Geum.ru

Курс лекцій оборонний коледж нато національна академія оборони україни 8 12 лютого 2010

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


Африканський Ріг (п-ів Сомалі)
Порядок денний Військового Комітету НАТО – Майбутні досягнення та виклики
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
. Усі країни-члени НАТО роблять свій внесок у дану справу або в Іраку, або за його межами, через фінансову допомогу або надаючи відповідну техніку чи обладнання.

Середземноморський регіон. В рамках Операції „Активні зусилля” (ACTIVE ENDEAVOUR), кораблі НАТО патрулюють Середземноморський регіон, наглядаючи за судноплавством та забезпечуючи супроводження невійськових суден по протоці Гібралтар для їх захисту від терористичних нападів. Оскільки Альянс вдосконалював свою роль борця проти тероризму протягом останніх років, тому регулярно переглядався і мандат операції. Присутність НАТО у цих водах, яка постійно зростала, покращила морську торгівлю у регіоні, оскільки забезпечувала безпеку. Під час виконання операції „Активні зусилля” (Active Endeavour) на трьохмісячній основі проходять ротацію Постійні військово-морські сили НАТО в Середземноморському регіоні та Постійні військово-морські сили в Атлантичному регіоні. Деякі країни-члени НАТО роблять свій внесок в операцію шляхом надання військово-морських ресурсів. Здійснення операції сильно залежить від тилової підтримки союзників НАТО у Середземноморському регіоні.

Африканський Ріг (п-ів Сомалі). У відповідь на звернення Генерального Секретаря ООН, Альянс розпочав операцію Allied Provider, основним завданням якої є надання допомоги у боротьбі із частими випадками піратства біля узбережжя Африканського Рогу. Військово-морські сили НАТО та окремих країн-союзниць забезпечують свою присутність у регіоні та супроводжують кораблі з гуманітарними вантажами, які направляються до Сомалі відповідно до Світової Продовольчої Програми, а також кораблі, що доставляють предмети постачання для забезпечення місії Африканського Союзу у Сомалі.

Афганістан: НАТО прийняла на себе командування Міжнародними силами стабілізації і допомоги (МССД) у серпні 2003 року з метою формування передумов для функціонування в Афганістані репрезентативного уряду і збереження довготривалого миру та безпеки. Спочатку місія обмежувалась забезпеченням безпеки в Кабулі та його околицях, але поступово, починаючи з липня 2006 року, поширилась на всю країну, маючи на меті надання допомоги місцевому уряду та міжнародній спільноті у збереженні відповідного рівня безпеки. Це найбільша в історії НАТО наземна операція із залученням 30 тисяч військовослужбовців і перша поза межами Європи.

Виклик, що полягає у відновленні миру і стабільності, є занадто складним. Коли у 2001 році було повалено режим талібану, країна була просто зруйнована наслідками 20-річної війни, що проявлялись у неймовірній бідності та відсталості, відсутності елементарної інфраструктури. Додайте до цього ще й той факт, що в країні не було традицій сильного централізованого управління, вона була пошматована етнічними та іншого роду конфліктами, постійно перебуваючи під загрозою збройних заколотів та переворотів. Даний виклик полягав у тому, щоб допомогти створити ефективно функціонуючу національну державу на основі вищезазначеного не вельми перспективного матеріалу. Засоби, що використовувались для нейтралізації Талібану, також могли ускладнити виконання цієї місії, оскільки лідери місцевих угруповань, які фінансувались для боротьби із талібами, повернулись до виробництва наркотиків, незаконному присвоєнню земель, політичному залякуванню та етнічним чисткам. Таким чином, вони самі стали перешкодою для намагань уряду Афганістану і МССД поширити верховенство права на всю країну.

Ключовим елементом підходу МССД до вирішення цих багатоаспектних проблем є зосередження зусиль на покращенні ситуації в країні таким чином, щоб нікому не було вигідно підтримувати ці підпільні бунтівні рухи. Іноді це називають стратегією «чорнильної плями»; теоретично, якщо покращуються місцева транспортна, комунальна інфраструктура із будівництвом шкіл, створенням системи охорони здоров'я, наданням різних послуг, включаючи водо- та електропостачання тощо, вплив на населення повільно розширюватиметься назовні, подібно до чорнильної плями, що розтікається. МССД намагаються створити ретельно відібрані «зони урядового управління», де спостерігатиметься відносно високий рівень безпеки і забезпеченості, за умови поєднання зусиль МССД, уряду Афганістану, міжнародних донорів та організацій. Важливу роль у цьому відіграють 25 груп із відбудови провінцій, що входять до складу МССД. Це – невеликі за чисельністю групи цивільного і військового персоналу, основним завданням яких є забезпечення регіональної безпеки і надання підтримки різним суб'єктам, залученим до відбудови регіону. Діяльність цих груп полягає, наприклад, у виконанні посередницьких функцій під час вирішення конфліктних ситуацій, розмінуванні, будівництві і забезпеченні шкіл, ремонті доріг тощо.

Тісна координація з іншими міжнародними гравцями і афганським урядом є ключовим елементом даного підходу. Цього завжди бракувало згідно з попереднім командувачем МССД генералом Річардсом, який зазначав, що “брак єдності зусиль і координації між численними організаціями часто робило ситуацію близькою до анархії”. Група з формування політики, заснована президентом Карзаєм у 2006 році, до складу якої входять основні міністерства уряду і представники міжнародної спільноти, включаючи командувача МССД, змогла досягти певного успіху у покращенні рівня координації. Старший цивільний представник НАТО в Афганістані також відіграє значну роль у сприянні такій координації. Але головною проблемою є відсутність угоди між афганським урядом і міжнародною спільнотою чи консенсусу в самій міжнародній спільноті по причинам такої нестабільності і заходам та крокам, що мають вживатись для вирішення цього комплексного питання. Це було головним аспектом у здійсненні реформи сектору безпеки, коли на конференції у Токіо в 2002 році прийняли рішення про виділення 5 напрямків подальшої діяльності і закріплення їх за певними країнами: збройні сили – США: поліція – Німеччина; юстиція – Італія; наркотики – Великобританія; демобілізація, роззброєння та реінтеграція – Японія. Довелося почути багато критики, що між цими напрямками відчувається недостатній рівень координації.

Отож, якими є поточна ситуація і перспективи Афганістану? Очевидно, що було досягнуто значного прогресу, включаючи створення з нуля ефективних поліцейських сил, національної армії, демобілізацію більше ніж 60 тисяч бойовиків, повернення до країни 2-2.5 мільйонів біженців, збільшення кількості дітей, що відвідують школи, проведення вільних і чесних президентських та інших виборів. Переважна більшість афганців тепер почувають себе у безпеці в межах свого району, причому серйозні занепокоєння щодо безпеки викликає обстановка лише в 5 з 34 провінцій. Але існують також побоювання стосовно активізації і масштабів діяльності Талібану через атаки, в яких кількість бойовиків може досягати батальйону, на сили МССД. В 2006 році виробництво опіуму зросло на 59% згідно з даними ООН, забезпечуючи більш ніж 60% ВВП Афганістану. Багато афганців розчаровані в міжнародній спільноті взагалі і в США зокрема, відчуваючи, що Афганістан стає подією другорядного значення у порівнянні з Іраком і не вірячи в ефективне розв'язання проблеми з Пакистаном стосовно допомоги Талібану при перетині кордону. Заява, що її зробив у березні 2006 року на той час начальник штабу сил ООН в Афганістані Лері Семплер, залишається настільки ж актуальною і сьогодні:

“Зважаючи на майбутні перспективи Афганістану, використання аналогії щодо склянки з водою, яка є наполовину порожньою чи повною, є недоречним. Ця склянка – чи то наполовину порожня, чи то повна – знаходиться на буфетному столі Титаніка”.


Рекомендована література:


Брифінг НАТО: Допомога у забезпеченні майбутнього Афганістану. Статтю за цією темою можна знайти за адресою ссылка скрыта

Лекція 5: Трансформація НАТО

Дата: середа, 10 лютого 2010 року

Лектор: контр-адмірал Йорген БЕРГГРАВ (НАТО/Норвегія)

Метод: лекція 45 хвилин

обговорення 30 хвилин


Мета:

  • Надати короткий огляд нещодавнього прогресу у сфері трансформації НАТО, визначити успішні досягнення та недоліки, продемонструвати це відповідно до сфер специфічних можливостей;



  • Надати опис процесу трансформації НАТО, включаючи концепції, структури, можливості та сили, роль Командування Альянсу з питань трансформації;



  • Конкретно обговорити стан готовності сил НАТО, описати процес генерації Сил Реагування НАТО, включаючи виклики, що постали перед Альянсом у цій сфері, а також застосування Сил Реагування НАТО та ролі країн-партнерів при цьому.



  • Дослідити майбутні досягнення трансформації та посилення можливостей у світлі більш широкої політичної еволюції Альянсу.


Вступ:


З часів закінчення Холодної війни загроза поширення звичайного озброєння значно зменшилася. Однак, нетрадиційні асиметричні ризики та загрози безпеці, такі як тероризм, регіональна нестабільність, сепаратистський мікро- та етнічний націоналізм, фундаменталізм, організована злочинність, торгівля людьми та наркотиками, масова міграція, розповсюдження зброї масового ураження та засобів її розповсюдження, а також кібертероризм, стали домінувати на стратегічному горизонті. Терористичні напади 11 вересня 2001 року у США та нещодавні атаки у різних частинах світу, включаючи Лондон, Мадрид та Стамбул, чітко продемонстрували, що тероризм досяг світових пропорцій.

Визнаючи необхідність адаптації до реалій часів після закінчення Холодної війни, протягом деякого часу Альянс зазнав процесу комплексної трансформації. Лондонська декларація, прийнята у липні 1990 року, стала відправною точкою для появи лої низки суттєвих внутрішніх і зовнішніх змін., які тривають і сьогодні. Базові елементи цього процесу відображалися у Стратегічних Концепціях з 1991 р. по 1999 р.. це процес як внутрішньої так і зовнішньої адаптації. Дійсно, Альянс чітко продемонстрував свою здатність відповідати вимогам нового стратегічного середовища, шляхом посилення своїх командних та силових структур відповідно, а також шляхом розвитку відповідних механізмів, таких як посилених військово-політичних структур, співробітництва та діалогу. Програма ПЗМ, Середземноморського Діалогу, Рада Росія-НАТО, Комісія Україна-НАТО та Стамбульська Ініціатива Співпраці є конкретними прикладами цього. Визначальними стали політика відкритих дверей НАТО та її співпраця з іншими міжнародними організаціями, такими як ООН, ОБСЄ та ЄС.

Але зростало хвилювання щодо того, що Альянс, щонайменше у військовому відношенні, не встигає за розвитком можливостей, які є необхідними для протистояння новим загрозам сьогодення. Технологічний відрив у сфері концепцій та засобів ведення бойових дій між США та іншими країнами НАТО ставав все більш очевидним та зростав. Навіть нова Командна структура НАТО все ще корінням заглиблювалася у часи Холодної війни, а велика кількість штабів була недоукомплектована.

Надалі виникли дебати поміж країнами-членами НАТО відносно того, якою повинна бути майбутня командна структура НАТО, наскільки необхідна статична оперативна командна структура, чи є необхідність утримувати штаб-квартиру НАТО на американській території, а також якою має бути її роль. У той же час трансформаційний процес у США і пов’язана з ним перебудова у військах ставала цілком очевидною. Стало очевидним і те, що вперше було помічено в Косово, а пізніше також в бойових діях в Афганістані та Іраку: США були і є в авангарді застосування нових методів ведення бойових дій. Нове мислення, нова мова, нова культура, новий потенціал і нові структури

І як наслідок, на Празькому самміті в листопаді 2002 Альянс став на шлях трансформації. Саме на цьому самміті країни НАТО були вимушені вдатися до радикальних змін в межах усього спектру повноважень Альянсу, а саміт, що за планом мав лише розширити членство, став самітом трансформаційним. Зокрема, було вирішено створити Об’єднане командування з питань трансформації на військово-стратегічному рівні, якому відводилась роль, головним чином, привести Альянс у відповідність до поточної військової обстановки шляхом підвищення взаємодії, з огляду на майбутнє і вносячи зміни там, де необхідно. Попереднє Командування об’єднаних збройних сил НАТО в Атлантиці у Норфолку було розформоване 19 червня 2003 року, а Об’єднане командування з питань трансформації тоді було офіційно створене, і воно мало виконувати нову роль – постати у якості функціонального трансформаційного командування.

Термін „Трансформація” часто невірно сприймався у минулому. Військова трансформація є запобіжний підхід до пошуку нових передових методів застосування військової сили. Він торкається набагато більше сфер, аніж тільки технології. Він стосується також змін у культурному та інтелектуальному потенціалі. У кінцевому підсумку, він стосується змін у стосунках і поведінці з метою якнайкращого використання швидкого технологічного прориву у сучасному світі.

Трансформація – це процес, в якому поєднується досвід, інноваційне мислення, удосконалення концепцій, результати досліджень та технології, експериментаторство, навчання та освіта з метою покращення рівня можливостей. Це модель, яка постійно дивиться у майбутнє та поєднує у собі зміни. Без таких змін і без удосконалення потенціалу НАТО може легко стати недосконалою структурою, оскільки вона відстає у спроможності вести бойові дії у порівнянні із Сполученими Штатами, не зможе справлятися з реаліями військових потреб у 21 столітті, чи скласти ефективну коаліцію при необхідності за бажанням якоїсь сторони.

Для Об’єднаного Командування з Трансформації у м. Норфолк, це означає, що спільно з політичними пріоритетами та цілями, даний Штаб може забезпечувати концептуальні рамки для здійснення майбутніх багатонаціональних спільних операцій. Він визначає, яким чином будуть здійснюватися майбутні операції, а також які можливості необхідні для цього. Більш того, нові оперативні концепції необхідно розробляти, необхідно давати їм оцінку, виводити їх на відповідний рівень завдяки розробці доктрини, науковим дослідженням, експериментам та технологічному розвитку.

Важливою частиною трансформації є принцип: „Підхід до планування бойових дій з урахуванням наслідків”. Це є концепція, яка має за мету досягнення максимальної ефективності дій шляхом узагальненого комплексного застосування усіх військових і невійськових інструментів. Однак, концепція зустріла деякий опір всередині НАТО, хоча основні ідеї на підтримку підходів, що орієнтуються на результат, стосовно планування, здійснення та оцінювання операцій, широко підтримуються серед країн-членів Альянсу. Ключовим елементом концепції «Багатостороннього планування та дій» є те, що військовий вклад має закріплюватися завдяки більш ширшому підходу. Концепцію НАТО щодо багатостороннього підходу не було затверджено на Ризькому самміті, хоча країни визначили остаточний термін вирішення даного питання. Трохи пізніше Генеральний Секретар підтвердив застосування Багатостороннього підходу, а також що частиною його є сучасні операції в Афганістані та Косово.

Об’єднане командування з питань трансформації головними замовниками своїх послуг має Командування з питань операцій, розташоване у Монсі, Оперативно-стратегічне командування та країна-члени НАТО. При підтримці Військового комітету та Північноатлантичної Ради нові концепції Об’єднаного командування з питань трансформації повинні бути втілені в життя шляхом переконання країн-членів НАТО підвищити потенціал і через забезпечення навчання та підготовчих програм здійснити втілення нової концепції силами НАТО. Найбільш важливим і вірогідним є те, що сили швидкого реагування НАТО стануть трансформаційним тестовим майданчиком для забезпечення цього розвитку.

Ці нові сили НАТО є центром трансформації, на чому необхідно зосередитись, і вони також будуть головним каталізатором очікуваного покращення стану військового потенціалу Альянсу. Сили швидкого реагування НАТО будуть налічувати приблизно 25 000 військовослужбовців і являтимуть собою оптимальне об’єднане багатонаціональне угрупування з високою бойовою готовністю, сучасне у технологічному відношенні, здатне до швидкого розгортання, стійке та здатне до взаємодії. Майбутні місії, можливо, використовуватимуть розгортання як демонстрацію сили і солідарності з метою залякування і попередження агресії, або розгортання з метою урегулювання кризових ситуацій чи виконання стабілізаційних дій, а також розгортання в якості передових сил для подальшого введення більшого угрупування. 13 жовтня 2004 року Альянс оголосив, що Сили реагування НАТО тепер мають вже початковий рівень оперативних можливостей, до їх складу тепер входять 17 000 чоловік і вони готові приступити до виконання повномасштабних місій. Про повний рівень оперативних можливостей Сил реагування НАТО було оголошено в Ризі. Однак, наступні ротації Сил реагування НАТО не були забезпечені достатньою кількістю особового складу та обладнанням, що означало те, що вони не зможуть діяти в умовах повної оперативної боєздатності. На Міністерській зустрічі у Нордвіку у жовтні 2007 року міністри оборони НАТО виразили своє побажання зробити Сили реагування НАТО «ключовою модульною системою». Багато аналітиків сперечаються, щодо того чи це де-факто означає скорочення можливостей швидкого реагування. Ці основні питання було обговорено на Саміті в Страсбургу та Келі. У Декларації останнього Саміту голови держав та урядів підтвердили: “Ми сповнені рішучості забезпечити існування сил, які будуть здатні виконувати повномасштабні місії Альянсу. Ми продовжуватимемо підтримувати усі намагання зробити наші сили більш гнучкими для розгортання, більш витривалими, взаємо сумісними і таким чином більш придатними для застосування. За своєю структурою Сили реагування НАТО відіграють важливу роль у забезпеченні надійних сил, що можуть швидко розгортатися задля виконання завдань Альянсу, задля розвитку можливостей та процесу трансформації. Вони мають бути здатними діяти в умовах нових та непередбачуваних кризових ситуацій для забезпечення колективної безпеки чи у операціях з подолання кризової ситуації поза межами Альянсу.”

На зустрічі міністрів оборони у червні 2009 року, процес трансформації зазнав нового поштовху. Міністри досягли згоди щодо нової структури та домовленостей по Силам Реагування НАТО (NRF). Вони включатимуть основний елемент, який буде забезпечувати управління, а також включати сили, що застосовуватимуться при першій необхідності. Більш того, нові механізми генерації сил дозволять кожним країнам-союзницям надавати свої підрозділи для операцій в умовах більш дружніх та життєздатних. На зустрічі увага також зосереджувалась на різних ідеях, які представляв Генеральний Секретар. Їх метою було здійснити краще оснащення Штабу НАТО в Брюсселі, що дозволить оптимізувати його можливості у майбутньому.

НАТО необхідно пройти довгий шлях перед тим, як буде досягнуто тотального успіху в усіх сферах Трансформації. Неминучим є те, що деякі питання є складними та ще недостатньо опрацьованими. З позитивної точки зору, в самому Альянсі та в країнах розпочався процес зміни образу міркування та розширення інтелектуального розуміння проблем з метою кращого досягнення цілей Трансформації та нових методів ведення війни. Однак, виклики перед Об’єднаним Командування з питань Трансформації та самим Альянсом є величезними і їх список довгий: збільшити практичність застосування сил, підтримати національну трансформацію у сфері оборони, зменшити силові та законотворчі структури, реінвестувати заощадження, створити експедиційні можливості та культуру, удосконалити багатонаціональні структури тилового забезпечення та розвідки – і це лише перелік найбільш термінових питань.

Якщо Альянс та країни серйозно налаштовані на досягнення цих цілей, вони повинні бути здатними подолати пастки, що залишаються поза увагою, такі як зростання відриву між політичною волею та бажанням надавати сили, національні протести, критична нестача стратегічних можливостей, одностороннє виведення сил, невиконання примусових заходів із зміцнення миру.

Середовище безпеки змінюється, і як результат НАТО трансформується. Головна амбіція – це досягти такого рівня, коли трансформований Альянс буде здатний у майбутньому, як це він робив у минулому, приносити безпеку туди, де вона необхідна і тоді, коли вона необхідна.


Додаткова література

  • Брифінг НАТО, “Трансформація Сил Альянсу до сучасних та майбутніх операцій, березень 2008 року. Даний документ можна знайти на вебсторінці ссылка скрыта

Лекція 6 : Нова стратегічна концепція НАТО


Дата: середа 10 лютого 2010


Лектор : Доктор Карло МАСАЛА (НАТО/ Німеччина)

Метод: Лекція 45 хвилин

Обговорення 30 хвилин

Робота в комітетах 60 хвилин


Мета:

  • Пояснити призначення нової стратегічної концепції НАТО, та провести обговорення щодо причин заміни існуючої стратегічної концепції



  • Обговорити головні питання, що повинні бути висвітлені в угоді щодо нової стратегічної концепції, різноманітні можливі її варіанти, та її значення для подальшого розвитку ролі Альянсу



  • Обговорення процесу розвитку нової стратегічної концепції, варіанти якої представляють різні конкурентоспроможні школи країн-членів НАТО, як просувається обговорення, найімовірніші результати.


Вступ:


Північноатлантичний Альянс був створений у квітні 1949 року 12-ма країнами засновниками. Альянс був створений як політично-військова організація з метою консолідації розбитих війною демократичних країн у післявоєнній Європі (після 2-ї світової війни) та захисту їх від загрози комуністичної агресії з боку зміцнілого колишнього Радянського Союзу. З того моменту світ радикально змінився, і Альянс не є виключенням. Насправді, починаючи з дня свого заснування, НАТО знаходилося у довгому процесі адаптації. Еволюція стратегії НАТО за останні десятиліття та вступ нових країн, закінчення Холодної війни стали найбільш помітними результатами цього перманентного процесу.

Але незважаючи на всі зміни, що відбулися за останні 60 років, НАТО успішно захищало свої головні цінності та принципи – той «цемент» що тримає країни Альянсу разом, і це робить його привабливим та успішним в очах нових членів. І сьогодні, Євроатлантична спільнота продовжує підтримувати та захищати головні загальні цінності та продовжує захищати загальні принципи, що включають у себе: захист свободи та безпеки, мир, демократію, людські права, свободу особистості та головування права, співробітництво та солідарність, інституції вільного ринку та свободу підприємництва. Поширення та сприйняття цих цінностей надало народам країн комуністичного Сходу надію та прагнення, що призвело, в подальшому, до падіння Залізної завіси.

Під час Лондонського саміту 1990 року було проголошено кінець Холодної війни та протягнуто руку дружби країнам центральної та східної Європи. Новий та більш ширший підхід до поняття безпеки, що базувався на співробітництві та діалозі з країнами, що не були членами НАТО, показав себе шляхом створення Ради Північноатлантичного співробітництва.

Роком пізніше, Римський саміт визначив форму оновленого Альянсу та було сформульовано нову стратегічну концепцію, яка була спочатку таємним, а зараз вже нетаємним документом, де розглядалися нові загрози після закінчення Холодної війни.

Брюссельський саміт 1994 року започаткував ініціативу Партнерство заради миру, а роком пізніше було започатковано «Середземноморський діалог» - ще один знак нових зобов’язань НАТО щодо діалогу та співробітництва.

Підчас Мадридського саміту 1997 року, Альянс запропонував Польщі, Чеській Республіці та Угорщині почати переговори щодо їх членства та формалізував з двома важливими стратегічними партнерами – Україною та Росією – установчий Акт НАТО - Україна та НАТО - Росія.

Під час святкування 50–ї річниці НАТО, була погоджена подальша адаптація оновленого Альянсу. Під час 15-го саміту НАТО у Вашингтоні у квітні 1999 року, голови країн та урядів держав-членів НАТО започаткували деякі ініціативи та прийняли важливі рішення, у той же самий час Альянс проводив безпрецедентну повітряну операцію у Косово.

Ця кампанія проводилася на підтримку зобов’язань НАТО та мала за мету припинити етнічні конфлікти і створити відповідні умови у Європі - умови для демократії та етнічної різнобарвності.

З іншого боку, ця війна також викрила дві проблеми Альянсу: зростаючу різницю у можливостях між Альянсом та іншими країнами Партнерами, та численні труднощі у досягненні політичного консенсусу, які противники називали «війною комітетів».

Деякі вважають що все це мало вплив на початкову операцію у Афганістані, коли США ввічливо відхилили запропоновану з боку НАТО підтримку.

Нова стратегічна концепція, затверджена на Вашингтонському самміті, була покращеним варіантом стратегічної концепції 1990 року та визнавала наявність нових загроз для Євроатлантичної стабільності та миру, включаючи утиски, етнічні конфлікти, економічні біди, колапс політичного порядку, та проліферацію (збільшення кількості) зброї масового ураження.

Результати саміту відобразилися у досвіді врегулювання кризи, набутому на Балканах, що надав Альянсу нового погляду на майбутнє, базуючись на новій і розширеній Стратегічній концепції, до якої було додано поняття попередження конфлікту та врегулювання криз, а також участь у традиційних завданнях НАТО щодо забезпечення колективної безпеки.

Терористичні напади 11 вересня 2001 року створили повністю новий контекст відносин НАТО - Росія. Було підкреслено що НАТО та Росія мають спільні інтереси та погляди – і вони мають їх впроваджувати спільно. Застосування вперше в історії Статті 5 Положення НАТО - негайна відповідь на пряму атаку на США, була історичним етапом у стратегічній еволюції НАТО.

Як наслідок, новий орган такого співробітництва - Рада НАТО - Росія , був створений під час саміту НАТО – Росія у Римі 28 травня 2002 року. Цей новий орган об’єднував Росію та союзників навколо мети – визначення та впровадження можливості об’єднаних дій у форматі «27». Звичайно є ті, хто критикують це, та вважають, що НАТО заради таких відносин з Росією зраджує деяким своїм принципам, а саме закриває очі на порушення прав людини у Чечні.

Революційні зміни відбулися у листопаді 2002 року на самміті у Празі. Він був задуманий як «саміт з розширення» (запрошення отримали 7 нових країн), а перетворився у «саміт з трансформації». Після трагічних подій 11 вересня, стало зрозуміло що НАТО повинно додати до переліку загроз нові – (тероризм, ЗМУ) та переглянути і адаптувати свої можливості до нових загроз.

Одним з найважливіших рішень було рішення створити Сили Реагування НАТО, спрощення військової командної структури НАТО, включаючи створення Об’єднаного командування з трансформації, Празькі зобов’язання, та пристосування військової концепції до захисту від тероризму, і це лише кілька з усіх прийнятих рішень.

Але насправді відрізняла цей саміт від усіх інших загальна реалізація того, що не тільки НАТО, але і країни-члени потребують всебічної трансформації для того, щоб впоратися з викликами 21 століття.

Червневий саміт 2004 року в Стамбулі, довів, що НАТО продовжує впроваджувати свої ініціативи та готова вирішувати проблеми і реагувати на загрози: реагує на нові загрози безпеці та виклики шляхом розширення діяльності та збільшення кількості військових операцій, за допомогою інтенсифікації співробітництва та партнерства, а також за допомогою розвитку трансформації військових можливостей Альянсу.

У листопаді 2006 року Ризький саміт спочатку планувався як «самміт з трансформації». Деякі аналітики доводять, що результат прогресу у питанні трансформації, що обговорювався на самміті у Ризі був не таким як очікувалося. Головним чином через те що, негайне вирішення питання щодо місії у Афганістані стало головним пріоритетом для НАТО. На Ризькому самміті було оголошено про повну оперативну готовність Сил швидкого реагування НАТО, та були визначені деякі нові шляхи розвитку військових спроможностей Альянсу. На самміті були визначені напрямки подальших угод щодо безпеки на Балканах, Албанії, Хорватії та Македонії.

Лідери НАТО на саміті у Страсбурзі та Келі у квітні прийняли Декларацію безпеки Альянсу, підтверджуючи базові позиції, принципи та цілі Альянсу. Вони також започаткували процес розробки нової Стратегічної концепції, документ що буде визначати роль НАТО на довгострокову перспективу, у новому середовищі безпеки в 21 столітті. Наприкінці зустрічі голови держав привітали Албанію та Хорватію з членством у Альянсі, підтвердили зобов’язання НАТО щодо продовження діалогу та співробітництва з країнами партнерами та можливість приєднання до НАТО, з метою посилення безпеки у всьому Євроатлантичному регіоні. Також голови держав привітали Францію з її рішенням у повному обсязі брати участь у структурі НАТО.

Голови держав та урядів країн-членів Альянсу зустрінуться на наступному самміті у Португалії, щоб погодити оновлену Стратегічну концепцію НАТО.

Як і на початку, з самого дня свого заснування, НАТО продовжує захищати свої головні цінності та принципи, продовжує свою успішну діяльність як і підчас Холодної війни, але сьогодні Альянс зробив великий крок уперед та перетворився із статичного Альянсу у динамічного учасника змін та трансформації.


Література по темі

  • Віттманн Клаус, «Обличчям до нової Стратегічної концепції НАТО» стаття доступна на вебсайті - ссылка скрыта

Лекція 7: Досвід членства в НАТО


Дата: четвер, 11 лютого 2010 року


Модератор: Доктор Ендрю МОНАГАН (Великобританія)


Лектори: пан Іоан ПАСКУ (Міністр у відставці/Румунія)

г-л/л-т (у відставці) Золтан Щенес, доктор наук (Угорщина)

п-к Нівен КРАНЖЕЦ (МО/Хорватія)


Метод: Презентації 60 хвилин

Обговорення 45 хвилин

Семінарське заняття в Комітеті 60 хвилин


Цілі:

  • Обговорити досвід членства в НАТО країн, які приєдналися до Альянсу протягом останніх трьох періодів розширення: 1999, 2004 та 2009 рр.;



  • Проаналізувати основні політичні та військові виклики перед цими країнами як перед країнами-партнерами, перед країнами-кандидатами на вступ і країнами-членами Альянсу, обговорити принципи стратегій, що розробляються з метою подолання цих викликів;



  • Визначити основні уроки, досвід яких можна застосувати до сучасних країн-партнерів та кандидатів до членства, запропонувати плани дій.


Вступ:


Під час Мадридського саміту 1997 року три країни з колишнього Варшавського Договору Польща, Угорщина та Чеська Республіка були запрошені до початку переговорів щодо членства в НАТО, які завершилися приєднанням до Альянсу у березні 1999 року. Процес, через який ці три країни були відібрані з групи країн-кандидатів, свого часу був підданий суворій критиці і означений деякими особами як “суперництво кращих”. Це стало також до певної міри причиною того, що на Вашингтонському саміті у березні 1999 року було започатковано більш формалізований процес надання допомоги країнам у їх підготовці до вступу: план дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

ПДЧ – це програма, що складається з консультацій та практичної допомоги, пристосованих до індивідуальних потреб країн-кандидатів. У рамках ПДЧ країни-кандидати погоджують річну програму роботи у галузях, які належать не лише до військової сфери, але також включають політичні, економічні, фінансові та правові аспекти. Після цього країнам-членам надається оцінка їхнього прогресу в імплементації цих планів, а також політичні та технічні поради й підтримка. Сім країн, які приєднались до НАТО у березні 2004 року (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія) скористалися таким чином перевагами 5-річного процесу реформ в рамках ПДЧ.

У обох випадках, після розширень у 1999 та 2004 роках, країни, які щойно приєднались, що, можливо, з нетерпінням очікували на перепочинок, опинилися у шоковому стані. Через дванадцять днів після приєднання Польщі, Угорщини та Чеської Республіки НАТО розпочала свою військову (повітряну) кампанію в Косово. Щойно висохло чорнило на протоколах щодо другого етапу розширення, як Альянс опинився у суттєвій кризі, яка виникла у зв’язку з розбіжностями довкола Іраку. Це було частково пов’язано з дратівливими дебатами щодо майбутнього призначення та стратегічної спрямованості Альянсу - дебатами, у яких нові члени мали негайно брати участь.

Для усіх нових десяти членів зрозуміло, що їхня початкова мета щодо членства в НАТО не мала нічого спільного з бажанням брати участь у операціях з підтримання миру поза межами країн-членів Альянсу. Їхня стурбованість була більш пов’язана з відновленням справедливого миру в Європі, і таким чином з корегуванням історичної несправедливості, з можливими загрозами з боку Росії, і до певної міри з внутрішньою безпекою та стабільністю. НАТО розглядалась як прямий гарант безпеки і як додатковий гарант стабільності. Багато цих країн хотіли бути складовою НАТО, залишаючись при цьому у більшій або меншій мірі такими, якими вони були до приєднання. І якщо керівництво вважало таким чином, стає більш очевидним, що це було домінуючою суспільною думкою населення в цих країнах. Ідея щодо спрямування мізерних національних ресурсів на покращення життя великої кількості віддалених народів звучала фальшиво у країнах, де середній прибуток населення був значно нижчим, ніж 50% в середньому по ЄС.

Незважаючи на цю природну тенденцію, нові члени НАТО опинились серед більш вольових та активних контрибуторів операцій Альянсу: частково, щоб проявити себе як надійних союзників, частково через розуміння, що вони повинні багато набути від натовського підходу у питаннях безпеки “один за всіх, усі за одного”, і частково, зважаючи на стратегічні розрахунки, які змушують їх триматися політики США. Багато лідерів з цих країн також на власний розсуд сприйняли останні історичні події щодо інспірування показових акцій зі стримання диктаторів на догоду інтересів Заходу.

Потреба робити внесок у сучасні, високотехнологічні, експедиційні операції також примусила нових членів до проведення військової реформи та трансформації, з труднощами яких вони стикаються до цього часу. Необхідність підтримувати наявні сили в готовності до операцій у ході впровадження фундаментальних реформ наклала особливе навантаження на ресурси. Три країни, які приєднались у 1999 році зустрілися ймовірно з особливими проблемами, з якими вони не стикалися впродовж процесу ПДЧ; і у деяких випадках реформи, які вони здійснили до членства, і особливо ступінь зменшення витрат на оборонні потреби, не відповідали сподіванням Альянсу. Спротив реформам, зокрема з боку певних груп військового істеблішменту, також уповільнив просування змін. Коментуючи процес вступу до НАТО, один угорський оглядач висловив думку, що нові члени повинні швидко реструктуризувати їхню військову організацію, оскільки “якщо ви робите це повільно, це стане ще важче з часом та і страждання не зникнуть”.

Для усіх країн труднощі адаптації були значними. Деякі країни, звичайно, були змушені розвивати свій військову інфраструктуру повністю з нуля. Наприклад, Словенія, з території якої югославська армія у 1991 році вилучила все озброєння. Перед іншими країнами постало завдання трансформації великих, статичних, але погано оснащених територіальних збройних сил у менші, модернізовані та мобільні сили. Велике скорочення особового складу стало особливою проблемою зі значними соціальними та політичними наслідками. Наприклад у Болгарії протягом трьох років з 2000 по 2003 роки чисельність армії була скорочена зі 120 тис. до 53 тис. осіб (за чим послідувало наступне скорочення). Бойові можливості більшості нових членів залишаються досить скромними, що змусило їх зосередитися на розвитку так званої “сегментної можливості”, що означає малі за чисельністю, але добре підготовлені та оснащені бойові групи, укомплектовані професіоналами. Латвія, наприклад, переважно зосередилась на своїх наявних можливостях щодо проведення робіт з розмінування (як на суші, так і на морі), медичного забезпечення, морських підводних плавців та сил спеціального призначення. Потенційно, такі підрозділи, основані на “базових наявних можливостях”, які можуть бути за короткий термін оснащені, можуть стати диспропорціональним внеском в операції Альянсу. (Потрібно при цьому однак зазначити, що координація розвитку цих можливостей всередині Альянсу здійснювалась не завжди добре).

Було мало сумнівів, чи продемонстрували нові члени відповідність ідеалам та цінностям НАТО та їх бажання здійснювати ефективні й практичні внески в операції Альянсу. Вони безумовно відповідали визначеним критеріям стосовно того, що нові члени мають бути контрибуторами в загальну безпекову структуру НАТО, а не імпортерами нестабільності.


Рекомендована література:


ВАЛАСЕК, Томас, “Reality Check”, in NATO Review, Spring 2006. Дану статтю можна прочитати українською мовою на сайті ссылка скрыта

Лекція 8: Відносини Росія – НАТО


Дата: 11 лютого 2009 року, четвер


Лектори: Д-р Андрю МОНАГАН (Великобританія)

Метод: Лекція 60 хвилин

Обговорення 30 хвилин


Цілі:

  • Дати загальний огляд останніх досягнень у відносинах Росія-НАТО;



  • Дати оцінку сучасному стану таких відносин та перспективам майбутнього їх розвитку, включаючи можливі сфери співпраці та розходження поглядів, розглянути питання обговорення щодо розширення НАТО;



  • Розглянути важливість та необхідність відносин Росія-НАТО в питаннях політики та безпеки в межах Альянсу та в межах Росії.


Вступ:


Коли у 1997 році НАТО і Росія підписали Основоположний Акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку, вони посприяли побудові стабільного, безпечного та неподільного континенту на основі партнерства та взаємних інтересів. Деякі коментатори з політичних питань прирівнюють цей документ до Віденського Договору, Версальського Договору та Ялтинського і Потсдамського Договорів, оскільки на їх думку він в такій же мірі забезпечує майбутнє Європи. Після подій 11 вересня 2001 року ідеали Основоположного Акту отримали нове спрямування. Дійсно, після цих подій у відносинах Росія-НАТО відбулися значні зміни. Деякі спостерігачі згадували про переосмислення відносин Росія-НАТО і навіть про можливість вступу Росії до НАТО у недалекому майбутньому. В цей історичний період в геополітиці не можна нічого виключати. Але також важливо згадати ті події, що призвели до підписання Основоположного Акту.

Після закінчення Холодної війни НАТО стало розглядати розвиток конструктивних відносин із Росією як ключовий елемент стабільності та безпеки в Європі. Стосунки НАТО - Росія почалися у 1991 році в рамках роботи Ради Північноатлантичного Співробітництва (NACC). Після ряду непорозумінь та складнощів, 22 червня 1994 року, Росія приєдналася до програми Партнерство заради миру з метою підтримання «широкого посиленого діалогу та співпраці» в ряді сфер, включаючи зустрічі на рівні міністрів, послів та експертів, а також з метою обміну інформацією та проведення консультацій з питань взаємної зацікавленості.

Співпраця між НАТО та Росією у впровадженні військових аспектів Мирної Угоди 1995 року по Боснії та Герцеговині, додала нового поштовху для розвитку партнерства у галузі безпеки. Участь російських збройних підрозділів в операціях під егідою НАТО відображає політичну відповідальність обох сторін, а також те, що НАТО і Росія можуть співпрацювати.

Форумом для регулярного обміну інформацією та політичних консультацій стала Спільна Постійна Рада (JPC). Межі її повноважень викладено у Розділі ІІ Основоположного Акту. Два рази на рік Спільна Постійна Рада проводила зустрічі на міністерському рівні, як на рівні міністрів закордонних справ так і на рівні міністрів оборони. Зустрічі на рівні Послів проводилися щонайменше раз на місяць. Більш тісне військове співробітництво можна забезпечити шляхом проведення регулярних зустрічей на рівні Начальників штабів та військових представників.

Виникнення кризової ситуації у Косово ускладнило процес співпраці, що на початку конструктивно розвивалася. Так 24 березня 1999 року Росія тимчасово припинила свою участь у Спільній Постійній Раді (як і у Програмі ПЗМ) у відповідь на військово-повітряну кампанію НАТО. Після закінчення кампанії у Косово Росія повернулася до складу Спільної Постійної Ради, але декілька місяців дуже обмежено підходила до тем, пов’язаних із Косовським питанням. Не дивлячись на це, Росія погодилася надати значну кількість своїх підрозділів до складу Сил Косово під егідою НАТО згідно резолюції ООН 1244.

Після спаду рівня взаємовідносин у 1999 році, їх відновленню сприяв візит до Москви Генерального Секретаря НАТО Лорда Робертсона у лютому 2000 році. Пожвавленню відносин також сприяло відкриття у лютому 2001 року в Москві Офісу інформації НАТО, а також початок консультацій про створення Військової місії зв’язку НАТО у Москві.

Після подій 11 вересня 2001 року співпраця знову отримала значний поштовх. Спільна Постійна Рада НАТО - Росія організувала зустріч на рівні міністрів оборони 18 грудня 2001 року у Брюсселі. З цього приводу міністри домовились надати нового імпульсу та змісту партнерству між Росією та країнами НАТО з метою створення нової ради, в рамках якої Росія та країни-члени Альянсу визначатимуть та розглядатимуть можливості спільних дій у форматі «20». Найважливіше те, що міністри заявили про свою готовність прикладати спільні зусилля у боротьбі з тероризмом після терористичних нападів на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року та інших нападів, а також належним чином координувати використання оборонних, військових та цивільних інструментів боротьби. Вони взяли на себе зобов’язання поглиблювати співробітництво у сферах спільної зацікавленості та виступати на захист перед новими ризиками та загрозами безпеці. Міністри погодилися провести конференцію НАТО - Росія у лютому 2002 року з питання ролі військової складової у боротьбі з тероризмом (вона пройшла в Оборонному Коледжі НАТО в Римі 4 лютого). Вони також визнали важливість оборонної реформи як ключового інструменту забезпечення необхідного рівня військових можливостей.

На авіабазі м. Пратіка ді Маре біля м. Риму 28 травня 2002 року голови країн та урядів держав НАТО та Російська Федерація «започаткували нову еру у відносинах НАТО - Росія». Вони підписали Римську декларацію «Відносини Росія-НАТО – новий рівень якості», що формально створювало Раду НАТО - Росія (NRC). Новий форум «представлятиме собою нову структуру та місце для поглиблення відносин НАТО - Росія». Як голова такого форуму, Генеральний Секретар НАТО Лорд Робертсон наголосив “… існуватимуть великі сподівання. Сподівання на те, що цей форум не стане ще одним блискучим протокольним заходом, а стане реальним проривом. Сподівання, що Рада Росія-НАТО буде не лише говорити, а діяти, не тільки аналізуватиме, а даватиме настанови, не тільки проводитиме розгляд, але й застосовуватиме вирішальні заходи. Наше основне зобов’язання – забезпечувати, щоб ці сподівання не були зруйновані. А якщо для цього нам необхідно мати щось, що постійно нагадуватиме нам про причини нашого зобов’язання, то у мене є на це одна відповідь. Там, зовні є спільний ворог”.

На Ризькому самміті Альянс надіслав сигнал готовності до посилення і поглиблення співпраці із Радою Росія-НАТО шляхом посилення ефективності структур. Однак, в Декларації саміту досить реалістично наголошується, що “програма співробітництва, визначена Римською декларацією у травні 2002 року, ще не набрала свого потенціалу у повній мірі.” Правдивість такого наголошення підтвердили досягнення 2001 року. Однак, зустріч на рівні міністрів оборони у Раді НАТО - Росія у червні 2007 року підтвердила, що «Партнерство Росія-НАТО залишається стратегічним елементом у сфері посилення безпеки євроатлантичного регіону». Далі наголошувалося, що «ми закликаємо Росію працювати з нами в дусі співпраці у сфері посилення нашого партнерства та потенціалу».

На початку серпня минулого року грузинські військові атакували сепаратистський анклав Південної Осетії. Днем пізніше російські підрозділи увійшли на територію анклаву, змусили відступити грузинські війська та розпочали ряд різноманітних операцій на території Грузії. 12 серпня було досягнуто згоди припинення вогню. 19 серпня Північноатлантична Рада провела спеціальну міністерську сесію та висловила своє велике занепокоєння ситуацією у Грузії, а також обговорила можливі ускладнення для стабільності та безпеки євроатлантичного регіону.

На самміті у квітні голови держав та урядів країн НАТО ще раз підтвердили свої зобов’язання щодо партнерства НАТО - Росія як стратегічного елемента посилення безпеки північноатлантичного регіону. Вони заявили, що не дивлячись на існуючі непорозуміння, Росія залишається особливо важливою для НАТО як партнер та сусід, і що НАТО та Росія розділяють спільні інтереси у сфері безпеки, такі як стабілізація ситуації в Афганістані, контроль над торгівлею озброєнням, процес роззброєння та нерозповсюдження зброї масового ураження. Вони також домовились, що НАТО продовжуватиме визнавати Раду НАТО - Росія форумом політичного усестороннього діалогу, форумом, де можна обговорювати, погоджуватися і не погоджуватися, з метою вирішення проблем та поглиблення практичної співпраці.


Рекомендована література:

  • Андерс Ф. Расмуссен, “НАТО і Росія: новий початок”, Промова Генерального Секретаря НАТО в Фонді Карнегі, Брюссель, 18 вересня 2009 року.

    Дана стаття розміщена українською мовою на сторінці: int/cps/en/natolive/opinions_57640.php

Лекція 9: Відносини Україна-НАТО


Дата: 12 лютого 2009 року, п’ятниця


Лектори: Доктор Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ (Україна)

Пані Наталія НЕМИЛІВСЬКА, (Канада)


Метод: Лекція 60 хвилин

Обговорення 30 хвилин


Мета:

  • Загальний огляд останніх досягнень у сфері відносин Україна-НАТО;



  • Визначити ключові сфери співпраці між Україною та НАТО, а також основні практичні вигоди такого співробітництва;



  • Дати оцінку сучасному стану таких відносин та перспективам майбутнього їх розвитку, включаючи можливі сфери співпраці та розходження поглядів, окремо розглянути обговорення щодо майбутнього приєднання України до НАТО;



  • Розглянути важливість та необхідність відносин Україна-НАТО в рамках досягнень у сферах політики та безпеки як в межах Альянсу, так і в межах України.


Вступ:


Стосунки між НАТО та Україною почали розвиватися у 1991 році, відразу після отримання незалежності. Країна відразу приєдналась до Ради Північноатлантичного Співробітництва. Декілька років потому у 1994 році Україна стала першою з країн СНД, яка стала членом програми „Партнерство заради миру. Подальший розвиток відносин із країнами Заходу прискорився завдяки підписанню Україною Договору про нерозповсюдження ядерного озброєння у лютому 1994 року, а також подальшій ліквідації до 1996 року стратегічних ядерних боєголовок, які Україна отримала у спадок після розпаду Радянського Союзу.

У 1997 році у Мадриді відбулося офіційне підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка визначила нову формальну базу відносин Україна-НАТО. Згідно з Хартією створювалася Комісія Україна-НАТО, яка стала органом прийняття рішень та яка відповідала за розвиток відносин та спрямування процесу співпраці. Було визначено сфери співпраці та обговорення між Україною та НАТО. Вони включали в себе оборонне реформування, підтримання миру, сферу озброєнь, економічні питання, планування процесу подолання наслідків надзвичайних ситуацій, сфери науки та питання оточуючого середовища.

У травні 2002 року Президент Леонід Кучма оголосив ціллю України майбутній вступ країни до НАТО. Було здійснено кроки у напрямку поглиблення стосунків Україна-НАТО шляхом прийняття Плану дій Україна-НАТО на Празькому самміті у листопаді 2002 року. План дій визначає специфічні цілі та пріоритети на шляху повної інтеграції до євроатлантичних систем безпеки. (Таким чином даний план майже відповідав рівню Плану дій щодо членства в НАТО). План дій було прийнято в період напружених відносин між Україною і НАТО, які стали такими через передачу Україною систем повітряної оборони Іраку. План передбачав двосторонні зобов’язання з метою розвитку міцних взаємовідносин не дивлячись на певні негаразди у деяких сферах.

План дій окреслив специфічні цілі та досягнення, що стосуються політичних, економічних, інформаційних, оборонних, правових питань та питань безпеки. Основним пріоритетом у стосунках Україна-НАТО є надання допомоги у здійсненні трансформації своїх надлишкових збройних сил, що комплектуються за призовом, у меншу за чисельністю, професійну та більш мобільну армію. Однак, основну відповідальність за реалізацію плану несе сама Україна, від якої вимагається докласти максимум зусиль для досягнення подальшого прогресу у галузі реформ для укріплення демократії, верховенства права, забезпечення прав людини та розвитку ринкової економіки. Результати, яких досягла Україна оцінюються Комісією Україна-НАТО.

«Помаранчева Революція» 2004 року суттєво змінила політичну ситуацію в Україні, а також характер її відносин із НАТО та іншими гравцями міжнародної арени. Вже через місяць після своєї інаугурації Президент Віктор Ющенко взяв участь у Саміті в Брюсселі, на якому усі лідери країн НАТО погодилися переглянути та посилити співпрацю з Україною. У квітні 2005 року у Вільнюсі між НАТО і Україною було розпочато Інтенсифікований Діалог щодо прагнення України вступити в НАТО. У червні 2005 року Уряд України представив документ, згідно якого визначалися рамки обговорень експертами ряду сфер, в яких необхідно досягти прогресу для того, щоб прагнення України наблизилися до реальності. Також було започатковано визначення короткострокових заходів, які давали змогу зосередитися на практичній співпраці на підтримку необхідних важливих цілей реформування; наприклад, що стосується посилення демократичних інститутів та посилення реформування сектору безпеки та оборони. Такі ініціативи започатковувалися задля покращення співпраці у рамках Плану дій Україна-НАТО.

Україна продовжує активно брати участь у Програмі НАТО «ПЗМ», включаючи такі сфери як військові навчання, мовні курси та інші навчальні тренування з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій. Навчання в рамках програми «ПЗМ» проводилися з метою перевірити як діють процедури по ліквідації наслідків стихійного лиха, що можливі в Україні, наприклад такого як повінь. Участь України у Процесі планування і оцінки у рамках Програми «ПЗМ» допомогло їй досягти успіху у досягненні цілей на шляху формування силових структур та дозволяло покращити взаємосумісність із силами НАТО. Україна бере активну участь у миротворчих операціях, вона направила значну кількість своїх військовослужбовців для участі в операціях та місіях НАТО, включаючи Сили стабілізації (SFOR) у Боснії та Герцеговині, Сили в Косові (KFOR) у Косово та Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF) в Афганістані. Україна також брала участь в місіях під мандатом ООН у Лівані, Ліберії та С’єрра-Лєоне, а також направляла спостерігачів та штабних офіцерів до місії ОБСЄ в Грузії. У складі багатонаціональних сил під командуванням Польщі в Іраку проходили службу 1600 українських військовиків. Україна також надавала повітряний коридор для переправлення військ до складу Міжнародних сил сприяння безпеці та коаліційних сил на територію Афганістану.

Протягом останніх трьох років політична ситуація в Україні дуже часто і різко змінювалася. Це відображалося і на політичному курсі країни щодо вступу в НАТО, що також постійно змінювався. Сигналом важливих змін стало направлення Президентом Ющенко та Прем’єр-міністром Тимошенко, яка отримала перемогу на Парламентських виборах у вересні 2007 року, листа Генеральному Секретарю НАТО щодо отримання Плану дій щодо членства в НАТО 16 січня 2008 року. Попередній Прем’єр-міністр Віктор Янукович заявляв, що Україна ще не готова для такого кроку а що питання членства необхідно винести на всенародний референдум. Зрозуміло, що на сьогоднішній день населення України негативно ставиться до вступу країни в НАТО, так публічні протести у Криму призвели до скасування спланованих навчань Україна-НАТО у 2006 році. В цей же час Росія не приховує свого негативного ставлення до кроків інтеграції в Альянс України. Це в свою чергу означає, що Україна має діяти дуже обережно у стосунках із своїм могутнім сусідом, від якого вона залежить в енергетичних ресурсах.

Ці внутрішні протиріччя та зовнішній вплив і призвели до стриманості деяких країн-членів НАТО у питанні надання Україні Плану дій щодо членства на даному етапі. Саме це спостерігалося на Бухарестському Самміті, коли Україна (як і Грузія) натомість ПДЧ отримала запевнення в тому, що вона вступить в Альянс, але на деякому невизначеному етапі. В той час як країни-члени НАТО чітко дали зрозуміти Росії, що вона не має жодного права накладати вето на намагання отримати ПДЧ цими країнами, Російсько-грузинська війна влітку не наблизила країни до здійснення мети.


Рекомендована література:


Павел Кордубан, Україна продовжує стукати в двері Заходу, але озирається на Росію, Публікація «Eurasia Daily Monitor», Том 5, випуск 235, 10 грудня 2008 року.

Дана стаття розміщена на сайті: ссылка скрыта

Порядок денний Військового Комітету НАТО – Майбутні досягнення та виклики

Дата: П’ятниця, 12 лютого 2010


Лектор: Контр-адмірал Джампаоло ДІ ПАОЛА


Метод: Офіційний виступ 30 хвилин

Обговорення 30 хвилин


Мета:

  • Обговорення військових аспектів процесів адаптації Альянсу, детальний розгляд досягнень Страсбург - Кельського Саміту, порядок денний наступного Саміту у Лісабоні;



  • Обговорення основних сучасних викликів у військовій сфері, що стоять перед Альянсом, включаючи питання поточних операцій та військової трансформації;



  • Розглянути вплив військових аспектів політичного розвитку Альянсу, зупиняючись на обговоренні нової Стратегічної Концепції.


Вступ:


Військовий Комітет є найвищим військовим органом влади в НАТО, що надає поради військового характеру цивільним органам влади з питань прийняття рішень, таким як Північноатлантична Рада, Комітет Оборонного Планування та Група ядерного планування. Голова Військового комітету НАТО керує повсякденними справами Комітету, найвищого військового органу влади, та виступає від його імені.

Основна роль Комітету – забезпечувати управління та надавати поради з питань військової політики та стратегії. Він відповідає за надання рекомендацій політичним керівним органам НАТО щодо необхідних заходів по захисту території Альянсу, а також за виконання рішень стосовно операцій та місій НАТО. До Військового Комітету НАТО звертаються за порадами як правило до прийняття остаточного рішення Північноатлантичною Радою – основного органу прийняття рішень в НАТО – чи Комітетом оборонного планування військової діяльності чи операцій НАТО. Таким чином він є суттєвою з’єднуючою ланкою між процесом прийняття політичних рішень та військовою структурою НАТО, а також є складовою частиною процесу прийняття рішень в Альянсі.

Військовий Комітет також відіграє ключову роль у розвитку військової політики та доктрини НАТО в рамках обговорень в Раді, Комітеті оборонного планування, Групі ядерного планування та інших вищих органах. Він відповідає за забезпечення військового керівництва над двома Стратегічними Командувачами НАТО – Верховним головнокомандувачем об’єднаних збройних сил НАТО з питань трансформації та Верховним головнокомандуючим збройних сил НАТО з операцій.

У цьому контексті, Комітет допомагає в розробці загальних стратегічних концепцій для Альянсу та готує щорічне довготривале оцінювання сил та можливостей тих країн та територій, які представляють собою загрозу інтересам НАТО.

У період кризи, напружених ситуацій чи війн, а також по відношенню до військових операцій, які проводить Альянс, таких як його роль у Боснії та Герцеговині, Косово та Афганістані, функцією Комітету є надавати поради Північноатлантичній Раді чи Комітету оборонного планування щодо військової ситуації та шляхів її ускладнення, а також давати рекомендації щодо застосування військової сили, виконання плану на випадок виникнення надзвичайних ситуацій та розвиток відповідних правил вступу в бій.

Він також відповідає за ефективну діяльність органів, що підпорядковуються Військовому Комітету.


Рекомендована література:


Андерс Ф. РАСМУССЕН, “Перша Прес-конференція НАТО”, 3 серпня 2009 року. Дана стаття розміщена на сайті ссылка скрыта