частини 1, 2 ст. 216 ЦК 2003 р.).
5. Під примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, передбаченим ч. 1 ст. 355 КК, слід розуміти дві взаємопов'язані дії: 1) вимогу виконати чи не виконати договір, угоду (правочин) чи інше цивільно-правове зобов'язання; 2) погрозу насильством над потерпілим чи його близькими родичами, пошкодженням чи знищенням їх майна.
Вимога виконати чи не виконати цивільно-правове зобов'язання — це викладена в рішучій (категоричній) формі пропозиція винного до потерпілого негайно або у визначений час виконати чи не виконати договір, угоду (правочин) чи інше цивільно-правове зобов'язання.
Вимога має бути конкретною, чітко визначеною. Неконкретизована вимога розглядуваного складу злочину не утворює. Форма такої вимоги може бути різною (усна, письмова тощо) і на кваліфікацію злочину не впливає.
Про поняття погрози див. коментар до ст. 345 КК. При цьому погроза має бути дійсною і реальною.
Про поняття близьких родичів див. п. 11 ст. 32 КПК.
6. Злочин, передбачений ст. 355 КК, має місце лише за відсутності ознак вимагання (ст. 189 КК). Це означає, що кваліфікація за ст. 355 КК може бути лише у разі відсутності посягання на чуже майно, право на нього чи вимоги вчинити будь-які дії майнового характеру, які потерпілий не зобов'язаний вчиняти. Особливістю розглядуваного злочину є те, що при його вчиненні йдеться про вимогу виконання чи не виконання юридичного обов'язку, який випливає з цивільно-правового зобов'язання. На відміну від вимагання корисливі мотив і мета відсутні.
7. Злочин вважається закінченим з моменту пред'явлення вимоги виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов'язання, поєднаної із зазначеною у ч. 1 ст. 355 КК погрозою, незалежно від досягнення винною особою поставленої мети.
8. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою — примусити іншу сторону виконати або не виконати цивільно-правове зобов'язання саме шляхом примушування. Мотиви можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
9. Суб'єкт злочину — загальний, ним може бути будь-яка особа, якій виповнилося 16 років. Вчинення аналогічних дій службовою особою кваліфікується як перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК).
10. У частині 2 ст. 355 КК передбачене вчинення зазначеного злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров'я, або з пошкодженням чи знищенням майна.
11. У частині 3 ст. 355 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені організованою групою або поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, або такі, що завдали великої шкоди чи спричинили інші тяжкі наслідки. Умисне вбивство, а також спричинення тяжких тілесних ушкоджень не охоплюється ст. 355 КК і вимагає додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК. Питання про визнання шкоди великою вирішується з урахуванням фактичних обставин справи, вартості знищеного і витрат на відновлення пошкодженого майна, його історичної або культурної цінності, значення для потерпілого, розміру упущеної вигоди тощо. Іншими тяжкими наслідками можуть бути самогубство потерпілого; завдання тяжкої шкоди здоров'ю, власності осіб, що постраждали у результаті дій, спрямованих на знищення майна загальнонебезпечним способом; банкрутство інших кредиторів потерпілого внаслідок виконання ним вимог винного тощо.
Стаття 356. Самоправство
Самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, —
карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.
1. Суспільна небезпечність злочину визначається тим, що він порушує встановлений порядок реалізації громадянами своїх законних або передбачуваних прав, призводить до дезорганізації нормальної діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, а також до порушення прав та законних інтересів інших фізичних та юридичних осіб.
2. З об'єктивної сторони для наявності розглядуваного злочину необхідно встановити сукупність таких трьох ознак: а) самовільне вчинення будь-яких дій; б) оспорювання правомірності цих дій іншими громадянами або юридичною особою (підприємством, установою чи організацією); в) заподіяння такими діями значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власників.
Самовільне вчинення будь-яких дій має місце тоді, коли винний реалізує своє дійсне або уявне право незаконними методами — наприклад, всупереч волі власника вилучає його майно в рахунок погашення боргу, вселяється в надану йому квартиру, не дочекавшись, доки її покинуть колишні мешканці, або вселяється у вільну квартиру без наявності ордеру, самовільно виконує рішення суду про виселення боржника чи звільнення приміщення від його майна тощо.
Оспорюваність таких дій означає, що інша фізична або юридична особа вважає їх неправомірними. Чи дійсно було у винного відповідне право, чи воно було уявним — значення не має.
Дійсне право — це право, що належить особі в силу закону, договору чи іншої підстави. Уявним (передбачуваним) є право, яке в дійсності особі не належить, але вона помилково вважає, що має це право (наприклад, реаліза-тор, якому протягом декількох місяців затримували виплату заробітної плати, вважає, що має право взяти її з виторгу, або квартиронаймач знає про своє переважне право на одержання кімнати, що звільнилася у комунальній квартирі, і займає її не дочекавшись рішення офіційного органу, який відає розподілом житла). Але і за наявності рішень уповноважених органів права особи мають бути реалізовані у встановленому законом порядку, а не на власний розсуд.
Якщо ж особа, щодо якої мали місце самовільні дії, не має претензій до особи, яка їх вчинила, склад самоправства відсутній. Цей злочин може бути вчинений як у присутності, так і за відсутності потерпілого, як без насильства, так і з його застосуванням. У разі застосування насильства самоправство кваліфікується за сукупністю з відповідними злочинами проти життя і здоров'я. Оспорювання може мати місце до вчинення дій, в момент їх вчинення або після їх вчинення. Самоправство відсутнє, якщо дії ким-небудь оспорюються, але права чи обов'язки особи реалізуються відповідно до закону чи іншого нормативно-правового акта.
Самоправство є кримінальне караним лише за умови заподіяння діями винного значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Поняття значної шкоди є оціночним і вирішується у кожному конкретному випадку виходячи з фактичних обставин справи. Якщо ж самоправні дії є способом вчинення іншого, більш тяжкого злочину, наприклад, примушування боржника до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 355 КК), то дії винного слід кваліфікувати лише за статтею, яка передбачає відповідальність за конкретні самоправні дії, додаткова кваліфікація за ст. 356 КК не потрібна, оскільки в такому разі є конкуренція між загальною (ст. 356 КК) і спеціальною (відповідна частина ст. 355 КК) нормою, при якій дії повинні кваліфікуватися за спеціальною нормою. Самоправство, яке не завдало значної шкоди інтересам зазначених осіб, тягне відповідальність за ст. 186 КпАП як адміністративний проступок.
3. Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків — значної шкоди інтересам громадянина, державним або суспільним інтересам або інтересам власника.
4. Суб'єктивна сторона самоправства характеризується умисною виною. Винний усвідомлює, що самовільно, всупереч установленому законом порядку, вчиняє дії, передбачає, що його дії можуть завдати значної шкоди інтересам громадянина, державним або суспільним інтересам або інтересам власника і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди. Мотиви вчинення самоправних дій (важке матеріальне становище, помста, прагнення примусити особу вчинити певні дії тощо) на кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при призначенні покарання.
Відповідальність за ст. 356 КК виключається, якщо особа сумлінно помиляється у законності своїх дій.
5. Суб'єктом самоправства може бути лише приватна особа, якій виповнилося 16 років. Службова особа, яка вчинила самовільні дії, підлягає відповідальності за ст. 365 КК.