Проценко Ніна Федорівна, викладач правових дисциплін, спеціаліст вищої категорії Унавчально-методичному посібнику висвітлюються комплексно питання про закон

Вид материала

Закон

Содержание Доведення і спростування (основи теорії аргументації) 13.2. Логічне доведення і судовий доказ Судовий доказ 13.3. Поняття про суперечку. Види суперечок 13.4. Побудова доведення Теза доказу Часткова теза Закони науки Повна індукція Розрізняють два основних види неповної індукції: індук­цію шляхом переліку (популярну індукцію) та індукцію шляхом відбору (наук Наукова індукція Міркування за аналогією Міркування за аналогією Розрізняють два основних види аналогії: аналогію пред­метів та аналогію відношень.

Подобный материал:

• Маляренко Світлана Олексіївна, спеціаліст вищої категорії, «старший учитель». «Нестандартні, 102.6kb.
• В. М. Захарова Використання інтерактивних методів навчання на урок, 682.45kb.
• Заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель математики вищої категорії,, 1763.48kb.
• Програма для вищих медичних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації за спеціальністю, 2244.39kb.
• Вданій роботі подано методичні рекомендації, щодо використання методу проектів у курсі, 231.92kb.
• Програма вступного іспиту на базі освітньо-професійної програми підготовки молодшого, 194.52kb.
• Кияниця Ніна Віталіївна викладач української мови та літератури вищої категорії Тема,, 153.54kb.
• Довідка про підсумки проведення міських предметних олімпіад, 318.23kb.
• Формування ужиткових компетенцій при викладанні хімії Ряшина С.І., викладач вищої категорії,, 2216.75kb.
• Узгоджено: затверджую, 594.17kb.

Розділ 13

ДОВЕДЕННЯ І СПРОСТУВАННЯ (ОСНОВИ ТЕОРІЇ АРГУМЕНТАЦІЇ)


13.1. Поняття доведення

Правильне мислення характеризується чіткою визна­ченістю, послідовністю, неодмінною умовою його є несуперечливість і доказовість. Логічною основою необхідності до­казового мислення є закон достатньої підстави, який не лише дозволяє, а й змушує людину сумніватися в істин­ності пропонованих їй думок. Згідно з цим законом, досто­вірними можна вважати лише обґрунтовані, доведені дум­ки, істинність яких встановлена.

Про необхідність доказового мислення свідчить практи­ка. У наш час доказовість мислення набуває якісно нового значення. Це пояснюється потребою викорінення виробленої впродовж десятиліть звички вірити «на слово» так званим класикам, поширенням різноманітних марновірств. До того ж у деяких галузях виробництва (ядерне, хімічне) надзви­чайно небезпечно використовувати недостовірні знання, ігно­рувати найменші можливості збою техніки. Говорячи про надійну й безаварійну роботу атомних станцій, академік Б. Патон зазначав, що навіть звичайна оцінка типу «ймо­вірність відмови системи протягом року дорівнює 0,001» вже не може влаштувати, бо, як сумно жартують системотех­ніки, «навіть найбільш малоймовірна подія колись обов'язко­во відбудеться».

Поняття «доведення» використовується в широкому і вузькому значеннях. У широ-кому значенні під доведенням розуміють як власне доведення, так і спростування (буду­ючи спростування, опонент змушений доводити, наводити доводи, аргументи).

Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істин­ним або хибним. Тому воно може бути взяте за істину тільки після того, як ми переконаємося у його істинності. Саме цій меті служить доведення.

В істинності деяких положень можна переконатися шля­хом безпосереднього зіставлення їх із дійсністю, за допомо­гою органів чуттів, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити і перевірити істинність судження "Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкоджен­ня", досить оглянути цей замок.

Але переконатися в істинності того чи іншого положен­ня безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують у дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких су­джень: "Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К."; "Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину"; "Організатором скоєного злочину був Т." і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і пе­ревіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомо­гою умовиводів і логічних доказів.

Доведення — це процес думки, що полягає в обґрунту­ванні істинності якогось положення (судження, концепції) за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше шляхом побудови відповідного міркування.

Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що "Одержання хабара є дія суспільно небезпечна". Для цього ми наводимо також два судження:

1) "Всякий злочин є діянням суспільно небезпечним".

2) "Одержання хабара є злочин" — і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.

Доведення є умовивід. У нашому прикладі воно відбуваєть­ся у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведен­ня є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.

Термін "доведення" уживається в кількох значеннях.

1. Під доведенням розуміють факти, за допомогою кот­рих обґрунтовується істинність того чи іншого положення.

2. Словом "доведення" позначають джерела даних про факти, наприклад літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.

3. Доведення — це процес мислення, логічний процес об­ґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доведення" уживаєть­ся саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мислений процес.


13.2. Логічне доведення і судовий доказ

У юридичній науці і практиці користуються такими тер­мінами, як доведення і судовий доказ. Терміни ці виражають різні поняття.

Термін "доказ" у кримінальному процесі вживається у двох значеннях:

1. Словом "доказ" позначають логічне доведення.

2. Під "доказом" розуміють також доказові факти. "До­казами в кримінальній справі у визначеному законом по­рядку органи дізнання, слідчий і суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечне діяння, винність особи, котра скоїла це діяння, та інші обставини, що мають значен­ня для правильного розв'язання справи" (ст. 16 ОКС).

Джерела відомостей про факти (показання свідка, потер­пілого, обвинувачуваного, висновок експерта тощо) назива­ються в карному процесі засобами доказу.

Судовий доказ — це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судо­вий доказ не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судовий доказ — поняття ширше, ніж поняття ло­гічне доведення. Логічне доведення — це розумова діяльність, це розумовий процес обґрунтування однієї істини іншими істинами.

Судовий доказ — це не тільки логічний процес, не одна лише розумова діяльність. Судовий доказ — складна діяльність. Вона складається з ряду моментів: збирання, за­кріплення, перевірки й оцінки доказів. Окрім розумової діяль­ності, судовий доказ включає, таким чином, і практичну

діяльність. Логічне доведення становить лише одну зі сторін судового доказу — певний його момент. Судовий доказ — це не звичайне логічне доведення, а одночасний процес і пізнан­ня істини, і її логічне доведення.

Але судовий доказ відрізняється від логічного доведення не тільки цим. Логічне доведення відбувається за законами і правилами однієї лише логіки. Судовий доказ здійснюється не тільки за законами діалектики, він підлягає також юридич­ним законам. Судовий доказ має чітко правовий характер. Це означає, наприклад, що суб'єктом судового доказу може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, особа, що прово­дить дізнання, і суддя; факти дійсності стають доказовими фактами у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права, і т. д.


13.3. Поняття про суперечку. Види суперечок

Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є супе­речками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що ви­ражається в її критичній оцінці.

Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і постав­лені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слуш­ність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосеред­ньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переко­нання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що об­говорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.

Дискусія (від лат. дослідження, розгляд) — це публічна суперечки, мета якої полягає у з'ясуванні й по­рівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також ква­ліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозу­мілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між про­тилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії — це досягнення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У зв'язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці забороне­не. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.

Унікальним прикладом такого виду суперечки є дискусія, яка відбулася між двома видатними фізиками Н. Бо­ром та А. Ейнштейном. Ця дискусія тривала протягом де­кількох десятиліть. Вони сперечалися і усно, і письмово, і на відстані, і при зустрічі. Іноді суперечка була по-академічному строгою, а інколи була схожою на вибух.

Причина дискусії полягала в обговоренні проблематики квантової механіки, із створенням якої значно змінилися погляди фізиків на оточуючий світ. Дискусія викликала значний інтерес серед науковців: за нею уважно слідкува­ли, в ній брали участь найвидатніші вчені — соратники Бора й Ейнштейна. Відомий голландський фізик Пауль Еренфест був «секундантом» суперечки. Він допомагав організовувати зустрічі між сперечальниками, вів їхнє листування, стимулював до активних дій.

У цій дискусії не було переможців. Ніхто нікого не пе­реконав. Кожний з учасників залишився на своїй позиції.

А. Ейнштейн помер раніше Н. Бора на сім років. Однак Бор до останнього продовжував подумки сперечатися зі своїм опонентом. Саме про це свідчить одна цікава подро­биця його життя. Останній малюнок, який Бор зробив на дошці в кабінеті за день до смерті, відтворював ейнштейнівський «ящик з фотоном», розмірковувати з приводу якого Бор, мабуть, ще продовжував.

Хоча до спільної думки два найвидатніших фізики на­шого століття так і не дійшли, однак їх дискусія була на­прочуд плодовитою. Вона не зводилася до фіксування різ­них точок зору. Вчені спільно намагалися знайти істину, тому метою їхньої дискусії було не знищення, а, навпаки, збагачення один одного. В результаті уточнювалися їхні позиції, виправлялися неправильні визначення, будували­ся нові аргументації. Вчені не були ворогами, вони з вели­кою повагою ставилися один до одного, про що свідчать численні факти. Так, в одному із листів А. Ейнштейн, звертаючись до свого опонента, пише: «Дорогий, якщо не сказати любий, Боре/». У приватній бесіді в Москві Бор го­ворив: «Ейнштейн був не тільки генієм, а й прекрасною і ду­же доброю людиною. Його посмішка ще й зараз перед моїми очима».

Полеміка (від грецького ворожий, войовничий) — це суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилеж­ної.

Із цього визначення випливає суттєва різниця між по­лемікою, з одного боку, та дискусією — з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної дум­ки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію. Прийоми, які застосовуються в полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовуються також некоректні прийоми.

Диспут (від лат. досліджую, сперечаюсь) та де­бати (від франц. сперечатися) як види суперечки в літературі часто розглядаються як схожі поняття.

Відмітні ознаки диспуту такі:

• Диспут — це завжди публічна суперечка.

• Предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання.

• Організаційні форми диспуту можуть бути різнома­нітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо.

• На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує під­стави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко остан­нє в диспуті стає головним.

Дебати — це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів — визначення ставлення учасників об­говорення до спільних для всіх тез виступу.

Окрім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.

Суперечка заради істини, або діалектична суперечка, у чистому вигляді зустрічається рідко. (Тут слово «діалек­тична» застосовується в своєму первісному значенні. Діа­лектикою у Стародавній Греції називали мистецтво досяг­нення істини в процесі бесіди). У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільний по­шук істини. Такий спір можливий лише між компетент­ними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікав­лені в її вирішенні. Девізом такої суперечки можна на­звати вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». її учасники, як правило, глибоко поважають один одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань та визна­чень, проявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними. Образно учас­ників суперечки заради істини можна уявити як двох людей, що розпилюють однією пилкою стовбур дерева. Як підкреслював відомий філософ та логік Сергій Поварнін, цей вид суперечки «дає, окрім безперечної користі, істинну насолоду та задоволення і є насправді «розумовим банке­том».

Метою діалектичної суперечки є передусім досягнення Істини. Істина, як правило, пов'язана з певними описами, тому суперечка про неї — це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей. У зв'язку з цим суперечку заради істини можна та­кож назвати суперечкою про описи. Говорити про перемо­гу н подібних спорах немає сенсу: коли в результаті суперечки відкривається істина, то вона стає надбанням обох сторін. Дискусія між Н. Бором та А. Ейнштейном, описана вище, якраз і репрезентує такий вид спору.

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка і» цінності якогось положення, а й переконання іншої лю­дини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить те, що є предметом переконання, або тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які відстоює (наприклад, офіційні проповідники різних вчень, сект, агітатори, торгові представники різноманітних фірм тощо). Прийоми, які застосовуються у подібних суперечках, можуть бути як коректними, так і некоректними, головне - переконати співрозмовника у слушності своєї думки.

Одним із мотивів переконання може бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовуються різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною. Звичайно, у такому випадку може йтися тільки про позірну, а не справжню мудрість.

Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога. Мотиви проведення такого спору можуть бути різноманітними. Один вважає, що обстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «взяти гору над супротивником за будь-як) Ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Іноді можна зустріти також назву «парламентська суперечка».

Характерною ознакою еристичної суперечки є те що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власних оцінок і критику протилежних. У зв’язку з цим метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Причому перемога тут витлумачується як ствердження якоїсь системи цінностей (оцінок або норм) і відповідно до цього – прийняття конкретного напряму майбутньої діяльності.

Досить часто зустрічається і такий вид спору, як супе­речка заради суперечки. Це, так би мовити, «мистецтво заради мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, однаково, про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них — перебувати в стані сперечання. «Такий «спортсмен», — пише Сергій Поварнін, — не розбирає часто, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися за все і з будь-ким, і чим парадоксальніше, чим важча думка, яку обстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою. Для деяких взагалі не існує парадокса, який вони не взялися б захищати, якщо ви сказали «ні»... Сьогодні такий «спортсмен» доводить, що А є Б, і так гарячкує, немов би це — саме свята святих його душі. Завтра він буде доводити, що А не Б, а В, і так само гарячкуватиме».

Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою виділяють три види спорів: суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір), суперечка-діалог (сперечаються дві особи) та суперечка-полілог (спір ведеться кількома особами).

У свою чергу, суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок супе­речки поділяють на усні та письмові. Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки триваліші за часом, порівняно з усними.


13.4. Побудова доведення

Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (форми доказу). Тезою доказу називається положення, істинність якого треба до­вести. Аргументом (основою) називаються ті судження, які наводяться для доведення тези. Демонстрацією (формою до­казу) називається спосіб логічного зв'язку тези з основою.

Теза доказу

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного по­ложення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. Позначають тезу по-різному, наприклад: "Положення, яке я доводжу, полягає ось у чому": "Ось моя теза"; "Ось моє положення"; "Ось моя позиція" тощо. Часто якесь положення доводиться без посилання на те, що це теза. Теза висловлюється звичайно у формі категорично­го судження, наприклад: "Підсудний Л. перебував вночі 15 серпня у квартирі потерпілої"; "Це не самогубство", "Петрен­ко співучасник підсудних К. і Р." тощо. Але часто його фор­мулюють у вигляді запитання: "Чи є причинний зв'язок між діями обвинувачуваного і їхніми наслідками?"; "Чи були в А. мотиви для самогубства?" і т. д.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези.

Основною тезою називається положення, котрому підля­гає обґрунтування ряду інших положень.

Часткова теза — це таке положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Ча­сткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи

Довести тезу — означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності ви­сунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наве­дена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов'язана з те­зою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: фак­ти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення.

Л. Факт — це явище або подія, що мають місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказі.

Факти є досить важливим видом аргументів. Вони ма­ють велику силу переконливос-ті і тому широко використо­вуються в усіх галузях пізнання. Оскільки факт — це дійсність, то заперечувати факти, тим часом як вони існу­ють, або посилатися на факти, котрих немає насправді, — озна­чає не рахуватися з дійсністю. Факти настільки авторитетні, наскільки авторитетна сама дійсність. Згода думки з факта­ми є згода з об'єктивною реальністю.

Самі факти мовчать, їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого злама­но стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіж­ку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інстру­мент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть вико­ристовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необ­хідно правильно зрозуміти і пояснити.

Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно підходити до них діалек-тично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв'язку.

Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються роз­глядуваного питання, без будь-якого винятку. Не можна до­вільно ні вихоплювати лише потрібні факти і забувати, не по­мічати інших, небажаних фактів, ні брати у фактів лише дру­горядні сторони і не враховувати головних, суттєвих сторін.

Всяка однобічність у відборі й дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їх викривлення.

У судовому пізнанні факти (фактичні дані) є основним видом аргументів. Розкрити злочин і викрити злочинця — це означає виявити і зібрати факти, котрі з достовірністю відтворюють злочинну подію, особу, що її скоїла, та її винність. Доказом (фактом) у судовій справі може бути будь-яке явище, подія, предмет чи річ, все, що оточує людину і складає об'єктивну реальність.

Але судовим доказом (аргументом) кожен факт робить­ся лише тоді, коли він встановлений і закріплений із дотри­манням вимог процесуального закону. Факти, здобуті без дотримання належної процесуальної форми, не можуть бути взяті за основу висновків слідства і суду. Так, якщо якийсь факт установлюється свідченням особи, котра спостері-гала цей факт, то такий факт стає доказом (аргументом) у справі лише за умови, якщо ця особа буде допитана як свідок у визначено­му процесуальним законом порядку і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Б. Важливим видом аргументів постають закони науки. Посилання на закон є вагомим аргументом. Авторитетність законів науки як аргументів пов'язана з розумінням того, що таке закон.

Закони науки — це особливого роду істини; вони відрізня­ються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Закони науки є відображенням законів об'єктив­ного світу. Вони виражають загальні, необхідні зв'язки, що повторюються між явищами. Закон діє за необхідністю: за певних умов закон діє обов'язково, неминуче. Закон не знає винятків. Не буває так, щоб закон поширювався на одні пред­мети або явища певного класу і не поширювався на інші предмети або інші явища. Закон постає як загальне для всіх конкретних випадків, для всіх взаємозв'язків об'єктивного світу, що підлягають певному закону. Якщо визначено якийсь закон для деяких явищ, то це означає, що йому неминуче підлягають усі явища певного роду.

Закон — наслідок тривалого процесу пізнання. До кож­ного нового положення, що є законом, висуваються особливі вимоги, воно має бути доведене як закон і залучене до актив­ної перевірки практикою. Науці не відомі випадки, коли б те чи інше положення надзвичайно легко пояснювалося зако­ном. Відкриття закону — це подія в науці, воно перебуває в центрі уваги не тільки певної науки, а й інших наук. Закони — основні положення, на яких ґрунтується вся наука. Тому посилання на закон завжди достатнє і переконливе. Якщо встановлюється, що доказуване положення випливає із пев­ного закону, то це означає, що воно є істинним.

Але слід мати на увазі, що будь-який закон має межі своєї дії і що закони діють за певних умов, зі зміною котрих може відпасти один закон і з'явиться інший. Тому, обґрунтовуючи якесь положення за допомогою закону, слід знати, чи можна доказувану тезу обґрунтувати саме цим законом.

У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони. Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази (факти) у справі. Але в судовому доказі факти самі по собі, взяті поза правовою нормою (юридичного закону), нічого не обґрунто-вують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргу­ментами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одно­часно і на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону.

В. Як основа доказу використовуються також аксіоми. Аксіоми — положення, які приймаються без доведення. Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не за­свідчується в кожному окремому випадку, тому що перевірка їх істинності проводилася раніше і їх істинність підтвер­джується багатовіковою практикою людини. Аксіоми широ­ко використовуються як основа в математиці, механіці, тео­ретичній фізиці та інших галузях природознавства. У су­спільних науках аксіоми як основа доказу майже не застосову­ються. Пояснюється це тим, що суспільне життя, виучуване суспільними науками, є складнішою формою руху; суспільні відносини не настільки прості й очевидні, щоб дістати зна­чення аксіом. Але й тут деякі положення можуть набувати характеру аксіом. Таку роль аксіом у кримінальному про­цесі виконують презумпції.

Презумпція — положення, котре не потребує доведення. Презумпція є результат повторюваних спостережень, що пе­редаються поколіннями, традиційним досвідом. Презумпція — не очевидна. Ми беремо її за істину не тому, що її правиль­ність уявляється безперечною і випливає із самого положен­ня, що становить зміст презумпції. Презумпція — це поло­ження, котре формулює якесь відношення, що найчастіше трап­ляється.

Презумпція, виражена в юридичному законі, визначаєть­ся за істину без доведення. Така презумпція стає правовою презумпцією. Приклади презумпції в кримінальному про­цесі є презумпція невинності: "Кожен припускається невин­ним, доки протилежне не буде доведене". Правовою презумп­цією є таке завчасно визнане правом положення, яке суди зобов'язані приймати без спеціальних доказів.

Г. Доводячи істинність чи хибність якогось положення як аргумент часто наводять визначення понять. Якщо вису­нуте положення неодмінно випливає із наведеного як аргу­мент визначеного поняття, то воно визнається доведеним.

Визначення є наслідком глибокого пізнання предметів, відображених у даному понятті. Визначення розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Тому посилання на визначення достатнє для визнання істин­ності положення, що підпадає під певне визначення. Визна­чення в таких випадках береться за істину, що не потребує доведення.

Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане для обґрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, котре не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визна­чення саме має бути доведене.

У судовому пізнанні визначення використовуються як підстави доказу досить широко. Зумовлено це тим, що чима­ло визначень правових понять подано в юридичному законі (в кодексах, інших нормативних актах) і мають загальнообо­в'язкову силу. Посилання на визнання тут є посиланням на закон. Такі аргументи-визначення є через це достатніми.

Визначеннями як аргументами користуються завжди, до­водячи правильність юридичної кваліфікації скоєного. До­вести положення про те, що дія обвинувачуваного кваліфіко­вана правильно, не можна інакше, як пославшись на статтю закону, що описує ознаки злочину, котрий ставиться обвину­вачуваному. Наприклад, доводячи, що дії обвинувачуваного є вимагання, необхідно навести як підставу доказувані факти, зібрані у справі, і статтю кримінального кодексу, котра опи­сує склад вимагання.

Д. Поряд із названими видами підстав як аргументів до­казу широко використо-вуються й інші раніше доведені нау­кові положення, теорії, принципи тощо.

Визнаючи науку, ми зобов'язані визнати і її положення, принципи, наукові судження, котрі входять до змісту певної науки. Тому, доводячи якесь нове положення, посилання на вже існуюче наукове положення цілком правомірне.

У судовому доказі, окрім положень науки, як основа по­стають також вказівки Пленуму Верховного Суду та ухвали Судових Колегій Верховного Суду.

Демонстрація

Теза й аргументи доказів с за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприй­маються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна поба­чити, якщо вони написані, почути, якщо вони вимовлені.

Демонстрація є складнішою, ніж теза й аргументи, скла­довою частиною доказу. Демонстрація — це не якесь окре­ме судження, наявне в доказі, окрім суджень, у яких вира­жені теза й аргументи, а спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доказу.

Теза й аргументи самі по собі, поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доказ. Аргументи набувають певного значен­ня для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражаєть­ся завжди у формі умовиводів. Тому будь-який доказ є умо­виводом. Ллє звідси не випливає, що доказ — якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про то, що доказ є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.

Будь-який доказ щодо логічного відношення є умовивід і здійснюється у формі умовиводу. Ллє не всякий умовивід є доказом. Умовивід — цс логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доказ — це засіб обґрун­тування знання вже відомого, форма виправдання нової істи­ни. У доказі ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргу­ментів передує знання того положення, для якого ми підшу­куємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосере­джується на запитанні про те, що випливає із цих засновків, у доказі ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.

Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індук­тивним, то й доказ за способом логічного зв'язку тези й ар­гументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедук­тивного, або у формі індуктивного умовиводу.

Аргументація може бути проведена у формі демонстрати­вного або недемонстратив-ного міркування.

До демонстративних міркувань належать дедуктивні мір­кування та деякі види правдоподібних міркувань. Серед останніх для юристів певний інтерес становить повна ін­дукція.

Повна індукція — це міркування, в якому на підставі на­явності певної ознаки у кожного предмета даного класу ро­биться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами; число предметів, що до них входять, є скінченним і повинне легко піддаватися перерахуванню.

Наприклад, перед аудиторською комісією поставлене зав­дання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах ко­нкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єд­нання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку — проаналізувати діяль­ність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жод­ного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія змо­же обгрунтувати тезу, що усі філії банківського об'єднання дотримуються фінансової дисципліни.

Характерною ознакою всіх демонстративних міркувань є те, що якщо засновки цих міркувань є істинними, тоді їх висновок буде також безумовно істинним."

До недемонстративних міркувань належать такі види пра­вдоподібних міркувань, як неповна індукція та міркування за аналогією.

Неповна індукція — це міркування, в якому на підставі наявності певної ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів.

Розрізняють два основних види неповної індукції: індук­цію шляхом переліку (популярну індукцію) та індукцію шляхом відбору (наукову індукцію).

Популярна індукція — це міркування, в якому шляхом переліку встановлюється наявність певної ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу.

Прикладом популярної індукції може бути наступне мір­кування: «Студенти першої групи першого курсу юри­дичного факультету успішно склали іспит з логіки. Звідси можна припустити, що студенти інших груп також добре пі­дготувалися й успішно складуть цей іспит».

Наукова індукція — це міркування, в якому висновок ро­биться на підставі відбору необхідних та виключення випад­кових обставин.

Наприклад, щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і показав, що він один виніс зі складу викрадену річ. Прове­дена перевірка встановила, що винести таку річ одній лю­дині неможливо. У зв'язку з цим слідчий прийшов до ви­сновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.

Міркування за аналогією — це міркування, у яких роби­ться висновок про наявність певної ознаки у досліджуваного одиничного предмета (ситуації, події) на підставі його подібності в суттєвих рисах з іншим одиничним предметом (ситуацією, подією).

Міркування за аналогією — один із найдавніших способів міркування. Людина користувалася ними ще з прадавніх часів. Не випадково цей тип міркування дуже часто використовують у народній словесній творчості, зо­крема у казках та легендах. Звернемося для прикладу до кхмерської леген­ди «Історія двох куріпок».

Героїня легенди загадує герою загадки. Ось одна з них. Четверо молодих людей навчались у чаклуна. Першого він навчив пе­редбачати майбутні події, другого — стріляти так влучно, шо міг не ціли­тися, третього — жити під водою, а четвертого — оживляти мертвих. Якось під час прогулянки четверо хлопців вийшли на берег моря. Перший ска­зав, що опівдні над ними пролетить орел, який триматиме в пазурах тіло мертвої принцеси. Стрілець сказав, шо він поцілить стрілою орла. Третій товариш виголосив, що якщо тіло принцеси впаде в воду, він зможе вине­сти його на берег. Четвертий засвідчив, що в такому разі він оживить при­нцесу.

Усе відбулося саме так. Але виникає питання щодо того, хто саме се­ред чотирьох товаришів буде майбутнім чоловіком принцеси (бо вона, як свідчить легенда, була дуже привабливою і кожен бажав одружитися з нею).

Рерой легенди дає правильну відповідь. Він стверджує, що чоловіком для принцеси повинен стати той, хто дістав принцесу з дна моря, бо він першим доторкнувся й обійняв її. Той, хто оживив її, — відіграв материн­ську роль, а той, хто врятував її від орлиних пазурів, — роль батька. Зреш­тою, віщун міг би бути старшим братом, оскільки, хоча він і знав, що вона з'явиться, але сам не мав відношення до її нового народження.

У цьому міркуванні четверо товаришів уподібнюються (за аналогією) до матері, батька, чоловіка, брата принцеси. Таке міркування фолькльорна традиція визнає бездоганним.

Розрізняють два основних види аналогії: аналогію пред­метів та аналогію відношень.

Аналогія,предметів - це міркування, в якому об'єктом уподібнювання виступають два схожих одиничних предмети а ознакою, що переноситься, - властивості цих предметів.

Прикладом такої аналогії може бути обгрунтування полі­тичними діячами Росії ідеї встановлення Брестського миру у 1918 р. Вони посилалися на східну історичну ситуацію на початку XIX ст., коли німці самі були змушені у 1807 р підписати кабальний договір з Наполеоном (Тільзитський мир), а потім через 6-7 років, зібравшись із силами прий­шли до свого визволення. Аналогічний вихід був запропоно­ваний і для Росії 1918 року.

Аналогія відношень - це міркування, у якому об'єктом уподібнювання виступають схожі відношення між двома па­рами предметів, а переносною ознакою — властивості цих відношень.

Наприклад, суб'єкти а, b, с, d знаходяться між собою у таких відношеннях:

1. а є батьком неповнолітнього сина b (відношення а R₁ b);

2. с є дідусем і єдиним родичем неповнолітнього онука d (відношення с К₂ d )

3. відомо, що у випадку батьківських відношень (а Я1, Ь) батько повинен утримувати свого сина.

Враховуючи деяку подібність відношень а ,R₁ b та с R₂ d можна прийти до висновку, що дідусь також повинен утри­мувати неповнолітнього онука.

Загальною рисою правдоподібних міркувань, розглянутих вище, є те, що їх висновок завжди має імовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність засновків таких міркувань ще не гарантує істинність висновку, при більш детальному аналізі він може виявитися хибним.

Форма аргументації

Демонстративні міркування		Недемонстративні міркування
Дедуктивні	Індуктивні	Індуктивні	Аналогія
міркування	міркування	міркування	(усі види)
(усі види)	(повна	(неповна
	індукція, математична	індукція)
	індукція)