Geum.ru

Випуск 1 науково-популярне видання матеріали першої науково-практичної

Вид материалаДокументы

Содержание


Історія загальноосвітньої школи №1
Життя і діяльність о.м.модестова”
Село під час великої вітчизняної війни
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Історія Кам`янської Євангелістської церкви


Початок XX століття відзначився великим духовним пробудженням. Люди розуміли, що їм потрібен Бог, потрібна духовність для формування здорового суспільного життя. Європа була охоплена полум’ям Першої світової війни. Житель с. Вербівка, молодий солдат російської армії Яків Іванович Несененко потрапив у полон до Угорщини. Серед сірої маси озлоблених, брудних полонених, виділявся чоловік, обличчя якого випромінювало якийсь дивний спокій. Серед брудної лайки та непристойних жартів дивними здавалися його спокійні слова. Особливо вражали пісні, що співав цей дивний чоловік. Яків сам був гарним музикантом та співаком, любив грати на гармошці. Одного разу, добре хильнувши “оковитої”, він почав чіплятися до того незвичайного полоненого. Яків почав випитувати, що за книжечку, той весь час читає. У відповідь він почув, що це Євангеліє, історія про життя, діяльність, смерть та воскресіння Ісуса Христа. Спокій та впевненість віруючого-євангеліста зачепили п’яного Якова, і він вчинив бійку, сам не розуміючи для чого...

Так відбулося їхнє перше знайомство, яке згодом переросло у дружбу.

Через певний час Яків Іванович був охрещений за обрядом эвангельських християн-баптистів.Два роки перебування в угорському полоні повністю змінили життя молодого чоловіка. Додому Яків повертався зі своїми братами по вірі, а саме головне з новим серцем, сповненим бажанням ділитися Божою любов’ю з людьми.

Згодом християнами-бабтистами стали Яшині батьки, брати та сестри, а також багато односельчан. Ремонтуючи та виготовляючи взуття, він мав змогу зустрічатися з людьми та свідчити їм про Бога. Потім, назбиравши необхідну суму грошей, Яків Іванович придбав у Кам’янці пів-будиночка, куди переїхав жити. На стіні будинку відразу ж з’явилася вивіска: „Будинок Молитви”. Це і була перша в Кам’янці Євангельська церква. Постійно проводилися богослужіння, багато людей, залишавши гріховне минуле, знаходили мир та спокій у Бога.

Та не подобалося це комуністичній владі, яка вела жорстоку атеїстичну політику. Сім’я Якова Івановича відчувала постійні утиски, частими гостями стали представники НКВС. Для того, щоб прогодувати сім’ю Яків Іванович вночі, потай, виготовляв нехитре взуття, а дружина вранці, під страхом покарання влади, несла їх на базар, щоб на виручені гроші придбати необхідні продукти. Складне було життя, та громада наповнювалась новими людьми, в окремі роки, хрещення приймали по 10-20 чоловік одночасно. Відкриті релігійні обряди категорично заборонялися, але віруючі проводили хрещення потай, вночі, в потаємних місцях, а іноді навіть взимку. Через постійні гоніння, віруючі змушені були змінювати місця зборів, але незмінним лідером громади залишався Яків Іванович Несененко.

У післявоєнні роки тиск атеїстичної влади знову посилився, адже віра в Бога несумісна з ідеями будівництва комунізму. Особливо важким був період 50х років, коли тодішній керівник держави, генеральний секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов обіцяв показати по телебаченню останнього віруючого в СРСР. Це означало, що хоч за радянською конституцією кожен громадянин і мав свободу релігійних поглядів, але насправді влада робила все, щоб знищити віру. Та люди все одно відвідували богослужіння, які проводилися таємно. На зміну Якову Івановичу Несененко, на чолі громади став Гречаний Михайло Ілліч, який керував церквою з 1953 по 1986 роки. Громада продовжувала збиратися в нього вдома по вулиці Тясминській.

Яків Іванович Несененко залишався активним членом церкви до останніх днів свого життя. Відійшов він у вічність 6 грудня 1975 року. Тиск влади посилився в Брежнєвські часи: віруючих не брали на роботу, найкращі робочі місця, на які можна було розраховувати—це двірник, кочегар, сторож. Так продовжувалося аж до часів перебудови. З 1986 року на чолі громади став Шолька Петро Дмитрович, який і є пастором до цих днів.

З 1977 по 1979 роки він навчався в Москві на Заочних Біблійних курсах. Після закінчення цього закладу, випускник міг стати пастором місцевої церкви, або старшим пастором по області. В 1986 році Шолька Петро Дмитрович був обраний пастором церкви Євангельських Християн-баптистів м. Кам’янки. Кількість членів церкви налічувала близько 54 осіб і служіння проходили в приватному будинку. Коли відбулися зміни в нашій державі, до церкви стали ставитись більш лояльно, дозволяли будувати культові споруди і тоді постало питання про будівництво храму для Кам’янської громади.

Але щоб збудувати гарний і просторий дім в м. Кам’янці потрібні були кошти, яких бракувало і ось з цим питанням Шолька Петро Дмитрович та Гречаний Михайло Ілліч поїхали в союз Євангельських Християн-баптистів міста Москви. Звернувшись до керівників Союзу, отримали від них велику фінансову підтримку, а також їм дали адреси всіх церков Радянського союзу. І ось в усі куточки колишнього Союзу, в усі 15 республік, до віруючих було відправлено тисячі листів з проханням про допомогу для будівництва храму Божого. Їх отримували люди, які не знали і не чули про Кам’янку. Не пройшло багато часу, як почали надходити грошові перекази поштою. Протягом року було одержано більше 100 тис. рублів. Разом з переказами надсилались листи з подякою, що і вони можуть внести свою частку в будівництво храму Божого. Але були великі проблеми з місцевою владою. Три роки не давали дозволу на будівництво.

Домагаючись дозволу, паралельно йшла робота по добуванню матеріалів, які зберігалися в різних місцях, дворах віруючих людей. В 1991 році отримали дозвіл на будівництво, і відразу приступили до роботи. Місцева влада пропонувала місця для будівництва в проваллях, смітниках. Кількість цих місць становила 32, але на 33 зупинилися. Це місце біля будинку культури цукрокомбінату. На той час там були сараї, в яких люди зберігали свої речі, а також тримали худобу. Для того щоб знести ці сараї, потрібно було побудувати нові, що було зроблено за гроші віруючих. Після цього нарешті розпочалися роботи по будівництву.

Цей дім будувався 7 років і дуже багато історій можна описати, які відбувалися в цей період. Закінчивши роботи в куполі церкві, потрібно було розбирати ліса, зверху донизу. Для цього потрібно було відрізати арматуру від купола. Трапилось велике нещастя: при відрізанні арматури автогеном загорілись дерев’яні конструкції і скловата, яка була між конструкцією. Спалахнула пожежа, швидко досягнувши самого верху купола. Три дні боролися з вогнем пожежні усього району. Лише в кінці 3 дня вдалося загасити вогонь, розібравши конструкції, за допомогою ломів та сокир. Робота по будівництву храму зупинилася на тривалий час. Після цього розпочалася робота по ліквідації наслідків пожежі.

Член церкви Безпалий Григорій Федорович, якому на той час було 75 років, ризикуючи своїм життям, ремонтував дах купола. І так через деякий час ці наслідки були ліквідовано, робота йшла далі.

Найбільш тяжкою була праця перед самим закінченням будівництва. Робота йшла цілодобово. Люди приходили і працювали в декілька змін.

3 серпня 1997 року стало знаменним днем в історії церкви. О 10 годині ранку був сонячний день, приїхали гості з різних країн світу, грав духовий оркестр. Це був довгоочікуваний день для всієї громади. Сльози радості застилали очі кожного віруючого, пастор помолився Богу, дякуючи за те, що будівництво храму завершилося. Петро Дмитрович Шолька висловив подяку керівникам Кам’янських підприємств за те, що вони не залишилися байдужими. Зокрема, багато допомагали дирекція Кам’янського цукрового комбінату—Сосновський Іван Петрович, директор Косарського спиртозаводу—Коломієць Дмитро Миронович, голова колгоспу „Дніпро” с. Радиванівки— Шевченко Сергій Петрович, директор машинобудівного заводу— Жевченко Олександр Вікторович та багато інших.

Протягом 7 років працювали віруючі, віддаючи весь свій вільний час та сили. І ось у Кам’янці з’явився красень-храм, який прикрашає Кам’янку не тільки архітектурно. Церква відіграє важливу моральну роль в становленні особистості. На сьогоднішній день церква нараховує 110 членів, серед прихожан різні люди: школярі, студенти, робітники, службовці, пенсіонери та інтелігенція.

За останні роки утворилося три дочірні церкви у Кам’янському районі. Зокрема, церква у с. Телепине, яка налічує 20 чоловік. Також при церкві функціонує дитячий християнський клуб „АВАНА”, проводиться також робота з молоддю.

Нещодавно зареєстрована церква у с. Ревівка. Проводиться заняття з дітьми у недільній школі, а також з дорослими. Є церква і у с. Грушківка.

Останні півроку у с. Баландине проводиться спілкування з молоддю за програмою „Молодіжні християнські клуби”, які відвідують досить багато молоді. Проходять євангелізаційні зібрання і у с. Косарі.

У Кам’янській центральній церкві велика увага приділяється роботі з дітьми, функціонує недільна школа, працюють гуртки, різноманітні розважальні програми, такі як „КВК”.

Впродовж уже 8 років разом із церквою м.Оватонна (США) щоліта організовується дитячий „Табір пригод”.

Два роки тому утворилася благодійна організація „Віфанія”. Місія цієї організації заключається у тому, що вона піклується про дітей-інвалідів нашого району, маючи їх усіх на обліку. Люди, які працюють в організації вкладають в свою працю всю теплоту своєї душі, зігріваючи їх Божою любов’ю.

21 жовтня Кам’янська громада Євангельських християн-баптистів святкує свій день народження. Цікавим було народження церкви, не менш цікавим та водночас складним був шлях становлення громади.


М.В.Поліщук,

вчитель історії Кам`янської ЗШ № 1, член

районної громадської організації „Спілка краєзнавців”


ІСТОРІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ №1

Розвиток освіти в Кам’янському районі має глибокі коріння і бере початок ще з ХІХ століття. Тоді, Кам’янка належала Чигиринського повіту Київської губернії, мала 2 церковнопарафіяльні школи (одна – на Покровській, інша – на Миколаївській стороні), одну двокласну міністерську школу та єврейську синагогу. Дітей навчали піп, дяк та три вчителі. Навчались читати, писати, арифметики. Головним предметом в церковноприходській школі вважався “Закон Божий”.

1 вересня 1916 р. в районі була відкрита двокласна земська школа, тепер це школа №3. У школах панувала сувора дисципліна, використовувалась жорстока міра покарання – різки.

З перших років Радянської влади поліпшувались умови викладання в навчально-освітніх закладах. Протягом 1920-1922 рр. колишні міністерська та церковнопарафіяльна школи перетворено в семирічну та чотирирічну школи.

В 1924 р. семирічна школа мала назву називалася Трудова школа імені ІІІ Інтернаціоналу, учні якої закінчували 7 груп (класів). Саме з церковнопарафіяльної школи, реформованої в семирічку, в центрі міста і бере початок історія Кам’янської ЗОШ №1. У 1933 році її було надано статусу середньої, учні отримали змогу закінчити 10 класів.

У 1931-1932 рр. місцева влада, ведучи атеїстичну пропаганду, розібрала Миколаївську церкву, яка знаходилася на місці сучасного Будинку культури. Цегли з розібраної споруди вистачило для будівництва школи №1 і Будинку культури. Близько 4 років йшло будівництво школи. У 1937 році учнів зі старого приміщення (сучасний магазин №16, в минулому – це приміщення суду), було переведено до нового двоповерхового приміщення (старе приміщення школи №4). У 1937 році проводилися Пушкінські дні (з нагоди сторіччя з дня смерті геніального поета). Школі в ці дні було присвоєно ім’я великого поета О.С.Пушкіна. Це була лише одна середня школа в районі. Тут навчалися діти з Ревівки, Баландино, Косар, Юрчихи, Тимошівки. Крім звичних предметів викладалися тригонометрія, арифметика, креслення.

Першим директором середньої школи був Логвінов О.І.

Середня заробітна плата вчителя становила 70-80 крб., піонерська вожата отримувала 50крб.50коп.

На той час активно працювали гуртки: хоровий, танцювальний. Драматичний гурток очолювала Харлама Френя Сидорівна – вчителька української та німецької мови. Цей гурток відвідував Задніпровський(Буряченко) Михайло Олександрович в майбутньому Народний артист України. Також діяв авіамодельний гурток та струнний гурток.

Школа складалася тільки з половини нинішнього старого приміщення школи №4. Права сторона від балкону. До школи був добудований хімічний кабінет і спортивний зал. Актового залу не було. Всі заходи проводилися на другому поверсі. В цій школі навчалася старша ланка, молодші класи навчалися в приміщенні бувшого суду. При школі діяв філіал Корсунського педагогічного технікуму.

У роки Великої Вітчизняної війни школа не працювала, а її приміщення викостовувалося німцями, як пересильний пункт молоді до Німеччини. Молодь зганялася з усього району. На першому поверсі була кімната хлопців , на другому – кімната дівчат.

У 1944 році у приміщенні школи №1 в роки Великої Вітчизняної війни розміщався „Військовий госпіталь” .

Налагодження шкільної справи після вигнання гітлерівців наштовхнулося на великі труднощі. Не було наочних посібників лабораторних приладів, зошитів, підручників , карт, класних дощок . Учителі воювали на фронтах . Постало завдання в стислі терміни відбудувати школу і охопити навчання усіх дітей шкільного віку .

Не дивлячись на всі негаразди в 1945 році школа знову відчинила двері для навчання . Крім денної форми навчання при школі з 1948 року діє вечірня школа . Незмінним директором вечірньої школи була Коваленко Василина Олексіївна . Вечірня школа була переповнена . Навчалося паралельно по 3 класи : 9-ті, 10-ті та 11-ті . У вечірній школі освіту здобували представники робітничої молоді кам’янського машинобудівного , цукрового , спиртового заводів, представники селянської молоді , які не мали можливості навчатися в роки війни або мусили рано почати трудову діяльність.

Велике бажання молоді здобувати освіту привело до 2-х , 3-ох змінного навчання .

Це спонукало дирекцію школи та владу району до розширення приміщень . В 1959 році була добудована ліва сторона школи №1 (актовий зал та 10 класних кімнат ). Траншеї під фундамент копали учні та вчителі . У підвалі розміщалися котельні. Добудова здійснювалася при директору школи Матвєєву Володимиру Васильовичу . Йому прийшлося їхати у Сибір і привезти вагон лісу для будування даху . Це будівництво стало можливим при підтримці директора спиртового заводу Куценка А.С. , який звернувся до депутата Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака за допомогою .

Лише при такій вагомій підтримці, при максимальній допомозі вчительського , батьківського , учнівського колективів була здійснена добудова школи . Перед школою стояв гіпсовий пам`ячник О.С.Пушкіну

У 50-70-х роках тут працюють молоді серйозні , самовіддані вчителі : Македонська В.А. , Кулініч С.Ю. , Людна У.С. , Синько М.В. , Перемишленко П.В. та Перемишленко А.О. , Дерун П. А.. У школі діяв танцювальний гурток, який виборював призові місця в районі та області . Був створений хор із 100 осіб та власний духовий оркестр. У 1966 році відбувається перехід з 11-річного навчання на 10-річне . У цей рік випускалося 8 класів , 1948 – 1949 років народження . Класи були переповнені по 36 учнів . Кожен з випускних класів налічував близько 10 золотих і срібних медалістів . У школі діяв виробничий комбінат. Велике перевантаження школи приводить до будівництва нового приміщення, яке і починається з 1976 року при директору Осінському П.П. Вчителі, батьки, учні допомагали в будівництві та упорядкуванні школи та класних кімнат. Учні здійснили озеленення школи. 2 лютого 1980 року школа урочисто відчинила двері 1242 учням. Ця триповерхова споруда нараховувала добре обладнані кабінети: 2 фізичні, хімічний, медичний, було підведено воду.

Для молодших класів було відведено ліве крило школи, а для нульового класу зручний блок (спальня, ігрова кімната, клас, спортивний зал, коридор, туалети). Все заведено для зручності першокласників. Їдальня обладнана всім необхідним на 240 місць, де харчувалось майже 700 дітей.

Актовий зал був обладнаний кіноапаратурою. Класи були радіофіковані. Обладнані спортивний та ігровий майданчики. У 1986 р. перед школою був встановлений бронзовий пам’ятник О.С. Пушкіну, а також збудований басейн та теплиця.

У школі зараз працює 53 вчителі (із них – 14 випускників нашої школи; 20 чоловік молодшого обслуговуючого персоналу, із них 7 випускників школи). Випускники школи №1 свої знання підтверджують при вступі у вищі навчальні заклади. Багато з них відомих діячів культури, науки, політичних діячів, підприємців.


Література:
  1. Історія міст і сіл (Черкаська область).
  2. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.75-77
  3. Свідчення очевидців: педагогів, що працювали в школі.


Вікторія Міхеєва,

учениця 10 класу Косарської загальноосвітньої школи.

науковий керівник – вчитель історії Косарської загальноосвітньої школи,

Глагола О.М.


„ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ О.М.МОДЕСТОВА”


В селі Косарі з 1912 року працює дільнична лікарня і мешканці Косар та навколишніх сіл до цього часу бережуть пам`ять про першого лікаря цієї лікарні. Цим лікарем був Олександр Миколайович Модестов.

В даній роботі я хочу розповісти про цього лікаря, про лікаря, з великої літери, про якого завжди згадують з гордістю і вдячністю. Хочу довести, що лікарі професіонали є не тільки в наш час, час високого рівня технологій і діагностики, а були і набагато раніше. І такі лікарі заслуговують на вічну шану і пам`ять свого народу. Заслуговують на те, щоб їх ім`я не загубилося у віках, а було гордістю нащадків.

О.М.Модестов, син дрібного чиновника з Твері, закінчив медичний факультет Юр`ївського університету. Працював деякий час в с. Глинському Полтавської губернії. В 1912 році Чигиринське повітове земство вирішило створити земську лікарню в с.Косарі і на посаду лікаря запросили Олександра Миколайовича, який розпочав роботу по підготовці лікарні до прийому пацієнтів.

Ось що пише сам Модестов з приводу обладнання лікарні: „ ...На первых порах земство оказалось довольно щедрым, и с апреля я преступил к приспособлению обширного здания к его новому назначению и оборудованию его по последнему слову тогдашней медицинской техники”[1]. Нова лікарня почала працювати з 10 жовтня 1912 року. Це була перша лікарня в нашому районі, яка обслуговувала населення Телепинської і Кам`янської волостей (17 населених пунктів). Розташовувалась вона у великому будинку купленому земством у косарського поміщика Володимира Рості шевського. Територія лікарні становила 5 га. В обов`язки земського лікаря того часу входило: вести лікарню, приймати амбулаторних хворих, виїжджати на екстренні і тяжкі випадки, приймати паталогічні пологи, перевіряти фельдшерські пункти і 2 рази на рік оглядати всі земські школи.

Всю цю роботу О.М.Модестов виконував сам. Амбулаторні прийоми уже в кінці року доходили до 100 людей на день. В наступному році в лікарні пройшли лікування 521 чоловік, зроблено 85 операцій.

В 1915 році Олександр Миколайович іде добровольцем на фронт, де служить у складі Земського хірургічного батальйону у восьмій армії Брусилова. Учасник знаменитого Брусиловського прориву. Був нагороджений орденом Володимира і Станіслава орденом св. Анни. Війну закінчив у Румунії[3].

Повернувшись в Косарі, Модестов застає лікарню без майна, без медикаментів і без персоналу. Він починає все знову з початку, хоча в набагато складніших умовах, адже навкруг вирувала громадянська війна. Для Модестова у цій війні всі були просто пацієнти, яким необхідна лікарська допомога, до якого б табору вони не належали. Він оперував і холодноярців, і більшовиків, допомагав жертвам єврейських погромів. В 1919 році Модестов особисто переховував єврея-лікаря з сім`єю і допоміг їм виїхати.

В цей період дуже ускладнилась санітарно-епідеміологічна обстановка в краї. Епідемії тифу та „іспанки” змушували Олександра Миколайовича працювати вдень і в ночі. Та й самому лікарю не вдалось уникнути тифу. Дуже короткий час в 1924 році Модестов працював у Кам`янці, але вже на різдво 1925 року лікаря забрали назад до Косарі поселили його в окремому будинку, що належав колишньому священику.

Важкими, як і для всіх українців видались для Модестова 30-ті роки. Передусім голодомор 1933 року. Та Модестов продовжував працювати, хоча був обурений, що в час такого страшного голодомору Косарський спиртзавод працював на хлібові (ячмені), який можна було врятувати значну кількість людей.

Загалом з 1925 по 1941 роки Косарська лікарня на чолі Модестовим пролікувала 15258 хворих, проведено було 9142 операції, з них 3833 на шлунку. Під час Великої Вітчизняної війни Модестов залишався в лікарні спочатку лікував поранених червоноармійців, а коли прийшли німці, допомагав партизанам. Він допоміг також багатьом юнакам і дівчатам уникнути відправки до Німеччини, ставлячи їм діагнози хвороб, яких у них не було[2].

Після війни О.М.Модестов продовжував рятувати хворих. Загалом О.Модестов 45 років пропрацював головним хірургом Косарської лікарні, зробив 20 тисяч операцій.

Олександр Миколайович був почесним жителем села Косар, неодноразово обирався депутатом районної і обласної ради депутатів трудящих. Він був удостоєний високого звання „Заслужений лікар УРСР”. Помер О.Модестов в 1973 році.


Література:

  1. Модестова Н.О. Історія Косарської лікарні. –Рукопис,-с.4
  2. Музей історії села Косарі. Документи по Косарській лікарні/
  3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.104-105.

О.М.Глагола,

вчитель історії

Косарської загальноосвітньої школи


СЕЛО ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 р. р.)


Не обминуло лихоліття війни і наше село . В перші роки війни сотні косарчан пішли захищати Батьківщину з 22 червня 1941 року почалась евакуація цінного обладнання з косарського спиртового заводу. Через тиждень воно було відправлено в м. Куйбишев. Заховала у кручі своїй трактор перша трактористка Скляренко Мотря і пробув він там всі роки окупації. 5 серпня 1941 року німці увійшли в село. Все що було зібрано на полях вивезли до Німеччини . Селянам залишились овочі зібрані на городах: буряки , картопля, гарбузи, морква. Не було тільки хліба. Окупаційні війська назначили старостою Гапченка С.С., зганяли людей на роботу до громадського двору і не платили за неї грошей.

11 липня 1941 року італійські бомбардувальники розгромили військовий ешелон і лікарі підібрали там 91 пораненого солдата. В Косарській лікарні було надано першу медичну допомогу і направляли поранених в Чигирин для подальшої евакуації. Останню партію було відправлено 3 серпня 1941 р.

За роки війни фашистські окупанти нанесли тяжкі рани селу: зруйнували завод, сплюндрували школу, спалили будинок учителів, забрали в колгоспників всю худобу, знищили будівлі. Але найбільша втрата-людські життя. Німцями було розстріляно 60 осіб, по – звірячому розправились з 18 жителями вулиці Тясминської. Більше як 50 юнаків і дівчат було вивезено в рабство до Німеччини. Є їм про що згадати : і табір „Людвігсфельд”, „Шмаусбер” під Берліном і роботи на металургійному алюмінієвому заводах, гнули спину на німецьких бауерів. Але ніщо не могло зламати волелюбність народу, не хотіли терпіти ворога на рідній землі, десятки косарців поповнили партизанські загони в лісах Комсомольського лісництва та Холодному Яру.

В кінці 1943 р. цілими сім’ями пішли в ліс, а потім разом із загоном Дубового пішли на з’єднання з нашими військами поблизу Черкас.

На підпільній роботі в загоні підривників перебували Котенко В.Д.,

Завізіон Д.М., Кропива С.Г., Хоменко М.К.. Цей загін на чолі з Котенком В.Д. переправляв вибухівку в Холодний Яр. Одного разу на території центральної садиби бувшого колгоспу ім.Кірова Василя Даниловича зупинили два поліцаї. Котенко вступив з ними в нерівний бій відібрав в одного поліцая гвинтівку, другого смертельно поранив, але і сам одержав поранення. Потім добрався до Грушівки і переховався у лісі. За завданням партизан Василь Данилович відправився в Брянські ліси, де в загоні Федорова воював кулеметником.

Після закінчення війни Котенко Василь Данилович працював в одному з міністерств Латвії, як провідний економіст надавав допомогу урядам Чилі та Афганістану.

Активну участь в партизанському загоні Петра Дубового брали: Воропай П.П., помічник командира, Скічко П.П., Гирич І.Т., Ратушний О.Є. та інші.

Зв’язкова Воропай Н.Ф. і учитель школи Лучук Т.Е. одержували в лікарні медикаменти і переправляли їх партизанам.

Все населення села намагалось допомогти партизанам продуктами, одягом, передачею відомостей, навіть діти викрадали у німців і поліцаїв патрони і передавали їх партизанам, серед них був і Костенко Петро Андрійович. Якою радістю була звістка про те, що в Грушівці замайорів червоний прапор і контролюють село партизани.

Ворог жорстоко розправлявся з непокірними. Від рук катів загинули Завіз іон Данило, Хоменко Макар, Кропива Свирид.

В роки Великої Вітчизняної війни 516 жителів села пішли на фронт,72 косарці пройшли війну від 1941 по 1945 рік. Серед них Діденко А.Т., Діденко М.Л., Францішко Д.Л., Захаренко Є.С., Герасименко Г.К. та багато інших.

Від Сталінграда до Берліна пролягає шлях війни Хоменко М.О.. Почав службу політруком, а закінчив у званні полковника політуправління фронту . Лейтенант Іщенко М.В. почав свою військову біографію ще з фінської війни. Далі його шлях поряд з „катюшею” пролягав через Сталінград, Курську дугу, брав участь в Яссо – Кишинівській операції, звільняв Східну Прусію де і зустрів День Перемоги.

В усіх великих битвах воювали наші земляки. В перші хвилини війни вступив у бій у фортеці над Бугом-Бресті – Прозор Яків Агафонович, в листопаді - грудні 1941р. захищали Москву Гниляк Яків Андрійович, Качур Андрій Петрович, в блокадному Ленінграді боровся Скічко Дмитро Феодосійович. За звільнення Кавказу воювали Душейко Макар Опанасович, Качур Олександр Денисович, Орлик Федір Пилипович. Старший матрос Коваленко Онисим Львович воював за звільнення Севастополя і Кавказу. За визволення Будапешту, Відня , Праги та інших європейських міст боролися 12 наших земляків 18 косарців, полягали смертю хоробрих у Корсунь – Шекенківській битві.

Всього за роки війни полягло 332 жителі нашого села.

І ось настав довгожданий день. 7 січня 1944 р. війська 2-го Українського фронту під командуванням маршала Конєва, в складі яких були 52,53 армії, 5-а Гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрові звільнили наше село.

Першим з косарців у складі у складі танкової армії ввійшов у село Іщенко Остап Степанович.

Закінчилась війна. Повернулись додому солдати. На грудях у кожного виблискують нагороди.16 косарців нагороджено орденом Червоної Зірки, 36- медаллю „За відвагу”, 12- медаллю „За бойові заслуги”.

Не можна не згадати добрим словом і працівників місцевої лікарні. В період війни лікарня стає військовим шпиталем, допомагає медикаментами і переховує партизан. О.М. Модестов врятував від каторги не одну сотню юнаків і дівчат за що німецька вербувальна комісія хотіла відібрати в нього право видавати довідки . В останні місяці окупації озвірілі фашисти знущалися над хворими, медперсоналом, але Модестов відхилив прохання партизан переховуватись у лісі, і всю війну залишався на своєму посту.

Восени 1945 року за доблесну працю під час Великої вітчизняної війни О.М.Модестову було присвоєно звання Заслуженого лікаря республіки і нагороджено орденом „Трудового Червоного прапора”.


Література :

    1. Спогади очевидців тих подій
    2. Музей історії села Косарі. Документи спогади.
    3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`Янка.,-1999 р.- С.56-69