В сучасному суспільстві

Вид материала

Документы

Содержание 1.9. Екологічна проблематика в контексті діяльнісного підходу

Подобный материал:

• Вступ, 873.29kb.
• Ьше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти,, 37.46kb.
• 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
• Програма вибіркового курсу Дисципліни, 133.18kb.
• Робоча навчальна програма вибіркового курсу Дисципліни, 127.58kb.
• Соби масової інформації відіграють в сучасному суспільстві, а також завдяки особливостям, 204.57kb.
• Перелік запропонованих тем рефератів, 17.55kb.
• Курсова робота роль І місце, 340.76kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Ю. Й. Тулашвілі к. т. н., доцент, 83.67kb.

1.9. Екологічна проблематика в контексті діяльнісного підходу

Діяльнісна сторона людського життя, практика його перетворення, є однією з найважливіших тем дослідження сучасної філософської науки. Людська діяльність, і в першу чергу її екологічний аспект, порушує комплекс важливих теоретичних питань, має свої специфічні особливості і в умовах сучасної науково-технічної революції набуває нові якості. Наукове дослідження діяльності cьогодні пов’язане з подоланням ряду труднощів, насамперед, методологічного характеру. Вони зумовлені, з однієї сторони, процесом становлення єдності природничих, суспільних і технічних наук, що значно розширює межі знань. При цьому виділяється нова мета, яка детермінує дослідницькі програми особливого типу, а також вимагає усвідомленого переходу до аналізу структури діяльності. З другого боку, формується новий підхід і в організації самої діяльності, особливостями якого є соціальна обумовленість та практичні потреби.

Введення поняття екологічної діяльності йде в руслі загальної тенденції розвитку використання діяльнісного підходу до сучасної філософської науки, про що свідчать публікації науковців і обговорення цих питань на сторінках філософських видань^*.

У літературі з екологічної проблематики надто використовуваним є поняття "взаємодія суспільства і природи", тому поняття "екологічна діяльность" не підмінює терміна, що вже став традиційним, а лише виділяє в ньому ту суттєву частину згаданої взаємодії, яка стосується суспільства та обумовлена його активністю. Сама по собі діяльність є специфічний соціальний, людський тип відношення до дійсності, а екологічна діяльність як її складова частина виражає аспект відношення суспільства лише до природи, тобто уточнює певну частину загального змісту соціальної діяльності, що включає в себе як суб’єкт-об’єктні так і суб’єкт-суб’єктні відношення і зв’язки. Оскільки діяльність має суб’єкт-об’єктну природу, то доцільно її розглядати як взаємодію суб’єкта (суспільства, людини) з навколишнім природним середовищем, тобто екосистемою.

Екологічну діяльність можна розглядати як одну із складових загальної соціальної діяльності, що являє собою системне утворення, яке інтегрує в цілісність усі види діяльності людей. Її цілком можна виділити як самостійний вид лише за умові, що при цьому не пориваються її зв’язки з іншими видами і аспектами діяльності, і насамперед, з діяльністю в області економіки. Необхідно узгодження і поєднання екологічної і матеріально-виробничої діяльності, які представляють собою діалектично єдині сторони і види суспільного виробництва, що вивчаються економікою. Якщо раніше суспільне виробництво розглядалось в основному в соціально-економічному ракурсі, без урахування його екологічних складників, то екологічна діяльність та її різні форми, виділяючись як самостійний вид, не повинні відриватися від інших видів соціальної діяльності. Тут при аналізі екологічної діяльності як аспекту загальної соціальної діяльності необхідне конструювання раціональної системи, яка комплексно враховує як усі життєво важливі соціальні, так і екологічні потреби, пов’язуючи їх в єдине ціле.

Екологічна діяльність, насамперед, у своїх глобальних характеристиках, з одного боку, буде виступати як новий, самостійний вид соціальної діяльності, а з іншого – буде пронизувати ряд її видів і форм, виступаючи необхідною стороною і гранню абсолютно всіх соціальних процесів. Розвиток глобальної екологічної діяльності як форми розумної коеволюції суспільства і природи є суспільною необхідністю як прискорення соціально-економічного розвитку всієї людської цивілізації, так і подальшого збереження й оптимального розвитку природних процесів в соціосфері.

Досить важливою видається така характеристика екологічної діяльності як її ефективність. Ефективність будь-якої діяльності являє собою її інтегральну характеристику розвитку, яка пов’язує результат діяльності з іншими її компонентами – потребами, засобами, цілями, витратами тощо. Ефективність діяльності виражає її націленість на отримання результатів, що максимально задовольняють потреби, реалізують цілі діяльності за мінімальної затрати суспільної праці (засобів, ресурсів і т.д.). Разом з різними поняттями ефективності доцільно ввести поняття екологічної ефективності, яка б визначила ступінь раціональності екологічної діяльності, зорієнтувала її розвиток на досягнення максимально корисних екологічних результатів за найменших затрат людської праці.

Екологічна ефективність повинна бути компонентом загальної ефективності соціальної діяльності. В принципі, існує єдина соціальна діяльність, що є системною єдністю всіх видів діяльності людей [4, с. 56]. Основою єдиної або цілісно-інтегративної соціальної діяльності є економічна діяльність, і не випадково, що тільки ефективність цієї діяльності, в першу чергу, привернула увагу вчених. Разом з тим, оскільки із загальної соціальної діяльності виділяється екологічна діяльність, доцільно говорити і про ефективність цього виду діяльності, тобто, про екологічну ефективність, що виражає ступінь прогресивності (або регресивності) взаємодії суспільства і природи, рівень розвитку соціоекосистеми.

Очевидно, що з точки зору економічної ефективності така взаємодія не дала б найвищого росту продуктивності праці, і тому західна цивілізація обігнала східну в промисловому і технічному відношенні, але швидше зіткнулась з екологічними непорядками, оскільки економічна й екологічна ефективність перебувають в певному протиріччі, що пов’язано з історично обумовленим, традиційним розвитком техніки і технологій.

Це протиріччя було чітко виявлено на прикладі розвитку виробництва вже в наші дні. Екологічні заходи, які проводяться з метою запобігання шкоди, нанесеної виробничо-технічними комплексами, що нині діють, знижують економічну ефективність конкретного виробництва. Як зазначав М.А.Віленський, екологічна техніка, що створюється і впроваджується для запобігання забруднення навколишнього середовища, не дає безпосереднього економічного ефекту цьому виробництву. Навпаки, вона знижує економічний ефект нової техніки на виробництві, оскільки витрати на її впровадження збільшують загальні затрати в сукупні фонди [2, с. 22].

У результаті сучасна технологія побудована таким чином, що виробництво змушене не тільки частину природи перетворювати в соціальні блага, але і в ході цього суттєво погіршувати якість навколишнього природного середовища. Погіршення екологічних умов негативно впливає на людину, біосферу, суміжні види виробництва та галузі народного господарства, що спричиняє як зниження їх економічної ефективності, так і ряд інших негативних соціальних наслідків, які не зводяться лише до економічних ефектів. Тому витрати на екологічні потреби даного підприємства хоч і знижують його рентабельність, але, "очищуючи водойми, повітряний басейн, створюючи тим самим екологічні умови для життя людей, зберігаючи їх здоров’я і працездатність, покращуючи умови розвитку тваринного і рослинного світу, а також виробництв, функціонування яких пов^’язане з природним середовищем, екологічна техніка тим самим підвищує економічну ефективність ряду складних галузей і народного господарства в цілому" [2, с. 43].

Згідно з вищевикладеним, протиріччя між економічною і екологічною ефективністю розв^’язуються, якщо між ними встановлюються такі оптимальні співвідношення, коли випуск максимуму продукції супроводжується мінімальною шкодою навколишньому середовищу за відповідних розумних витрат. Тільки ці витрати і їх розподіл між економічними і екологічними вимогами визначають ступінь розгляданого протиріччя.

З точки зору широкого розуміння соціально-економічної ефективності найбільш ефективною буде діяльність, що максимально задовольняє потреби суспільства, прискорює його прогрес при збереженні (або покращенні) якості навколишнього середовища і при мінімальних затратах суспільної праці. Очевидно, таке широке розуміння ефективності цілком може синтезувати в єдиний соціальний критерій і економічні, і екологічні фактори, враховуючи їх суперечний характер, і підкорити їх тим цілям і потребам розвитку цивілізації, які виражають дійсно гуманістичну сутність соціального розвитку.

Екологічна діяльність не може бути цілком зведена до чисто адаптивних процесів, пристосування людини до природи, до повного злиття з нею. Як відзначив Е.Фадєєв, подібна ситуація, "турбота про ліквідацію екологічного безладдя, благополуччя природи, але... без людини" [5, с. 314]. Проведений аналіз переконує в тому, що прийняття в якості стратегії екологічної діяльності чисто адаптивних процесів, відмова від перетворюючої діяльності, абсолютизація всього природного як єдності раціонального, є неспроможним підходом, який можна охарактеризувати не тільки як адаптаційний, але тим самим як натуралістичний підхід до вирішення екологічних проблем. У цьому випадку ідеалом розвитку соціоекології була б біоекологія, aлe в ній екологічні взаємодії далеко не завжди є гармонійними [1, с. 246].

Разом з тим, спроби визначення діяльності через поняття перетворення, які мають місце в нашій літературі, не охоплюють всього змісту діяльності. Таке визначення не відповідає навіть історичному процесу розвитку діяльності, що абсолютизує лише той аспект, який з’явився в людства в ході політичної та індустріальної революції – тому до цього діяльність носила переважно адаптивний характер. Більш того, навіть практику як основу соціальної діяльності не можна звести до моменту перетворення, тому що в цьому випадку із практики випадає, наприклад, астрономічне спостереження. Ось чому діяльність взагалі, і екологічна в особливості, повинна включати в себе і перетворення екологічного середовища, і адаптивні процеси.

Безперспективність корінного техногенного перетворення навколишнього середовища пов’язана також із гносеологічними обставинами. Навряд чи ми зможемо пізнати до моменту такого перетворення всі зв’язки і можливі наслідки цього процесу і повністю виключити екологічно негативні ефекти. Не можна погодитися з тезою М.П.Федоренка і М.Ф.Реймерса, що "коли йдеться про проекти глобального конструювання природного середовища життя всього людства, такі теоретичні побудови для майбутньої перспективи не можуть бути прийняті, оскільки ризик помилки надто великий" [6,
с. 264]. Відсунути такі перетворення на невизначений час, коли все буде вивчено, значить взагалі не використовувати цієї "перетворювальної" стратегії діяльності. Важливо зорієнтуватися на таку стратегію, яка не тільки враховувала б екологічні обмеження, але й призводила б до стійких результатів в умовах невизначеності як знання, так і дії.

Наявність двох крайніх стратегій теоретично можливої екологічної діяльності визначається двома основними її складниками: суспільством і природою. Повернення до природи не відповідає основним тенденціям розвитку соціальної діяльності, у якій перетворювальний аспект суттєво виріс, починаючи з неолітичної революції. У свою чергу, докорінне, глобальне і безмежне перетворення природи не відповідає самій природі, її природним процесам і умовам, які притаманні далеко не всякому, і особливо кардинальним змінам зі сторони людини. Можна вважати доведеним, що існують зумовлені попередньою еволюцією матерії обмеження на природоперетворюючу діяльність, і в недалекому майбутньому повинні бути введені лімітовані квоти на деякі аспекти екологічної діяльності з метою збереження навколишнього середовища. Тим самим виявляється, що всі накопичені зміни підійшли до максимально можливих, або, висловлюючись філософською мовою, знайшли наявність міри перетворювальної діяльності та існування такої міри – "аксіома" високоефективної екологічної діяльності, оптимізації взаємовідносин людини й екологічного середовища. Перетворювальна діяльність не може і не повинна набувати тих загрозливих рис, які можуть порушувати цілісність і стійкість як біосфери, так і цивілізації.

Уже давно стало аксіомою, що соціальний прогрес не є синонімом лише перетворювальної діяльності, і в майбутньому прогрес будуть оцінювати, в першу чергу, за його адаптаційними, екологічними характеристикам, а не тільки за економічними показниками. Таким більш загальним інтегральним показником повинна стати соціально-екологічна ефективність сукупного прогресу цивілізації.

Дане формулювання одного із принципів екологічної діяльності показує, що розгортання процесу екологізаціі соціальної активності збігається за своєю суттю з раціональним інтенсивним шляхом прогресу. Соціально-інтенсифікаційний процес передбачає, з одного боку, максимальний ріст соціально-економічної ефективності за рахунок якісних факторів, а з іншого – всебічну економію і раціональне використання всіх видів ресурсів. А.Д.Урсул називає ці два принципи мінімаксом і максиміном [4, с. 126]. Порівняння цих принципів всебічної ідентифікації і екологічного розвитку переконує в тому, що ідентифікація і екологізація в своїх раціональних формах виступають як взаємовизначальні і взаємопроникаючі сторони процесу соціоприродного розвитку, його прискорення в прогресивному напрямку. Об’єднання в єдине ціле даних принципів якраз і забезпечує максимально можливе коеволюційне прискорення.

Сучасне розуміння екологічної діяльності включає в себе всі види і форми діяльності людей, пов’язаних з раціональним вирішенням екологічних проблем, екологізацію як суспільного виробництва, так і всієї соціальної діяльності. У поняття "екологічної діяльності" повинна включатись, насамперед, як матеріальна діяльність людей по збереженню і покращенню навколишньої природи, екологізація виробництва і т.д., так і діяльність ідеальна, теоретична, тобто те, що зараз прийнято називати екологічною свідомістю. Причому, признаючи фундаментальність і первинність матеріальної екологічної діяльності, слід погодитися з Е.В.Гірусовим у тому, що "екологічна свідомість тією мірою, якою вона правильно відображає сучасну екологічну ситуацію, повинна зіграти основну роль в її подоланні, оскільки доведеться достатньо точно розрахувати й забезпечити відповідними діями оптимальні умови природокористування при збереженні життєздатних якостей середовища" [3, с. 267].

Звідси, екологічна ситуація потребує переходу знань в переконання, коли наукова свідомість передбачає формування певних норм в силу виключної соціальної значимості положень екологічної науки, тому специфікою екологічних знань є їхній нормативний характер, оскільки екологія в її використанні до суспільства вивчає, окрім всього іншого, гранично допустимі норми природокористування при збереженні життєздатного стану природного середовища. Формування екологічної свідомості передбачає таку перебудову поглядів і уявлень людини, коли засвоєні нею екологічні норми стають одночасно нормами її поведінки по відношенню до природи. У тому випадку, коли екологічні знання, вже опановані людиною, не є для неї імперативом поведінки, навряд чи можна говорити про наявність у неї екологічної свідомості в повному розумінні цього слова. Екологічна діяльність – надто ємке поняття, яке охоплює майже весь зміст існуючих і запланованих заходів і дій по подоланню екологічних труднощів, криз та всіх видів соціальної діяльності, які тією чи іншою мірою стосуються екологічної проблеми. Екологічна діяльність включає, насамперед, діяльність з раціонального використання природних ресурсів, створення техніки, яка вважається корисною для навколишнього середовища, безвідходних і рециркуляційних виробничих циклів та інших заходів, що ставлять перед собою мету запобігання шкоди навколишньому середовищу, тобто, екологізаціі виробництва. В екологічну діяльність необхідно включити екологічне виробництво, що може виникнути в майбутньому в широкому масштабі і, на думку Е.Т.Фадєєва, являтиме собою "навмисне, раніше заплановане і достатньо науково обґрунтоване перетворення цілісних природних комплексів, що виступають (або можуть виступати) в якості середовищ – від "макросередовищ" для окремого індивіда її малих колективів на Землі і поза нею до "мегасередовищ" планетних і ще більше космічних масштабів для всього людства" [5, с. 325].

В екологічну діяльність слід включити і ті форми соціальної діяльності, які не передбачають докорінної зміни навколишнього середовища з метою пристосування його для людини, але передбачають різного роду адаптивні заходи і форми діяльності, що допомагають як соціальному прогресу, так і збереженню навколишнього середовища. Тобто, передбачають не тільки безмежне перетворення природи для задоволення потреб людини, але й адаптацію цих потреб до природних умов і вимог. Йдеться, звісно, лише про ті потреби, які мають стати більш раціональними, оскільки, як вже підкреслювалось, інтенсивне зростання потреб людини не завжди має відповідну розумну основу (це кількісне, екстенсивне зростання потреб) і нерідко доводиться використовувати науку і техніку для того, щоб задовольнити нерозумні, необґрунтовані соціальні потреби, замість того, щоб їх змінити і зробити більш природними і раціональними. Правда, соціальні й особисті потреби також мають свою міру, порушення якої деформує процес розвитку, віддаляючи його від оптимального прогресу (суспільства, особистості).

Отже, введення поняття "екологічна діяльність" є важливим в силу викладених вище міркувань, і ця категорія повинна займати одне із центральних місць в соціальній екології. На думку А.Д.Урсула, соціоекологія може бути визначена як "наука про закономірності розвитку людини і створення екологічного суспільства" [4, с. 141]. Насамперед, тут йдеться про закони (або закономірності) розвитку, а не про саму діяльність в екологічному плані. Акцент на закони у визначенні предмета тієї чи іншої науки цілком правомірний. Соціальна екологія, як і загальна екологія, покликані виявляти закономірності розвитку екопроцесів за допомогою специфічних для неї категорій і понять, і одним із основних є поняття екологічної діяльності, що претендує на те, щоб увійти в сутнісну характеристику нової дисципліни.


Література

1. Будыко М.Н. Глобальная экология. – Л. 1977. – 384 с.
   
2. Виленский М.А. Социально-экономическая эффективность научно-технического прогресса //Методологические вопросы определения социально-экономической эффективности.-М.: Наука, 1977. – 367 с.
   
3. Гирусов Э.В. Экологизация: проблемы и процессы современного развития. – М.: Наука,1986. – 265 с.
   
4. Урсул А.Д. Перспективы экоразвития. – М.: Наука, 1990. – 188 с.
   
5. Фадеев Е.Т. Проблемы экологического производства // Философские проблемы глобальной экологии. – М.: Наука, 1983. –
   С. 267-312.
   
6. Федоренко Н.М., Ремерс Н.Ф. Экология и экономика. Эволюция взаимоотношений от "экономии природы" до "большой экологии" //Философские проблемы глобальной экологии. – М.: Наука, 1983. – С. 126-176.