Випуск 1 науково-популярне видання матеріали першої науково-практичної

Вид материала

Содержание

О.В. Вєтров- заступник міського голови, член Всеукраїнської Спілки краєзнавців.
Дослідження регіональної історії середнього придніпров’я.
Подвиг героя – визволителя а.м.казаряна”

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

О.В. Вєтров-

заступник міського голови,

член Всеукраїнської Спілки краєзнавців.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КАМ’ЯНКИ ЯК ПОСЕЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ СЕРЕДНЬОГО ПРИДНІПРОВ’Я.

На Україні є багато визначних малих історичних міст-одне із них м.Кам’янка на Черкащині. Досить тривалий час зберігається тенденція на застарілі та науково необґрунтовані погляди щодо часу його заснування, місця початкового заселення, встановлення першопоселенців та походження назви міста.

Перші поселення на кам’янській землі з’явились біля IV-III тисяч років до н.е. У жовтні 1997 р. на околиці м.Кам’янки було знайдене захоронення людини періоду III тис. до н.е. А на березі річки Тясмину часто трапляються крем’яні знаряддя праці стародавніх людей.

В період раннього залізного віку цей регіон відносився до ареалу великого племінного союзу скіфів землеробів. Тут досліджено більше 50 пам`яток даного періоду. В добу великого переселення народів тут відомо до десятка поселень Черняхівської культури. Кордон з диким полем вплинув на запустіння цих місць в період Київської Русі, але вже в ХІУ-ХУ ст.. тут активно розпочинається колонізація нових земель. І першими поселенцями цього краю стали утікачі від феодального свавілля шляхти, їх називали козаками[1].

Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростала, займаючись господарством вони боронилися від степовиків[2].

23 січня 1633 р. коронний гетьман Станіслав .Конецпольський купив землі в районі р.Тясмину на них знаходилися Мліїв, Орловець, Тясмин (Сміла), Балаклій, Городище, Жаботин і частина Медведівки[3]. Для заселення своїх земель після спустошення їх татарами, С.Конецпольський залучав селян-втікачів пільгами: на термін від 20 до 40 років вони звільнялися від сплати податків і не відпрацьовували панщину. Таким чином вдалося неймовірно швидко заселити ці землі. Безпосередньо С. Конецьпольським було закладено 50 слобід. Чи була серед них Кам’янка свідчень на жаль поки що не виявлено.

Вже в 1640 році Радивонівщина і Мліївщина стали складатися із Млієва, Балаклеї, слобідки Тясмина або Юськова (теперішня Сміла), Городища “згорілого” і з Жаботина, який тільки тепер на урочищі давнього Радивонового перший раз заселився[4]. Як доводять аналогії з іншими населенними пунктами, поселення після чергового татарського погрому досить швидко відроджувалися на попередньому, вже обжитому місці. Логіка підказує: тут вказані тільки 5 крупніших опорних поселень, які виникли раніше, отже Кам’янка вірогідно могла входити до складу тих 50 слобід закладених Конецпольським.

Вивчаючи історію багатьох населенних пунктів правобержжя Черкащини та північної частини Кіровоградщини, особливо на р.Тясмин та його притоках, я дійшов висновку, що виникнення Кам’янки, слід відносити орієнтовно до проміжку середини 30-х – початку 40-х років XVII століття.

В результаті польових досліджень місцевості, вивчення історичних джерел, географічних, гідрологічних, геологічних матеріалів на предмет-якою була ця місцевість в сиву давнину, я зробив ще один висновок: Тясминський каньйон мав унікальний природній ландшафт, перші поселенці ймовірно спочатку сідали землянками в пустих урочищах по балках, що виходили в р.Тясмин. Заселялася територія з лівої сторони р.Тясмин (Покровська сторона-авт.-О.В.). Пояснюється це тим, що з степового правобережжя була постійна загроза набігів татар, тож досить широка, на той час річка з високими скелястими берегами, була цьому перепоною, крім того давала не тільки захист, але й постійну їжу. Високий правий берег захищав з півночі від снігів та вітрів, в той час як на лівому березі поселення між буграми балок прогрівалися в затишку сонячним теплом.

Лівобережна частина ріки, більш низька, порізана водотоками. З цього боку прикриттям був в той час суцільний лісовий масив-Чорний ліс. Крім того з південного-сходу під обидва високі кам’янисті береги підступала болотиста, важкопрохідна місцевість представлена давньорусловим болотнім масивом. А визначальним фактором для вибору місць під поселення була наявність великої кількості джерел на березі Тясмину в балках та байраках. Про це свідчить і народне прислів’я “де вода і байрак, там і козак”.

Дослідження історичних джерел, письмових згадок про Тясмин дає мені підставу зробити висновок, що річка була колись глибока та рибна, далеко не така як тепер. В плавнях і байраках скрізь понад Тясмином був дрімучий ліс, лоза, очерет, непрохідні терни. Звіру, птиці по річці було бачено-небачено, було безліч диких кабанів та кіз. Перші поселенці ловили рибу, плодили скотину, коней, бджолу.

Специфічність природного ландшафту вплинула на формування перших поселень за «кутковим» принципом. Куток-як окрема місцевість об’єднував у своїй основі окремі родини, до яких з часом приєднувалися інші. Спочатку першопоселенці жили в землянках, з часом будували невеликі хатки. З окремих кутків виникали хутори. Кутки і хутори мали іменні назви. Поряд із родинними назвами з’являлися специфічні. Це взагалі традиційно для українців, коли все повинно мати свою назву. Навіть яри, байраки, урочища і т.п. пізніше отримували назви аналогічні куткам.

В 1924 році священник Покровської парафії м.Кам’янки Микола Кузьменко записав спогади 84-літнього діда Миколи Лісовія, якому розповідав його дід: “…до Коліївщини м.Кам’янки базар і крамниці і взагалі головна частина міста була на Покровській стороні між теперішнім заводом (цукровим-О.В.) і руднею (спиртзаводом-О.В.), по дорозі на Телепину і Ревівку. Де тепер грунт заводу-там було людське кладовище. Недалеко заводських казарм був костел один, недалеко старої волості по дорозі на Олександрівку стояв другий костел, фундамент которого і зараз замітно. Гайдамаки вирізали жидів і ляхів, поруйнували і попалили їхні будинки, тоді уже населялись жиди і всякі чужинці там, де і тепер існує місто Кам’янка.” [5].

Отже, поселення існувало, тільки, очевидно, після одержання грамоти поляками на володіння воно одержало офіційну назву.

Звідки пішла назва поселення, питання спірне і малодосліджене. Існує дві гіпотези.

1).Назва прозора. Її перенесено з річки на осаду. Кам’янка-річка з кам’яними берегами протікає на окраїні (борту) Українського щита-брилового підняття кристалічного фундаменту південної частини Східно-Європейської платформи.

Гідронім утворено від прикметника “кам’яний” і суфіксу “к” зі вказівкою на його походження. Отже “Кам’янка”-кам’яна річка. Порівняймо: “кам’янка”-брукований шлях. Отже, назва відбиває природні особливості місцевості.

“Словник гідронімів України” фіксує кілька сот гідронімів із коренем “камінь”, зокрема, 31 назву “Кам’яна”, і 60 назв “Кам’янка”. Маємо також: “Кам’яна, Кам’янець, Кам’яний, Кам’яниста, Кам’янецька, Кам’яні ворота, Кам’янувата, та інші. [6].

Не можна перекреслювати думки тих, хто пов’язує назву міста зі словом “камінь”. В Україні є понаж 11 ойконімів (назв осад) “камінь”. Адже ж Кам’янка перебуває у справжній кам’яній стихії[7].

Маємо в Україні 204 назви осад із коренем “Камінь”, 69 із них-Кам’янка, тобто тезки міста[8].

І у Л. Похилевича в “Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» до речі, відмічається: “Каменка, местечко по обеим сторонам реки Тясмина… Тясмин течет среди каменистых скал, давших название местечку»[9].

У першій половині другої декади травня 1648 року населення, що мешкало на території Кам’янки і її околиць, скинуло з себе польсько-шляхетське ярмо. Рятуючись від народного гніву власник Кам’янки Житкевич утік до Польщі[10].

В 1648-1657 р.р.-Кам’янка належала до Чигиринського полку [11]. В привілеї польського короля Яна Казиміра Богдану Хмельницькому зустрічається перша письмова згадка про Кам’янку як населений пункт від 27 березня 1649 року, в якому король пише: ...”умислили есмі ему местечки или городки: Медведовку, Жаботин с слободою Каменкою и с лесами Бовтишем и Нерубаем, замеряя по Черный Ташлик и далее правом поместным вечным дати и даровати”[12].

Відомий український історик М.Максимович про цю подію написав слідуюче: «В 1649 году король Ян Казимир, желая задобрить Хмельницкаго, дал ему жалованную грамоту на потомственное владение разными имениями; из числа их названы: Жаботин с слободою Каменкою и лес Болотыш. Впрочем грамота эта осталась повидимому без применения.»[13].

В своїй праці «О Богдане Хмельницком сочинение» Буцинский П.М. писав: “...від Яна Казимира 1649 р. гетьман отримав «местечки: Медведовку, Жаботин, Барки и Каменку с лесом, со всеми землями и полями, рыбными ловлями, звериными и бобровыми гонами, с поддаными и их работами, уроками и повинностями, и всеми окольными местами. Он сам Хмельницкий, жена и дети, пока их от колена будет, имеют держать и владеть так, как прежде владели тем прежние помещики»[14].

Вже пізніше слобідка Кам’янка мала ряд інших власників і в залежності від історичних обставин отримувала різні статуси: городка, села і нарешті міста. Виникнення міста-це виникнення (споконвічно-звичайне відгороджування) особливого простору, що живе за своїм власним життям. Будь яке справжнє місто-це особлива хронологічна конструкція, це вісь, що пронизує обіг часів, що утверджує місто як буття особливого роду. На цю вісь намотується просторова структура, яку можна читати, немов річні кільця на розпилі стовбура дерева. Стійкість міста в часі не тільки дозволяє вибудовувати його особливу топографію-завдяки їй і складається міське середовище, саме те, яке важко описати, але цілком вітчутний настрій, який властивий тому чи іншому місту, його атмосфері, його характеру.

Не згасає інтерес до сивої давнини, до багатої історії м.Кам’янки. Отже, місто заслуговує на продовження вивчення і кропіткого дослідження своєї багатовікової історії яка приховує ще багато “білих плям”.

Література:

Бондар М. Прошлое Канева и его окресностей. К.: 1971. С.26-28.

2. Мельник Л.Г. Козацтво на Україні (друга половина ХV-ХVІ ст.) //Історія України.

Курс лекцій.К., 1991.-С.117.

3. Крип`Якович І.Б. Богдан Хмельницький . – Львів: Світ,, -1990., -С.109

4. Словнік географічни Крулевства Польського.-Варшава.-1895.-С.722.

5. Микола Кузьменко.Історія Кам’янської Покровської парафії на Черкащині.1924

рік. //Родовід. Друге число. 1991. С. 53.

6. М.Пономаренко. Звідки ця назва: “Кам’янка”.// Богданів край №2. Березень 1998 р.

7. М.Пономаренко. Ставити крапку рано.//Богданів край №1. Січень 1999 р.

8. М.Пономаренко. Звідки ця назва: “Кам’янка”.// Богданів край №2. Березень 1998 р.

9. Л.Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии.-К., 1864.

10. Архив ЮЗР, т.10.- С.462.

11. М.Н.Петровський. Нариси історії України. Випуск IV.

12. Архив ЮЗР, т.10, с.463.

13. Максимович М. Собрание сочинений.-Т.1.-С.669.

14. Буцинский П.М. О Богдане Хмельницком сочинение. Харьков.- 1882.-с.169.

Василь Левенець,

учень 9 класу загальноосвітньої школи №2 м.Кам`янки

науковий керівник: вчитель історії загальноосвітньої школи №2 м.Кам`янки

Левенець І.В.

„ ПОДВИГ ГЕРОЯ – ВИЗВОЛИТЕЛЯ А.М.КАЗАРЯНА”

Говорять, що історія починається з пізнання історії рідного краю. Кожна людина має знати історію міста чи села, в якому народилася і живе. Приємно, що зусиллями місцевих істориків і краєзнавців, таких як Гудзенко Костянтин Наумович, Людний Федір Петрович, Таран Галина Михайлівна, Шамрай Олександр Григорович, Ляшко Юрій Юрійович останнім часом зібрано багатий краєзнавчий матеріал, що дало змогу випуску цінних посібників з історії Кам’янщини. Але уважний читач, мабуть, помітив, що в краєзнавчих матеріалах дуже мало відомостей про село Юрчиху. Історія села, можна сказати, є білою плямою в історії нашого рідного краю. І на мою думку, є доцільним створити літопис мого рідного села, тому що багата юрчинська земля і на історичні події і на видатних людей, є в селі і архітектурні пам’ятки, які заслуговують на увагу: це і місцева церква, і стара садиба Давидових, і млин, якому скоро виповниться сто років.

Сьогодні в своєму виступі я хочу на двох аспектах з історії Юрчихи .

Аспект перший. В Юрчинській землі вічним сном спить син сонячної Вірменії Герой Радянського Союзу Амаяк Леонович Казарян. В своїй книзі “Їх подвиг житиме вічно” О.Г.Шамрай розповідає про Казаряна, про те , що високе звання йому присвоєно за особливий героїзм і вміле керування боями, за розширення плацдарму на правому березі Дніпра. І що форсував Амаяк Леонович Казарян Дніпро уже будучи Кавалером Ордена Олександра Невського.

Коли і за що Амаяк Леонович отримав Орден Олександра Невського.

Про це детально розповів в своїх спогадах, нині покійний Федір Романович Положай, визволитель Кам’янки і, як з’ясувалось, однополчанин Казаряна. Аульський плацдарм в районі Дніпродзержинська восени 1943 р Казарян і Положай штурмували разом, вони обоє служили 818 стрілецькому полку, яким командував М.О.Ментюков. В 1984 році в Юрчиху приїздила позаштатний кореспондент вірменської газети “Комуніст” М.Мнацаканян. Вона привезла на могилу героя пригірщ рідної вірменської землі. Зустрілась з Положаєм, а потім його розповідь про героя була опублікована в газеті “Комуніст”.

Розповідь Положай: - ...Був жаркий серпневий 1943 рік, йшли тяжкі бої під Харковом. Німецьке командування зосередило значні сили в районі Сіверського Донця, намагаючись зупинити наступ радянських військ. В районі міста Змієва фашисти міцно закріпились: нашим завданням було захищати залізничну гілку Мерефа – Харків. Безперервні бої точилися тиждень. Перші дні наступу були безуспішними, ворожа авіація притисла піхоту до землі. Чекали поповнення. Казарян повів свій батальйон в атаку, щоб прорвати оборону гітлерівців. Командир полку Микола Олексійович Ментюков наказав: “Амаяк, повертайся!!!” “Буду зубами приматися, але позиції не здам “. Спочатку потужним вогнем, а потім і в рукопашних боях батальйон відтіснив фашистів. Незабаром прийшло поповнення: танки, артилерія. Батальйон Казаряна підтримали інші підрозділи. Почуття радості і горя змішувалось. Було тяжко за полеглих товаришів і радісно за перемогу в тяжкому бою. 23 серпня Харків було звільнено. Саме тоді прийшов наказ про нагороду командира Амаяка Леоновича Казаряна Орденом Олександра Невського за мужність і вміле керування боєм.

В цій статті є спогади жительки села Юрчихи, яка працювала в військовому шпиталі і доглядала пораненого молодого смаглявого капітана. “Шпиталь розміщувався в приміщенні школи. Саме сюди після операції був евакуйований Казарян. Чорнявий красивий капітан з Кавказу. Чи то грузин чи вірмен.” – згадувала нині покійна Лушпіган Наталка Пантелеймонівна. Анкетних даних не заповнювали, бо поранених було дуже багато і не знали, що Казарян-герой. Рани у нього були тяжкі. Біль переносив мовчки. Вже коли готували дані для повідомлення про смерть, дізналися все. Корили себе, що не врятували героя. Ховали Казаряна всім селом, з усіма почестями. Йшли юрчани, щоб стати у стрій, на місце загиблих, і відомстити фашистам... Після того, як дружина героя Катерина Євграфівна Богданова і слідопити 23-ї Єреванської середньої школи імені Шота Руставелі в 1967 р побували в Юрчисі на могилі Казаріна, матеріали пошукового загону Юрчиської школи поповнилися короткою біографією Амаяка Леоновича. Він народився в 1907 р в Хараконісі Ванського повіту. В 1914 р його батьки переїжджають в Єреван, де Амаяк закінчив школу імені Шота Руставелі. В 1929 р Казарян поступає в Бакинське 3-річне піхотне училище, після закінчення якого він служив у Вірменській дивізії. Початок Великої Вітчизняної війни Амаяк Леонович Казарян зустрічає в Білоруській Радянській Соціалістичній республіці м. Мінськ.

І з перших днів бере участь в боях проти німецьких окупантів. В цих боях Казарян двічі був поранений, та знову повертався в ряди своїх бійців. В 1984 році вірменська журналістка відшукала і зв’язалася з командиром 818 стрілецького полку Миколою Олексійовичем Ментюковим. Його лист із спогадами про Казаряна знаходиться в кімнаті бойової Слави в Будинку Культури села Юрчихи. Ось що пише про Казаряна в своєму листі Ментюков: “Про нього можна сказати строгий, тактовний, турбується про підлеглих. Він вмів воювати і прикладом надихав солдатів, офіцерів. Він гарно знав ворожу тактику, він дружив з особистим складом. Його поважав штаб 818 полку, інколи він вчив і підказував, як краще нанести удар ворогові.

І другий аспект. На околиці Юрчихи під розлогим кленом щороку напередодні свята Перемоги немов з землі виростає п’ятикутна зірка і хтось інколи кладе сюди скромний букет бузку чи айстрів. Що це за місце, що і через 60 років комусь болить і бентежить. Історію зірки розповідає в своїх спогадах Бордун Віра Макарівна 1929 р.н жителька Юрчихи: Зима 44р закарбувалась назавжди в пам’яті Віри Макарівни. Їй, тоді 13-річній дівчинці, доводилось під дулом автомата гріти чай для німецьких солдатів, і хоронити тіла загиблих радянських воїнів. А там, де зірка, зимою 44року німці знищили радянський танк, танкіст також загинув. Вірі довелося разом із сусідами поховати тіло загиблого танкіста прямо серед сусідського городу. А потім навесні 44, коли жито було до коліна, згадує Віра Макарівна ,- жінки і діти збирали по полях рештки тіл загиблих радянських воїнів( то руки в кожушаному рукаві чи ногу в чоботі, або просто в солдатських обмотках). Ці рештки були закопані на тому місці де був підбитий танк. І тієї ж весни В.Д.Мальований посадив два клени.

По закінченню війни, тіло загиблого танкіста було перепоховано до Братської могили. При ньому були документи на прізвище Павлова Костянтина Костянтиновича. На сьогодні старе засохле дерево яким була помічена страшна братська могила – спиляне. Постаріли люди, які знають, що це місце священне. Мабуть, потрібно встановити тут якийсь пам’ятний знак, що і нащадки пам’ятали.