Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності

Вид материала

Документы

Содержание Концептуальні основи та принципи державного регулювання формування інтелектуального капіталу Список використаної літератури Промисловий розвиток та промислова політика в україні Науково-критичний аналіз регуляторних детермінант розбудови соціальної держави

Подобный материал:

• Самарський інститут бізнесу та управління центр розвитку освіти, науки та інновацій, 46.93kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали, 5109.61kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ТА ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФОРМУВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ


Ефективний інноваційний розвиток може здійснюватися лише за умови інтеграції науки, освіти та виробництва. Адже інновації не виникають спонтанно, а є результатом цілеспрямованої, трудоємкої інтелектуальної праці значної кількості фахівців, які спеціалізуються на різних аспектах науково-виробничої діяльності. У даному контексті інтелектуальний капітал є тією формою капіталу, що створює та генерує інновації, тим самим забезпечує безперервний відтворюваний процес, трансформуючи знання у нову продукцію та послуги. Тому, принципово важливим є питання щодо державного регулювання процесу формування інтелектуального капіталу.

Основною проблемою, що уповільнює інноваційний розвиток в Україні є нерозвиненість інноваційної інфраструктури. У відповідності до Концепції державної цільової економічної програми „Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008-2012 роки” [1] можна визначити основні передумови інноваційного розвитку в Україні. Такі як: по-перше, законодавча база з питань регулювання суб’єктів інноваційної діяльності є недосконалою у наслідок недостатньо сформульованої стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку. По-друге, неналежна підтримка діяльності винахідників, раціоналізаторів, науковців, що мають завершені науково-технічні розробки, відсутність центрів трансферу технологій. По-третє, визнавання складностей при входженні на міжнародний ринок, так як кон’єктура світового ринку високотехнологічної продукції та послуг вже сформована. І по-четверте, реалізація не в повному обсязі інтелектуального та наукового потенціалу у сфері інформаційно-комунікаційних технологій та науково-технічних досягнень. Зокрема, саме друга системна проблема, безпосередньо впливає не тільки на розвиток національне господарство, але й на формування інтелектуального капіталу, так як результатом інтелектуальної діяльності є саме створення інтелектуальних, інноваційних високотехнологічних продуктів та послуг. За обставин незначної участі України на світовому ринку зменшується можливість просування інтелектуального продукту за межі України.

Інтелектуалізації суспільства вимагає зовсім іншого погляду щодо розробки нових концептуальних підходів та принципів, що в-першу чергу стосується вищої освіти. На перший план висуваються ідеї про покращення якості вищої освіти, її фінансового забезпечення, доступності до освітніх послуг будь-яких верств населення та регулювання соціально-трудових відносин з урахуванням потреб ринку праці. Так як сьогодення характеризується невідповідністю професійного навчання потребам національної економіки, поступовою втратою престижності праці, знеціненню ролі наявності диплому про вищу освіту при прийомі на роботу випускників у більшість приватних структур, значна частина яких зосереджена у невиробничій сфері. Розбалансованість між ринком освітніх послуг та ринком праці ускладнюється й тим, що абітурієнти здебільшого обирають спеціальності під впливом суспільної думки, престижності і вигідності окремих спеціальностей, але для ліцензування нових спеціальностей ВНЗ потребується значний час, що уповільнює реагування освітніх закладів на потреби ринку праці. Формування конкурентноздатного інтелектуального потенціалу країни та його трансформація в інтелектуальний капітал можлива лише за умови збалансованості між попитом й пропозицією ринку освітніх послуг та ринку праці.

Концептуального значення у процесі державного регулювання формування інтелектуального капіталу набуває визначення додаткової потреби у фахівцях з вищою освітою, так як додаткова потреба є складовою частиною державного замовлення на підготовку кваліфікованих та конкурентноздатних фахівців. Адже частка підготовки фахівців за рахунок державного бюджету постійно скорочується, та при наявності значної кількості приватних вузів значна частина абітурієнтів мають можливість доступу до платних освітніх послуг. Такі обставини ускладнюють процес визначення додаткової потреби фахівців у зв’язку з застосуванням комерційними закладами іншого механізму щодо формування контингенту, а підприємства таким чином, задовольняють потребу у персоналі шляхом підбору фахівців на ринку праці.

При цьому у рамках нової стратегії розвитку професійної освіти виникла концепція системи неперервної професійної освіти – єдиної системи освіти особистості на протязі всього життя, у межах якої особистість здійснює вибір освітньої траєкторій виходячи з індивідуальних переваг та особливостей, а також потреб ринку праці та перспектив розвитку виробництва і суспільства. До системи неперервної освіти слід віднести, як державні освітньо-кваліфікаційні програми й стандарти, так й мережі навчальних закладів всіх рівнів й форм власності, органи управління освітніми послугами й підпорядковані їм установи, організації, підприємства.

Національна стратегія розвитку „Україна-2015” по-перше, базується на досягненні суб’єктивності держави, тобто здатності самостійно визначати власне майбутнє; по-друге, на здійсненні масштабної модернізації суспільства, економіки, держави. При цьому зазначається, що модернізаційний проект в Україні можливий лише в умовах суспільної налаштованості на зміни [2]. Відповідно до вищевказаної національної стратегії, слід зазначити, що її головна концепція полягає у створенні інститутів економіки знань. В свою чергу інститути „економіки знань” як стратегічний фактор економічного зростання можуть існувати лише за умови ефективного формування інтелектуального капіталу країни.

Основні положення концепції сучасного модернізаційного проекту економіки знань та суспільства конкретизовано у колективній монографії за редакцією В.М. Гейця, В.П. Семиноженка та Б.Є. Кваснюка, згідно з якою інтелектуальний капітал нації є невід’ємною та важливою складовою інноваційного процесу на шляху до економіки знань. Ступінь ефективності цього процесу визначається як наявністю і розвитком інноваційно-сприятливого середовища з відповідною інфраструктурою, законодавчим і фаховим забезпеченням, так й існуванням в країні достатньої кількості спеціалізованих підприємств-менеджерів інноваційної діяльності, що виступають генераторами на носіями інноваційних процесів [3]. Отже, процес формування інтелектуального капіталу набуває першочергового значення в умовах економіки знань, так як вирізняється з поміж інших видів капіталу здатністю продукувати інтелектуально-інноваційні товари та послуги.

Надзвичайної актуальності в умовах економіки знань набуває концепція духовно-інформаційної мобільності нації, яку її автор С.Й. Вовканич, досліджує як соціогуманістичну інновацію. Відповідно до якої, домінування інтелектуального вектора є характерною ознакою всієї системи взаємодії джерел і рушійних сил, що визначають сучасні перспективи науково-технічного, технологічного, економічного, інформаційного і духовного розвитку в інноваційній діяльності [4]. Виходячи із зазначеного положення, доречно зауважити, що інформатизація суспільства є важливим фактором формування інтелектуального капіталу.

Слід відзначити, що впровадження Концепції електронного урядування [5] в Україні має безпосередній вплив на процес формування інтелектуального капіталу, так як інформаційне забезпечення підіймає на якісно новий рівень управління державою та суспільством в цілому, зміцнює довіру до держави та її регуляторної політики, прискорює взаємодію та зміцнює зв’язки між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, бізнесовими структурами та громадянами країни. В ринкових умовах інформатизація суспільства, що ґрунтується на стрімкому розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, є визначальною основою становлення моделі „економіки знань” як фактору формування інтелектуального капіталу. Так як, використання у повсякденному житті ІКТ сприяє покращенню доступу населення, бізнесових кіл та уряду країни до інформації. Тому, цілком справедливим є твердження, ІКТ є фактором забезпечення конкурентоспроможності національної економіки.

Узагальнюючи все вищезазначене, доречно зауважити, що ефективне державне регулювання формування інтелектуального капіталу країни можливе лише за умови масштабних стратегічних проектів до яких необхідно залучати практично всі сектори національної економіки. Вибір оптимальної моделі регулювання даних процесів є досить складним, але важливим завданням для України. В основу вирішення таких завдань повинно бути закладено як інвестування в науково-дослідну діяльність, так і в розвиток особистості, як носія інтелектуального капіталу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. N 381-р Про схвалення Концепції Державної цільової економічної програми "Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2008-2012 роки" [Електронний ресурс. – Режим доступу: a.gov.ua/

2. Національна стратегія розвитку „Україна-2015”. – Громадсько-політичне об’єднання „Український форум”. – Київ, 2008. – 72 с.

3. Стратегічні виклики XXI століття суспільству та економіці України: В 3 Т. / Т. 1: Економіка знань – модернізаційний проект України [За ред. В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, Б.Є. Кваснюка]. – К.: Фенікс, 2007. – 550 с.

4. Вовканич С.Й. Теоретико-методологічні основи дослідження людського та інтелектуального капіталу в знаннєвомісткій економіці: концептуалізація понять / С.Й. Вовканич, Л.К. Семів // Регіональна економіка. – 2007. №4. – С. 7-19.

5. „Концепція розвитку електронного урядування в Україні” від 13 грудня 2010 р. N 2250-р // Кабінет Міністрів України (КМУ), 2010, Інд. 49.

Лацюга Дмитро Георгійович

Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

м. Київ


ПРОМИСЛОВИЙ РОЗВИТОК ТА ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

(НА ПРИКЛАДІ ЛІТАКОБУДУВАННЯ)


Відкритість економіки України та необхідність її інтегрування у світове економічне середовище як країни з конкурентоспроможною економікою вимагають зосередження державної уваги на таких напрямках розвитку, що реалізують конкурентні переваги країни, до яких належать:

• високий освітній рівень населення;
  
• розвинена мережа вищих навчальних закладів та державних на­укових організацій;
  
• наявність наукових надбань у ряді сфер діяльності, що належать до пріоритетних високотехнологічних і визначають світовий рівень розвитку;
  
• високий рівень кваліфікації робітників обробної промисловості;
  
• вигідне географічне становище в центрі Європи, наявність уні­кальних природних ресурсів.
  

Використання цих переваг для забезпечення конкурентоспроможності України в певних секторах економіки має забезпечити інноваційна модель розвитку, головною метою запровадження якої є найбільш ефективне використання існуючого інтелектуального потенціалу для генерування наукових ідей та доведення їх до практично реалізації, з метою забезпечення технологічних проривів у виробничій діяльності, збільшення обсягів виробництва наукомісткої високотехнологічної продукції з високим ступенем доданої вартості, конкурентоспроможної на світовому ринку, відродження промислового виробництва на сучасних технологічних засадах і забезпечення прогресивних структурних зсувів в економіці.

У спадок від СРСР Україні дісталась досить розвинена галузь літакобудування. Це одна з високотехнологічних та високорентабельних галузей світового машинобудування, яка за своєю суттю є інноваційною.

Нажаль, за роки незалежності не вдалося зберегти дану галузь, не кажучи вже про розвиток літакобудування.

Хоча Україна і входить за своїм науково-технічним потенціалом авіаційної промисловості до шести найбільш розвинутих авіаційних держав світу, але розрив з світовими лідерами авіакосмічного будування досяг загрозливих масштабів.

На перший погляд частка літакобудування в загальній структурі машинобудівного комплексу України досить висока (5,2%). Але частка авіапрому в структурі промисловості складає менше 1%. В структурі економіки України даний показник взагалі мізерний. Для порівняння обсяг продажу майже 50-ти компаній США які входять до 100 провідних авіабудівних компаній світу, набагато перевищує ВВП України. Лише в одній компанії США (Boeing) зайнято в 3 рази більше фахівців ніж у всьому літакобудуванні України. При цьому в Україні показники чисельності працюючих в авіабудуванні зменшується катастрофічними темпами (близько 10% на рік).

Загалом машинобудування України характеризується незадовільним станом основних економічних показників:

• Низька рентабельність.
  
• Висока частка збиткових підприємств.
  
• Зниження чисельності працюючих.
  
• Низька продуктивність праці.
  
• Низька заробітна плата.
  
• Збільшення середнього віку персоналу.
  
• Низька фондовіддача.
  
• Висока зношеність основних фондів.
  
• Висока експортозалежність.
  
• Погіршення інноваційно-інвестиційної діяльності.
  

На сьогоднішній день літакобудування визнано пріоритетною, стратегічною галуззю України, але фактично поряд з авіапромом такий статус мають ще кілька десятків видів економічної діяльності. Тому ніяких реальних позитивних результатів цей статус не дає.

Майже всі колишні уряди України намагались виправити ситуацію. Ті чи інші управлінські рішення щодо розвитку літакобудування приймали усі 4 Президенти України та більше 10 Прем’єр-міністрів України.

Галузь літакобудування регулюють більше 15 основних нормативно-правових актів, не рахуючи міжнародні договори та угоди.

В основному уряди України використовували фіскальні та монетарні методи регулювання галузі літакобудування:

• Досить поширеним є різноманітні податкові послаблення: ПДВ, ППП, земельний податок та ін.
  
• Було декілька спроб налагодити адекватне фінансування галузі за рахунок дешевих кредитів, цільових зборів з авіаперевізників, створення дієвих схем продажу авіатехніки (лізинг, офсети).
  

Останніми роками досить активно використовують організаційний метод. Так неодноразово змінювалась організаційно-правова форма деяких підприємств, змінюється форма власності, розглядається можливість корпоратизації деяких підприємств.

Нажаль, серйозних позитивних результатів перераховані заходи не принесли. Можна констатувати що діяльність уряду направлена не на інноваційний розвиток літакобудування, а на вихід із глибокої кризи та стабілізацію роботи авіапрому.

На думку автора досить успішним інструментом державного регулювання авіапрому може бути застосування програмно-цільових методів (ПЦМ) управління, зокрема використання сітьових методів планування та управління (СПУ) при розробленні та виконанні державних цільових програм (ДЦП).

Застосування СПУ в літакобудуванні може надати такі переваги:

• Підвищення ефективності виконання ДЦП.
  
• Вирішення питання ресурсного забезпечення та адресності при розробленні та виконанні ДЦП.
  
• СПУ дозволяє досягти поставлених цілей, які направлені на вирішення ключових проблем.
  
• СПУ передбачає персональну відповідальність та прив’язку виділення бюджетних коштів з якісним досягненням поставлених цілей (не тільки кінцевих але й проміжних).
  
• СПУ дозволяє на конкурсній основі визначити виконавців проекту виявити, організувати та управляти складними взаємозв’язками між ними.
  
• СПУ дозволяє виявити мінімально необхідний час для реалізації проекту, визначити імовірність його реалізації в чітко визначені строки, при можливості та необхідності оптимізувати проект.
  
• За допомогою методу критичного шляху можна визначити ті роботи, строки виконання яких є найбільш важливими для своєчасного виконання проекту, тобто визначити «вузькі місця».
  
• Змінюючи резерв часу, можна змінювати строки виконання робіт, уникаючи як надмірного, так і недостатнього завантаження робочої сили.
  
• На будь-який момент часу виконання проекту можна для будь-якого виконавця визначити вид та об’єм робіт, який йому потрібно виконувати. При зриві робіт завжди можна знайти відповідальну особу. СПУ значно полегшує процес контролю та моніторингу ЦКП.
  
• СПУ дозволяє чітко виявити задачі, які вирішуються на кожному рівні управління.
  
• Система дозволяє оперативно скоректувати план при зриві робіт.
  
• СПУ дозволяє застосовувати комп’ютерну техніку, що значно підвищує продуктивність праці та ефективність ДЦП.
  

Каховська Олена Володимирівна

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України, м. Дніпропетровськ


НАУКОВО-КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ РЕГУЛЯТОРНИХ ДЕТЕРМІНАНТ РОЗБУДОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ


Україна конституційно проголосила себе соціальною державою. Природно, що з прийняттям цього акту, постала маса питань щодо інституційних новацій на предмет їх відповідності просторово-часовим відносинам, життєвості та рівня зрілості, асинхронності функціонування, потенцій до цілісних, а не до дискретних перетворень, здатності до забезпечення сталого розвитку тощо. Передусім зауважимо, що на українських теренах реалізується унікальний варіант руху від соціальної держави з плановим механізмом господарювання до держави такого ж типу, але на ринкових засадах функціонування. За таких особливостей формування основ соціальності найбільш ймовірною нішею прикладення модернізаційних зусиль держави, має бути спрямованість різних за силою впливу заходів на мінімізацію відмінностей у доступі її суб’єктів до суспільних благ з метою забезпечення стабільності соціуму.

З урахуванням цих вихідних умов має бути зрозумілою й логіка національної суспільної еволюції, яка в принципі не може детермінуватися зовнішніми чинниками і потребує підкріплення динамічного, цивілізаційного поступу власними внутрішніми джерелами. Якщо керуватися концепцією щодо домінування соціального призначення держави вже з часу входження її у індустріальну фазу суспільної динаміки і підпорядкування саме їй усіх інших функцій, то мова має йти про запровадження таких державних регуляторних заходів, які б сприяли формуванню диференційованої соціальної єдності зі збереженням кожним суб’єктом економіки потенцій до відтворення і розвитку.

Щодо органів влади, то до їх функцій в цьому аспекті входить створення умов ефективного функціонування ринку (забезпечення правової бази, стимулювання й захист конкуренції) і корегування дії ринкових регуляторів (перерозподіл доходів, корегування розподілу ресурсів, забезпечення економічної стабільності й стимулювання економічного зростання). Через вилучення частини фінансового ресурсу й фінансування господарського комплексу та потребуючого підтримки населення, держава, як прямо, так і опосередковано впливає на динаміку відтворювального процесу. Тому природно, що всі заходи та інструменти щодо розподілу створеного продукту і обслуговування обігу товарів та надання послуг пов'язують з фінансово-бюджетною політикою.

Головними провідниками фінансово-бюджетної політики є консолідований бюджет (зведений бюджет та позабюджетні державні цільові фонди) і, зокрема, інструменти формування їх доходної частини та здійснення видатків. За станом на початок 2009 р. суспільні потреби задовольнялися через консолідований бюджет країни шляхом акумуляції в них біля 33,9 % ВВП [1, с. 149-154]. Виокремлене значення є показником податкової місткості, який відтворює рівень «податкового тягаря» з урахуванням надання державою бізнесу субсидій на виробництво та імпорт. Без них цей показник складав 36,6 % або на 2,7 в. п. більше від приведеного.

Досягнутий показник податкової місткості, безумовно, є результатом певної його еволюції на короткому в історичному контексті але складеному за всіма канонами часовому відрізку незалежного господарювання країни. Його формування проходить у два етапи. При цьому, якщо механізм встановлення податків вторинного розподілу можна вважати практично віднайденим, оскільки, він не зазнавав суттєвих змін, то по групі податків на виробництво та імпорт такого результату не сталося. Це слідує з коливання значень відрахувань податків вторинного розподілу навколо якоїсь середньої і нестійкий характер групи податків, які справляються пропорційно кількості або вартості товарів і послуг, вироблених, реалізованих або імпортованих виробничою одиницею-резидентом. Подібні постійні зміни віднаходять пояснення в пошуці державою оптимального рівня оподаткування відповідно умовам соціального середовища і потреб забезпечення економічної динаміки. Між тим нерішучість урядових і законодавчих інституцій, концептуальна непослідовність, поступки корпоративним інтересам змінювали бюджетні можливості опосередкованого примусу, але не сприяли формуванню стійкого економічного інтересу для переважної більшості суб’єктів господарювання. Можна стверджувати, що саме відсутність прийнятного результату в пошуку варіанту оподаткування виробництва й імпорту виключила з числа реальних здобутків саму передумову не лише забезпечення темпів але і формування економічних можливостей виробничих одиниць.

В науковій думці склалася позиція, за якою посилення державного втручання в процеси розподілу та перерозподілу ВВП через введення певних видів податків до валових витрат та збільшення суми податкових платежів було названо “податковим клином” (tax «wedge») [ 2, с. 390]. Для реалізації «ціною» свого змісту як відтворювальної категорії до виробничих чи то валових витрат включаються як і раніше «…затрати по оплаті праці фізичних осіб, які згідно трудових угод з роботодавцями приймають участь у виробничих процесах. При цьому із їх складу вилучається сплата податків на доходи фізичних осіб [ 3, с. 519, 108]. Щодо зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування і інших видів загальнообов’язкового соціального страхування фізичних осіб, які нараховуються на весь обсяг видатків по оплаті праці, то вони теж, як не дивно, входять до валових витрат [ 3, с. 110,118]. Собівартість продукції є також джерелом плати за землю суб’єктами підприємницької діяльності, яка запроваджена з метою формування коштів для фінансування заходів по раціональному використанню і охороні землі, підвищенню родючості грунту, відшкодуванню витрат власників землі і землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, веденню земельного кадастру. Здійсненню землеустрою і моніторингу земель, проведенню земельної реформи і розвитку інфраструктури населених пунктів [ 3, с. 110]. Суб’єкти підприємницької діяльності включають до собівартості продукції (робіт, послуг) сплачений податок з власників транспортних засобів і інших самохідних машин та механізмів [ 3, с. 110,243], відрахування на геологорозвідувальні роботи, якщо вони є користувачами надр [ 3, с. 109], збори за спеціальне використання природних ресурсів в межах встановлених лімітів [ 3, с. 111]. Фізичні особи сплачують всі перераховані і ряд інших податків з власних доходів [ 3, с. 152-184].

Впродовж 1998-2008 рр. тягар «податкового клину» було перенесено ще в більшій мірі з роботодавців на найманих працівників, оскільки збори соціального характеру з підприємців зменшилися на 11,1 в.п, а робітників зросли на 3,1 в.п. Якщо оподатковуваним товаром є заробітна плата, збільшення податку на неї спонукає робітника зменшити споживання й понизити тим самим планку власного добробуту. Але при цьому головним є відчутне зниження обсягів інвестування й природно валової доданої вартості галузей споживчого комплексу.

Запровадження відрахувань від заробітної платні до різних фондів соціального спрямування та підвищення їх рівня приводить до скорочення доходності не тільки робочої сили, а й технічного капіталу, тобто формальної заробітної плати й прибутку до оподаткування. За нашими розрахунками, запровадження податкового клину між нарахованою і отриманою заробітною платою зменшило обсяг прибутку до оподаткування у 1997 р. на 18,3% [4, с. 34, 65, 87], а його посилення впродовж 1998-2008 рр. зменшило прибуток 2008 р. на 53,6% від потенційно можливого [5, с. 26, 55, 59]. Зрозуміло, що з їх запровадженням, безпосередньо, виробництво, інвестування та ефективність використання ресурсів до певної міри втратили свою привабливість для власників робочої сили й капіталу.

Охоплення оподаткуванням витрат виробництва урешті-решт спрямоване на зростання цін і природно пониження та знецінення нагромаджень та заощаджень. Можна стверджувати, що оподаткування виступає базовою складовою механізму визначення реальних доходів населення та і життєвого рівня взагалі. Більш того, через такі категорії, як «податок», «оподаткування», «охоплення оподаткуванням» безпосередньо стикуються особисті, колективні і суспільні інтереси в різних поєднаннях.

Всі заходи, які приймалися як в руслі державності, так і в контексті запровадження нових механізмів регулювання економіки мали б достатньою мірою пов’язуватися з соціальною динамікою. Те ж, що слідує з реалій частки заробітної плати у ВВП відтворює переналагодження на іншу і навіть протилежну соціальній систему регуляторів рівня життя населення. Окрім зменшення зайнятості у виробничому секторі ті, хто залишився у ньому у якості найманої робочої сили отримували набагато менший дохід загалом і індивідуально.

Неоднозначність результатів щодо розбудови «соціальної держави» і, зокрема, розрив між потребами населення і можливістю їх задоволення державою зумовлює необхідність подальшого дискурсу регуляторних дій влади та ґрунтовного переосмислення суспільно-економічних перетворень в контексті цивілізаційності суспільної динаміки.

Література: 1. Національні рахунки України за 2008 рік: Стат. зб. / Держкомстат України; За ред. І.М. Нікітіної. – К.: ДП «Інфор.- анал. агентство», 2010. – 248 с.

2. Макконнелл К.Р. Экономикс: Принципы, проблемы и политика / К.Р. Макконнелл, Л.Б. Стенли; В 2 т.; Т.2. – М.: Республіка, 1992. – 400 с.

3. Податковий кодекс України. – К: ДП «ІВЦ ДПА України», 2010. – 336 с.

4. Статистичний щорічник України за 1997 рік / Держкомстат України; За ред. О.Г.Осауленка. – К.: Техніка, 1998. – 576 с.

5.Статистичний щорічник України за 2009 рік / Держкомстат України; За ред. О.Г.Осауленка – К.: ДП «Інфор.- анал. агентство», 2010. – 548 с.

Кузьминчук Наталія Валеріївна

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут», м. Харків