В сучасному суспільстві

Вид материала

Документы

Содержание 1.2. Українська ідея: філософські виміри

Подобный материал:

• Вступ, 873.29kb.
• Ьше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти,, 37.46kb.
• 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
• Програма вибіркового курсу Дисципліни, 133.18kb.
• Робоча навчальна програма вибіркового курсу Дисципліни, 127.58kb.
• Соби масової інформації відіграють в сучасному суспільстві, а також завдяки особливостям, 204.57kb.
• Перелік запропонованих тем рефератів, 17.55kb.
• Курсова робота роль І місце, 340.76kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Ю. Й. Тулашвілі к. т. н., доцент, 83.67kb.

1.2. Українська ідея: філософські виміри

Роздумуючи над проблемою національної ідеї у власне філософському ракурсі, мимохіть згадуєш висновок І. Канта про те, що користь від філософії чистого розуму – лише негативна.
Є чимало філософських проблем (як, наприклад, питання сенсу життя), над якими можна довго і плідно роздумувати, насолоджуючись послідовністю і логічністю висновків, але намагаючись втілити в життя наші теоретичні здобутки, ми змушені визнати, що реальна буденність як жива ситуативність і суб'єктивність є чимось зовсім іншим, вона лежить в іншому часі і просторі. І як не можна безпосередньо перейти від живого споглядання до абстрактного мислення (як і навпаки), (бо між ними – прірва якісного стрибка), так не можна втілити в життя наші мрії та ідеї, не розгубивши їх і не змінивши інколи аж до непізнаваності.

Перше, що спадає на думку, – це певна суперечливість у словосполученні "національна ідея". Ідею як щось безмежне, недосяжне, абсолютне ми хочемо пов’язати з нацією як чимось конкретним, зумовленим, відносним. Ця суперечливість стає ще більш наявною, якщо ми досліджуємо ідею певної нації. Знаходячись у площині класичної метафізики, ми маємо визнати, що проблема національної ідеї не вирішується лише науковими засобами, насамперед тому, що ми не можемо чітко визначити предмет дослідження. Метафізичний пошук сутності дозволить нам визначити суть (поняття) ідеї, нації як певної спільноти, але ми не знайдемо суті жодної конкретної нації. Ми можемо, наприклад, сказати, що сутність лікаря – рятувати хворих, сутність ручки в тому, що вона виконує певну функцію, але ми не зможемо сказати в такому ж дусі: "Українець (чи росіянин) – це той, хто…" У відповідь ми назвемо цілий ряд характеристик (живе в Україні, говорить українською мовою…), але жодна з них не є самодостатньою і сутнісною, не відповідає критеріям причинно-наслідкового зв'язку. Звідси напрошується висновок, що пошуки національної ідеї можливі не стільки в площині наукових силогізмів, скільки в ракурсі безпосереднього світобачення, яке не потребує доведення і може бути зруйноване занадто критичним поглядом. А це вже є сфера мистецтва або, зваживши на її глибину і поліфункціональність, можна сказати – царина міфології. І в цьому висновку немає нічого страшного, якщо ми згадаємо, що людина не вичерпується лише раціональним ставленням до світу, що не всі проблеми вирішуються завдяки нашому їх розумінню і що в ХХІ столітті наука вже збагнула свої межі, породивши філософію науки.

Зумовивши межі наших можливостей, можна визначити методологію, адже від того, як шукатимемо, залежить і те, що знайдемо. В онтологічному плані національна ідея, як і будь-який прояв духу, – це певні думки, погляди, концепції, почуття, які в своїй окремішності, випадковості, завжди існують як атрибут національної свідомості і виявляються на двох рівнях – світовідчуття і світорозуміння. Гносеологічний аналіз національної ідеї є дуже складним і неоднозначним, тому що потребує встановлення детерміністських зв'язків, що є лінійними, між об'єктами, які за своєю природою є складними системами із здатністю до саморозвитку. Царина духу – це перехрестя найрізноманітніших потреб і цінностей, матеріальних і духовних факторів, об'єктивного і суб'єктивного, випадковості і закономірності, свідомого і підсвідомого, національного та космополітичного. Визначити, чим саме детермінована та чи інша ідея – це все одно, що в багатовекторній площині вибрати лише один напрямок, відкинувши всі інші можливості. Ми можемо засвідчити, що в даний момент розвиток ідеї відбувається саме в певному напрямку, однак завжди повинні мати на думці, що це не єдина можливість. Якщо ж ми згадаємо ленінську тезу про те, що ідеї вносяться в маси найбільш свідомими ідеологами, то гносеологічний аналіз і зовсім втратить свої перспективи.

Отже – єдина плідна площина для дослідження національної ідеї – аксіологічна. При цьому акцент у словосполученні "національна ідея" повинен ставитись на другому слові. Проблема національної ідеї – це не пошук національної специфічності (надмірна увага на власні відмінності скоріше здатна привести людину до деградації, це прояв хворої психіки. Та ж таки американська ідея, чужа нам через наше глибинне стремління до общинності, є ні чим іншим як ідеєю возвеличення особи, що торить собі шлях у свідомості людства ще з епохи Відродження). Причому йдеться саме про ідею як інтенцію свідомості, ідею, що завжди в певному плані трансцендентна наявному буттю (не пізнавана "тут і тепер"). Ідею не можна ототожнювати з досвідом історичного минулого чи з будь-яким історичним його проявом. Найчастіше, коли йдеться про відродження України, говорять про повернення її споконвічних традицій. Хочеться запитати: "Про які традиції мова?" Чи ж не про трагедію покритки в шевченківській "Катерині"? Адже звичай виганяти з дому негідну дочку – це теж споконвічна традиція, завдяки якій родова мораль утверджувалася ціною життя окремої особи. Взагалі не слід забувати, що традиції та норми (релігійні, моральні, політичні і т. д.) сьогодні сприймаються нами як свідомий прояв особи, яка завдяки традиціям возвеличується, відчуває свою причетність до світу (народу, сім’ї), долає свою скінченність. Але якщо зазирнути в історію, то ми побачимо механізм утвердження цих (як сьогодні може здатися, гуманних) традицій, в основі яких жорстка необхідність виживання спільноти, що передбачала найсуворіші покарання відступникам. Для ілюстрації можна згадати засоби утвердження віри, описані в Старому Завіті.

Якщо вище згадане взяти до уваги, то напрошуються такі висновки. По-перше: не можна перенести традицію, що породжена XV ст., у століття ХХІ, насамперед тому, що втрачені економічні, суспільно-політичні, загальнокультурні умови, що цю традицію породжували. Якщо ми вдамося до таких спроб реанімації, єдине, на що ми в кращому разі можемо претендувати – повага до традиції як історичної культурної спадщини, як до реліквії, що має стояти за склом. Можна згадати зневажливе слово "шароварщина", яке сьогодні часто зривається з вуст наших культурних діячів, що намагаються утверджувати українську культуру. Якщо ж ми спробуємо відірватися від вузькопобутового орнаменту і пошукати глибшого сенсу в українській культурі, до того ж, такого, щоб міг бути сприйнятим нами сьогодні як натхнення, то ми вийдемо на рівень загальнолюдських цінностей. Якщо при цьому ще й згадати не зовсім втішний висновок психологів про те, що українська культура є маргінальною, то й зовсім втрачається надія віднайти щось своє, споконвічне, щоб врятувало нас сьогодні.

Як уже згадувалося, ідею не можна викристалізувати з історичного досвіду. Якщо заглянути в минуле, то суть нашого досвіду – як би вціліти, не дивлячись ні на що (не перемогти, побороти, а саме – вижити). Ми не випадково вибрали такий гімн, що починається здивуванням з того, що ми ще живі. Де ж набратися життєстверджуючого досвіду, якщо весь час приходилося розриватися між Польщею, Росією?… І не дивно, що для наших політиків сьогодні найважливіше питання – не добробут України і оптимізм її громадян, а – куди ж нам податися: чи то в НАТО, чи то до Росії поближче.

Для інтелігенції задача була складнішою: не просто вижити, а "вирватися", часто не ясно куди, але лише б звідси, якщо не за межі країни, то як мінімум, із кола буденності і задавленості життям. Треба відмовитись від намагань шукати в минулому ідеал майбутнього: минуле може сприйматися лише як символ, а не як детальне відтворення шляху, який ми маємо повторити. Як першочергова проблема кожної людини – знайти своє місце в уже існуючому світі, так і призначення національної ідеї – знайти свій тон у пориванні світу до загальнолюдських цінностей.

Ідею, як і сенс життя, не можна знайти, їх треба створити, вигадати, орієнтуючись на сьогодення, тримаючись за щось трансцендентне, враховуючи всі тенденції і проблеми. Реальне втілення в життя будь-якої ідеї потребує насамперед яскравих особистостей, які були б втіленням цієї ідеї, харизматичних осіб, здатних вести за собою, заражаючи своєю надією, енергією, оптимізмом. Чи не тому ми не дочекалися в Україні релігійного відродження, на яке сподівалися так багато політиків, що не знайшлося сподвижників, які були б втіленням своєї віри?

З нерозумінням суті традицій пов'язаний і висновок про начебто існуючу кризу загальнолюдських цінностей, згадка про яку стала вже публіцистичним і науковим міфом. Аргументи на користь кризи приводяться такі: поширилось скептично-нігілістичне ставлення людини до моральних норм, яке виявляється у зневазі, відмові орієнтуватися на загальноприйняті закони людського співіснування. На це слід зауважити, що криза (а вона завжди супроводить зміну суспільних відносин) стосується не загальнолюдських цінностей, а навпаки – класових, національних, релігійних і т. п. Якщо говорити про цінності на рівні суспільства, то в історичному минулому вони були аж ніяк не загальнолюдськими, оскільки саме людство було поділене на групи, класи, нації і т. п. Звідси і певні традиції та моральні норми, що вимагали від людини бути насамперед часткою якоїсь спільноти, жити заради неї. При такому підході немає людини як особистості, самоцінності, немає власне моралі, бо відсутній вільний вибір. Звісно, такими людьми легше керувати, вести всіх разом до світлого майбутнього.

Криза нашого суспільства – це криза марксистської ідеології, від якої ми відмовились. Нам сьогодні боляче, тому що зруйновані рамки, що нас утримували (формували), а особистісні засади недорозвинені. Формування ж загальнолюдських цінностей передбачає насамперед особистісне "Я" зі своєю самодетермінацією і внутрішньою свободою. "Вищі" загальнолюдські цінності передбачають інший рівень спільності, глибший, ніж спорідненість умов буття. Вони символізують всезагальність людської самосвідомості, її надособистісність, духовну єдність. Глянувши збоку на процеси в нашому суспільстві, можна сказати, що це є закономірний процес переходу від общинної моралі через особистісне "Его" до надособистісної свідомості, тобто до загальнолюдських цінностей.

Як ми вже зазначали, національну ідею можна розглядати з безлічі сторін, однією з таких є погляд через призму філософії політики. Дана точка зору визначає національну ідею через її провідні функції, зокрема ціннісну та інтегративну. Зазначимо, що національна ідея як інтегративна ідеологія структурується за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, релігійна, культурна, політична, тощо) і диференціюється в часі на етапи (фази) розвитку.

Політична складова української національної ідеї – ідея побудови суверенної національної держави як необхідної умови й гаранта щасливого життя, що по суті є своєрідною концентрацією національної свідомості – може реалізуватися лише через свідомість кожного члена суспільства. Саме національна свідомість не лише надає національній ідеї суто національного забарвлення, але й передовсім забезпечує усвідомлення норм усіх етносів, за допомогою яких вона ідентифікується та функціонує [1].

У науковій літературі українська національна ідея розглядається як складний соціокультурний процес, феномен, що служить ідеї згуртування нації. З іншого боку, на думку деяких дослідників, вона ґрунтується на глибокому усвідомленні кожного українця щодо української національної спільності, ідентифікації з нею, на формуванні уявлень про типові риси української національної спільності, її етнічної території, мови, уявлень про її історичні та духовні цінності.

В Україні проблематику української національної ідеї досліджують Є. Андрос, О. Забужко, Ю. Вільчинський, І. Варзар,
Ю. Римаренко, Ф. Канак, С. Трибач, М. Мандрик, Г. Гончарук,
О. Кіхно, М. Головатий, Є. Нахлін, М. Томенко, В. Леонтович та інші. На сьогодні з теми нашого наукового дослідження захищено ряд кандидатських дисертацій: М. Розумний "Культурно-історичний контекст становлення української ідеї"; О. Тимошенко "Національна ідея як головний фактор національного відродження України";
Б. Яськів "Релігія в контексті генези української національної ідеї";
І. Немчинов "Руська ідея" як парадигма російської історіософії";
А. Наконечний "Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-політичному житті України (друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття)"; Р. Коршук "Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму"; І. Смагін "інтегративна ідеологія та її роль у системі адміністративного реформування" [1].

Зважаючи на те, що національна ідея існує лише як ідея конкретної нації, її слід розуміти як погляд на свою національну спільноту з точки зору єдиного розгорнутого в історичному і соціальному часі об’єднання людей. Тому так важливо виявити в системі становлення і функціонуванні національної ідеї основний чинник, який поєднує матеріальну й духовну субстанції, простежити закладені в ній ті сполуки до усвідомлення своєї самобутності, які спричинили зародження патріотизму, стихійну підсвідому потребу збереження набутих духовних цінностей [1], [3].

Тим самим ми маємо зазначити, що українська національна ідея в нашому розумінні – це комплекс уявлень про сутність, призначення й історичний шлях нації, у нашому випадку політичної. Це власне масштабний політичний проект майбутнього нації, імператив її свідомості, смисловий чинник національного розвою, до складу якого входить комплекс вірувань, національного світобачення та розуміння, духовно-інтелектуальний потенціал, система ціннісних орієнтацій, форми самоусвідомлення народу, його розуміння власного місця та ролі в світі [3]. До того ж національна ідея явище не постійне, динамічне, рухливе й певною мірою мінливе, адже вона відбиває загальний інтерес і потреби усієї нації, тим самим її сутність зумовлена національним інтересом. Зазначимо, що національна ідея має "локальну" та "універсальну" площини. "Локальна" площина національної ідеї спрямована на вирішення внутрішніх проблем нації (відродження національної культури, об’єднання нації в єдину державу, здобуття державності тощо). "Універсальна" площина визначає роль та місце нації в розвитку людства або його частини. "Локальна" та "універсальна" площини взаємопов’язані, друга органічно випливає з першої [3].

Можна виокремити ряд функцій української національної ідеї, зокрема: світоглядну, гносеологічну, цільову, інтеграційну, праксеологічну, аксіологічну та методологічну [4], [1].

З погляду на функції національної ідеї, можна виокремити ряд її структурних елементів, як: а) комбінація світоглядних поглядів української нації; б) мета всього українського суспільства; в) головні ідеали як приклад національних цінностей; г) загальнолюдські, загальноєвропейські та національні цінності при умові їх поєднання; д) консолідація українського суспільства [2].

Щодо питання про таку структурну одиницю як ідеал у контексті української національної ідеї, то частіше виокремлюють наступні: ідеал державності (власне він є своєрідною філософсько-соціологічною парадигмою державного будівництва та політичного відродження України, адже держава в такому випадку стає центром реалізації національного духу свідомого українства), єдності /або соборності/ (перейнятий з ідей російської релігійної філософії, але набрав нового значення – єдності (територіальної, етнічної, національної), адже має своєю метою забезпечення збереження етнічної української самобутності, консолідації української політичної нації та цілісності державних кордонів), осібності /або окремішності/ української нації (виконує функцію самозбереження українського, запобігаючи поширенню асиміляційних настроїв) та ідеал месіанства (вийшов з тіні релігійності, перетворившись на українське месіанство; суть його полягає в твердженні, що історичною місією українців є необхідність представити світові приклад для наслідування як правильніше створювати та розбудовувати власну державу, як і які необхідно будувати в ній відносини між громадянами, народами, культурами тощо) [1], [3].

Виходячи з філософсько-політологічного аналізу української національної ідеї, можемо зробити ряд висновків.

Перш за все, українська національна ідея в найбільш звичному розумінні – це своєрідна ідеологія, що концентрується навколо ідеалу державності української політичної нації і є стрижнем загальнодержавної інтегративної ідеології.

По-друге, національна ідея розглядається як явище культури, що формується всією нацією, а виразником її виступає інтелектуальна еліта. Таким чином, поняття "національна ідея", не зважаючи на особливості якоїсь конкретної нації, буде мати ряд спільних рис для всіх елементів, як: усвідомлення спільної історії, спільних етнічних та культурних умов, мети нації, її мрії, місії як чинника соціальної дії, зумовленого процесами самоусвідомлення та самоствердження. Ці складові взаємопов’язані та нерозривні, а відтак й утвердження національної ідеї відбувається одночасно в "локальній" та "універсальній" площинах. Це пояснюється тим, що в ній поєднані дві частини – чуттєва й розумова, а інтелект міцно поєднаний з народним інстинктом, сумлінням і світовідчуттям.

По-третє, на формування національної ідеї, окрім культурних та історичних особливостей окремо взятого народу (які відіграють ключову роль), значний вплив справляють також ідеологічні погляди тієї інтелектуальної групи, яка береться формувати її принципи і поширює їх в масовій свідомості. Особливий інтерес у цьому випадку викликає консерватизм як ідейно-політична течія та його трактування феномену національної ідеї.


Література

1. Коршук Р.М. Особливості національної ідеї в політичних концепціях українського та російського консерватизму. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.01 – теорія та історія політичної науки. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.
   
2. Наконечний А.Р. Національна ідея як інтегративний чинник у суспільно-духовному житті України (друга половина XIX – перша половина XX ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2001.
   
3. Смагін І.І. Інтегративна ідеологія та її роль в системі адміністративного реформування. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. – Українська Академія державного управління при Президентові України, Київ, 2002.
   
4. Тимошенко О.М. Національна ідея як головний фактор національного відродження України (історіософський аспект). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Київський університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2000.