В сучасному суспільстві

Вид материала

Документы

Содержание 1.6. Екологічна діяльність в контексті культурологічного синтезу

Подобный материал:

• Вступ, 873.29kb.
• Ьше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти,, 37.46kb.
• 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
• Програма вибіркового курсу Дисципліни, 133.18kb.
• Робоча навчальна програма вибіркового курсу Дисципліни, 127.58kb.
• Соби масової інформації відіграють в сучасному суспільстві, а також завдяки особливостям, 204.57kb.
• Перелік запропонованих тем рефератів, 17.55kb.
• Курсова робота роль І місце, 340.76kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Ю. Й. Тулашвілі к. т. н., доцент, 83.67kb.

1.6. Екологічна діяльність в контексті культурологічного синтезу

Екологічна проблема стала сьогодні глобальною проблемою людства, у зв’язку з чим набуває поширення поняття "екологічна культура", що є важливим компонентом культурології. Перш за все, вона передбачає розгляд на соціально-філософському та конкретно-науковому рівнях проблеми раціонального природокористування, охорони навколишнього середовища. Очевидним є те, що екологічна проблема не може бути вирішена без світоглядного контексту, без формування екологічної свідомості, екологічної культури, моральних основ природотворчої та природоохоронної діяльності. У цьому аспекті вихідним є розуміння культури як процесу діяльності та її продуктів, що характеризує людину як розумну, свободну (вільну) та морально відповідальну істоту. Культура охоплює всю сферу суспільної діяльності людини, включаючи, як її матеріальні, так і ідеальні (духовні) форми. Саме тому В.Межуєв слушно наполягає на відносності поділу культури на матеріальну та духовну [1, с. 70]. В екологічному контексті некоректність такого поділу виглядає особливо переконливою.

Семантичне поле поняття "культура" є безпрецедентно широким: воно вживається в усіх без виключення сферах людської діяльності. Показовим є те, що межі його застосування постійно розширюються. Обширне коло визначень феномену культури, поданих у 1959 р. американськими дослідниками А. Кребером та К. Клакхоном, нині є далеко не повним. Класифікація його визначень сьогодні є набагато складнішою й фундаментальнішою. На думкуВ. Межуєва, обшир розповсюдження цього поняття перебуває в очевидній невідповідності з точністю й визначеністю його теоретичного тлумачення. "Жодне поняття суспільної науки не викликає такого розходження в поглядах, такого багатоманіття суджень та визначень, як поняття "культура". У межах конкретних досліджень (історичних, етнографічних, соціологічних тощо) можна знайти зовсім різні уявлення про культуру, які, часом, надто важко погоджуються між собою". [1, с.3-4]. В. Келлє пише, що процеси, котрі протікають у культурі, не є для людини чимось зовнішнім. "Вони відбуваються в людині і з людиною – її суб’єктом і носієм. Разом з тим залучення людини до культури, засвоєння конкретної культури пробуджує її свідомість. Саме культура, у якій людина існує з перших днів свого життя, формує її якості, визначає її сприйняття світу. Для сучасників, що живуть у різних культурах, світ виглядає неоднаково" [2, с. 93].

Філософський аспект аналізу сучасної екологічної ситуації може бути представлений у ході розгляду традиційної опозиції двох альтернативних підходів: утилітарного та ціннісно-нормативного. Саме на цьому грунті відбувається нині драматичне протистояння матеріального й духовного, екологічного та економічного, прагматичного й морального, належного і дійсного. Тут ми безпосередньо виходимо на складні проблеми екологічної компетентності та екологічної культури нашого сучасника.

Уточнення семантики поняття "екологічна культура" сьогодні потребує соціально-філософського аналізу на трьох рівнях: загальнолюдському (при вирішенні глобальних проблем), конкретно-історичному – в сучасному суспільстві (при формуванні нового бачення й практичного вирішення екологічних задач), індивідуальному (при формуванні системи екологічного виховання та належної екологічної компетентності).

Структуроутворюючі підвалини створення екологічної культури, як продукту відносно самостійного виду матеріально-практичної та духовно-моральної активності людей в освоєнні природи, слід вбачати в самій людській діяльності. Критерієм її виділення має бути орієнтованість людини й суспільства на переосмислення складних реалій соціоприродної дійсності, на тлі яких відбувається розвиток цивілізації. Специфіка функціонування екологічної діяльності обумовлена тим, що вона пронизує всі компоненти культури й спрямована на гармонізацію взаємодії між суспільством і природою.

Так чи інакше, принцип діяльнісного підходу у формуванні належної екологічної культури є необхідною передумовою. Феномен екологічної культури, як і культури загалом, є полісемантичним і недостатньо визначеним. Через це для розгляду даної проблеми, особливо в аспекті виявлення особливостей структурування цих фундаментальних явищ, видається продуктивним структурно-функціональний підхід. такий напрямок актуально розробляється в філософській літературі. Так, зокрема, заслуговує на увагу морфологічне розчленування людської діяльності, запропоноване
П. Алексєєвим. Головним в його типології є те, що вона побудована на принципі розгляду видів діяльності через суб’єктно-об’єктні відносини. Це дозволяє в цілісній системі людської діяльності виділити три основні елементі – суб’єкт, об’єкт і активність суб’єкта. У відповідності до цього П. Алексєєв вказує, що в суб’єктно-об’єктних відносинах (а вони виступають основними в функціональному аспекті аналізу екологічної культури) суб’єкт може здійснювати взаємодію з об’єктом на двох основних рівнях: матеріально-практичному та духовно-теоретичному. У першому випадку активність суб’єкта реально спрямована на перетворення об’єкта, у другому – об’єкт відбивається в свідомості суб’єкта, тобто пізнається, або ж суб’єкт оцінює об’єкт. На підставі цих видів суб’єктно-об’єктного відношення й виникають види діяльності: перетворююча, пізнавальна та оцінююча.

Означений підхід дозволяє виокремити абстрактні фрагменти людської діяльності, її інваріантні елементи, що існують у чистому вигляді лише в аналітичному виділенні, на рівні категоріально-понятійного відображення. З‘являються підстави для виокремлення трьох підсистем у функціональній формі існування екологічної культури, які й визначають основні напрямки кардинальних інновацій у досягненні екологічно збалансованого розвитку людського суспільства й біосфери:

а) природно – перетворююча підсистема, що включає в себе техніко-технологічні програми екологічної діяльності, завдяки яким здійснюється процес екологізації виробнично-індустріального, сільськогосподарського виробництва та інших, пов’язаних з ним, сфер матеріально-практичної діяльності людей;

б) когнітивна, яка забезпечує можливість отримання об’єктивних знань про систему "суспільство – природа" та на їх основі сприяє створенню й реалізації цільових програм, спрямованих на екологізацію всієї системи науково-теоретичного знання (поняття "когнітивний" використовується в соціальній психології для опису певних відносин у групових взаємодіях, що вивчаються даною наукою. У цьому випадку термін "когнітивний " використовується нами як зручне скорочення для взятих разом понять – "знання", "пізнання", "пізнавальна діяльність") ;

в) регулятивно-аксіологічна підсистема, сутність якої полягає в орієнтації суб’єкта діяльності на соціально-екологічні цінності, які, у свою чергу, виступають реальною підставою формування екологічних компонентів світогляду, екологічної свідомості, а також екологічної освіти та виховання.

Якщо розглядати основні складові цієї моделі під кутом зору розділу культури на матеріальну й духовну, то когнітивна й регулятивно-аксіологічна підсистема екологічної культури можуть бути віднесені до царини духовної культури, природно-перетворююча підсистема екологічної культури – до форм культури матеріальної.

Отже, культура є специфічним засобом організації й розвитку людської життєдіяльності, зафіксованим у продуктах матеріальної та духовної діяльності, у широкому спектрі відносин людей до природи, суспільства й до самих себе. Специфіка діяльнісного підходу до природи слушно вбачається в об’єктивній діалектиці природного й соціального. У такому контексті сутність феномена культури полягає в тому, що вона є об‘єктивним продуктом взаємодії природи та людини.

Саме тлумачення феномену культури як продукту взаємовідносин суспільства і природи, як "природно суспільного творення" (Е. Маркарян) є підставою для формування нового напрямку – культурної екології, або екологічної культури
(Дж. Стюарт, Е. Маркарян, Д. Ліхачов, В. Бромлей та ін). Показовим є те, що тут також не існує єдиної думки. Так, Д. Ліхачов акцентує увагу на необхідності створення екологічної культури й трактує її переважно як охорону пам’ятників культури. "Екологію не можна обмежувати, – пише він, – лише завданнями збереження природного біологічного середовища. Для життя людини не менш важливим є середовище, створене культурою її предків і нею самою. Збереження культурного середовища – завдання не менш суттєве, ніж збереження навколишнього середовища. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище настільки ж необхідне для її духовного, морального життя, для її прив’язаності до рідних місць, для її моральної самодисципліни й соціальності.
А крім цього, питання про моральну екологію не тільки не вивчається, воно навіть не поставлено нашою наукою як дещо ціле й життєво важливе для людини" [3, с.50]. Важко не погодитись з цією глибокою, наповненою гуманістичним змістом думкою. Однак тут недопустиме протиставлення екології як охорони природного середовища й екології як охорони середовища культурного. Так,
Д. Ліхачов вважає, що втрати до відомих меж у природному оточенні легше поновити, ніж пам’ятники культури, оскільки природа володіє здатністю до поновлення порушеної людиною рівноваги. Втрата ж пам’ятників культури принципово не поновлювана [3, с.62].

Розгляд культурологічних та екологічних проблем як споріднених, з урахуванням їх взаємозв’язку й взаємовпливу, видається продуктивним для адекватного усвідомлення сучасних екологічних реалій; він вносить багато суттєвих уточнень в уявлення про таке складне й багатоаспектне явище, як культура, що вступила в екологічний етап свого розвитку. Сьогодні екологічна компетентність стає без сумніву обов’язковою ознакою загальнолюдської культури. Людське ставлення до природного оточення передбачає не лише раціональне використання сил і ресурсів природи, але й відповідальність за найвіддаленіші результати цього використання. "Культура, – пише М.Ф.Тарасенко, – це не тільки показник універсальності й свободи людини, але в рівній мірі є показником її відповідальності перед світом. Причому в тенденції закономірність така: чим більше людська діяльність стає універсальною й вільною, тим більше зростає відповідальність людини перед природою як ойкуменою людської культури" [4, с.69]. Відчуття такої відповідальності в масовій свідомості не виникає саме по собі. Її необхідно виховувати. Для того щоб відповідально й свідомо взаємодіяти з природою в усіх сферах людської діяльності, необхідно досконально знати основні закономірності функціонування біосфери й об’єктивно використовувати ці знання в процесі виховання в підростаючого покоління так необхідної зараз екологічної культури.

При розгляді екології в якості необхідної складової частини культури, найбільш перспективним уявляється визначення останньої як результату взаємодії суспільства й природи, де культура розглядається як реальне узагальнення природи та людської діяльності. Культура, будучи штучним творенням людини, її "другою природою", тісно пов’язана з природою "першою" в безпосередньому сенсі цього слова. Крім усього іншого, тут з‘являється ще один цінний в методологічному відношенні аспект: у сфері культури неможливо розглядати людину через призму традиційної дихотомії як істоту природну, з одного боку, й істоту соціальну – з іншого. У культурі людина представлена не як природна й не як надприродна, а як істота, що розвивається історично, тобто в плані не тільки своєї відмінності від природи, але і як утворення природне. Підвалини культури є природними, природа – натуральне джерело людської діяльності, на основі якого формуються культурні творення. Природа є об’єктивною й необхідною передумовою культури. Різні форми суспільної культури (моральна, естетична, політична тощо) різною мірою інтегрують у собі природні начала, тому екологічна компонента в осмисленні цього феномену є необхідною. Отже, врахування ролі екологічного чинника в культурі є обов‘язковим для її адекватного усвідомлення.

З огляду на екологічну ситуацію, що склалася сьогодні, виникає необхідність осмислення ролі екологічної культури як важливої характеристики взаємодії суспільства й природи, яка передбачає усвідомлення закономірностей і наслідків цієї взаємодії, допустиму міру освоєння й перетворення фрагментів природного оточення. Екологічна культура, таким чином, є важливим чинником усвідомлення органічної єдності людини й природного середовища. Тому проблема екологічної культури – це проблема формування соціальних механізмів нормативної регуляції, що визначають ступінь і міру антропогенних впливів на природне довкілля, з активним залученням проблем морального виховання особистості, як суб’єкта сучасного природокористування. Оскільки культура в цілому – це "переплавлена працею натура", то міра "олюдненості"" природи залежить від рівня екологічної культури суспільства. За К. Марксом, надзвичайно важливим є "наскільки стала для людини природою людська сутність, або наскільки природа стала людською сутністю людини. На основі цього відношення можна судити про ступінь загальної культури людини" [5, с. 587].

Дослідження феномену екологічної культури як системи соціоприродних елементів перетворюючої діяльності, передбачає визначення особистісного рівня освоєння культури. Культура є дієвою, коли вона спрямована на особистість, визначає її навички, знаходить вираження в індивідуальній діяльності. Критерієм культури особистості виступає реальний ступінь розкриття й реалізації сутнісних (соціальних) сил особистості в її практичній діяльності.

Виходячи з того, що екологічна культура є найбільш цілісною характеристикою особистості щодо її ставлення до природи, її можна визначити як історично сформовану й адекватно усвідомлену спрямованість особистості на належні взаємовідносини з природою, обумовлені соціоекологічною орієнтацією та ціннісно–нормативною системою суспільства. На становлення екологічної культури особистості впливає екологічне навчання, моральне виховання й реальна практика відношення до природи. Кожен із цих напрямків опосередкований особистісним характером екологічної діяльності, впливає як на формування персональної екологічної культури, так і на формування особистості в цілому. Успішна орієнтація екологічної культури особистості на вирішення як актуальних, так і перспективних проблем залежить від рівня їх теоретичної розробленості, наявних механізмів і засобів екологічної діяльності, людської активності в екологічній галузі.

Екологічна культура, особливо її етичний аспект, формується в процесі цілеспрямованого впливу суспільства на індивідуальну природу людини, за допомогою якого вона присвоює історично створену соціальну й екологічну культуру, об’єктивовану в "другій природі" та сукупності форм суспільної практики. Тому екологічне виховання, його об’єкт, суб’єкт, сфери, методи, засоби слід розглядати в контексті діяльнісного підходу.

Специфіка виховання взагалі, а екологічного – в особливості, полягає в тому, що воно, на відміну від матеріального і духовного виробництва, відтворює природне середовище в формі людського життя. Це не просто виховання бережного ставлення до навколишнього середовища, але й фіксовані періоди становлення самої людини, раціонального формування й реалізації її природно-соціальних можливостей. Тому створення оптимального "образу" екологічної освіти передбачає проведення категоризації природи з урахуванням багатства форм практики та їх відношення до основного закону суспільного виробництва, основною метою якого є розвиток людини. Адже те, що природа перетворюється у сфері суспільних відносин, технологій, пізнання тощо, і те, як вона проявляється у вихованні, має суттєві відмінні особливості. Яким повинно бути екологічне виховання стосовно різних сфер життєдіяльності індивідів, науці ще необхідно вирішити.

Цілком зрозуміло одне, що екологічне виховання повинно розглядатись як особливий "зріз" суспільної життєдіяльності й культури, що відображає характер відношення людей до природи через їх внутрішні соціальні відносини. Екологічне виховання тут має виступати складовою частиною суспільного виховання, але проявляється воно специфічно – як відношення людини до зовнішньої природи через розвиток і самоствердження її (людини) як природної та суспільної істоти.

До недавнього часу досить активно розроблялися питання створення ноосфери, тобто сфери взаємодії природи й суспільства, де людська діяльність стає основним фактором розвитку. Ідею ноосфери слід розуміти як соціально-екологічний ідеал, що визначає спрямованість екологічно збалансованого розвитку людського суспільства й еволюції біосфери. Для досягнення цього ідеалу необхідні визначені інноваційні процеси, що пов’язані, насамперед, із зміною відповідного типу культури, тобто із створенням якісно нових програм екологічної діяльності. Це обумовлено тим, що програми екологічної діяльності виступають як певні нормативно-екологічні установки, що належать освоєнню. Оволодіння, репродукція й розвиток історичного екокультурного досвіду є первинним, основоположним чинником, який і визначає структуру різних видів людської діяльності, що спрямовані на освоєння природних систем. Таким чином, екологічна діяльність як певний тип оптимізації соціоприродної взаємодії визначається історично сформованими екокультурними програмами, які постійно вдосконалюються й розвиваються. У цьому відношенні слушною видається думка, висловлена А. Ахієзером про те, що уявлення, які представлені в культурі, про взаємодію людського суспільства з навколишнім природним середовищем, про екологічну загрозу в програмах поліпшення екологічної ситуації завжди були обмежені екокультурним досвідом минулих поколінь.

Виникають нові екологічні ситуації, що виявляють обмеженість старих програм вирішення екологічних проблем, форм культури, їх спроможність бути основою вирішення екологічних завдань, що стоять перед людством. Тому нові екологічно вагомі явища призводять до протиріччя між культурою й діяльністю, до кризи культури та усвідомлення необхідності формування нового типу культури, що відповідає як більш високому рівню людської діяльності, так і масштабам і специфіці нових екологічних проблем. За цих умов неминуче виникає необхідність у нових цілях, у нових, більш досконалих, засобах вирішення екологічних проблем, у новому відношенні до умов життя суспільства. "Перед наукою постає необхідність постійного дослідження шляхів вдосконалення людської діяльності, стосунків людини з природою для того, щоб уникати деструктивних крайнощів, забезпечувати необхідний рівень гармонії природного та соціального, забезпечувати екологічні умови існування як природи, так і суспільства" [7, с.84].

Отже, екологічна діяльність являє собою таку екологічно спрямовану активність, яка є здатною до кардинального вдосконалення та якісної зміни екологічних програм, до постійного перепрограмування всіх видів людської діяльності, спрямованих на духовно-практичне освоєння природного середовища. Екологічна культура, в такому разі, виступає тим універсальним, адаптивним і оптимізаційним механізмом людського суспільства, завдяки якому і є можливим коеволюційний процес, спрямований, у кінцевому результаті, на досягнення гармонійної взаємодії в системі "суспільство-природа".


Література

1. Межуев В.М.. Культура и история. – М.: Политиздат, 1977. – 199 с.
   
2. Келле В.Ж. От эпистемы Мишеля Фуко к матрице культуры. // Человек. – 2007. – № 3. – С. 93-106.
   
3. Лихачев Д.С. Прошлое – будущему. Статьи и очерки. – Л.: Наука, 1985. – 575 с.
   
4. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура. – К.: Наукова думка, 1985.- 369 с.
   
5. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М.: Госполитиздат, 1956.- 689с.
   
6. Галеева А.М. Экологическое воспитание и образование: проблемы решенияя // Город, природа, человек. – М.: Наука, 1982. – 234 с.
   
7. Горизонты экологического знания. – М.: Наука, 1986. – 204 с.