Література першої половини ХХ століття

Вид материала

Документы

Содержание Читацька лоція Засновники європейської модерністської прози Модернізм, хронологічні етапи його становлення. Декаданс. Власне модернізм. Авангардизм. Площина художньо-смислового вияву літературного твору

Подобный материал:

• «корифеїв», 144.97kb.
• 1: Література на межі ХІХ хх ст.: основні тенденції та напрямки розвитку літератури, 241.57kb.
• Календарний план уроків зарубіжної літератури, 114.81kb.
• Першої половини ХХ століття, 4228.6kb.
• Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
• Булгаков прозаїк, драматург, журналіст, есеїст, критик, 57.76kb.
• Тренувальні контрольні завдання для слухачів всеукраїнського конкурсу захисту науково-дослідницьких, 186.92kb.
• Електронні бібліотеки світової класичної та сучасної літератури, 81.89kb.
• Зарубіжна література, 24.18kb.
• Література перших десятиріч ХІХ століття, 5511.18kb.

ЧИТАЦЬКА ЛОЦІЯ

Головні тези розділу:_______________________________________________________________________________________

Світоглядні й естетичні засади модерністського мистецтва: Модернізм, хронологічні етапи його розвитку. Декаданс. ¢Власне модернізм. Авангардизм. ¢Основні принципи і прийоми модерністського мистецтва.

Засновники європейської модерністської прози: Модерністські пошуки М.Пруста ¢ Здобутки модерністської прози Дж. Джойса.

Творчість Франца Кафки:

Ключові терміни та поняття:________________________________________________________________________________

Модернізм, декаданс, авангардизм, міфотворчість, одивнення, монтаж, ротік свідомості, поліфонія, “заумна” мова, “зламаний” синтаксис, тонічна система віршування

Основні письменники і твори:____________________________________________________________________

Пруст М. "У пошуках утраченого часу"¢ Джойс Дж. "Джакомо Джойс", "Улісс"¢ Кафка Ф.


Світоглядні й естетичні засади модерністського мистецтва


______________________________________________________

Модернізм, хронологічні етапи його становлення. Декаданс.

Переорієнтація, яка відбулася в світоглядних інтересах людини межі ХІХ-ХХ ст., вплив новітніх філософських концепцій світу та людини на розвиток суспільства, в свою чергу зумовили і зміну пріоритетів у визначеності її мистецьких орієнтирів. Реалізм, який значною мірою був естетичним виразником ідей європейського позитивізму і впродовж майже двох останніх третин ХІХ ст. залишався панівним художнім методом, на кінець ХІХ – початок ХХ ст. починає поступатися новим художнім явищам та тенденціям. Ті суттєві зміни, які відбуваються у цей час в європейському мистецтві, прийнято позначати терміном «модернізм» (фр.moderne – сучасний, найновіший). Під модернізмом перш за все розуміють сукупність мистецьких напрямків, течій та шкіл, які протиставили себе традиційній естетиці наслідування життя (реалізм і натуралізм). Модернізм – складне й багатовимірне явище, в якому прийнято виділяти кілька хронологічних етапів. До першого, найбільш раннього з них відноситься так званий декаданс або ранній модернізм, що охоплює останню третину ХІХ ст. Другий етап, який розпочинається з кінця ХІХ ст. і продовжується майже до середини ХХ ст., - це і є власне модернізм, який ще називають зрілим модернізмом. Третій етап пов’язаний із розвитком спеціфічного художнього відгалуження модернізму, що отримав назву авангардизм і поширився в літературах Європи, починаючи приблизно з 10-х років ХХ ст. Кожен із названих хронологічних етапів є сумарним позначенням достатньо значної і розмаїтої сукупності літературно-художніх напрямків, шкіл та угруповань. Кожному із хронологічних етапів розвитку модернізму були притаманні певні специфічні відмінні риси, але водночас усіх їх поєднувало і дещо спільне, те, що, зрештою й визачило принципи нового художнього мислення.

Декаданс (фр. decadance – занепад) – це сумарне позначення тих мистецьких явищ, в яких фіксуються перші відступи від традиційної реалістичної естетики, пов’язані передусім з загальними песимістичними настроями як відгуком на кризові явища у суспільстві, відмовою від змалювання суспільних проблем та концепцій відчуженої людини, що втратила тверді моральні орієнтири і відійшла від активної життєвої позиції. Асоціальність та аполітичність декадансу грунтується на засадах "мистецтва заради мистецтва". Декадентські мотиви звучали ще у середині XIX ст. в творчості англійських прерафаелітів (1848), лідера цього гуртка Д. Г. Россетті. Ігнорування суспільних проблем, прагнення до витонченості і вишуканості художніх форм характеризує й групу французьких поетів "Парнас" (Т. Готьє, Ш. Бодлер, Ш. Леконт де Ліль, Ж. Ередіа, Л. Дьєркс та ін.). Парнасці заперечували сенс життя, їхні вірші сповнені песимізму, меланхолії, трагічних ноток. Із середовища парнасців прозвучали заклики творити "холодне, як лід" мистецтво. Вони себе називали "дітьми сатани", "проклятими поетами". Бодлер назвав свою поетичну збірку "Квіти зла". Світ йому уявлявся пекельним котлом, у якому немає і не може бути гармонії.

Першим термін “декаданс” використав Теофіль Готьє в 1869 р. у передмові до поетичної збірки Ш.Бодлера “Квіти зла”. У теоретичному аспекті це явище вперше намагався осмислити Ф.Ніцше, який охарактеризував терміном “декаданс” занепад європейської культури (“Сутінки кумирів”, “Антихрист”, “Ecce homo”). Своїм широким розповсюдженням термін “декаданс” зобов’язаний книзі М.Нордау “Декаданс”, де був застосований на адресу кризових явищ в європейському мистецтві. В 80-х рр. одним з найбільш значних представників та пропагандистів декадансу був знаменитий французький поет Поль Верлен. Як вважається, найбільш яскравими рисами декадансу позначена творчість французьких символістів – Верлена, Малларме, А.Рембо, П.Валері, А.Жіда, П.Клоделя, австрійського поета Р.М.Рільке, російських поетів, що належали до школи так званого “чистого мистецтва” – А.Фєта та Я.Полонського, а також поетів-символістів - Д.Мережковського, З.Гіппіус, Д.Мінського. В українській літературі ознаки декадансу пов’язують з творчістю М.Вороного, представників поетичної групи “Молода муза” (П.Карманського, Б.Лепкого, С.Чарнецького та інш.), М. Сріблянського та інш.

Сучасні літературознавці виділяють такі визначальні риси декадансу:

• "несприйняття життя", відмова від змалювання дійсності, різке заперечення облудливої “міщанської” моралі, недовіра до можливостей людини змінити світ і самому змінитись на краще.
  
• тяжіння до ірраціональності, фантастики, містики, що дає змогу відобразити найглибші непояснювані порухи свідомості людини;
  
• чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу.
  
• у центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів та віри у майбутнє. Основними мотивами стають сум, відчай, розчарування, містицизм, сомнабулічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психоаналіз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад життя набувають значення улюблених тем, які перетворюються на джерело витончених переживань.
  
• митець, за визначенням декадентів, - це відчужений від світу герой – надлюдина, обранець, жрець, носій божественного розуму: саме йому дано збагнути зв'язки між видимими і невидимими світами, оскільки за допомогою творчості-одкровення він розкриває таємниці Всесвіту і світової гармонії - "Ти навіть квітки не зірвеш, щоб зірку не потурбувати" (Поуп, Англія). Творчість, на їхню думку, - це таїна, загадка, інструмент пізнання світу, що дає змогу забути ненависну дійсність.
  

_________________________________

Власне модернізм. Авангардизм.

Більш зрілий і хронологічно пізній стан протистояння традиційної і нової естетики, який більшість вчених датує кінцем ХІХ - початком ХХ ст., це й є власне модернізм, представлений як течіями, генетично спорідненими з декадансом (неоромантизм, символізм, імпресіонізм), так і новими (акмеїзм, неокласицизм, імажизм, імажинізм та інш.) а також різноманітними формами їх синтезу з традиційною реалістичною естетикою.

Власне модернізм став продовженням і багато в чому переосмисленням естетики декадансу, свого роду епохою її творчої зрілості. Як і декаданс, власне модернізм грунтується на запереченні культивованого реалізмом та натуралізмом принципу наслідування дійсності. Головна увага у модерністських творах, як і у представників декадансу, зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й істо­ричного, притаманних реалізму та натуралізму, прагненні до усвідомлення універсальних тенденцій духовного розвитку людства. Водночас, між декадансом і власне модернізмом виникає й ряд суттєвих відмінностей. Якщо митці декадансу робили наголос лише на запереченні сучасних їм цінностей буття, власне, не пропонуючи взамін більш або менш чітко сформульованої культурної і світоглядної альтернативи, то модернізм зрілого етапу прагне не стільки до заперечення, скільки до оновлення та взаємодії із культурними традиціями та сучасними тенденціями суспільного розвитку. Якщо герой декадансу самоізолюється у своєму відчуженні від світу, то герой модерністів більш активно із ним взаємодіє, прагне до його “відкриття”, і хоча його світосприйняття є різко індивідуалістичним, забарвленим образами суб’єктивної, часто ірраціональної уяви, в кінцевому рахунку воно спрямоване на осягнення універсальних законів буття та характеру їх впливу на людину. Значний вплив на викристалізування в ще доволі сумбурному декадентському русі більш-менш чітких світоглядних настанов мали фундаментальні відкриття, зроблені людством у різних галузях науки, мистецтва, філософії середини ХІХ – початку ХХ ст., вироблений епохою нестримний дух пізнання таємниць природи та людської душі, який вже не міг залишити осторонь митця, що претендував на звання модерного, тобто такого, який діє і мислить у відповідності до сучасних реалій. “Світогляд” зрілого модернізму визначає чітка настанова на культурний діалог та взаємообмін із новітніми здобутками філософії, естетики, релігії, різноманітних сфер пізнавальної діяльності людини, прагнення до оновлення існуючих форм та канонів, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природничих наук, психології, техніки, комунікацій XX ст. тощо. Митці-модерністи часто не уникають і цілком певних соціально-політичних симпатій. Зрілий етап модернізму характеризується значно більшою, у порівнянні із декадансом, ускладненістю та диференційованістю своїх внутрішніх художніх настанов, що виявляє себе і якісно і кількісно. Зокрема, різко зростає кількість літературних напрямків, течій, шкіл, угруповань і окремо взятих письменників, які не тільки ідентифікують себе із модерністським мистецтвом, але й намагаються уникнути загрози стандартизації та шаблонізації його прийомів. Звідси величезна кількість літературно-художніх маніфестів, програм, декларацій, як колективного характеру, так і індивідуальних інтерпретацій, які не тільки більш чітко окреслюють межі співвіднесених із модернізмом літературних напрямків, але й визначають специфіку внутрішніх, індивідуальних позицій митців і шляхи розбіжності у баченні ними засад та перспектив розвитку того або іншого модерністського напрямку. Якщо декаданс рішуче протиставляє себе натуралістичному та реалістичному методу відображення дійсності, то модернізм, особливо початку ХХ ст., вже активно шукає шляхи зближення та взаємодії із його художніми принципами( яскравий приклад такої взаємодії – лірична проза рубежа ХІХ-ХХ ст.). Нарешті, значно розширюється й “географія” модернізму, він охоплює тепер практично усі країни Європи і поступово перетворюється на один із вирішальних чинників світового літературного розвитку. Ознаки “зрілості” модернізм виявляє вже у французькій поезії другої половини XIX ст. (Ш. Бодлер, П.Верлен, А. Рембо), згодом його принципи поширюються в інших європейських країнах і виявляють себе в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст) і драматургії (М. Метерлінк, Г.Ібсен, А.Стріндберг). Поширюється модернізм також і в інших видах мистецтва: у живопису (П.Пікассо, С.Далі, К.Малевич.), музиці (К.Дебюссі. Я.Сібеліус, М.Равель), проникає в кіномистецтво (Л. Деллюк, С. Ейзенштейн, Л.Бунюель). До визначних представників українського модернізму відносяться М.Вороний, Леся Українка, О.Олесь, М. Коцюбинський, В.Стефаник,, Г.Чупринка, М.Рильський, П.Тичина, В.Підмогильний, “празька школа” поезії та багато інших.

Сучасні літературознавці виділяють такі визначальні риси модернізму:

• песимізм; пріоритет особистого перед громадським, асоціативність.
  
• енергійний пошук нових форм вираження, синтез різних видів мистецтва; заперечення обов'язків мистецтва щодо суспільства й історії.
  
• особлива увага до внутрішнього світу особистос­ті.
  
• спрямованість на вічні закони філософії буття і мис­тецтва.
  
• надання переваги творчій інтуїції.
  
• схильність до містицизму, до підсвідомого.
  
• розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ.
  
• тенденція до перетворення літератури на елітарне мистецтво.
  
• концепція мистецтва як гри із реальністю.
  
• тенденція до розробки національних моделей художнього вираження, часто у сполученні із національними культурними традиціями.
  

Специфічним відгалуженням модернізму вважають авангардизм (фр. аvant-garde – передовий загін) як сукупність найбільш радикальних і свого роду бунтарських напрямків та шкіл мистецтва (футуризм, експресіонізм, дадаїзм, поетизм, сюрреалізм.). Одна з найбільш яскравих прикметних ознак авангардизму полягає у тому, що, на відміну від модернізму, естетичне новаторство якого, в принципі, не виходило за межі власне художніх форм (пошуки нової лексики, нового синтаксису, оповідних і образних форм, жанрових експериментів тощо), авангардизм, не відкидаючи і ці останні, прагнув до ще більш радикального оновлення мистецтва, яке виявляло себе у розробці принципово нових культурних цінностей та естетичних пріоритетів, у активному втручанні і спробах перенесення мистецтва в реальне життя, в прямому злитті мистецьких концепцій з ідеологією певних партій та рухів. Термін «авангардизм» стосовно мистецтва вперше був використаний ще в 1845 р. Г.Лаверданом в праці «Про місію мистецтва та роль художника». Заперечення канонів традиційної естетики представниками цих напрямів реалізується у найбільш безкомпромісній і викличній формі. Як відзначає В.Руднєв, “авангардист не може, подібно до модерніста, замкнутися в кабінеті і писати у стіл; самий сенс його естетичної позиції - в активному й агресивному впливі на публику. Викликати шок, скандал, епатаж - без цього авангардне мистецтво неможливе”. За словами М.Нефьодова і Ю.Попова, авангардизм, “якщо абстрагуватися від зовнішньої галасливості деяких його представників, мав серйозну мету — піти далі традиційного мистецтва. Кращі художники та письменники авангардизму прагнули проникнути в глибинні, непізнані та неусвідомлені сфери буття, Так само як наука розклала атом, так художники-абстракціоністи намагалися зобразити на своїх полотнах первні Всесвіту, виділити чистий колір і чисту форму (П.Мондріан, Кандінський). Так само, як теорія відносності А.Ейнштейна заперечила зовнішню ясність та простоту ньютонівської механіки, так і художники-кубісти (П.Пікассо. Ж. Брак) відходили від видимої реальності, показували її не такою, якою ми її "бачимо", а такою, якою ми її "знаємо (звідси накладання простору). Письменники авангардисти, зокрема сюрреалісти, намагались проникнути в "потаємну" реальність, відкрити, так би мовити, вимір нашого буття, відобразити світ снів, марень, видінь, прозрінь, інакше кажучи, світ підсвідомості (вплив ідей Фройда). З іншого боку, авангардисти прагнули відтворити новий ритм життя, стрімку урбанізацію і технізацію суспільства (Г.Аполлінер, Ф.Деже, Філонов, футуристи). Важливим досягненням авангардистів стало своєрідне втілення в їхніх творах жаху, трагічності існування людини XX ст., її відчуженості, абсурдності буття, прибитості тоталітарно-бюрократичною системою, бездушною технічною цивілізацією. Цей аспект особливо характерний для малярства німецького експресіонізму, картин Пікассо ("Герніка"), С.Далі ("Передчуття громадянської війни"), притч Ф.Кафки і А.Платонова, романів Д.Г.Лоуренса.

Нові теми та проблеми примусили шукати й відповідні засоби висловлення. У малярстві революцію здійснили кубісти, а довели її до логічного завершення абстракціоністи, які створили так зване нефіґуративне мистецтво, цілком відмовились від традиційних способів відображення дійсності. Іншим шляхом пішли художники сюрреалісти, які сполучали майже фотографічну натуралістичність мазка з фантастичністю, фантасмагоричністю і навіть кошмарністю сюжетів своїх картин. /…/ У поезії авангардистські тенденції найяскравіше проявились в Аполлінера, Л. Арагона, П.Елюара, Бенна, Маяковського. В.Хлєбнікова, Незвала та ін. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер:"ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета"), гра значеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити "чисту музику" вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (каліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими. ритму, розділових знаків”. В українській поезії авангардизм виявив себе у діяльності художніх груп “Аспанфут” і “Авангард” ( М.Семенко, В.Поліщук, О.Левада, Г.Чернов, В.Ярина та інші). Авангардизм справив надзвичайний вплив на розвиток мистецтва ХХ ст. Його загальне культурно-історичне значення, за оцінкою літературознавців, полягає у тому, що він:

• засвідчив принципову культурно-історичну відносність форм, засобів, способів та типів художньо-естетичної свідомості, мислення, вираження.
  
• довів до логічного завершення (часто до абсурду) усі основні види новоєвропейського мистецтва (і їх художньої презентації), тим самим переконливо показавши, що вони вже застаріли як актуальні феномени культури, не відповідають сучасному (і тим більше майбутньому) рівню культурно-цивілізаційного процесу, не здатні адекватно виражати дух часу, відповідати динамічно змінюваним художньо-естетичним потребам сучасної людини і, тим більше, людини майбутнього супертехнізованого суспільства.
  
• експериментально розробив багато нових, нетрадиційних елементів, форм, прийомів, підходів, рішень тощо художньо-нехудожнього вираження, презентації, функціонування того, що до середини ХХ ст. називалось художньою культурою і що перебуває тепер в стані глобального переходу до чогось принципово нового, що буде покликане у новій цивілізації зайняти місце мистецтва.
  
• сприяв виникненню та становленню нових (технічних) видів мистецтва (фотографія, кіно, телебачення, електронна музика, комп’ютерні мистецтва, різноманітні шоу, що поєднують багато видів мистецтва на основі сучасної техніки).
  

______________________________________________________

Основні принципи і прийоми модерністського мистецтва.

Шукаючи нові шляхи та засоби художнього відображення дійсності, модерністи суттєво оновили арсенал засобів художньої виразності літератури, розробили значну кількість нових прийомів, як специфічних для окремих літературних напрямків та шкіл модернізму, так і таких, що стали своєрідною візитною карткою модерністського мистецтва загалом. Навряд чи можливо охопити увесь розмаїтий і складний спектр принципів та прийомів модерністського мистецтва, але, узагальнюючи, можна виділити і класифікувати в окремі групи такі головні з них:

Площина художньо-смислового вияву літературного твору
Ідейно-тематична та образна	Сюжетно-композиційна	Оповідна	Мовленнєва
Міфотворчість; Одивнення (очуження)	Монтаж; Складні форми композиції; Сюжетно-фабульні незбіги	Потік свідомості; Поліфонія; Асоціативна техніка зображення	“Заумна” мова; “Зламаний” синтаксис; Тонічна система віршування