Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності

Вид материала

Документы

Содержание Формування регіональної політики україни в умовах розвитку глобалізаціїйних процесів Державний борг україни як фактор підвищення конкурентоспроможності національної економіки Кластерізація – стратегічний інструмент розвитку регіону

Подобный материал:

• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.

ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОЗВИТКУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇЙНИХ ПРОЦЕСІВ


Глобалізація світової економіки, розширення внутрішньої і міжнародної торгівлі зумовлюють необхідність удосконалення регіональної політики як базового чинника динамічного зростання національної економіки і засобу забезпечення її міжнародної конкурентоспроможності. Існуюча необхідність інтенсифікації розвитку як певних територій, так і країни в цілому, ефективного використання наявних регіональних ресурсів, переваг міжнародного поділу праці зумовлюють актуальність дослідження питань формування дієвої регіональної політики з метою підвищення національної конкурентоспроможності.

Проблеми удосконалення регіональної політики пригортають увагу широкого кола вітчизняних і зарубіжних науковців, в роботах яких досліджуються засоби регулювання регіонального розвитку і механізми державного управління [1, 2], питання лібералізації регіональної політики [3] і певні засоби забезпечення конкурентоспроможності регіонів [4, 5], але питання формування дієвої регіональної політики з урахуванням імплементації міжнародного досвіду досліджено не в повному обсязі і потребують подальшого концептуального уточнення і розвитку. Тому метою дослідження визначено обґрунтування і уточнення концептуальних засад формування і розвитку регіональної політики України в умовах розгортання глобалізаційних процесів.

Проведений аналіз нормативно-правових засад регіональної політики в Україні показав, що вона здійснюється у відповідності до основних положень Концепції державної регіональної політики [6], певні її аспекти регламентується законами України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р. № 2411-VI [7], «Про стимулювання розвитку регіонів» від 08.09.2005 р. № 2856-ІV [8] і ін., що дозволило виділити основні складові наявного механізму її здійснення (рис. 1).





Рис. 1 - Складові наявного механізму здійснення державної регіональної політики


Наприкінці 2010 р. Міністерством регіонального розвитку та будівництва представлено в Кабінет Міністрів проект Закону України «Про основи державної регіональної політики», в якому визначено основні принципи і пріоритети державної регіональної політики, повноваження органів влади, засоби економічного, фінансового, інституційного забезпечення тощо. В цілому означений законопроект спрямовано на узгодження загальнодержавних та регіональних інтересів, формування і здійснення цілісної та ефективної державної регіональної політики. Але, активізація регіонального розвитку пов’язана не лише із нормативно-правовим її забезпеченням, а і з удосконаленням самої системи управління, створенням сучасних інституцій фінансового забезпечення регіонального розвитку, імплементацією міжнародного, в першу чергу, європейського досвіду в цій сфері діяльності.

Дослідження європейського досвіду дозволило оцінити переваги і недоліки тих чи інших концептуальних підходів до цілей регіонального розвитку, визначення принципів і пріоритетів регіональної політики. Так, для України найбільш актуальним в сучасних умовах постає стимулювання внутрішнього потенціалу регіонів, до якого ЄС перейшов після кризових явищ 70-80-х рр. Відносно принципів і пріоритетів ключовим моментом постає наявність чітких і єдиних для всіх регіонів принципів, які мають існувати і яких мають обов’язково усі дотримуватися. Крім того, досвід ЄС свідчить про необхідність дослідження і оприлюднення результатів регіонального розвитку, про прозорість всіх програм і документів із розвитку певних територій.

Порівняння підходів різних країн до формування регіональної політики дозволило визначити, що найкращі моделі мають спільні риси, які проявляються в реалізації засобів організаційного, економічного і соціального плану. Серед основних організаційних доцільно використовувати розробку і реалізацію програм економічного зростання певних регіонів, визначення інституцій, що відповідають за їх здійснення, виділення територій підтримки, координацію інвестиційних програм, які реалізуються в межах одного регіону, розробку і впровадження прогнозних і планувальних документів, встановлення їх ієрархії, регулювання повноважень органів, що відповідають за розробку планувальних документів. Серед економічних для використання доцільно виділити встановлення чітких і прозорих правил фінансування, визначення порядку і джерел фінансування програм розвитку регіонів, розробку систем моніторингу регіонального розвитку і відповідного державного реагування. Важливими соціальними складовими постають заходи, що спрямовані на рішення завдань соціального плану, залучення до процесу розробки і реалізації програм регіонального розвитку широкого кола місцевих підприємців, науковців, представників недержавних і державних установ, органів державної влади.

Аналіз задач регіональної політики, які визначено в законопроекті і які досить широкого обговорюються в країнах ЄС і СНД, дозволив їх систематизувати у відповідній логічній послідовності: оцінка існуючого стану → визначення стратегічних і тактичних напрямів регіонального розвитку → створення сприятливих умов і розробка механізмів інтенсифікації регіонального розвитку → моніторинг результатів регіонального розвитку і його відповідне коригування. Це дозволило враховувати динамічність самого процесу розвитку, його адаптивність до соціально-економічних умов як внутрішнього, так і зовнішнього середовища, а також зв'язок із іншими процесами, що протікають у межах певної території.

Важливим аспектом формування дієвої регіональної політики постає врахування і таких положень сучасних інноваційних теорій регіонального розвитку як: спрямованість на досягнення середньострокових і довгострокових результатів шляхом економічного і політичного втручання держави в процеси розвитку регіонів з метою забезпечення сталості самого процесу розвитку; цільове (стратегічне) використання ресурсів, яке контролюється державою і виступає визначальним фактором успіху стратегій регіонального розвитку; ефективне використання сильних рис економіки регіону, що надає додатковий ефект розвиткові і сприяє регіональному зростанню (це пов’язано із географічним і соціально-економічним положенням регіону, рівнем його інтеграції в національні і міжнародні структури і дозволяє використовувати ефект зовнішнього впливу на процеси внутрішнього зростання); врахування багатомірності і багатофункціональності існуючих регіональних економічних систем, використання комплексних інтегрованих програм розвитку, що враховують дію ефекту синергії і додаткових ефектів між окремими заходами і проектами; розвиток процесів децентралізації і розширення участі різних суб’єктів регіону в реалізації проектів розвитку на основі принципу взаємного доповнення. Ініціація процесів розвитку має йти від регіональних органів влади, враховуючи не лише розширення їх повноважень, а й їх безпосередню участь і відповідальність за результати.

Таким чином, формування дієвої регіональної політики і її результативність пов’язано із комплексом дій, які мають виконуватися у відповідній логічній послідовності, розгортаючи і коригуючи рішення задач розвитку певних територій. Ці дії мають бути спрямовані на інтенсивне використання внутрішнього потенціалу території і широкого кола засобів організаційного, економічного і соціального плану, враховувати розгортання глобалізаційних процесів і багатофункціональність існуючих регіональних економічних систем.

Література

1. Амоша О.І. Регулювання регіонального розвитку в Україні / О.І. Амоша, В.П. Вишневський, А.І. Землянкін, Л.М. Кузьменко, Ю.В. Макогон // Економіка промисловості. – 2006. – №1. – С. 45-59.

2. Балашов А.М. Регіональне управління в контексті суспільного розвитку України: моногр. / А. М. Балашов; Класич. приват. ун-т. – Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. – 280 с.

3. Швецов А. Либерализация государственной региональной политики //А. Шведов. - Вопросы экономики. - 2006. - № 7. - С. 73–83.

4. Василенко В.Н. Конкурентоспособность регионов: истоки, оценки и перспективы : монография / В.Н.Василенко, О.Ю.Агафоненко, В.Е.Будяков. – Донецк: ООО «Юго-Восток, ЛТД». 2008. – 363 с.

5. Павлиш Е.В. Інноваційна складова регіональної конкурентоспроможності: Монографія /МОН України, ДВНЗ ДонНТУ. – Донецьк: МПП «ВІК», 2008. – 184 с.

6. Указ Президента України «Про концепцію державної регіональної політики» від 25 травня 2001 року № 341/2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http : // search.ligazakon.ua/ l_docz. nsf/link1/U341_01.phpl.

7.Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р. № 2411-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.

8. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 08.09.2005 р. № 2856-ІV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : gazakon.ua/l_docz.nsf/link1/T052850.phpl.


Хренова К.В.

Інститут магістерської та післядипломної освіти

Університет банківської справи Національного банку України(м.Київ)


ДЕРЖАВНИЙ БОРГ УКРАЇНИ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Державний борг є важливою категорією державних фінансів та займає одне з ключових місць в управлінні економікою країни, оскільки він характеризує як економічні та інвестиційні можливості розвитку держави з одного боку, так і зобов’язання країни перед іншими країнами з іншого боку. Саме тому управління державним боргом країни має бути спрямованим на підвищення ефективності використання запозичених коштів та поступове зменшення як абсолютних обсягів державного боргу, так і його відношення до ВВП.

При управлінні державним боргом слід звертати особливу увагу на визначення обсягів максимально допустимого державного боргу. Згідно останніх досліджень Міжнародного Валютного Фонду, в країнах з розвиненою економікою темпи росту державного боргу в даний час є значно вищими ніж темпи росту державного боргу в країнах з економікою, що розвивається. Можливою причиною такої ситуації є значно жорсткіші обмеження розміру державного боргу в країнах з економікою, що розвивається. Для даної групи країн (до якої входить і Україна) максимально допустимий рівень державного боргу по відношенню до ВВП складає 40 %. В цій групі країн за прогнозами МВФ відношення державного боргу до ВВП коливається в граничних межах з незначним поступовим зменшенням цього показника до рівня 34,2% в 2015р.

Ситуація стосовно України викликає занепокоєння, оскільки останні роки відбувається поступове збільшення обсягів державного боргу України по відношенню до обсягів ВВП. В прогнозних даних МВФ вказується, що в 2011-2013 рр. державний борг України буде становити більше ніж 40% ВВП, що не відповідає рекомендованому значенню. Також слід відмітити, що Україна має тенденцію до перевищення значення, середнього по групі країн, які розвиваються, що є достатньо негативним явищем (табл.1).

Таблиця 1

Державний борг України та країн, що розвиваються у 2007-2015рр., у % до ВВП

	2007	2008	2009	2010	2011*	2012*	2013*	2014*	2015*
Україна	12,3	20,0	34,6	39,5	40,6	41,9	40,3	38,3	33,8
Країни, що розвиваються (сер.знач.)	36,2	34,8	37,7	37,4	37,3	37,0	36,4	35,4	34,2

*-прогнозні значення державного боргу за даними МВФ[1]


Управління державним боргом України слід зосередити на викоріненні факторів, які спричинюють зростання обсягів державного боргу та відповідно збільшують відношення державного боргу до ВВП. Для зменшення цього показника слід звернутися до наступних заходів:

1) по-перше, слід збільшити дохідну частину бюджету або зменшити його витратну частину для мінімізації бюджетного дефіциту;

2) по-друге, слід прийняти кроки для стимулювання економічного зростання країни, які включають в себе покращення загального стану бюджету через підвищення доходів держави та зниження витрат на обслуговування боргу.

При цьому слід звернути увагу на те, що для покращення стану бюджету можна використовувати як економічні, так і соціальні реформи. Так, наприклад підвищення пенсійного віку в Україні має призвести до покращення фінансового стану пенсійної системи в короткостроковій та середньостроковій перспективі, а також надасть можливість для незначного, але скорочення обсягу державного боргу за рахунок використання коштів, які вдасться з акумулювати, та їх спрямування на обслуговування державного боргу України.

Натомість скорочення державних інвестицій не матиме позитивного ефекту для держави. В цьому випадку в країні знизяться темпи економічного зростання та даний захід не досягне цілі по збалансуванню бюджету, хоча державні видатки буде певною мірою скорочено.

Список використаних джерел:

1. Fiscal monitor: September 2011—Washington, DC: International Monetary Fund, 2011.
   
2. Regional economic outlook : Europe : building confidence. – Washington, D.C. : International Monetary Fund, 2010.
   
3. Офіційний сайт Міжнародного Валютного Фонду [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта
   

Конкурентоспроможність та самодостатність регіонів


Бойко Євгенія Олександрівна

Національний університет кораблебудування

імені адмірала Макарова, м. Миколаїв


КЛАСТЕРІЗАЦІЯ – СТРАТЕГІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ


На сьогоднішній день важливою частиною державної регіональної політики, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності регіонів і країни в цілому, стала кластерна модель. ЇЇ розвиток має на меті підвищення потенціалу регіонів, посилення наголосу на зростанні в межах усіх регіонів і зміцненні складових економічного успіху, а також активізації регіонального потенціалу новаторства та підприємництва. Кластери формують середовище, в якому розробляються інновації та підвищується продуктивність.

Вперше на цей феномен світової економіки звернув увагу Альфред Маршалл у своїй книзі "Принципи економічної теорії", яка вперше побачила світ у 1980 р.. Він помітив тенденцію до концентрації спеціалізованих компаній в «промислових регіонах». Відомий вчений Йозеф Шумпетер в своїй роботі про роль підприємців та «креативні сили руйнування» в економічній діяльності, зазначив факт інноваційної діяльності кластерів [2].

Широко розповсюдженою є думка, що кластери – це промислові зони, в яких компактно розташована значна кількість малих підприємств, що належать до певної галузі. Однак скопичення підприємств на одній території далеко не завжди представляє собою кластер. «Кластер – не холдингова структура, що об’єднує компанії в регіоні. Кластер – це не асоціація компаній, що об’єднує компанії в регіоні. Кластер – це ні в якому разі ні технопарк й не бізнес-інкубатор, не промисловий парк й не СЕЗ. Не можна сказати, що кластер – це бувший територіальний виробничий комплекс або науково-виробниче об’єднання. Але всі елементи інфраструктури, що дісталися нам від радянського часу, або нові елементи інфраструктури можуть бути частиною кластерів» [1, c.218].

Засновником кластерного підходу до підвищення регіональної конкурентоспроможності є професор Гарвардської школи бізнесу Майкл Портер. Визначення “Кластер” Майкл Портер приводить у розділі «Конкурентоспроможність регіонів» у введенні до своєї знаменитої книги «Конкуренція», що вказує на центральну роль регіонального фактора в процесах кластероутворення [4].

Світова практика показала, що одна із кращих моделей розвитку галузевих комплексів у регіонах - це створення кластерів. Авторство у розробці та впровадженні кластерного підходу розвитку регіонів належить консалтинговій компанії Monitor Group, засновниками якої є професори Гарвардської Школи Бізнесу Майкл Портер і Марк Фуллер. Суть кластерного підходу полягає у погодженому розвитку групи юридично незалежних компаній з одного регіону, які працюють у суміжних галузях. Простіше кажучи, такі компанії діють у єдиному бізнес-керунку. Найбільш показовим у цьому зв'язку є винний кластер у штаті Каліфорнія, США. Сорок років тому, коли не було координації діяльності між фермерами, які вирощували виноград і виробляли вино, та підприємствами з виробництва тари, а також компаніями з торгівлі та дистрибуції, ціна одного галона (3,8 літри - Ред.) каліфорнійського вина в роздрібній торгівлі іноді сягала до $2. Зараз же, через кілька десятків років розвитку з використанням кластерної методології, коли дотримується стратегія розвитку, є погодженість дій між учасниками винного ринку, розвивається кооперація, роздрібна вартість пляшки вина з Каліфорнії становить біля $50 [8].

В ЄС процеси кластеризації економіки активізувались ще в 1968 р., коли був створений Європейський фонд регіонального розвитку, а конкретні національні програми підтримки кластерів стали основним пріоритетним напрямом промислового розвитку країн Європи. В 1975 році почалась діяльність Європейського фонду регіонального розвитку, а в 1988 році Європарламентом була прийнята Хартія регіоналізму та створена Рада регіональних і місцевих співтовариств. Важливими кроками в цьому ж напрямі було виконання 7 Рамкових Програм урядами європейських країн, дякуючи яким було здійснено багато перетворень в розвитку кластер них структур, як на національному, міжрегіональному та загальноєвропейському рівнях, досягнуто значного прогресу в підвищенні конкурентоспроможності регіонів Європи [6].

Згідно рішення саміту ЄС в Лісабоні в 2000 р. кожна країна ЄС має обов’язково виконувати плани розвитку своїх промислових кластерів. З метою подальшої активізації цього процесу в лютому 2007 р. в Брюсселі самміт ЄС схвалив «Маніфест кластеризації Європи», а в січні 2008 р. на самміті в Стокгольмі ЄС прийняв «Європейський кластерний меморандум», які зараз є головним двигуном підвищення конкурентоздатності європейської економіки. І все ж такі, навіть в важких умовах перебудови економіки, в Україні починають створюватись кластери як інституціональні структури НІС, змінюються механізми фінансування інноваційної діяльності, приймаються чи готуються нормативно-правові документи у сфері активізації інноваційної діяльності. Але на даному етапі ми ще маємо з багатьох причин роз’єднані елементи інноваційної системи, в якій часто відсутні чітко виражені функції та зв’язки [2].

Протягом 90–х років більшість регіонів і держав, сотні провінцій, тисячі міст і величезна кількість громад й інших територіальних утворень ініціювали розробку й реалізацію планів розвитку економіки на основі створення кластерів.

Аналізуючи світову практику ми бачимо, що існує формування кластерної політики двох поколінь. Метою кластерної політики першого покоління є виявлення існуючих кластерів, визначення їх складу, створення державних органів підтримки кластеру і стимулювання розвитку кластерів в країні. Кластерна політика другого покоління передбачає індивідуальний підхід до проблем розвитку кожного кластеру, тобто є по суті підтримуючою.

Для України за нашого часу актуальним є проведення політики першого покоління. Фахівцями мають бути визначені кластери, що зароджуються, та визначений їх склад. На цьому етапі дуже важливо розуміння генезису та структурних відмінностей різних просторових форм організації виробництва. З цього погляду усі форми організації виробництва розподіляють на дві групи:

• кластери, що самостійно створюються за рахунок просторового проявлення ринкових сил. До цієї групи слід віднести кластери промислових районів, регіональні та локальні кластери;
  
• кластери, що створюються штучно з допомогою національної, регіональної чи місцевої влади. До цієї групи відносяться територіально-виробничі комплекси, промислові та наукові парки, технополіси, інформаційно-технологічні центри, бізнес-інкубатори.
  

Оцінка кластерів визначалася:

• рівнем розвитку — кластери ділилися на «ембріональні», «сталі» та «зрілі»;
  
• глибиною — вони ділилися на «глибокі», «мілкі» та «невизначені» залежно від кількості промислових та інституційних зв’язків;
  
• динамікою зайнятості — «зростаючі», «занепадаючи» та «стабільні»;
  
• територіальним значенням — «регіональні», «національні» та «міжнародні» [1, C.29].
  

Фахівці стверджують, що кластери неможливо створювати «з нуля», неможливо примусити самостійно господарюючі суб’єкти взаємодіяти між собою в межах кластеру, якщо їм це не буде вигідно. Проте, становлення та стале зростання кластеру не можна залишати лише тільки під впливом ринкових сил. Необхідно проведення активної державної кластерної політики, яку ще треба розробити і розпочати в Україні.

Перспективним напрямом розвитку світової та української економіки є формування регіональних високотехнологічних кластерів – комплексів підприємств (промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ), органів державного управління, громадських організацій на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, пов’язаних технологічним ланцюжком. Кластери позитивно впливають на стан економіки регіонів по всьому світу.

Специфіка функціонування кластерів полягає в інтеграції галузевих і територіальних принципів організації підприємницької діяльності, можливості більш повного використання інфраструктурного потенціалу регіону, а також здатності до зміни конфігурації мережі: заміни окремих елементів, приєднання додаткових тощо. Об’єднання у кластер чи підприємницьку мережу здійснюється на основі симбіозної взаємозалежності між різними бізнес-суб’єктами за принципом синергізму. Такі об’єднання дозволяють підприємствам малого і середнього бізнесу комбінувати переваги малих форм підприємництва та великих виробництв. Водночас кластерам і підприємницьким структурам не притаманна жорстка прив’язка до територіальних параметрів, а «рухомість» її масштабів дозволяє забезпечити більшу гнучкість, адаптивність та мобільність діяльності об’єднання [7].

В умовах переходу певної країни на інноваційну (високотехнологічну) модель розвитку економіки формування кластерів має особливе стратегічне значення для країни, і це в свою чергу повинно відображатися у державних програмах розвитку, як країни в цілому, так і окремого регіону (Регіональні Програми Розвитку).

Кластерна модель розвитку регіонів країни внаслідок правильно розроблених державних програм сприятиме підвищенню динамічності, збалансованості, ефективності регіонального розвитку, забезпечить високий рівень конкурентоспроможності регіонів та підвищить рейтинг конкурентоспроможності країни.

Література:

1. Кластеризация предприятий: состояние и перспективы // Альманах «Наука. Инновации. Образование»; [под. ред.  Е.В. Семёнова]. – 2008. – Вып.7. – 312 с.

2. Маршал А., Механічні та біологічні аналогії в економіці (1898), Промисловість та торгівля (1919), принципи економіки (1920)

3. Соколенко С.І. Приморська перлина формує природоохоронні кластери / С.І. Соколенко // Науково-практична конференція «Раціональне природокористування – важлива умова ноосферного розвитку України»
22-23 вересня 2011 р. ІПРЕЕД НАНУ м. Одеса.
Електронний ресурс: org/blog/2011/09/naukovo-praktichna-konferenciya-racionalne-prirodokoristuvannya-%E2%80%93-vazhliva-umova-noosfernogo-rozvitku-ukra%D1%97ni/

4. Портер М.Э. Конкуренция / Пер. с англ. О.Л. Пелявского, А.П. Уриханяна, Е.Л. Усенко и др.; под ред. Я.В. Заблоцкого, М.С. Иванова, К.П. Казаряна и др. – Изд. Испр. - М.: ИД «Вильямс», 2005.

5. Передовий досвід розвитку кластерів for the Programme Sustainable Economic Development and Employment Promotion (SEDEP) in the Ukraine PN: 2007.2159.7 Київ - 2009

6. Хмара М.П. Розвиток високотехнологічних кластерів, як закономірність світового господарства / Електронний ресурс: gov.ua/Portal/soc_gum/KNP/147/knp147_111-113.pdf

7. ua/ckfinder/userfiles/files/lib_bissnes/klasterS.pdf

8. rg.ua/ua/news/foundation_press/139.phpl


Вишневський Олександр Сергійович

Інститут економіки промисловості НАН України, м. Донецьк