Література першої половини ХХ століття
| Вид материала | Документы |
- «корифеїв», 144.97kb.
- 1: Література на межі ХІХ хх ст.: основні тенденції та напрямки розвитку літератури, 241.57kb.
- Календарний план уроків зарубіжної літератури, 114.81kb.
- Першої половини ХХ століття, 4228.6kb.
- Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
- Булгаков прозаїк, драматург, журналіст, есеїст, критик, 57.76kb.
- Тренувальні контрольні завдання для слухачів всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослідницьких, 186.92kb.
- Електронні бібліотеки світової класичної та сучасної літератури, 81.89kb.
- Зарубіжна література, 24.18kb.
- Література перших десятиріч ХІХ століття, 5511.18kb.
_________________________
“Нові селянські” поети.
Вже з першої половини ХІХ ст. в російській поезії починають звучати голоса поетів, вихідців із народних низів Ф.Слєпушкіна, О.Кольцова, І Сурікова, І.Білоусова та ін., які спирались у своїй творчості на здобутки російського фольклора, народної пісні. Селянська тематика стала наскрізною в творчості визначного російського поета ХІХ ст. М.Нєкрасова. З новою силою традиції народної поезії відродилися на початку ХХ ст. у творчості “нових селянських” поетів, вихідців із різних місцевостей селянської Росії: із Заонежжя – М.Клюєва, з Тверського краю – С.Кличкова, з мещерської Рязанщини – С.Єсеніна, з Нижнього Поволжя – О.Ширяєвця та П.Орєшина. Гострий інтерес до їхньої творчості значною мірою був обумовлений інтенсивними пошуками і ствердженням в сучасному їм мистецтві духовного світу національної самобутності. Основу цього світу сучасники цих поетів бачили, по-перше, в мистецтві допетровської Русі, втраченому з того моменту, коли Росія вступила на шлях європейської освіченості, по-друге, в майже непоціновуваній до цього часу духовній культурі простого народу, насамперед селянства. В творчості цих поетів, за словами О.Блока, виявила себе, на противагу інтелігентській “волі до смерті”, “воля до життя”. Творчості цих поетів було притаманне складне асоціативне мислення, поетизація природи і народного побуту, релігійно-філософська символіка, самобутня “хатня” філософія. У віршах поетів групи ідеалізувалося життя, побут та праця сучасної і минулої сільської Росії, її представників, відвторювались пейзажні картини, найчастіше поєднані з темами батьківщини та кохання, широко використовувались мотиви, образи та художні засоби фольклорної поетики. Значною мірою “новоселянські” поети розвивали традиції російського символізму з тією різницею, що трагічна свідомість інтелігента, відірваного від народного життя, змінилась в “новоселянській” культурі трагічною свідомістю людини з народа, чиї традиційні уявлення про світ наштовхуються на незворотні зміни в Росії, пов’язані з процесами урбанізації, модернізації, індустріалізації, колективізації. Революцію 1917 р. ці поети, за словами С.Єсеніна, сприйняли з “селянським ухилом”, вони сподівалися, що Росія, позбавившись влади царизму та буржуазії, відмовиться і від Європи з її машинною цивілізацією і повернеться до колишніх, патріархально-селянських основ та звичаїв життя. Однак, цього не відбулося, навпаки, радянська влада остаточно звела нанівець ті кращі патріархальні традиції, якими віками жило російське село, підірвало економічну міць села, винищило або прирекло на голод мільйони селян. Трагічно в нових соціально-політичних умовах склалася й доля поетів – співців села. Майже усі вони були знищені як “кулацькі поети” і на довгі роки викреслені з історії російської літератури.
“ З перших же рядків мені стало зрозуміло, яка радість прийшла в російську поезію” – таке враження склалося від знайомства з поезією Єсеніна у О.Блока. Сергій Єсенін (1895-1925) - один з найяскравіших представників російського поетичного імажинізму, поет російського села, російської природи.
З перших поетичних збірок “Радуниця”(1916) і “Сільський часослов”(1918) Єсенін виступив як тонкий і проникливий лірик, майстер глибоко психологізованого пейзажу, співець селянської Русі, неперевершений знавець народної мови і народної душі. Разом з образами Русі, рідної землі Єсенін приніс з собою у поезію і мову простого народу, його пісні, його світовідчуття і світосприйняття. Навіть уся словесна організація його лірики (метафори, епітети, порівняння, лексика) запозичені ним із традиційного селянського побуту, із спогадів дитинства про звичаї та стосунки мешканців села. Поезію Єсеніна відрізняє глибока щирість та висока емоційна напруга. Провідною рисою творчості Єсеніна стало звернення до образів російської природи. В мистецтві національного поетичного пейзажу він не знає собі рівних серед російських поетів. В пейзажних картинах Єсеніна з надзвичайно проникливим ліричним відчуттям передана єдність людини і природного світу, його рослинного і тваринного начала. За спостереженнями дослідників в поезії Єсеніна місяць у нього згадується понад 160 разів, небо і зоря – по 90, зірки – близько 80-ти. У віршах поета, крім різноманітних трав та злаків, описується близько 20 різновидів квітів, понад 20 порід дерев, 30 найменувань птахів. Єсенінська поезія природи, яка, за словами М.Горького, виражає “любов до усього живого в світі і милосердя”, є насправді новаторським явищем в російській поезії, оскільки вперше послідовно вводить до неї принцип уподіблення природи природі (а не людині, як це прийнято), немовби з середини розкриваючи її невичерпні творчі можливості. Своє ставлення до революційних подій Єсенін інтерпретує через міфологічні образи та біблійні легенди, в яких звучать космогонічні, богоборницькі мотиви («Перетворення», 1917; «Іонія»,1918; «Йорданська голубиця»,1918). Майбутнє своєї країни він уявляє як ідилічне царство селянського добробуту і достатку. Але ці його ілюзії швидко розтанули під ідеологічним тиском соціалістичної дійсності. Трагічне світовідчуття, душевний неспокій Єсенін висловив в поетичному циклі “Москва кабацька”(1924), де відтворений образ “хулігана”, своєрідного “другого я” ліричного героя Єсеніна, що інтерпретує мотиви російської вольниці, сполучені з елементами традиційних для романтичної поетики “розбійницьких” мотивів. Ці ж настрої переважають в драмі “Країна негідників”(1924-1926), поемах “Чорна людина”(1925) і “Анна Снєгіна”(1925), збірці “Русь Радянська”(1925). Головною в ліриці Єсеніна 20-х років стає тема Росії. «Моя лірика, - писав він, - жива однією великою любов’ю – любов’ю до батьківщини. Почуття батьківщини – основне в моїй творчості». Образ Росії передусім асоціювався для нього з життям, звичаями та побутом села, які він ідеалізував і оспівував. Себе Єсенін називав «останнім поетом села» і найбільше скаржився на те, що місто неухильно наступає на село, знищуючи його матеріально і духовно, руйнуючи століттями створювану національно-патріархальну культуру. Важливе місце в ліриці Єсеніна 20-х років займає також любовна лірика. Життя Єсеніна трагічно обірвалося в 30 років. Після його смерті письменник О.Толстой написав: “Помер великий національний поет... Він спалив своє життя як вогнище. Він згорів перед нами... Його поезія це немовби розкидування обома пригоршнями скарбів його душі”.
Російський поет, один з представників “нової селянської поезії”, “поет великої країни, її краси та долі”, - як називав себе сам Клюєв, “напівселянин-напівінтелігент”, за висловом В.Брюсова, Микола Олексійович Клюєв (1884-1937) вважав себе виразником настроїв, дум і сподівань селянства, народу.
Поетичний світ Клюєва— це селянський світ, який за багатовікову історію просякнув міфами, релігійними легендами, апокрифами, обрядами, забобонами, прикметами, казками, об'єднавши, розчинивши в собі християнство і язичництво, релігійне і побутове начала. У центрі його поезій — сільський світ, «матері-земля», «матір-вітчизна» з її хатою, робітниками, богами, ангелами і нечистою силою. Автор численних поетичних збірок “Братерські пісні”(1912), “Лісові бувальщини”(1913), “Мирські думи”(1916), “Піснеслів”(1919), “Мідний кит”(1919), “Селянські пісні”(1920), з яких найбільш відомою є збірка “Сосен передзін”(1912), що присвячена О.Блоку. Брюсов порівнював вірші цієї збірки з диким лісом, який розрісся “як попало”, по галявинам, схилам, ярам. Нічого в ньому не передбачено, не вирішено заздалегідь, на кожнім кроці несподіванки — те химерний пень, то давно завалений, порослий мохом стовбур, то несподівана галявинка,— але в ньому є сила і принадність вільного життя... Поезія Клюева схожа на цей дикий вільний ліс, що не знає ніяких «планів», ніяких «правил». У першій книзі поета чітко позначилися прикметні риси клюевскої поезії — активне використання образів, тем, поетичних прийомів пісенної народної творчості, бунтарські мотиви Клюєв відомий також як автор поем “Мати-Субота”(1922), “Село”(1927), “Плач за Єсеніним”(1927), “Заозер’я”(1927), “Пісня про Велику Матір”(1930), п’єс та ін. В 1934 році поет був заарештований і загинув в сталінських катівнях.
________________________________________________
Російські поети поза літературними угрупованнями.
Серед плеяди визначних представників “срібної доби” російської поезії значне місце посідають поети, творчість яких, в силу різних обставин, не може бути з абсолютною певністю співвіднесена з якимсь із літературних напрямків, течій чи шкіл. Подібна “окрема” позиція не означала абсолютної відстороненості від сучасного літературного процесу, несприйняття художніх програм та творчих здобутків колег по поетичному цеху. Поети, що перебували поза літературними угрупованнями, це, як правило, яскраві творчі індивідуальності, яким було тісно в колі чітко визначених літературних норм та правил, хоча вони й використовували накопичуваний сучасними їм літературними школами творчий досвід. З іншого боку, приналежність будь-якого поета до певної школи також є великою мірою умовність, оскільки далеко не вичерпує собою усю палітру його художніх можливостей та творчих пошуків. Яскравими представниками поезії, що виходила за межі чітких літературних угруповань були Марина Цвєтаєва, Максиміліан Волошин, Саша Чорний.
Її вірші, за словами Г.Адамовича, “випромінюють любов і любов’ю пронизані, вони відкриті світові і немовби намагаються обійняти увесь світ. В цьому їх головна принада. Вірші ці написані від душевної щедрості, від щирості серця... І насправді здається, що від віршів Цвєтаєвої людина стане кращою, добрішою, самовідданішою, благороднішою”. Марина Цвєтаєва (1892-1941) це справжня окраса російської поезії “срібної доби”, її творчість, як і творчість Ахматової, є вищим злетом російської жіночої поезії.
Творчий спадок Цвєтаєвої складає понад 800 ліричних віршів, 17 поем, 8 п’єс, близько 50 прозових творів, близько 1000 листів. Початок літературної діяльності Цвєтаєвої був пов’язаний з колом російських символістів. В період між 1910-1920 роками світ побачили її віршові збірки і цикли “Вечірній альбом”(1910), “Чарівний ліхтар”(1912), “З двох книжок”(1913), “Версти”(1916), “Лебединий стан”(1917-1920). В ранній творчості Цвєтаєвої, за спостереженнями критиків, «панує лірика самотності, відірваності від оточення і водночас лірика спрямованості до людей, до щастя. Цвєтаєва була, за її словами, завжди «чужою», тобто цілком незалежною і в житті і в літературі. До літературних традицій у неї вже з самого дитинства також було своє, оригінальне ставлення. «Скажу, як є, - писала вона Анні Тесковій в 1928 році, - що я в кожному колі – чужа, усе життя. Серед політиків, як і серед поетів». Життєвим девізом Цвєтаєвої стало гасло:» одна – з усіх – за всіх – проти всіх». Післяреволюційна лірика поетеси відмічена складними, суперечливими враженнями від революції, романтичним несприйняття будь-яких форм насильства. Вимушена еміграція до Чехії відгукнулась у її віршах мотивами відреченості, безпритульності, співчуття гнаним. В еміграційний період нею були написані кращі твори: збірка “Після Росії 1922-1925”(1928), “Поема гори(1926), “Поема кінця”(1926), що склали своєрідну лірико-трагедійну поетичну дилогію, яку Пастернак назвав «найкращою у світі поемою про кохання», лірична сатира “Щуролов”(1926), трагедії на античні сюжети “Аріадна”(1927) і “Федра”(1928). Дослідниця творчості Цвєтаєвої А.Саакянц пише, що “в Чехії Марина Цвєтаєва зросла в поета, який в наші дні справедливо зарахований до великих. Її поезія говорила про бесмертний творчий дух, що шукає абсолюта в людських почуттях. Найбільш заповітною цвєтаєвською темою в цей час стала філософія і психологія кохання... Зображення людських пристрастей досягало у неї часом істинно шекспірівської сили, а психологізм, глибинне дослідження почуттів можна порівняти з блуканням по лабіринтах душ людських в романах Достоєвського”. Останні роки свого життя поетеса провела в Росії, де її доля трагічно обірвалась: під тиском драматичних трагічних обставин, в стані важкої душевної депресії вона вдалася до самогубства.
За словами В.Брюсова, Волошин «пише лише тоді, коли йому є що сказати або показати читачу нового, такого, що ще не було сказано чи випробувано в російської поезії. Усе це робить вірші Волошина щонайменше цікавими. У кожнім його вірші є що-небудь, що зупиняє увагу: своєрідність вираженого в ньому почуття, чи сміливість покладеної в основу думки (найчастіше вкрай парадоксальної), чи оригінальність розміру вірша, чи просте сполучення слів, нові епітети, нові рими»). Волошин Максиміліан Олександрович (справжнє прізвище Кириєнко-Волошин) (1877-1932) - відомий представник плеяди ”срібної доби” російської поезії, художник, літературний критик, перекладач, краєзнавець, бібліофіл, а також будівельник і мастеровий...
Як ніхто іншої, він умів створити навколо себе світ високої духовності, світ братерства і любові. Видатний гуманіст нашого часу, він незмінно протестував проти насильства і наруги над особистістю, завжди був сповнений увагою і доброзичливістю. Образ поета невіддільний від його знаменитої Коктебельської садиби, розміщеної на березі моря. Просторий будинок з художньою майстернею і вежею для астрономічних спостережень зусиллями хазяїна перетворився в місце паломництва літературно-художньої інтелігенції. Тут бували М. Цвєтаєва, М. Гумільов, О. Толстой, О.Мандельштам, В.Ходасєвич, Є.Замятін, М.Булгаков та багато інших представників творчої інтелігенції. У 1920-х рр. число приїжджих у літні місяці сягало кількох сотень. Іскрометні коктебельские містерії — турніри поетів, шаради, живі картини й ін., прогулянки на Карадаг, збирання камінчиків і полювання на метеликів — Волошин був душею всіх починань. У підперезаному парусиновому балахоні і сандаліях на босу ногу, з масивною головою Зевса, прикрашеною вінком з полині, з'являвся гостям деміург Коктебеля, господар «землі могил, молитов і медитацій» (вірш «Будинок поета», 1926), «кіммерійський цар». Вже в першій своїй збірці “Вірші. 1900-1910”(1910) Волошин постав як зрілий майстер вірша.У віршах про Коктебель, що ввійшли в цикли «Кіммерійські сутінки», «Кіммерійська весна» (Кіммерія — давньогрецька назва східного Криму), поет звертається до грецької, єгипетської, слов'янської міфології, біблійних образів, експериментує з античними віршованими розмірами, змушуючи крізь аскетичні фарби кримських пейзажів відчути подих стародавніх цивілізацій. Волошину належать вінки сонетів «Corona astralis» («Зоряна корона») і «Lunaria» — бездоганні зразки рідкої в російській поезії віршової форми. В подальші роки Волошин написав поетичні збірки “Anno mundi ardentis 1915”, “Іверні”(1918), “Демони глухонімі”(1919), книга статей про літературу та мистецтво “Лики творчості”(1914). В пореволюційний період поетична палітра Волошина різко змінилася : на зміну філософським медитаціям та імпресіоністичним замальовкам приходять публіцистично пристрасні роздуми над долею Росії, історичними шляхами, які вона обирає. Для образів поета характерний нахил до «планетарності», прагнення розгорнути епічну панораму століть, взятих у вузлових моментах, залишитися наодинці зі світобудовою, відчути ходу історії. У своїх статтях 1918— 1920 р. Волошин знову і знову робить невтішні прогнози: пророкує майбутню деформацію більшовизму, що йде «до форм і духу старого часу», прагнення російського народу передати владу «до рук однієї особи» і, по суті, прямо пророкує прихід Сталіна, стверджуючи, що соціалізм у Росії буде шукати точку опори "у диктатурі, а потім в цезаризмі». Після 1923 року поезія Волошина була затаврована і проголошена ворожою. Гоніння призвели до передчасної смерті поета.
За словами М.Гумільова, «Саша Чорний обрав благу частину сатири — презирство. Але в нього досить смаку, щоб заміняти іноді презирливу посмішку посмішкою прихильною і навіть поблажливою. Він дуже уважний і в людях шукає (...) їхні характерні риси, причому не завжди його провина, якщо вони виявляються тільки смішними (...). Крім того, у нього є своя філософія — послідовний песимізм, який не виявляє милосердя навіть і до самого автора». Чорний Саша (справжнє ім’я Глікберг Олександр Михайлович) (1880-1932) – це відомий російський поет-сатирик “срібної доби” російської поезії, який у свій час був визнаний «королем поетів «Сатирикона», одного з найпопулярніших російських сатиричних журналів.
Характеризуючи “сатириконський період” творчості поета К.Чуковський зауважував: “”Ніколи, ні раніше, ні пізніше, його вірші не користувались таким успіхом. Отримуючи новий номер журналу, читач насамперед шукав у ньому вірші Саші Чорного. Не було такої курсистки, такого студента, такого лікаря, адвоката, вчителя, інженера, який би не знав їх напам’ять”. Основні дореволюційні книги Саши Чорного - прозові та віршові збірки ”Різні мотиви”(1906), “Сатири”(1910), “Сатири і лірика”(1911), “Жива абетка”(1914). Показовою для гострого сатиричного стилю письменника є його поема “Ной”(1914). Переосмислюючи біблійну легенду, поет стверджує, що Ноєв ковчег, як виявилося, був своєрідною шухлядою Пандори, в якій всі життєві пороки врятувалися від очищувального потопу. На думку автора, всесвітній потоп — це революційна стихія, а ковчег Ноя — символ відновлення життя. Але відновлення виявилося примарним. У поемі знайшли свій вираз характерні риси світовідчування Саши Чорного того часу: настрої суспільного скепсису і самотності. В еміграційний період в творчості Саши Чорного домінують настрої туги за втраченою батьківщиною. Він тепер ідеалізує те, що раніше висміював, — старий петербурзький побут. У його віршах звучать мотиви безпорадності і розгубленості. Він усе більше тужить за «величезною, безглуздою» країною, що називалася «Росією», пише поеми «Будинок на Великій»(1920), «Кому в еміграції жити добре»(1920), віршову збірку “Спрага”(1923), твори, адресовані дитячій аудиторії: “Дитячий острів”(1921), “Повернення Робінзона”(1922) та ін. Саша Чорний помер в еміграції. У нього «була сива голова, молодий погляд чорних очей і сором’язлива посмішка», написала в некролозі паризька газета «Останні новини». Ф.Кривін з приводу смерті Саші Чорного писав: “І російська дівчинка в неросійській країні запитала у письменника Купріна: “Це правда, що більше немає мого Саші Чорного?” Але Купрін їй відповів, що Саша Чорний є, тому що людина помирає так, як помирають листя на дереві. А саме дерево залишається, і Саша Чорний буде ще довго жити...”
__________________
Запитання і завдання:
- Розкрийте зміст поняття “срібне століття” російської поезії, визначте його хронологічні межі.
- На яке ідейне підгрунтя спиралася російська поезія “срібного століття”?
- Визначте основні художні ознаки символізму. Яким був розвиток російського символізму. В чому полягало його значення? Охарактеризуйте внесок Д.Мережковського, К.Бальмонта, В.Брюсова, А.Бєлого у становлення російського символізму?
- Охарактеризуйте акмеїзм як літературний напрям, його світоглядні та художні засади. Яке місце серед поетів-акмеїстів посідає М.Гумільов?
- Що таке футуризм? Охарактеризуйте його авангардистську суть, ідейні та художні принципи, школи та представників російського футуризму. В чому слід вбачати заслуги В.Хлєбнікова в розробці ідей російського футуризму?
- Яке місце займали в російській поезії “срібного століття” “нові селянські” поети?
- Охарактеризуйте творчість російських поетів поза літературними угрупованнями.
- Якою була доля митців “срібного століття”?
Творчість Олександра Блока
«Від Пушкіна до Блока» - ця формула стала назвою шляху, пройденого російською літературою XIX і початку XX століття. Блок підводить підсумки. Проте його значення є ширшим. Подібно до Данте він завершує та починає. На ньому зупинився кінець поетичної райдуги, початок котрої осяяв майстрів пушкінської доби. Він же, Блок, є початком нашої сучасної літератури. Вона вчиться у Блока його вмінню поєднувати стихію і культуру, тобто у прямому сенсі обробку, поривання й думку, бентежність і зосередженість, повагу до традиції та готовність своєчасно і рішуче порвати з нею». (Л. Озеров)
_______________________________________________________________
“ Трагічний тенор епохи”. Творча особистість О.Блока.
| 1880 (16 листопада) - народився в родині приват-доцента кафедри державного права Варшавського університета Олександра Львовича Блока і доньки професора і ректора Петербурзького університету А.М.Бекетова Олександри Андріївни. 1889 – розлучення батьків. 1890 –1898 - навчання у Введенській гімназії. 1895 – поїздка в Боблово, садибу Д.Менделеєва. Перша, після раннього дитинства зустріч з Любов’ю Димитрієвною Менделеєвою. Початок захоплення театром. 1898 – початок захоплення Л.Менделеєвою. 1898-1906 - вчиться спочатку на юридичному, а потім на філологічному факультеті Петербурзького університету. 1900 - знайомство з В.Соловйовим. 1903 – вінчання з Л.Менделеєвою в церкві села Тараканова. 1904 - знайомство з А.Бєлим, К.Бальмонтом та іншими московськими символістами. 1908 – розриває стосунки з А.Бєлим через його кохання до Л.Менделеєвої. 1909-1913 – поїздки по Італії, Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії. 1915 – зустріч з Єсеніним, який приходить до Блока показати свої вірші. 1916 – призваний в діючу армію і зарахований в 13-ту інженерно-будівельну дружину Всеросійського союзу земств і міст табельщиком. В березні повертається в Петроград, а в травні призначений в комісію при Тимчасовому уряді по розслідуванню діяльності царських міністрів і чиновників. 1918 – працює в державній комісії по виданню класиків літератури, в Репертуарній секції Петроградського театрального відділу Наркомосвіти, запрошений прийняти участь в роботі заснованого М.Горьким видавництва “Всесвітня література”. 1919 – призначений председателем управління Великого драматичного театру, членом колегії Літературного відділу Наркомосвіти, обраний членом ради Будинку мистецтв, заснованого М.Горьким. 1920 – обраний председателем Петроградського відділення Всеросійського союзу поетів. 1921(середина квітня) – перші симптоми передсмертної хвороби. (25 квітня) – вечір Блока у Великому драматичному театрі. (травень) – різке загострення хвороби. (7 серпня, 10 годин, 30 хвилин) – смерть Олександра Блока. (10 серпня) – поховання на Смоленському кладовищі. |
Значною мірою поетичний геній Блока сформувало те культурне середовище, в якому він зростав і до якого генетично належав, яке з покоління в покоління свято служило науці і літературі. Усі з його найближчого оточення були або вченими або літераторами: батько – професором-юристом і філософом, дід, який особисто знав Ф.Достоєвського і М.Салтикова-Щедріна, професором-ботаніком, ректором Петербурзького університету, бабця, мати і дві тітки – письменницями і перекладачами. І одружений він був на доньці великого вченого Д.Менделєєва, творця Періодичної системи елементів. Культурний світогляд Блока поєднує традиції гуманістичної культури ХІХ ст. з містико-есхатологічними тенденціями, головним джерелом яких були філософські праці В.Соловйова. Помітний вплив на формування його поглядів справила творчість романтиків, Р.Вагнера, Ф.Ніцше а також російські і зарубіжні сучасники-символісти (М.Метерлінк, Д.Мережковський, А.Бєлий та ін.). Літературно Блок належав до молодшого покоління російських поеів-символістів, які, на відміну від старших, відмежовували себе від занепедницьких, хворобливо-песимістичних настроїв західноєвропейської декадентської поезії і, як альтернативу,протиставляли їй ідею творчої активності, пророцького служіння поета суспільству, духовним завданням, що їх ставить перед людством нова історична епоха.
За спогадами сучасників, в молоді роки Олександр Блок просто пашів здоров’ям – високий, широкоплечий, з чарівними каштановими кучерями, що, як вінок, облягали його чоло. І навіть його меланхолічне обличчя, замріяні зеленуваті очі випромінювали величезну і якусь магнетичну силу. «Його лірика була воістину магією. – Писав К.Чуковський. – Такою в усякому разі відчувало її наше покоління. …Блок був гіпнотизером величезної сили, а ми були зразковими медіумами. Він робив з нами усе, що хотів, тому що сила його лірики укорінювалась не стільки в словах, скільки в ритмах. Слова могли бути незрозумілими і нечіткими, але вони були носіями таких чарівних ритмів, що, заворожені і одурманені ними, ми підпадали під їх дію майже насильно». “Поет – син гармонії”. - Визначав сенс поетичної творчості Блок. – Три справи покладені на поета: по-перше, вивільнити звуки з рідної, безначальної стихії, в якій вони перебувають; по-друге, привести ці звуки у гармонію, дати їм форму; по-третє – внести цю гармонію у зовнішній світ”. Поезію Блока відрізняє глибока щирість, підвищена увага до подій внутрішнього, душевного життя. Його лірика постає втіленням уявлень про себе цілого покоління, втіленням історичної долі Росії. Впродовж відносно короткого часу Блок пройшов великий і складний поетичний шлях від захоплення містикою до поступового звільнення від неї і поступового переходу від поезії містичної до поезії широких соціальних узагальнень, в якій постає масштабне відчуття сучасної йому історичної епохи.
Блок став своєрідним осереддям і точкою зламу, в якій культурні традиції, що йдуть від ХІХ ст., від поезії Пушкіна і Лєрмонтова, перетинаються з голосом нової, ХХ епохи, “трігчним тенором” якої, за словами А.Ахматової, Блоку судилося стати. Загальна трагедія доби стала й особистою трагедією долі її співця, біографія якого дивовижним чином виявилася співзвучною найбілш фатальним зламам російської історії. Народження Блока співпало з рішучим поворотом від історії доврянської Росії, до Росії, що стала на шлях розвитку буржуазної цивілізації. Літературна зрілість Блока припала на час найвищого розквіту нової російської культури та літератури а також першої хвилі революції у Росії. Смерть Блока збіглась у часі із трагічним закінченням “срібної доби” і початком “залізної доби” тоталітарно-репресивного режиму радянської влади.
Ще за життя Блок поділив усі свої твори на три книги, які він пропонує розглядати як своєрідну автобіографічну трилогію: книга перша – “Вірші про Прекрасну Даму”( твори, що охоплюють період 1898-1904 рр.); книга друга – “Несподівана радість”(твори1904-1908 рр.); книга третя - “Снігова ніч”(твори після 1908 року). Кожна книга трилогії, в свою чергу, внутрішньо поділяється на цикли (від 3-х до 10-ти). Вірші цих книг Блок укладав не в природному хронологічному порядку їх написання, а у відповідності до особливої, внутрішньої логіки розвитку того загального ліричного почуття, яке об’єднує усі етапи творчої еволюції Блока-поета. “Кожен вірш, - писав Блок, - це розділ; з кількох розділів складається книга; кожна книга – це частина трилогії: усю трилогію я можу назвати “романом у віршах”; вона присвячена одному колу почуттів та думок, яке займало мене упродовж перших дванадцяти років мого свідомого життя...” Сам Блок етапи еволюції свого поетичного шляху характеризував так: «…від миттєвості занадто яскравого світла – через необхідний, вкритий трясовиськами, ліс – до відчаю, прокляття, «відплати» і… до народження людини «суспільної», митця, який мужньо дивиться в обличчя світу, який отримує право вивчати форми… вдивлятися в контури «добра і зла» – ціною втрати частки душі».
Періодизація творчості О.Блока
| 1898-1904 Вірші про Прекрасну Даму | 1904-1908 Несподівана радість | 1908-1921 Снігова ніч |
| 1887 – перші вірші і оповідання Блока. 1897 – вірш “Ніч на землю зішла” – перший з творів поета, внесений ним в “Хронологічний покажчик” лірики. 1898-1900 – віршовий цикл “Ante lucem” 1901 – знайомство з поезією В.Соловйова, В.Брюсова та інших поетів-символістів, перші спроби власних символістських віршів. 1901-1902- віршовий цикл “Вірші про Прекрасну Даму” 1902-1904 - віршовий цикл “Роздоріжжя” 1903 – символістські вірші Блока друкуються в періодичних виданнях. 1904 – перша поетична книга, що отримала назву від назви однойменного цикла “Вірші про Прекрасну Даму”, (5 серпня) – вірш “Дівчина в церкві співала в хорі...” | 1904 - віршовий цикл “Бульбашки землі” 1904-1908 - віршові цикли “Різні вірші”, “Місто”. 1906 -драми “Балаганчик”, “Король на площі”, “Незнайома”, (24 квітня) – вірш “Незнайома”, віршовий цикл “Фаїна”. 1907 – збірка "Несподівана радість”, віршові цикли “Нічна фіалка”, “Снігова маска”, “Закляття вогнем і темрявою”, (24 жовтня) - вірш “Весно, весно, без меж і без краю…” 1908 – віршові цикли “На полі Куликовому”, “Мері”, “Вільні думки”, збірка “Земля в снігу”, (1 серпня) –вірш “Про доблесті, про подвиги, про славу...” | 1907-1914 - віршовий цикл “Ямби”. 1907-1916 - віршовий цикл “Батьківщина”. 1908 – драматична поема “Пісня Долі”, поетична збірка “Земля в снігу”, “Ліричні драми”. 1908-1913 -віршовий цикл “Відплата”. 1908-1916 - віршовий цикл “Арфи і скрипки”. 1909 - віршовий цикл “Італійські вірші”. 1910 – стаття “Про сучасний стан російського символізма”. 1909-1916 - віршові цикли“Страшний світ”, “Різні вірші”. 1911 - віршова збірка “Нічні години”. 1913 – драма “Троянда і хрест”, віршовий цикл “Про що співає вітер” 1914 - віршовий цикл “Кармен”. 1915 – збірка “Вірші про Росію”, поема “Солов’їний сад”. 1917-1921 – поема “Відплата» 1918 – поеми “Дванадцять”, “Скіфи”, культурно-історичні есе “Інтелігенція і революція”, “Мистецтво і революція”, Катіліна”. 1919 – віршова збірка “Ямби”, культурно-історичні есе “Крах гуманізма”, “Про романтизм”. 1920 – віршова збірка “Сивий ранок”. 1921 – літературно-критична праця “Про призначення поета”, (15 березня) – останній закінчений вірш “Як завжди, почуття мої змішані...” |
_______________________________________________________________________________________________________________
«Душа мистецтва... за всіх часів має на меті, використовуючи мову, барви і форми нашого світу як засоби, відтворювати «світи інші». Творчість Блока 1898-1904 років.
Вірші Олександр Блок розпочав писати ще змалку, а вперше його вірші були надруковані у журналі “Новий шлях” в 1903 році. Визначну роль в становленні Блока-поета відіграла його майбутня дружина, донька знаменитого хіміка Д.Менделєєва Любов Дмитрієвна, з якою Блок познайомився в 1898 році і яка стала для нього справжньою музою. Натхненний образом коханої, він присвятив їй близько 700 віршів, кращі з яких він об’єднав у першу книгу його автобіографічної трилогії “Вірші про Прекрасну Даму”, яка, за одностайною оцінкою більшості дослідників, стала найвищим художнім досягненням російського символізму. Загальний зміст книги – взаємостосунки ліричного героя з Прекрасною Дамою. Центральний образ книги –постать Прекрасної Дами - навіяний, з одного боку, біографічним образом Любові Менделєєвої, в яку був закоханий Блок, а, з іншого боку, філософією В.Соловйова, і зокрема його містичною концепцією Софії-премудрої, божественного жіночого начала, яке, на його думку, невдовзі повинно виявити себе у нашому світі з тим, щоб відродити втрачені ним засади духовного життя.
Книга розподіляється на три поетичні цикли. Вірші першого з них, який отримав назву “Ante lucem”, тобто “до світла”, відображають період життя Блока до його зустрічі з Л.Менделєєвою. Поетичні образи цикла запозичені з російського фольклору та західноєвропейського середньовіччя. В центрі циклу –поет, якому Блок приписує особливу, теургічну роль: він наділений даром бачити за звичайними реаліями життя таємні прикмети іншого, прийдешнього життя. Події навколишнього життя ліричний герой сприймає як містичні символи, як прообрази і пророцтва, що вказують на близький прихід Утаємниченої Діви.
Центральне місце в книзі посідає другий, однойменний з назвою усієї книги, цикл “Вірші про Прекрасну Даму”. «Вірші про Прекрасну Даму», - писав сам Блок в березні 1908 року, - це вранішня зоря, ті сни і тумани, з якими вступає у боротьбу душа з тим, аби отримати право на життя. Самотність, темрява, тиша – закрита книга буття, яка приваблює недосяжністю… Там усе майбутнє – за сімома печатками. В ранковій імлі проглядає вже чародійний, Єдиний Лик, який з’являвся у видіннях над полями та містами, який постане переді мною в кінцевій точці буття». Вірші циклу сповнені містичної символіки. Прекрасна Дама постає як втілення радості, гармонії, світла, Божественного начала. Ліричний герой прагне до неї, але він скутий своїм матеріальним єством, земними “вергами”. Символами душевних переживань і знаками зв’язку між героєм і Божественним началом виступають зірки, зоря, сонце. Зима і ніч виступають як символи розлучення з Прекрасною дамою. Головний мотив циклу – пристрасний заклик ліричного героя до Прекрасної Дами прийти у наш світ. Увесь цикл пронизаний пафосом очікування її приходу а також і вселенської катастрофи, якою він супроводжуватиметься. Тематику та пафос віршів третього циклу книги “Роздоріжжя” вже визначають мотиви сумніву та зневіри, характерні для подальшої творчої еволюції Блока і пов’язані з розчаруванням поета у його містично-символічних очікуваннях та прагенням вийти за межі вузькоінтимної тематики до більш широкої тематичної перспективи. В циклі вперше прозвучали вірші на соціально-критичну тематику (“Фабрика”, “З газет”, “Чи все спокійно в народі?”, “Мітинг” та ін.), символічне протиставлення світу «ситих» і «голодних», вияв протесту проти соціальної експлуатації. За словами К.Чуковського, “це було перше, що він дізнався про людей: їм боляче...”
___________________________________________________________
“Яка жага безумна – жить...” Творчість Блока 1904 – 1908 років.
Творчість Блока 1904-1908 років склала другу книгу його ліричної трилогії, яку він назвав “Несподівана радість” і яку сам оцінював як «перехідну книгу», тобто таку, в якій поряд з містичними настроями очікування вселенського оновлення і приходу Прекрасної Дами починають звучати й настрої розчарування і зневіри у декларованих ідеалах. Книга увібрала до себе сім віршових циклів “Бульбашки землі”, “Нічна фіалка”, “Різні вірші”, “Місто”, “Снігова маска”, “Фаїна”, “Вільні думки”. Настрої, виражені у віршах циклу, відбили кризу, пов’язану в душі поета із невиправданістю сподівань, що він їх покладав на прихід містичної Прекрасної Дами. Біографічно цей песимізм був викликаний прохолодою в стосунках Блока з дружиною, її захопленням А.Бєлим, який був закоханий в неї і боготворив її, а також розчаруванням поета від революції 1905-1907 років, від якої він очікував великих духовних змін. В поезії Блока все більш відчутним стає інтерес до реального світу, його соціальних проблем та історичних перспектив, які, втім, все ще інтерпретуються крізь забарвлені містичною символікою образи природних стихій: пронизливого вітру, снігової завірюхи, представників демонічного світу. Ліричний герой першої книги тепер асоціює себе із “невоскресшим Христом”, образи “храмів”, в яких він найчастіше перебував, витісняються тепер образами “трактирів”. Подібні зміни переживає й образ центральної блоківської героїні: Прекрасну Незнайомку змінюють демонічні образи Незнайомої, Снігової Маски, циганки Фаїни, що їх ліричний герой бачить на вулицях страшного міста або ж в трактирах. Смислова наповненість цього образу подвійна. З одного боку, він зберігає в собі колишні елементи обоготворення і поклоніння, а, з іншого, додає до них риси іронії, роздратування, відчуття невиправданих сподівань. Образ світу в віршах цього періоду наскрізно трагічний, пронизаний мотивами занепаду і смерті, підпорядкований “темним, диявольським силам”. В душі поета відчайдушно борються відчуття ненависті, але одночасно й любові до цього світу, але зрештою перемагає “жага безумна – жить”. Ліричний герой сприймає цей “страшний світ” і віднині буде жити в ньому, підпорядковуючи свою долю його законам. Складні роздуми поета над власною долею, його суперечливе ставлення до життя, до колишніх ідеалів, спроби віднайти в житті втрачену душевну рівновагу – усе це визначає пафос відомих віршів Блока цього періоду: “Незнайома” (1906), “Весно, весно, без меж і без краю…”(1907), “Про доблесті, про подвиги, про славу…” (1908).
«Незнайома», що увійшла до циклу “Місто”, - один із самих знаменитих віршів Блока, який, за спогадами сучасників, мав на них майже магічну силу впливу. У вірші протиставляються два світи. Один з них – це ідеальний світ, світ Краси, до якого прагне душа ліричного героя і який асоціюється на деяку мить для нього із образом таємничої Незнайомої; інший світ – це позбавлена романтичних ілюзій, далека від ідеалу повсякденна реальність, в якій змушений жити поет. Ця подвійність ліричного почуття відображена і в композиційній побудові твору. Вірш ділиться на дві частини. В першій частині відтворена знудьгована атмосфера міщанського дозвілля у заміському ресторанчику, якій акомпонують психологічно промовисті пейзажні деталі: «безглуздий диск на тлі небесному», над озером – «жіночі верески і крик», навіть п’янке повітря весни обертається на «весни хмільний і тлінний дух». Початок другої частини вірша пронизаний світлим настроєм очікування “таємничої незнайомої”, яка щовечора з’являється “ в темній вуалі” “самотня і смутна”, образ якої овіяний загадковими містичними рисами: вбрана в шовк жіноча постать, блакитні очі, тонкі руки з перстнями, п’янкий аромат духів і туманів. Крізь її таємничу вуаль герой бачить “берег зачарований і чарами пройняту даль”, але усе це лише ілюзія, прекрасна омана, яка можлива лише у збудженій вином уяві. Справжньою є інша – гнітюча і одноманітна реальність, позбавлена того світлого, одухотвореного життєвого начала, до якого прагне душа ліричного героя твору. Образ Незнайомої виступає як своєрідние подовження образу Прекрасної Дами, але в контексті тих песимістичних настроїв та переживань, які в цей час володіли душею поета. Незнайома – хоча й романтична, але земна жінка, і її образ більше не уособлює тієї космічної мудрості, про яку так натхненно писав Блок у своїх ранніх віршах і яку він пов’язував з образом Прекрасної Дами. Про розчарування Блока в колишніх ідеалах свідчать і деякі інші його твори, що писалися в цей же період. Так, в однойменній ліричній драмі образ Незнайомої – жінки Марії і одночасно зірки, що впала на землю вогняною кометою, відверто інтерпретується як кінець величного міфу про Прекрасну даму. В драмі “Балаганчик” в образах П’єро та його “картонної нареченої”, яка пішла від нього до Арлекіна, критики вбачають іронічний натяк на взаємостосунки Блока, його дружини і А.Бєлого. Неминучість повернення ліричного героя із світу солодких мрій та кохання в гірку реальність – це й тема пізнішої поеми Блока “Солов’їний сад”.
Образ людини, спустошеної життям, людини трагічної долі з’являється й у вірші Блока “Про доблесті, про подвиги, про славу…” , який був написаний в період ускладнень взаємостосунків поета з Любов’ю Дмитрієвною Менделєєвою. Вірш побудований у формі монолога, з яким ліричний герой звертається до коханої. Спогади про кохану забарвлені у світлі, ніжні інтонації, але образ її вже немовби позбавлений конкретних, зримих прикмет: піднесений ідеалізований з самого початку вірша він проступає крізь пелену нездійснених мрій і втрачених бажань. Минуле не повернути, і герой, який це розуміє, змушений примиритися з сумною реальністю. Втрачаючи те, що було для нього найдорожчим у світі, ліричний герой потрапляє в коловорот обивательського, позбавленого високого сенсу існування: “Летіли дні, кружляли клятим роєм... Вино й любов були мої кати...” Але трагічна реальність не може вбити те світле і високе, що зберігається в душі поета, не може знищити його людську гідність. Він не дорікає коханій за зраду, він простив її і примирився з тим, що сталося. Вірш Блока породжує аналогії із знаменитим пушкінським віршем «Я пам’ятаю мить чудову», але, на відміну від пушкінських інтонацій, смуток блоківського ліричного героя шидше песимістичний, аніж світлий. Майже кожен блоківський рядок набуває символічного значення. Лице “ в простій оправі” на столі поета сприймається як осяйний лик Вічної Жіночості. Фраза “ у ніч жбурнув я перстень пам’ятний” означає одночасно і розлучення з коханою і відмову від містичного заручення Поета з Душою Світу, втіленням якої колись служила для нього Прекрасна дама.
Вірш “Весно, весно, без меж і без краю…” увійшов до циклу “Закляття вогнем і темрявою”. Центральний образ цього вірша – образ весни – набуває складного символічного значення. Весна – це й символ кохання ліричного героя до жінки, постать якої з’являється у вірші лише епізодично, але забарвлює своїм образом його схвильовану емоційну атмосферу. Одночасно весна у вірші Блока символізує й життя а також містить декларацію нового ставлення до нього з боку поета. У вірші яскраво виявила себе блоківська контрасність сприйняття світу. Увесь вірш побудований на контрастах: “Вас приймаю, недолі погрози, Ласко долі, - вітання й тобі!”, “Сіл пустельні приймаю оселі, Зруби міст, весь їх морок і бруд, Піднебесні простори веселі І пекельний невільницький труд!” та ін. Насркізним мотивом вірша, що проходить через усі його строфи, стає мотив готовності прийняти життя у всій його складності і багатополярності. Ліричний герой приходить до остаточного висновку, що усе в житті, навіть втрати, біль, зради, страждання, - усе сповнено глибокого і справедливого сенсу. В більш широкій перспективі вірш прочитується як остаточна відмова від колишніх містичних ілюзій (за одним з висловів Блока, “містичного шарлатанства”) і готовність сприйняти житття у всій його реальній складності, таким, яким воно є насправді. Поет немовби відроджується до життя, у нього відкривається новий, внутрішній зір і, сп’янілий від повноти відчуттів, які охопили його, він поздоровляє себе з цим великим щастям – жити. “Яка жага безумна жить, - захоплено вигукує ліричний герой іншого блоківського вірша, - все здійснене обожествити, І втілити все нерозкрите...”
______________________________________________________________________________________________________________
«...поет вмирає, тому що дихати йому вже немає чим; життя втрачає сенс”. Творчість Блока 1908-1921 років.
Лірика заключного етапу творчості Блока відображена у третій книзі його “автобіографічної” трилогії “Снігова ніч”, до якої увійшли цикли “Страшний світ”, “Помста”, “Ямби”, “Італійські вірші”, “Різні вірші”, “Арфи і скрипки”, “Кармен”, “Солов’їний сад”, “Батьківщина”, “Про що співає вітер”. Цей етап творчості ознаменований остаточною відмовою поета від принципів символізма і зверненням до широкої соціально-культурологічної проблематики. Точкою відліку “переоцінки цінностей” стала для Блока його поїздка до Італії весною і літом 1909 року. На тлі політичної реакції в Росії і в атмосфері самовдоволеного європейського міщанства єдиною точкою опори стає для нього високе класичне мистецтво, яке, за спогадами поета, “обпалило” його у цій поїздці. В 1910 році Блок виступає з статею “Про сучасний стан російського символізму”, в якій фактично констатує вичерпаність його художніх можливостей і необхідність шукати нових шляхів творчого розвитку. Останнім твором, в якому Блок усе ще віддає данину символізму, стала драма “Троянда і хрест”, написана в 1913 р. на сюжет з історії трубадурів. Одночасно після 1910 року в творчість Блока широко входять образи хаоса і катастрофи, пророцького передчуття майбутніх історичних катаклізмів, які очікують на Росію. В цьому контексті закономірним є той інтерес, який в цей час виявляє Блок до Росії, декларуючи своє прагнення зрозуміти її “живу душу”, визначити місце і роль, відведене їй історією в прийдешніх катастрофічних зламах. Росія стала для О.Блока новим поетичним міфом і новою духовною святинею, яку він втратив в образі Прекрасної Дами. 9 грудня 1908 року Блок писав К.С.Станіславському: «…стоїть переді мною моя тема, тема про Росію (питання про інтелігенцію і народ, зокрема), Цій темі я свідомо і остаточно присвячую життя. Усе більш яскраво усвідомлюю, що це – найактуальніше питання, саме головне, саме реальне». Про Росію він в цей час пише як про подругу і супутницю, Росія для поета – це і життя, і смерть, і доля, яку він, попри будь-які випробовування, готовий з нею розділити. Загальний настрій, з яким Блок інтерпретує образ Росії, - це одночасно і захоплення і відчай, очікування фатальних катаклізмів і поетизація загибелі. Її багатовікова історія сповнена звитяжних випробовувань, героїчних злетів і трагічних падінь, але поет вірить, що зрештою, пройшовши крізь очищувальний вогонь історії, Росія побачить Христове світло і віднайде втрачені нею духовні засади. Але духовному відродженню, на думку поета, передує період історичної спокути і помсти за гріхи і моральні прорахунки. Ця помста виявить себе у формі грандіозного соціального потрясіння, яке вже передчуває поет. Ліричний герой Блока уважно прислуховується до “шуму стихій”, в хаотичному русі яких він уже вловлює величну “музику історії”, яка деякий час асоціюється для нього з російською революцією 1917 року.
Найбільш значне відображення образ російської революції знайшов в двох знаменитих поемах Блока “Скіфи” і “Дванадцять”.
У "Скіфах" письменник звертається до давньої традиції російської класики — роздумів про історичну долю Росії та її роль у світі. Епіграфом до твору є слова В. Соловйова щодо його ідеї про панмонголізм. Згідно з цією теорією, у XX ст. Росія, як і за часів Батия, залишалася бар'єром між Заходом і Сходом. О. Блок розвинув ідею В. Соловйова, замислюючись над сутністю історичного призначення його батьківщини.
Поет називає Росію сфінксом. Вона ще до кінця не розгадана, і ця загадка віщує невизначеність у майбутньому. Росія — це велика стихія, з якою неможливо не рахуватися. Вона викликала до життя різні сили, але загадкою залишається їхнє кінцеве призначення. Армади скіфів, про яких згадує поет у творі, асоціюються з пробудженою російською революцією народною стихією, грізним очищувальним вихором, який змітає залишки старого життя і провіщає нову історичну еру “братньої учти праці і миру”.
«Сьогодні я – геній». – написав Блок, коли закінчив свою поему “Дванадцять” і засвідчив, що «кілька днів відчував фізично, слухом, великий шум навколо себе, шум суцільний (ймовірно, шум від руйнації старого світу)». Як і “Скіфи”, поема “Дванадцять” говорить про “світову пожежу”, про “крах старого світу”, що його поет сприймає як неминучу розплату за моральне і соціальне свавілля, яке довгий час панувало в Росії. Крізь вогняний вал революції поет вбачає відблиски нового “прекрасного життя”. В центрі зображення поеми червоноармійський патруль, який йде вулицями нічного Петербурга. Збірний образ революційного патруля символічно уособлює народ, який більше не бажає миритися із своїм приниженим і безправним становищем і готовий виступити на рішучу боротьбу із старим світом. В заключних сценах поеми його очолює Христос, як своєрідний символ історичної правоти, який виправдовує доцільність і неминучість революційного потрясіння основ старого світу. Разом уся картина нагадує останнє з’явище “старого світу”. Христос, який очолює цю символічну процесію, немовби уособлює найбільш високі ідеали старої культури, обшарпаний пес, що замикає процесію, навпаки, символізує найільш негативний полюс її культури. Процесія робить останні кроки в історії і повільно зникає в апокаліптичній сніговій завірюсі, яка здійнялася над старим світом. Дванадцять червоноармійців, які викликаються аналогії з дванадцятьма учнями-апостолами Христа, виступають як перші провозвісники оновленого революційною бурею світу. Суперечливий смисловий контекст, в якому в поемі Блока з’являється Христос, викликав різке засудження поета з боку багатьох його колишніх друзів і соратників. Втім, як зазначав сам поет, він зовсім не мав наміру поставити Христа на службу революції. В записниках поета виражені його суперечливі сумніви щодо можливого потрактування образу Христа: «Що Христос йде попереду них – не підлягає сумніву. Справа не в тому, «чи гідні вони його», а страшно через те, що Він знову з ними, і іншого поки ще нема, а потрібен Інший - ?..» «Мені не подобається кінець «дванадцяти». Я хотів би, аби цей кінець був іншим. Коли я закінчив, я сам здивувався: чому Христос? Але чим більше я вдивлявся, тим ясніше я бачив Христа. І тоді ж я записав у себе: «на жаль, Христос». Образ Христа викликав у пізніших критиків найрізноманітніші інтерпретації, від містичного виправдовування Блоком революції до ситуації, в якій Христос нібито рятується від переслідування революційного патруля, але зрозуміло одне: образ Христа у Блока в жодному разі не виправдовує тієї злочинної суті більшовизму, про яку поет ще не міг в той час знати, і швидше виступає як загальний символ бунтарського, визвольного начала, символ оновлення історичного життя Росії, майбутню долю якої поет хотів бачити зовсім не такою, якою вона бачилась більшовикам. Востаннє в поемі Блока з’являється й далекий відголосок його знаменитого образу Прекрасної Дами, який, на думку А.Бєлого, втілений тут в образі повії Катьки. А.Бєлий зазначає, що смисловий ряд: Прекрасна Дама – Незнайома – Катька – це етапи послідовної еволюції жіночого образу у Блока, що відзеркалюють мотиви все більшого розчарування поета у його колишніх ідеалах.
В останні роки життя Блоку судилося розчаруватися і в його “революційних ідеалах”, пов’язаних із сподіваннями на радісне, весняне оновлення історичного життя його батьківщини. В перші післяреволюційні роки він заповзято береться до культурно-просвітительскої роботи, переконаний, що тим самим спокутує історичний борг російської інтелігенції перед народом. Проте, дуже швидко гостра невідповідність між уявленнями поета про “очищувальну революційну стихію” і криваву постреволюційну реальність дається взнаки і призводить до усе більшого розчарування поета тим, що відбувається в Росії. В щоденникових записах Блока з’являються мотиви катакомбного, потаємного існування культури як останньої спроби поновити втрачену душевну рівновагу. Думки Блока про справжню культуру, про “таємну свободу” митця, що протистоїть спробам насильницького пристосування мистецтва потребам влади, були висловлені в його прощальному виступі на вечері пам’яті О.С.Пушкіна в лютому 1921 р. “Поетові необхідні спокій і воля. – Сказав Блок. – Але спокій і волю також відбирають... Не хлопчачу волю, не свободу ліберальничати, а творчу волю, таємну свободу. І поет вмирає, тому що дихати йому вже немає чим; життя втрачає сенс”. Ці слова стали пророчими і для Блока. “Відсутність повітря”, про яке писав Блок, маючи на увазі Пушкіна, вбило й його самого.
__________________
Запитання і завдання:
- Спробуйте сформулювати ті світоглядні злами та художні ідеї, які визначили етапи творчої еволюції Блока
- Назвіть три головні поетичні книги Блока
- Пригадайте головні поетичні цикли, що входять до складу цих книг
- Як би ви охарактеризували провідні мотиви і символи блоківської лірики
- Як ви розумієте образ Прекрасної Дами? Хто був її прототипом? Що символічно узагальнює цей образ? Як він художньо еволюціонував у ліриці Блока?
- Як Блок відгукнувся на події російської революції?
___________
«Незнайома»
- На скільки частин і за якими ознаками можна поділити описувану у вірші пригоду? Яку емоційну атмосферу створюють ресторанні сцени першої частини вірша? Яке враження вони викликають у свідомості ліричного героя? Які образні деталі та словесні прийоми підкреслюють негативну визначеність такого враження?
- Як співвіднесений з образами обивательського існування образ Незнайомої, що з’являється у другі частині твору? В якій емоційній тональності автор окреслює цей образ? Знайдіть у тексті обох частин твору деталі, що контрасно протиставляють світ Незнайомої світові обивателів.
- Поспостерігайте за прийомами звукопису у вірші.. Добором і накопиченням яких звуків створюється музичне тло двох протиставлених образних світів (і частин) вірша?
_____________________________________
“Про доблесті, про подвиги, про славу…”
- Розкрийте зміст вірша Блока " Про доблесті, про подвиги, про славу…"
- Яким постає образ коханої жінки, що до неї звертається ліричний герой? Які емоції та думки з’являються у ліричного героя, коли він згадує про неї?
- Чому Блок надає своєму творові виразних ознак зближення з пушкінським віршем? Чим відрізняються обидва твори? В чому сенс незбігу їх фіналів?
- Що може символічно узагальнювати уявна співрозмовниця ліричного героя Блока?
__________________________________
“Весно, весно, без меж і без краю…”
- Який образ виступає центральним у цьому вірші? Які символічні значення можна дібрати до образу весни?
- Яким є ставлення до образу весни-життя з боку ліричного героя?
- Що символізує образ щита у вірші?
Творчість Анни Ахматової
“Поезія Ахматової – це насамперед щирість, непридуманість почуттів, поезія, відмічена надзвичайною увагою і підвищеними вимогами до моральних засад” (О.Твардовський)
_______________________________________________________________________
“ Ярославна ХХ століття”. Творча особистість Анни Ахматової.
У Нобелівській лекції 1987 p. Й. Бродський назвав п'ять найкращих, на його думку, поетів XX ст. — О. Мандельштам, М. Цветаєва, Р. Фрост, У. Оден і А.Ахматова: "Бути краще за них на папері неможливо, неможливо бути краще за них і в житті, яким би трагічним і гірким воно не було..." Головна ознака їхньої поезії — те, про що писала А. Ахматова: створювати вишукану красу із "сміття" реальної дійсності, тобто підніматися із землі до зірок, а потім повертатися зорепадом віршів знову на землю.
| 1889 (23 червня) - народилася в передмісті Одеси, що мало назву Великий Фонтан. Анна була третьою з шести дітей родини. 1890 – родина перебирається в Царське Село, де Ахматова навчається в Маріїнській гімназії 1903 – знаймоство з майбутнім чоловіком М.Гумільовим. 1905 – розлучення батьків. Анна з матір’ю рік живе в Євпаторії. 1906 – переїзд до Києва. Навчання у Фундуклеєвській гімназії Києва. 1907 - після закінчення гімназії поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. 1910 – одруження з М.Гумільовим. Живе переважно (до 1916 р.) в Царському Селі. 1910-1911 – поїздки разом з чоловіком до Парижу. 1912 - Поїздка до Італії. (18 вересня) - народження сина Лева. 1913 – розлучилася з М.Гумільовим. 1915 – 1916 через загострення туберкульозу лікується в санаторії у Фінляндії, а потім у Криму. 1918 – одружується з поетом і вченим-сходознавцем В. Шилейком. 1921 - Розлучення з В.Шилейко. 1922 – одружується з мистецтвознавцем М.Пуніним. 1924 – постанова ЦК, в якій вірші Ахматової піддавалися нищівній ідеологічній критиці, через що вона фактично втратила можливість друкуватися (з 1924 по 1939 рр.). 1935 – перший арешт сина Лева 1939 – другий арешт сина (вирок - десять років виправно-трудових таборів) . 1940 – прийняття в Спілку Письменників. 1941 – евакуювалася до Ташкенту, часто виступала у госпіталях. 1943 – приїзд в Москву. 1944 – приїзд до Ленінграду. 1946 - постанова ЦК щодо журналів «Звезда» і «Ленинград», в якій, крім усього іншого, ідеологічній «обробці» піддавалися й імена М.Зощенко і А.Ахматової. 1949(6 листопада) – арешт сина Лева, який проведе в концтаборах 7 років. 1964 - міжнародна літературна премія "Етна-Таорміна" (вручена в італійському місті Катанья). 1965 – вручення почесної мантії доктора Оксфордського університету. 1966 (5 березня) - померла від серцевого нападу. Похована в Комарово поблизу Санкт-Петербурга. |
Вірші Ахматової завжди адресовані читачам інтелігентним і начитаним. Вона ніколи не була шанувальницею так званої масової культури, але, водночас, не прагнула й до того, щоб бути незрозумілою, “елітарною”. Культура в її розумінні – це передусім велика інтелектуальна праця, висота, для сходження на яку потрібно докладати неабияких духовних зусиль. Такою і була її поезія, що відрізняється величною класичною простотою, “надзвичайною увагою і підвищеними вимогами, за словами О.Твардовського, до моральних засад”.
Поезія Ахматової спирається на традиції російської поезії ХІХ ст. і кращі надбання її поетичної сучасності. З поетів минулого вона найбільше шанувала О.Пушкіна, з сучасних поетів своїми прямими вчителями називала І.Анненського і О.Блока. Значний вплив на творче становлення Ахматової мали поети акмеїстичного кола, до яких вона деякий час належала й сама, але загалом творча особистість поетеси була надто яскравою і осібною, щоб її можна було без останку розчинити в межах будь-якого, окремо взятого художнього напрямку чи поетичної школи. Внутрішній стрижень поезії Ахматової – це світ, пропущений крізь почуття та переживання жінки. Поезію Анни Ахматової недаремно називають "щоденником жіночої душі". У своїх віршах вона показала епоху глибоких криз і катаклізмів через чутливе сприйняття жінки, яка сподівалася і втрачала віру, помирала і воскресала, билася у безвиході, але все ж шукала шляхи відродження світу. Душа ахматовської героїні — це душа, що кохає і ненавидить, мучиться і жертвує собою, переживає драматичний розрив і прагне возз'єднання. Це душа, у якій може все вигоріти від горя, але вона житиме всупереч смерті. Всупереч смерті Ахматова пройшла довгий життєвий шлях, ставши свідком і літописцем своєї трагічної доби. Вона стала, за висловом В.Баєвського, своєрідною “Ярославною ХХ століття”, оплакавши у віршах своє покоління – розкидане по світу, розчавлене і розстріляне сталінським тоталітарним режимом. На протязі півстоліття Ахматова відзивалась на загальні для країни біди, голосом плакальщиці виливала загальнонародні страждання. Про смерть Ахматової відомий дослідник ї творчості В.Топоров написав, що вона “була сприйнятя, як смерть останнього поета – не загалом, а останнього у тій великій традиції, що була життєво поєднана із вищими духовними досягненнями Росії і назавжди обірвалася з цією смертю. Звідси відчуття сирітства і чітке усвідомлення ситуації – Коли ховають епоху...”
Періодизація творчості А. Ахматової
| 1900-1917 | 1917-1941 | 1941-1966 |
| 1900 – перші вірші. 1907 – перший надрукований вірш 1911 – починає регулярно друкувати вірші в московських та петербурзьких виданнях. 1912 – віршова збірка “Вечір” 1914 – віршова збірка “Чотки”. Поема «Біля самого моря». | 1917 – віршова збірка “Біла зграя” 1921 – віршові збірки “Подорожник”, «Anno Domini. MCMХХІ» 1936 –1960 – поетичний цикл “Таємниці ремесла” 1939-1940 – поема “Реквієм” (опублікована – 1988 р.) 1940 - поетичний цикл “Верба”. Збірка “З шести книг”. | 1940-1945 – поетичний цикл “Північні елегії”, «маленькі поеми» на історичну тему: «Росія Достоєвського» («Передісторія»), «П'ятнадцятирічні руки». Поетичний цикл “Вітер війни” 1940-1962 – поема “Без героя” 1942—1944 – ліричні цикли «Місяць в зеніті», “З літака” 1958 – переклад збірки І. Франка «Зів'яле листя», збірка поезій і перекладів “Вірші” 1965 - Віршова збірка “Біг часу” |
______________________________________________________________________________________
“Вона першою відкрила, що бути некоханою поетично...”. Творчість Ахматової 1900-1917 років.