Література першої половини ХХ століття
| Вид материала | Документы |
- «корифеїв», 144.97kb.
- 1: Література на межі ХІХ хх ст.: основні тенденції та напрямки розвитку літератури, 241.57kb.
- Календарний план уроків зарубіжної літератури, 114.81kb.
- Першої половини ХХ століття, 4228.6kb.
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Булгаков прозаїк, драматург, журналіст, есеїст, критик, 57.76kb.
- Тренувальні контрольні завдання для слухачів всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослідницьких, 186.92kb.
- Електронні бібліотеки світової класичної та сучасної літератури, 81.89kb.
- Зарубіжна література, 24.18kb.
- Література перших десятиріч ХІХ століття, 5511.18kb.
__________________________________________________
Російський символізм, його школи і естетичні пошуки .
Символізм (грецьк. symbolon – умовний знак, прикмета) — літературний напрям, що утворився у 80-х роках у Франції, звідки поширився на інші країни Європи. Перші паростки російського символізму з’явилися на початку 90-х років ХІХ ст. Одним з перших теоретичне обгрунтування новому літературному напрямку надав відомий російський поет і прозаїк Дмитро Мережковський, який в праці “Про причини занепаду і про нові течеї сучасної російської літератури”(1893) різко відкидав як занадто матеріальну естетику реалізму і закликав росівйських поетів звернутися до досвіду новітніх західноєвропейських митців. В своїй статті Мережковський проголосив і три основні гасла російського символізму: символізацію (як широке насичення поещії символами), світобачення в дусі вишуканого імпресіонізму, містичний зміст. Поетів, які належали до кола символістів, у відповідності до часу їх вступу в літературу, прийнято ділити на дві групи.
До старших символістів, що вступили в літературу в 90-ті роки ХІХ ст., належать Д.Мережковський, З.Гіппіус, В.Брюсов, М.Мінський, К.Бальмонт, Ф.Сологуб, які переважно орієнтувались на здобутки сучасного їм європейського символізму. Вони були космополітами, вважаючи, що витоки світового символізму знаходяться в глибині часів, ще у філософській системі Платона, а тому символізм, на їхню думку, - не літературна школа, а універсальна невичерпана система світорозуміння.
До молодших символістів, поетичні дебюти яких відбулися на початку ХХ ст., відносились О.Блок, В.Соловйов, Вяч. Іванов, А.Бєлий. На відміну від своїх попередників, не відкидаючи творчі надбання сучасного їм європейського символізму, вони водночас намагалися сполучити їх із кращими традиціями російської поезії “золотої доби”. Віршам російських символістів притаманні витончена музикальність, що знаходиться свій вираз в підкреслено пісенному ритмі віршів, в акцентованій ліричності, емоційності, перевазі складних символічних образів над образами фізично-предметними. Їх вірші побудовані на постійному протиставленні раціонального і інтуїтивного, підсвідомого, на важковловимих асоціаціях між зовні не зв’язаними предметами, на співставленні образів людського і природного світів, на таких філософських узагальненнях, які через символіку природних стихій намагаються розкрити глибинну суть тих природних процесів і суспільних законів, що пояснюють розвиток усього суспільства і окремо взятої людини. Специфічною рисою саме російського символізму є й його прагнення до надання символічним образам міфологічного або містичного змісту, який часто до того ж поєднувався і з автобіографічними мотивами.
Символізм мав величезне значення для розвитку російської поезії “срібної доби”, оскільки хронологічно був першим напрямком російського модернізму, який протиставив себе ралізму і заклав традиції для подальшого розвитку модерністської літератури в Росії. Впливи та відголоски поетичних прийомів символізму містяться практично в усіх подальших модерністських напрямках російської поезії: в акмеїзмі, футуризмі, імажинізмі та ін., а саму цю генетичну спорідненість в сучасній науці навіть прийнято позначати окремим терміном “постсимволізм”.
“Його ідея – настільки величезна, що наперед можна сказати – не витримає він її тягара, як не витримають й тисячі інших письменників, згорить, але нам у спадок велику думу залишить»(О.Блок). Дмитро Сергійович Мережковський (1866-1941) одним з перших в російській літературі у праці “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури”(1893) теоретично обгрунтував символізм. В літературу він увійшов як визначний письменник, літературний критик, релігійний мислитель.
Як поет Мережковський заявив про себе з середини 80-х років ХІХ ст. віршовими збірками «Вірші”(1888), “Символи”(1892), “Нові вірші”(1896). Наскрізна тема його віршів – це тема відношення людини до Бога, крізь яку він розглядає й коло інших проблем, таких як історія і культура, філософія релігії і особливості християнської містики, поет і суспільство тощо. Головне місце в творчому спадку Мережковського посідає не поезія, а проза. Він відомий як автор численних прозових творів на історично-філософську та культурологічну тематику: “Народження богів”, “Мессія”(1928), “Таємниця трьох”(1925), “Таємниця Заходу: Атлантида-Європа”(1930), “Ісус Невідомий”(1932), “Наполеон”(1929), “Данте”(1939), з числа яких найбільш відомою є романна трилогія “Христос і Антихрист”(1886-1905). В трилогії Мережковський звертається до релігійно-філософської інтерпретації подій російської та європейської історії. Ідейний задум трилогії полягає у тому, щоб інтерпретувати людську історію як віковічну боротьбу християнства і язичництва, “релігії духу” і “релігії плоті”. Одна з постійних тем Мережковського – це тема Росії, що, на його думку, повинна відіграти особливу роль в історії людства, яке вона або врятує, або ж призведе до загальної катастрофи, апокаліпсиса. Ознаки останнього Мережковський вбачав в російській революції, яка метафорично асоціювалася для нього з образом “прийдешнього хама”. Останок життя письменник провів у Франції, не сприйнявши ані ідей російських комуністів, ані (пізніше) німецьких фашистів.
“ Рівних Бальмонту в мистецтві вірша в російській літературі не було”(В.Брюсов). Костянтин Бальмонт (1867-1942) – один з найбільш вишуканих російських поетів-символістів, автор 35 віршових збірок, численних прозових творів, літературно-критичних праць, перекладів з англійської, французької, іспанської, чеської, індійської, польської, вірменської, грузинської поезії.
Перші віршові спроби Бальмонта припадають на кінець 80-х – початок 90-х років ХІХ ст. Рання лірика Бальмонта не позбавлена громадянських мотивів, які, водночас, отримують у поета символістсько-романтичне забарвлення: несприйняття світу, меланхолія, думки про смерть. Основні риси його поезії 90-х років – загострений суб’єктивізм, культ миттєвості, естетство. Підвищену, навіть у порівнянні з іншими поетами-символістами, увагу Бальмонт приділяє звучанню і меодиці вірша. Його поезії надзвичайно мелодійні, багаті на алітерації, вишукані рими, незвичайні розміри. Однією з відмінних ознак поезії Бальмонта є також її спрямованість на фіксацію найменших нюансів любовного почуття та настрою природи. Свої кращі поетичні збірки Бальмонт написав на початку 900-х років – “Палаючі будинки”(1900), “Будемо, як сонце”(1903), “Тільки кохання”(1903). Найбільш популярною і свого роду програмною вважається збірка Бальмонта “Будемо, як сонце”, в якій найповніше відбилась його оригінальна поетична філософія, що, за словами критиків, полягає у “спробі побудувати космогонічну картину світу, в центрі якої знаходиться верховне божество – Сонце. Немовби уподоблюючи себе первісній людині, Бальмонт складає гімни стихійним силам, зіркам, місяцю і т.д. Головною з життєвих стихій для Бальмонта є Вогонь. Космогонія Бальмонта визначає і нову характеристику його героя; стан “сучасної душі”,за Бальмонтом, - це горіння, пожежа почуттів, любовний екстаз. Поет прославляє бажання, пристрасть, “безумство ненаситної душі”; спустошеній цивілізації “залізного віку” поет прагне протиставити первозданно цілісне, досконале і прекрасне “сонячне” начало”. Подальші поетичні збірки Бальмонта вже не користувались таким успіхом; в післяреволюційний період, пов’язаний із роками еміграції, творчість Бальмонта була майже нікому не відомою.
“ Президент серед поетів”, за словами І.Сєвєряніна, Валерій Брюсов (1873-1924) відомий як поет, прозаїк, драматург і критик, автор понад 80-ти книг, один з лідерів старшого покоління російських символістів.
Вперше Брюсов заявив про себе в середині 90-х років ХІХ ст., випустивши три збірки віршів під назвою “Російські символісти”, що вбирали до себе “маніфести” нової літературної школи. Ці збірки були покликані привернути увагу читача до символізму і епатували публіку незвичайними, як на той час, темами та художніми формами. Відхід від декадентського епатажу ознаменувала поетична збірка Брюсова “Третя сторожа”(1900), яка водночас відкрила магістральну лінію творчості поета, пов’язану із орієнтацією на інтелектуальну поезію, в основі якої поглиблений інтерес автора до історії людства а також різночасових пластів його культурної пам’яті, кращі здобутки якої поет намагався відтворити і поєднати з сучасністю. Наскрізні теми поезії Брюсова – тема історії, тема сучасного міста, тема кохання, духовні та наукові досягнення людської думки. В подальші роки, співпрацюючи з радянською владою, Брюсов проводив велику наукову та культурно-організаційну роботу, активно сприяв розвитку мистецького життя Росії в післяреволюційний період.
Андрій Бєлий ( псевдонім Бориса Миколайовича Бугаєва,1880-1934) належав, за його власними словами, до “дітей зламу століть”, покоління, яке увійшло в життя і у поезію з надією на майбутнє, з вірою у можливість перевлаштувати світ за законами “істини, добра і краси”. Бєлий - один з найбільш яскравих і оригінальних російських письменників-символістів, що користувався репутацією невтомного експериментатора і першовідкривача нових шляхів розвитку словесного мистецтва
В своїй поезії, як і в прозі, Бєлий досліджував новітні естетичні та формальні можливості словесного мистецтва. З 1904 р. Бєлий дебютує й як поет збіркою “Золото в блакиті”. В 1909 р. з’являються його збірки “Попіл” і “Урна”, а після революції збірки “Королівна і лицарі”(1919), “Зірка”(1922), “Після розлучення”(1922), “Вірші про Росію”(1922), поеми “Христос воскрес”(1918), “Перше побачення”(1921). Поезії Бєлого притаманні містичні мотиви, гротескне сприйняття дійсності, поглиблена і складна символіка. Він намагався поєднати символістське мистецтво з ідеями релігійної творчості (теургії), підпорядковувати власне життя тим ідейним настановам, які проголошував у своїх поетичних творах, міфологізувати обставини свого біографічного життя. Сміливими авангардистськими пошуками позначена проза Бєлого. Його, пронизані есхатологічними настроями, чотири книги “Симфоній”(1902-1907) були першою в російській літературі спробою застосування в прозі законів музичної композиції (система лейтмотивів, ритмізація прози, перенесення структурних закономірностей музичної форми в словесні побудови). В повісті “Срібний голуб”(1910) Бєлий поєднав принципи символізму з реалізмом. В романі “Петербург”(1913-1914) передав у символістському дусі сатиричне зображення російської самодержавно-бюрократичної держави. Духом експериментаторства, авангардистських пошуків пронизана і післяреволюційна проза Бєлого, яку порівнюють з прозою Джойса і відносять до перших проявів екзистенціалістської літератури. Після революції творчість Бєлого продовжується в радянській Росії. Він проводить велику культурну, редакторську, видавничу роботу, виступає з лекціями, пише книги спогадів, численні літературно-критичні праці, статті, присвячені теорії вірша, які започаткували віршознавство як окрему наукову дисципліну. На жаль, плідні творчі ідеї Бєлого не були засвоєні радянською культурою і знайшли гідну оцінку лише в наші часи.
_____________________________
Акмеїзм та його представники.
Акмеїзм (грецьк. acme - вершина, найвищий ступінь) — модерністський напрямок, що виник в російській поезії 1910-х років. Акмеїсти, як прибічники чітких і зрозумілих форм художнього вираження, протиставили себе занадто абстрагованим, на їхню думку, символістським інтерпретаціям дійсності. Самі російські символісти користувалися для позначення свого напрямку й іншими термінами: “адамізм” і “кларизм”. Адамізм М.Гумільов розумів як таку природність погляду на життя, яку можна порівняти із початковим, кришталево “чистим” поглядом, що відрізняв першу людину – Адама. Терміном «кларизм» (від лат. clarus — ясний) інший представник напряму М.Кузьмін пропонував називати “кришталеву ясність” художніх образів акмеїстичної поезії.
Зародження акмеїзму пов'язано з іменем М. Гумільова, котрий спочатку належав до групи молодих поетів, які вважали себе "третім поколінням" символістів, що об'єдналося навколо журналу "Аполлон". Однак творчі пошуки М. Гумільова призвели до суперечностей з принципами символізму, і поет із прибічника цього напряму перетворюється на його супротивника, розробляє естетичні засади нової течії. До нього приєдналися такі поети, як О. Мандельштам, А. Ахматова, С. Городецький та ін., разом з якими М. Гумільов 1911 р. заснував літературне об'єднання "Цех поетів", що невдовзі перетворилося на центр акмеїзму.
У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Спадщина символізму та акмеїзм» і стаття С. Городецького «Деякі напрями в сучасній російській поезії». Паралельно був створений ще один (щоправда, надрукований лише 1919 р.) акмеїстичний маніфест «Ранок акмеїзму», автором якого був О. Мандельштам. У своїх маніфестах акмеїсти проголосили звільнення поезії від символістських поривів до “ідеального”, від багатозначності та розпливчатості образів, ускладненої метафоричності, закликали повернутися до матеріального світу, його природного єства, до точних значень слів.
Виступаючи проти символістів та їх схильності повсюди та у всьому бачити містичні символи, О.Мандельштам, наприклад, писав, що російські символісти «закупорили усі слова, усі образи, призначивши їх виключно для літургічного використання. Склалася дуже незручна ситуація – ні пройти, ні встати, ні сісти. На столі не можна обідати, тому що це не просто стіл. Не можна запалювати вогонь, тому що це, можливо, означає щось таке, що потім сам не будеш радий». ”У акмеїстів, - порівнюючи їх із символістами, зауважував С. Городецький, - троянда знову стала прекрасна сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором, а не своєю вигаданою схожістю з містичним коханням чи ще з чимось”. О. Мандельштам влучно визначив акмеїзм як «тугу за світовою культурою», підкресливши тим самим її виразну орієнтацію на різноманітні культурні асоціації, на перегук з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя, світу слов'янської міфології та української культури й побуту, екзотики Китаю та Африки. Історико-культурні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з головних ознак акмеїстської поезії. Водночас попри декларовану спільність теоретичних поглядів, упродовж усього свого існування акмеїсти не були цільною і монолітною групою, оскільки кожен з них був занадто яскравою творчою індивідуальністю, що, зрештою, обумовило й недовговічність існування напряму, який відомий критик Б. Ейхенбаум назвав «останнім словом модернізму» в російській поезії.
“Він по-справжньому любив і цікавився на цьому світі лише одним – поезією…” – писав про Миколу Гумільова(1886-1921) його сучасник Георгій Іванов. Основоположник акмеїзму, один з найталановитіших представників “срібної доби” російської поезії, Гумільов ввів до неї, за словами Д.Святополка-Мирського, “елемент мужнього романтизму”.
За життя Гумільова були надруковані поетичні збірки “Шлях конквістадорів”(1905), “Романтичні квіти”(1908), “Перлини”(1910), “Чуже небо”(1912), “Колчан”(1916), “Фарфоровий павільон”(1918), “Вогнище”(1918), “Намет”(1921). Посмертно були видані ще три збірки його поезій “Вогняний стовбур”(1921), “Вірші. Посмертна збірка”(1922) і “До Синьої збірки”(1923). Крім того, Гумільов відомий як автор кількох поем “Відкриття Америки”, “Поема початку”, “Мік” та інш., прозових книг “Африканський щоденник”, “Із записок кавалериста” а також як теоретик вірша (“Листи про російську поезію», 1923) і організатор “Цеху поетів”, з якого розпочинався російський акмеїзм.
Перші поетичні спроби Гумільова формуються під впливом символістів, зокрема К.Бальмонта, а визнання йому приносить перша ж збірка “Шлях конквістадорів”, в віршах якої він створив образ сильної, мужньої особистості, людини, що відкриває і відважно завойовує незвідані таємничі світи. Честь, мужність, відвага – це й найважливіші мотиви поезії Гумільова і головні принципи його біографічної постаті, яка для сучасників поета асоціювалась із образом конквістадора в залізному панцирі. Гумільов першим ввів до російської поезії екзотичні теми. «Країна Гумільова – характеризував його поезію В.Брюсов, - це якийсь острів, десь поза «водовертю» і «бурхливою піною» океану. Там є чарівні, завжди «нічні» або вічно «сутінкові» озера посеред гір. Навколо «діброви пальм і хащі алоє», але вони переповнені «мандрагорами, квітами жаху і зла». Країною блукають вільні дикі звірі: «королівські барси», «мандрівні пантери», «слони-пустельники», «легкі вовки», «сиві медведі», «вепри», «мавпи». Часом можна побачити «дракона», що розлігся на оголеному плато… Герої М.Гумільова – або якісь темні лицарі, на гербі яких «багряні квіти» і яких навіть жінки тієї країни називають «дивовижними паладинами», або старі конвістадори, що заблукали в незвіданих ланцюгах гір, або капітани, «відкривачі нових земель», у вискоих ботфортах, з пістолетом за поясом, або царівни, що владарюють над невідомими народами чарами своєї нечуваної краси, або чоловіки, «відмічені знаком вищої ганьби», або, нарешті, звичайні блукальці пустелями, які в смерті суперничають з Гераклом. Поряд з ними стоять істоти вже зовсім фантастичні або, принаймні, такі, що трапляються рідко: «похмурі друїди», які знають таємниці каміння, «дівчата-чарівниці», які ворожують біля вікна тихою ніччю, хтось «звиклий до похмурих перемог», і таємничий блукалець усіма морями «летючий голандець». І дивовижні в цьому світі відбуваються події серед цих дивовижних героїв…» Доля Гумільова склалася трагічно. В 1921 році він був звинувачений у контрреволюційній змові проти радянської влади і за вироком суду розстріляний.
“ Любіть існування речі більше, ніж саму річ і своє буття більше від самих себе – ось найвища заповідь акмеїзма”, - писав один з найталановитіших представників “срібної доби” російської поезії Осип Мандельштам (1891-1938).
Він починав як поет-символіст, дебютувавши на початку ХХ ст. В 10-ті роки ХХ ст. зблизився з акмеїстами. В дореволюційний період світ побачили три збірки його віршів під назвою “Камінь”(1913, 1915, 1916 рр.). Наскрізна тема ранньої лірики Мандельштама – непевність буття світу і людини у ньому перед випробовуваннями невблаганної вічності і долі. Поет порівнює себе із архітектором. За висловом Мандельштама, зразки поетичного мистецтва для нього – це «архітектурно зумовлене сходження, що відповідає ярусам готичного собору». Теми перших збірок – роздуми над суттю і спрямованістю власного поетичного “я”, його ставлення до світу, війна, історія, побут, численні асоціації і переклички з загальнокультурними надбаннями минулих епох. Хаотичній невлаштованості сучасного світу і власної долі він намагається протиставити упорядкований світ культурно-історичних явищ, образів літератури і мистецтва, що виражають ідею духовного подвижництва, яке кидає виклик природним “стихіям”. В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Мандельштама “Tristia”(1922), “Друга книга”(1923), “Вірші”(1928), поетичний цикл “Вірменія”(1931) та інші. Вірші збірок втрачають колишню акмеїстичну чіткість, стають більш ірраціональними, вбирають до себе складні культурно-історичні асоціації, водночас пафос віршів Мандельштама стає більш похмурим і песимістичним, пророкує катастрофц, загибель старої (“християнсько-еліністичної”, за його висловом) культури і її “останніх” носіїв. Мандельштам не сприймає радянську дійсність, відчуває себе “хворим сином віку”, пише знаменитий вірш “Епоха”, в якому порівнює сталінську сучасність з жорстоким звіром. Мандельштам виступав не тільки як поет, але і як перекладач і прозаїк, автор автобіографічної прози “Шум часу”(1925), “Єгипетська марка”(1928), збірки статей “Про поезію”(1928), нарисів “Мандрівка до Арменії” а також есе "Розмова про Данте”. В 1934 році Мандельштам був заарештований і загинув у концтаборі.
_______________________________
Російський поетичний футуризм .
Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Футуризм зародився в Італії, де його основні теоретичні постулати обгрунтував у 1909 році відомий поет Філіппо Томмазо Марінетті. У своєму “Першому маніфесті футуризму” Марінетті закликав до безпрецедентно радикального реформування сучасної літератури шляхом повного заперечення художніх здобутків минулого і протиставлення йому “мистецтва майбутнього”, що відбиває досягнення технічного прогресу і урбаністичної цивілізації, а в суто художньому плані грунтується на руйнації звичних норм мовного і смислового виразу. Марінетті прагнув зруйнувати моральність, поширені естетичні смаки та уподобання, а також музеї, бібліотеки та інші осередки традиційної культури, щоб утвердити нову красу - сили, насильства, руйнації, швидкості та технічного прогресу. Паралельно декларовані ним теоретичні принципи Марінетті апробує й у художній формі. Якщо перші його художні експерименти – поема “Завоювання зірок”(1902) – була написана під впливом французького символізму, то в пізнішій поезії (збірка “Занг тумб тумб”,1914) Марінетті вдається до вкрай радикальних футуристичних прийомів, серед яких коллаж, зміна шрифтів, використання математичних і телеграфних знаків, звуконаслідування, руйнація системи розділових знаків, за допомогою яких змальовує один із епізодів італо-турецької війни 1913 р. і імітує вибухи та стрілянину.
З Італії футуризм поширився по Європі, найбільшу популярність здобувши у Франції, Росії, Україні, Польщі, частково в Англії та Німеччині.
В Росії ідеї футуризму стверджуються на початку 1910-х років. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально настроєних поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони знаважливо називали «символятиною», то других – «зграєю Адамів»). У російській поезії склалися чотири групи футуристів: 1) "Гілея" (кубофутуристи) — В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.; 2) "Асоціація егофутуристів" — І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; 3) "Мезонін поезії" — В. Шершеневич, Р. Івнєв та ін.; 4) "Центрифуга" — С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак. Попри відмінності, які характеризували кожну із цих груп, усім їм були притаманні й спільні риси. Загальною основою футуристичного руху було стихійне відчуття "неминучості краху старого мотлоху" (Маяковський), прагнення передбачити й осягнути через мистецтво "неминучий світовий переворот" та народження "нового людства".
Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи — найбільш радикальна й продуктивна група (назва запозичена від так званих художників-кубістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури – куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо. Саме діяльність кубофутуристів, або «будетлян» (що означає «провісник майбутнього»), як називав їх Хлєбников, нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. «Будетляни», як і митці групи Марінетті, оголошують війну традиції: у знаменитому маніфесті «Ляпас громадському смаку» вони вимагають «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого... з Пароплава сучасності». Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним («Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи»), кубофутуристи оголошують себе «обличчям нашого Часу». Російські футуристи проголошують звичайні людські почуття, ідеали любові, щастя, добра – слабкостями, проголошуючи критеріями прекрасного “енергію”, “швидкість”, “силу” (“мотор – найкращий із поетів”), зверталися до матеріальної культури міста, ще не оспіваної в поезії, створювали гімни технічному прогресові. Висувають вони й «нові принципи творчості». Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, «розхитують» синтаксис. Вони розробляють нові типи рим (фонетична рима) опрацьовують нові ритми («Ми перестали шукати розміри в підручниках — кожний рух народжує новий вільний ритм поетові»), експериментують у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошують на «словотворчості і словоноваціях» без обмежень. Футуризм виходив за межі літератури або живопису і втілювався у поведінці, стилі життя його прибічників: фарбування чола і долоней, дивний одяг (славнозвісна морквинка в жовтій кофті В.Маяковського, дерев'яна ложка у петлиці К.Малєвича або подушка на мотузці, перекинутій через шию у О.Кручоних), повсякчасна атмосфера скандалу, що супроводжував кожного з прибічників цього напрямку, — все це було своєрідним проявом бунтарства проти суспільства, його дрімоти і байдужості.
“ Колумбом нових поетичних материків” назвав Хлєбнікова В.Маяковський. Один з найцікавіших і найоригінальніших поетів не лише з числа футуристів, але й у масштабі усієї російської поезії. Велемир (справжнє ім’я – Віктор Володимирович) Хлєбніков (1885-1922) розпочинав як символіст, але дуже швидко перейшов до лав поетів-футуристів, серед яких зайняв найбільш радикальну авангардистську позицію, залишивши позаду у своїх експериментальних пошуках навіть такого ультрасучасного поета як Маяковський.
Перу Хлєбнікова належать десятки поем, п’єси, уривки, фрагменти, статті з етології, біології, історіософії, літературної критики та публіцистики. Значна частина архіву поета ще й досі не вивчена. В своїй експериментальній поезії Хлєбніков намагався створити нову міфологію, надзвичайно багату на образи фантастичних звірів, птахів, рослин і проміжних форм життя: “діва-лосось”, “дерево-звір”, “свиристелі”, “зінзівер” та ін. За спостереженнями критиків, багато творів Хлєбнікова побудовані як своєрідні маленькі енциклопедії тваринного та рослинного царств. Природа, за Хлєбніковим, містить у собі прообрази і зародок усіх цивілізацій, технічних та архітектурних форм, різноманітних людських стосунків, звідси в його поезії величезна кількість метафорично переосмислених паралелей між природою і культурою, суспільством, історією. Утопічне мислення Хлєбнікова виявило себе в картинах майбутнього перетворення природи, що стане, на його думку, частиною розумно влаштованої цивілізації. Хлєбніков створив вчення про “уявну філологію”, про “самовите слово” (“заумну мову”), розробив нові принципи словотворчості, висунув ідею єдиної “зоряної мови” для усіх мешканців Землі. Сфера творчих зацікавлень Хлєбнікова надзвичайно широка. За висловом критиків, усю творчість Хлєбнікова можна розцінювати як велетенський фрагмент словесного вираження природно-космічного і земного буття. Історія Русі у співвіднесеності з історією Польщі (поема «Марина Мнішек»), з історією Азії ( поема «Хаджі-Тархан»), з сучасністю (поема «Сільська дружба»); міфологія індуїстська (вірш «Мене приносять на слонових…») і слов’янська (вірші «Перуну», «Ніч в Галіції»); те ж розмаїття – в повістях: азіатські мотиви – в «Мисливці Уса-галі», російські – в «Миколаї», південнослов’янські («чорногорські») – в «Загартованому серці»… В багатьох із названих творів помітно виділяється і елмент автобіографізму, що легко поєднується з надзвичайно широкими історичними узагальненнями». Серед творів Хлєбнікова – численні «епоси» – слов’янський фольклорний епос («Лісова діва», «Віла і Лісовик», «Шаман і Венера», драма-казка «Сніжимочка» та інші), азіатський («Труба Гуль-мули», «Ази і узи», «Тиран без Те»), фантастична лірико-філософська повість «Ка» – про людський дух, що поєднує часи, народи, міфологічні і історичні уявлення про душу, вторчість, кохання. Це, нарешті, стаття «Ряв про залізниці», в якій Хлєбніков розмірковує про розвиток цивілізації у зв’язку з розвитком транспорту в країнах Європи, Америки, Росії. Геніально обдарований Хлєбніков, на жаль, прожив дуже коротке життя. Він помер у віці тридцяти семи років