Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності

Вид материала

Документы

Содержание О национальной компоненте структурных трансформаций глобальной экономики Фінансово-промислові групи у формуванні конкурентоспроможності національної економіки Державне регулювання міжнародної конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації Конкурентоспроможність українських підприємств залізничного машинобудування на міжнародних ринках

Подобный материал:

• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.

О НАЦИОНАЛЬНОЙ КОМПОНЕНТЕ СТРУКТУРНЫХ ТРАНСФОРМАЦИЙ ГЛОБАЛЬНОЙ ЭКОНОМИКИ


Актуальность темы исследования. Идеи «Вашингтонского консенсуса», определившие качественные трансформации в странах постсоветского пространства, связаны с глобализацией мировой экономики, в первую очередь, через либерализацию внешнеэкономических связей и усиление процессов «открытости» экономик. Мировой порядок очерчивается вокруг крупных силовых полюсов. Европейский союз с его возрастающей экономической значимостью становится таким полюсом. Для Украины интеграция в ЕС рассматривается пока в качестве долгосрочной цели, для реализации которой необходимо добиться реальных успехов в социально-экономическом развитии и создании конкурентоспособной экономики. А для этого необходимо прежде всего трансформировать отраслевые структурные приоритеты экономики.

В условиях усиления процессов глобализации, Украина, являясь участницей международного разделения труда, вовлекается в отраслевые структурно-технологические сдвиги, происходящие в мировой экономике. Западные экономические школы рассматривают отраслевую структуру экономики как «фундамент» развития экономической системы, устойчивость которого определяется структурными приоритетами, то есть, стратегическими предпочтениями в распределении ключевых факторов экономического роста: капитала, труда, технологий в те или иные отрасли и сферы деятельности. Структура экономики влияет на объем ВВП, а следовательно на уровень жизни населения, определяет возможности выхода на внешние рынки, структуру платежного баланса и конкурентоспособность страны. Рассматривая процесс глобализации как расширяющийся «поток», определяющий направление экономического развития страны в рамках единой планетарной экономики, необходимо акцентировать внимание на проблеме «выживаемости» национальных экономик. Таким образом, проблема выбора структурных приоритетов в экономике становится сегодня особенно актуальной и должна рассматриваться в контексте глобализации мировой экономики.

Приоритетными направлениями инновационной стратегии Украины являются следующие:

Во-первых, для обеспечения стабильного экономического роста необходимо разработать социально ориентированную инновационную политику - обеспечить приоритетное инвестирование научно-инновационных циклов в промышленности и накопление интеллектуального человеческого капитала, в первую очередь путем кардинального повышения оплаты труда работников научно-инновационной сферы. Предстоит определить на длительную перспективу структурные приоритеты научно-инновационного развития экономики и создать механизмы государственного стимулирования эффективного вложения инвестиционных ресурсов в развития региональных и отраслевых кластеров, в том числе для "точечного" инвестирования венчурных предприятий. Во-вторых, необходима срочная реализация структурной промышленной инновационной политики. Главная цель промышленной инновационной политики - это приоритетное развитие отечественной наукоемкой промышленности, способной обеспечивать выпуск конкурентоспособной продукции для реализации на мировом рынке, а также преодоление структурных диспропорций. Главный фактор развития современной высокотехнологичной и конкурентоспособной промышленности были и остаются высококвалифицированные кадры.

Исследования функциональных структурных сдвигов, формирующих структурные приоритеты мирового развития в условиях глобализации показали, что это - качественные сдвиги, которые связаны с обновлением производства на качественно новой инновационной основе. То есть, инновационная направленность характеризует функциональные сдвиги внутри сложившихся отраслевых и производственных структур.

В высокоразвитых странах, обладающих научно-производственным потенциалом для создания новых инновационных технологий, функциональные структурные сдвиги основаны на собственных инновациях. В развивающихся странах процессы функциональных структурных сдвигов связаны, как правило, с адаптацией технологий, продуктов и механизмов инновационного развития, уже созданных в мире, то есть, с квазиинновациями. Имитация технологий, разработанных в развитых странах, является одним из важнейших факторов экономического роста развивающихся стран. Мировая практика показывает, что производство новых знаний, создание наукоемких, инновационных технологий – это те сферы деятельности, в которых создается наибольшая добавленная стоимость и которые, при прочих равных условиях, обеспечивают максимальную норму прибыли. Поэтому степень развития научно-технической сферы определяет границы между богатыми и бедными странами. Именно из-за отсутствия инновационной направленности во многих развивающихся странах, в том числе и в Украине, происходит так называемый экономический рост без развития. И именно отсутствие инновационной компоненты в структурном развитии этих стран увеличивает степень их отставания от развитых стран.

Инновационная экономика характеризуется системой показателей, среди которых определяющими является показатели развития интеллектуального капитала той или иной страны. Это значит, что для любой страны, которая действительно хочет улучшить параметры экономического роста и повысить конкурентоспособность на мировых рынках, наука должна стать приоритетной отраслью в структуре экономики.

Цели наднационального регулирования могут идти вразрез с национальными интересами и приоритетами. Особенно это касается развивающихся стран, которым необходимо постоянно отстаивать право на эффективную внутреннюю структурную политику, и не отказываться, например, от защиты национального производителя. Для развивающихся стран жизненно важно реализовать структурные приоритеты, которые были бы направлены на рост экономического потенциала и конкурентоспособности страны. То есть, страны «глобализуемые», чтобы выжить, должны разработать определенную концепцию «выживаемости» и следовать ей. Доминировать в этой концепции должна, на наш взгляд, идея развития в русле мировой структурной динамики.

Висновки. Как показали исследования, новые ориентиры государственного регулирования отраслевых структурных приоритетов в условиях глобализации должны быть направлены на создание условий для перехода экономики на инновационную базу.

Ключевой текущей задачей является выверенная во времени и в отраслевых приоритетах точечная поддержка технологических и экспортоориентированных производств. Зарубежный опыт свидетельствует, что и в сложных экономических условиях сильное государство может осуществлять в определенных минимальных объемах ориентированную промышленную политику. Речь идет о формировании такой идеологии промышленной политики, которая была бы адекватна условиям рынка, требованиям независимости государства и ее эффективного интегрирования в мировую экономическую систему. Практической основой ее разработки и реализации, по нашему мнению, должны стать решения таких главных задач:

1. оценка степени конкурентоспособности национальной экономики с определением условий и факторов, которые могут оказывать содействие эффективной конкуренции, увеличению экспортного потенциала государства;
   
2. обоснование приоритетных отраслей, производств и видов продукции, которые имеют или могут получить в кратко- и среднесрочном периоде конкурентные преимущества на мировом рынке;
   
3. определение путей и мероприятий государственного содействия повышению конкурентоспособности отечественного производства, в частности за счет целевой поддержки приоритетных отраслей и производств;
   
4. объединение усилий государства в осуществлении структурной перестройки, инновационной политики и социально-экономического развития регионов для повышения конкурентоспособности отечественного производства;
   
5. научно-практическое и институциональное обеспечение мероприятий по повышению конкурентоспособности отечественного производства, исходя из национальных условий и особенностей мирового рынка.
   

Литература

1. Геец В.М. Политическая и экономическая реформы: вопросы синхронизации. //Экономическая наука современной России. 2001. №2. С. 85-97.
   
2. Постиндустриальный мир и процессы глобализации.//Мировая экономика и международные отношения.-2000.- №3. – С.91-102.
   
3. UNDP Human Development Report, 1996, New York, Juli, 1996.
   
4. Сорос Дж. О глобализации.- М., 2002, -402с.
   
5. Иванов Н. Глобализация и проблемы оптимальной стратегии развития. //Мировая экономика и международные отношения.-2000.- №2. – С.15-26.
   

Лещук Віктор Пилипович, к.е.н., доцент

Луцький національний технічний університет


ФІНАНСОВО-ПРОМИСЛОВІ ГРУПИ У ФОРМУВАННІ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Однією із основних складових національної безпеки є конкурентоспроможність національної економіки. Конкурентоспроможність країни – це спроможність створити та забезпечити конкурентні переваги національної економіки.

Сучасне трактування конкурентних переваг зводиться до того, що країни прагнуть експортувати ті товари, у виробництві яких використовуються відносно надлишкові ресурси, та імпортувати ті, для виробництва яких потрібні відносно дефіцитні.

Спираючись на погляди своїх попередників, американський економіст М. Портер створив розширену теорію національної конкурентоспроможності, в якій обґрунтував чотири головні фактори конкурентної переваги країни (портерівський ромб), визначальним серед яких є параметри виробництва. Вони значною мірою формують стратегію фірми, обумовлюють розвиток споріднених та підтримуючих галузей, впливають на попит (особливо його забезпечення). До найважливіших елементів цих факторів слід віднести: трудові ресурси; фізичні ресурси; інформаційні ресурси; фінансові ресурси; соціально-економічна інфраструктура [1, с. 94].

Розглядаючи конкурентоспроможність економіки будь-якої країни, необхідно перш за все звернути увагу на забезпечення конкурентоспроможності національних виробників.

Саме з цієї точки зору сформулював визначення конкурентоспроможності національної економіки О. Бєлєйченко. Він вказує, що вона «...є результатом взаємодії всіх суб’єктів економічних відносин у країні, формується в органічному поєднанні реалізації інтересів суб’єктів різних рівнів під впливом таких чинників, як товар, підприємства, галузі (кластери), економіка в цілому, і залежить від того, наскільки інтегрованими є орієнтири підвищення ефективності використання суспільних ресурсів на цих ринках» [2, с. 28].

При вивченні проблеми конкурентоспроможності суб’єктів господарювання більшість наукових досліджень присвячена проблемам конкурентоспроможності товарів. Але будь-який товар є результатом діяльності конкретного підприємства, яке має власний економічний потенціал, діє на конкретній території певної держави. Ринок, на якому це підприємство діє, регулюється законодавством цієї держави. Тому оцінка конкурентоспроможності економіки держави необхідно розглядати в контексті забезпечення конкурентоспромож- ності підприємства (об’єднання підприємств). Саме такий підхід забезпечить створення ефективного механізму досягнення необхідного рівня конкурентоспроможності національної економіки та дієвий механізм її державного регулювання.

У цілому трактування терміну конкурентоспроможності підприємства повинно відображати всі його елементи. Крім того, як будь-яке визначення воно має бути коротким, чітким, доступним для розуміння, відображати не лише стан конкурентоспроможності, а й її розвиток у динаміці. Досить вдалим є наступне визначення: «Конкурентоспроможність будь-якого суб’єкта господарювання – це такий його стан, котрий характеризується системою показників його мікро- та макромаркетингового середовища, які знаходяться в зоні економічної стійкості, і дозволяє створювати продукцію, більш конкурентоздатну ніж у конкурентів» [3, с. 45].

Можна визначити конкретну послідовність формування конкурентоспроможності національної економіки: конкурентоспро- можність продукції – конкурентоспроможність суб’єктів господарю- вання – конкурентоспроможність галузі – конкурентоспроможність країни.

Для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки необхідно передусім створити умови для конкуренції товаровиробництв на внутрішньому ринку. Однією із умов цього є державний захист конкуренції, запобігання монополізації ринку, обмеження конкуренції і недобросовісної конкуренції.

В сучасній економічній літературі існує досить широкий спектр поглядів на конкуренцію. Так, Г. Филюк на основі історичного аналізу досліджень поглядів економістів різних шкіл на конкуренцію і монополію відзначає, що конкуренція – це «боротьба (процес змагання) за споживача, за більш повне задоволення його потреб, найвигідніші умови прикладання капіталу, за частку на ринку, успіх якої залежить від дешевизни і якості товару» [4, с. 29].

В. Новіков характеризує конкуренцію як елемент ринкового механізму, пов’язаний з процесом формування господарських пропорцій на основі суперництва комерційних суб’єктів за кращі та економічно вигідніші умови прикладання капіталу, реалізації товарів і послуг [5, с. 136].

С. Валітов відзначає, що в науковій літературі сформувались три основні поняття сутності і конкуренції як поведінки, структури і функціональності, і вказує на те, що в усіх випадках йдеться про господарські відносини між учасниками ринку [6, с. 14].

К. Штайльман наводить декілька трактувань, вказуючи що конкуренція це: змагання суб’єктів господарювання; боротьба за обмежений обсяг платоспроможного попиту споживачів; «центр тяжіння» всієї системи господарства [7, с. 30–31].

На наш погляд, конкуренцію на ринку не можна оцінити жодною із відомих теорій. Вона залежить від багатьох параметрів, які неможливо описати за допомогою навіть досконалих, на перший погляд, теоретичних положень. Ринок в будь-який період часу формується під впливом конкретних рішень його учасників, котрі, в свою чергу, враховують рішення інших учасників. При цьому ці рішення взаємопов’язані: здійснення планів учасників ринку (виробників) можливе лише у разі, якщо ці плани пропонують іншим учасникам ринкових відносин найкращу (у порівнянні з іншою) продукцію. Тобто при формуванні планів продажу власної продукції учасники ринку повинні враховувати не лише власні можливості, а й можливості інших учасників ринкових відносин, які рішення можуть обтяжити або ж взагалі унеможливити реалізацію цих планів. І всі вони мають враховувати потреби та поведінку споживачів. Все це є основою конкуренції на ринку.

Держава у процесі регулювання економічної діяльності повинна забезпечити створення дійсно ринкового середовища на основі конкуренції. І запровадження лише відповідного механізму буде недостатньо. Необхідно стимулювати створення відповідних ринкових структур, які будуть забезпечувати з, одного боку, реалізацію інтересів держави в сфері економіки, з іншого – ефективну діяльність суб’єктів господарювання відповідно до умов конкурентного середовища.

На нашу думку, оптимальними, є фінансово-промислові групи. Переваги їх функціонування з точки зору національної економіки, відзначалися вище. Крім того, фінансово-ромислові групи як один із типів горизонтально інтегрованих об’єднань, мають переваги у процесі діяльності поза межами національної економіки.

Діяльність (створення) фінансово-промислових груп можна розглядати двояко. Будь-яке інтегроване об’єднання може існувати незалежно від того, сформована відповідна нормативно-законодавча база чи вона відсутня. Завдання держави – дати закони, які б забезпечили спрощену схему їх створення та ефективну діяльність.

Конкурентоспроможність національної економіки в загальному вигляді необхідно розглядати як фактичний стан суперництва національних виробників із зарубіжними, обумовлений дією певних економічних та політичних факторів не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Іншими словами, конкурентоспроможність національної економіки – це сума економічних факторів, які діють на внутрішньому ринку й обумовлені сильними і слабкими її сторонами.

Вона визначається, по-перше, конкурентними перевагами суб’єктів господарювання та рівнем і ступенем їх реалізації на внутрішньому ринку, по-друге, здатністю держави створити відповідний ринковий механізм, який враховуватиме ці переваги і забезпечуватиме їх реалізацію на зовнішньому ринку.

Література

1. Портер, Майкл Э. Конкуренция / Пер. с англ. – М.: Изд. дом «Вильямс», 2003. – 496 с.
   
2. Бєлєйченко О.Г. Теоретико-методологічні основи конкуренто-спроможності національної економіки. / О.Г. Бєлєйченко. // Актуальні проблеми економіки. – Науково-економічний журнал. – 2009. – №11(101). – С.22–29.
   
3. Баландин В.С., Яшин Н.С., Багиров Э.А. Конкуренция в бизнес-системах. Маркетинг. Коммерческая деятельность. Эффективность / В.С. Баландин, Н.С. Яшин, Э.А. Багиров. – Саратовский гос. тех. ун-т. – Саратов, 2001. – 158 с.
   
4. Филюк Г.М. Конкуренція і монополія в епоху глобалізації: Монографія. / Г.М. Филюк. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім І.Франка, 2009. – 404 с.
   
5. Новиков В.А. Практическая рыночная экономика / В.А. Новикова. – М.: Флинта, 1999. – 371 с.
   
6. Валитов С.С. Правовое регулирование конкуренции в Украине: Монография / С.С. Валитов. – НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: ООО «Юго-Восток Лтд», 2009. – 307 с.
   

7. Штайльман Клаус. Новая философия бизнеса: В 3–х т. / Клаус Штальман. – Московский гос. Ун-т им. М.В. Ломоносова. Факультет психологи. –М.: Российское психологическое общество, 1998 – 433 с.


Молочко Ніна Василівна

Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана, місто Київ


ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік. 

Термін “глобалізація” уперше введено в науковий обіг Теодором Левітом у 1983 році. Він визначив “глобалізацію” як феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються ТНК.

Ширшого значення новому терміну надала Гарвардська школа бізнесу. У 1990 році консультант цієї школи Кенічі Омі опублікував книгу “Світ без кордонів”, у якій сформував позицію школи щодо цієї проблеми. Вважаючи, що світова економіка визначається взаємозалежністю трьох центрів (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний суверенітет окремих держав став безглуздим, а на сцену світової економіки виходять “глобальні фірми”.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин. Проявляється глобалізація у формуванні загальнопланетарного інформаційного, валютно-фінансового, торговельного, інфраструктурного простору, через розширення та ускладнення взаємозв’язків та взаємозалежностей між державами.

Інтенсифікація глобалізаційних процесів значно розширює спектр суб’єктів міжнародної конкуренції, перетворюючи окремі території – регіони – на стратегічних гравців світового ринку. У процесах глобальної конкуренції змінюють свої позиції окремі регіони, які в результаті володіння потужною ресурсною базою та ефективною системою управління локальною економікою представляють власні країни вже на міжнародному рівні і фактично проводять самостійну політику.

Визначальну роль в ефективності діяльності регіону та рівня його міжнародної конкурентоспроможності відіграє державне регулювання.

Об’єктивна необхідність у втручанні держави у економіку з’явилась порівняно нещодавно – на рубежі ХХ століття. Така необхідність була викликана потребами подолання економічних криз, обмеження зростання безробіття, розвитку конкуренції, пом’якшення соціальних наслідків стихії ринку.

Державне регулювання – сфера діяльності органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб’єктів господарювання шляхом застосування різноманітних методів і засобів.

Виходячи з того, що міжнародна конкурентоспроможність регіону – це його здатність в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних і створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення продуктивності виробництва та рівня життя місцевого населення і, відповідно, забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі в довгостроковій перспективі, можемо казати про відповідні функції державного регулювання у даній сфері.

Методи державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності регіону можуть бути прямого та непрямого впливу, а також правові, адміністративні, економічні та пропагандистські.

Отже, економічна глобалізація як панівна тенденція розвитку світового господарства не лише не заперечує, а навіть каталізує динаміку розвитку окремих регіонів та підвищує їх роль у національних і світогосподарських економічних процесах. Рівень міжнародної конкурентоспроможності регіону залежить від ефективності державного регулювання.


Пономарьова Тетяна Володимирівна

Українська державна академія залізничного транспорту, м. Харків

tvponomareva@mail.ru


Конкурентоспроможність українських підприємств залізничного машинобудування на міжнародних ринках


В епоху глобалізації і міжнародної інтеграції внаслідок об’єктивності тенденцій поглиблення конкуренції все більшого значення для комерціалізації успіху кожної організації набуває її конкурентоспроможність. Сьогодні конкурентоспроможність виступає універсальною вимогою, що висувається відкритою господарюючою системою до будь-якого національного економічного суб’єкта. Бути конкурентоспроможним означає забезпечувати споживчі, якісні та цінові характеристики товарів та послуг на світовому рівні незалежно від того, де вони будуть реалізовані – на внутрішньому чи зовнішньому ринку.

Проблематика ефективного управління функціонуванням вітчизняних підприємств залізничного машинобудування, що функціонують на міжнародному ринку, набуває особливої актуальності у зв’язку із загостренням конкуренції на світових ринках. На сьогодні, коли конкурентна боротьба розгортається на полі співвідношення ціни та якості продукції, а світовий ринок залізничного машинобудування відкритий для відносно дешевої залізничної техніки з Китаю, для українських підприємств залізничного машинобудування важливо зберегти власні сегменти міжнародного ринку та, за можливістю, розширити сфери свого впливу.

Вирішення цих проблем великою мірою покладено на реалізацію стратегії забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємств залізничного машинобудування України.

Для ефективного включення в світовий економічний простір українським підприємствам залізничного машинобудування необхідно виробляти таку продукцію, яка буде конкурентоспроможною на зарубіжних ринках. Це може бути досягнуто, розробивши стратегію просування національної експортної продукції на світовому ринку.

Така стратегія повинна полягати не в простому нарощуванні обсягів експорту, а в сприянні створенню довгострокових конкурентних переваг та стабільному розширенні і якісному поліпшенню на основі цих переваг позицій країни на світовому ринку. Для цього необхідно мати чітку концепцію економічної політики, яка сприяла б розширенню експорту лише в поєднанні із загальними цілями макроекономічної політики.

На основі аналізу класифікації факторів, запропонованої М. Портером, що впливають на конкурентоспроможність країни, визначено основні напрями формування стратегії українських підприємств залізничного машинобудування на міжнародних ринках, до яких безпосередньо належать:

- наука і технологія;

- подолання технологічного відставання;

- інфраструктура та інформація;

- фактор робочої сили.

У процесі формування стратегії забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємств залізничного машинобудування України постає питання щодо достатнього рівня конкурентоспроможності продукції цих підприємств. Ми вважаємо, що достатній – це такий рівень підприємств залізничного машинобудування, який забезпечує, по-перше, підтримку зростаючих стандартів, а по-друге досягнення (збереження) таких позицій у світовій економіці, коли продукція підприємств успішно реалізуються на міжнародних ринках. Як свідчить практика, сталої конкурентоспроможності досягають лише ті підприємства, які можуть оптимально реалізувати свої конкурентні переваги, орієнтуючись на постійне підвищення продуктивності праці.

Необхідні умови для підвищення конкурентоспроможності українських підприємств залізничного машинобудування можуть бути створені в результаті проведення більш чіткої фіскальної та грошово-кредитної політики. Серед внутрішніх умов досягнення міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств залізничного машинобудування не останню роль відіграє соціальний фактор. Для працівників вітчизняних підприємств, які виробляють конкурентоспроможну продукцію на експорт, повинні бути створені такі умови, за яких вони відчували б позитивний вплив на свій рівень життя результатів цієї діяльності.

Щодо зовнішніх умов міжнародної конкурентоспроможності продукції підприємств залізничного машинобудування України, то на їх формування можуть впливати як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.

Об’єктивні чинники виникають під дією загальних закономірностей розвитку міжнародного ринку. Найважливішим з них є конкретна ситуація на ринку продукції залізничного машинобудування. А тому нашим підприємцям необхідно вивчати цю ситуацію і в своїх діях пристосовуватися до неї.

Суб’єктивні чинники повністю залежать від дії вітчизняних підприємств залізничного машинобудування на міжнародному ринку. Тут найважливішим чинником може бути позитивний імідж підприємства, надійність його як партнера і висока якість його продукції.

Тому, на нашу думку, стратегію забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємств залізничного машинобудування України необхідно формувати таким чином, щоб їх продукція зберігала високі конкурентні якості й технічну новизну протягом тривалого часу. Саме такі підприємства зберігають лідерство у світовому виробництві. Місце підприємства та конкурентоспроможність його продукції на міжнародному ринку визначається різними чинниками, дію яких обов’язково слід враховувати при виході підприємства на міжнародний ринок та його функціонуванні на ньому.


Федорук Андрій Михайлович

Донецький державний університет управління

м. Донецьк