В сучасному суспільстві

Вид материала

Документы

Содержание 2.4. Традиції Приазов’я: соціально-культурний стан та перспективи змін

Подобный материал:

• Вступ, 873.29kb.
• Ьше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти,, 37.46kb.
• 1. Предмет, задачі та значення психології в сучасному суспільстві, 61.14kb.
• Програма вибіркового курсу Дисципліни, 133.18kb.
• Робоча навчальна програма вибіркового курсу Дисципліни, 127.58kb.
• Соби масової інформації відіграють в сучасному суспільстві, а також завдяки особливостям, 204.57kb.
• Перелік запропонованих тем рефератів, 17.55kb.
• Курсова робота роль І місце, 340.76kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Ю. Й. Тулашвілі к. т. н., доцент, 83.67kb.

2.4. Традиції Приазов’я: соціально-культурний стан та перспективи змін

Традиції (лат. traditio – передавання) в структурі культури займають особливе місце. Будь-яка традиція включає "елементи соціальної та культурної спадщини, що передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних групах" [12, с. 688].

Традиція представляє собою механізм соціального та культурного наслідування, що і забезпечує наступність поколінь, соціальний зв'язок між ними. Вона ж визначає і характер конкретно-історичного типу взаємодії між індивідами.

Тільки на основі знання історії країни, включаючи її економічну і політичну історію, можна з’ясовувати специфіку сучасного стану і перспектив сучасних відносин між людьми, трансформування їх у традиційні, а отже й стійкі, без чого неможливий подальший соціальний розвиток. Таким чином, без традицій не може бути розвитку суспільних відносин. З огляду на це треба зауважити, що звичне уявлення про традиції як щось виключно консервативне в культурі не відповідає дійсності. Забезпечуючи стійкість, стабілізацію суспільств, будучи однією з головних і обов’язкових умов суспільного буття та результатом тривалого історичного розвитку, традиції, водночас, є підставою для порівнянь стану культури в різні історичні етапи її існування, що й слугує базою для наукового управління суспільним розвитком.

Що стосується традицій Північного Приазов’я, то вони визначалися не лише складними соціально-політичними процесами, що тут відбувалися, але і особливостями історії формування тут специфічного соціуму. Це означає, що, як і в кожному специфічному регіоні, тут формувалася своя генетична, соціально-поселенська, етнічна, соціально-демографічна та інші структури. Це визначається у першу чергу тим, що формування специфічного регіонального соціуму тут відбувалося в результаті змішування переселенців з різних куточків світу, хоча переважно з Російської імперії, а потім і Радянського Союзу.

Археологічні знахідки свідчать про те, що ще в VII-VI століттях до нашої ери тут були грецькі міста-поліси. Починаючи з
ХVІІІ століття на даній території відбувається нова хвиля колонізації і формування специфічної генетичної структури, яка виникає у наслідок змішування численної кількості різних етносів.

Зокрема, місто Запоріжжя з’явилося під час правління Катерини ІІ як одна з фортець Дніпровської укріпленої лінії у
1770 р., створених для захисту від турків і кримських татар. Населення міста складалося з значної кількості переселенців та солдат, що належали до різних етнічних груп, що проживали в тодішній Російській Імперії. Названо було цю фортецю за іменем командувача Першої армії Олександра Голіцина – Олександрівкою [5, с. 65]. У 1779-1780 рр. царський уряд переселив з Криму в Приазов’я частину греків, які зазнали турецького переслідування. На місці, де вони перебували у найбільш скупченому стані, утворилося місто, назване ними словом Маріу. Ця назва з часом змінилася на Маріам, потім на Маріампіль (за назвою одного з районів у Бахчисараї) – тобто "місто Марії". З 1780 р. місто почали офіційно називати Маріуполь [5, с. 162]. У 1827 р. засноване м. Кутур-Огли (Бердянськ з 1842 р.) [5, с. 160]. Сама назва даного міста вказує на те, що тут проживали більшою мірою далеко не слов’яни. У 1816 р. з’являється слобода Новоалександрівка, названа на честь О.Суворова (заселили її переважно солдати О.Суворова). У 1841 р. ця слобода отримує назву Мелітополь (давньогрецька меліта-"мед" і поліс – "місто" [5, с. 190]. М. Приморськ (Запорізька обл.) раніше звалося Ногайськ [5, с. 209]; м. Приморське (Донецька обл.) раніше звалося Сартана (сарт у тюркських мовах – "купець", "торгівля") [5, с. 209], тощо. Як бачимо, навіть походження назв населених пунктівнадає інформацію про ту етнічну основу, яка й позначилася на становленні сучасної генетичної структури населення даного регіону.

Дослідники [3] звертають увагу на характер, періоди та умови заселення даної території; на соціальний склад населення за різними ознаками (національною, етнічною, мовною, релігійною тощо) і доводять, що в генетичній структурі населення Північного Приазов’я неможливовиділити автохтонну групу. Весь процес освоєння даного краю, представлений в цих та інших дослідженнях, показує, що етносоціальний склад даного регіону систематично поповнювався за рахунок постійної міграції населення з різних територійРосійської імперії та інших країн світу. Серед прибулого населення важко виділяти підгрупи, що могли б вважатися піонерами на цій території. Ю.В. Іванова зазначає: що "до початку ХХ століття практично все населення Північного Причорномор’я і Північного Приазов’я складалося з нащадків мігрантів різного часу. Активні міграційні рухи були і в межах самої Новоросії. За даними Першого загального перепису населення Російської імперії 1897р., 17,7% всього населення Тавричеської гу­бернії і 12,3% її сільського населення народилися (до моменту проведення перепи­су) за межами цієї губернії. В Хер­сонській губернії ці цифри складали відповідно 14,84% і 6,76%" [2].

Політичні та економічні фактори впливали на заселення, а кліматичні умови, географічне середовище, господарська та промислова діяльність сприяли мігрантам (прибулому населенню) переходити до стану постійних жителів даної місцевості, що і визначило поліетнічний склад населення Приазов’я. Таким чином, на території Північного Приазов’я складається соціальна спільність, що з одного боку представлена групами, котрі відрізняються між собою саме за силою властивої їм традиції (в мові, культурі, нормативно-ціннісній поведінці тощо), що і виділяє їх як етнічні групи, але одночасно дані групи вже давно втратили зв'язок зі своєю історичною батьківщиною і для них реальною батьківщиною стає Приазов’я. Саме на національних традиціях народів, що населяють Північне Приазов’я, і концентрується увага сучасних українських дослідників (проблем історії, культури, мови, побуту).

В більшості своїй вони переважно висвітлюють лише окремі напрямки або сегменти етнічної історії того чи іншого народу тощо. Таким чином, дані дослідження зосередженні на висвітленні "...саме тих підсистем культури, які характеризуються відносною незалежністю від формаційних зрушень суспільства" [7, с. 16], що звужує вивчення традицій взагалі і тим самим позбавляє можливості розглядати даний регіон як своєрідну соціальну спільноту, що і включає в себе весь цей поліетнічний склад. Поліетнічність і є новою специфічною і тому оригінальною спільністю, що формує свої власні, поряд з етнічними, і спільні традиції, що об’єднують їх. Саме у цьому й полягає специфічна соціальна якість нового соціального утворення, що виникає на цій території. Взаємодія етнічного і поліетнічного – цих двох, на перший погляд взаємовиключних соціальних якостей породжує специфічний соціум.

Відомо, що на кожному новому історичному етапі змінюються суспільні відносини, що призводить до зміни існуючих традицій та появи нових. Взаємодія етнічного та поліетнічного і стала показником даних змін, поліетнічні традиції не відкинули етнічних, а стали органічним доповненням до них, новою формою їх вияву.

Саме силою поліетнічних традицій підтримується сумісне життя значної кількості етнічних груп. І саме у силу дії означених традицій формуюється і підтримується існування специфічної соціо-етнічної структури регіону.

В історії заселення даної території і, відповідно, формування Приазовського соціуму можна виділити декілька етапів:

• І етап розпочинається з VII-VI століття до нашої ери;
  
• ІІ етап (за часом цей період охоплює ХVІІІ-ХХ ст.) пов'язаний з заселенням даної території народами, що входили до складу Російської імперії та з інших держав [1] і заохочувалися царським урядом до переселення з метою укріплення кордонів тогочасної держави;
  
• ІІІ етап розпочався у ХХ столітті і пов’язаний з процесом індустріалізації даного регіону, що проводився радянським урядом і потребував значної кількості людей (Приазовські землі ввійшли після революції 1917 року до складу Одеської, Тавричеської і Донецько-Криворізької республік, а з часомдо складу Української радянської соціалістичної республіки [6];
  
• IV етап розпочинається з 1991 року, з моменту проголошення нової держави, незалежної України, коли бере початок тенденція диференціації єдиного соціуму на окремі етнічні утворення, що суттєвим чином позначилося на поліетнічних традиціях.
  

У цей час, як зазначає Шульга М.О.: "Більшість громадян потрапили в важку ситуацію переосмислення того, хто вони є, до якої суспільної, світоглядної, політичної, культурної групи належать… Кожній особистості з боку суспільства було кинуто виклик етнічного самовизначення" [13, с. 125]. Цей процес продовжується й понині.

В новій Україні Північне Приазов’я почало стигматизуватися (тавруватися) як східняки, а регіон – регіоном східняків. "Термін "східняк" вживається до всіх українців, які є вихідцями з областей, що розташовані на схід від кордону СРСР 1939 року" [14, с. 111].

В новопроголошеній державі в основу національної політики закладена ідея титульної нації, якою вважається українська, яка і є нібито єдиною державотворчою. Таким чином, в новій державі почала створюватися поліетнічна ієрархія. З’явився статус "титульної" нації і статус "національних меншин". З’являються наукові розробки і публікації, в яких, як зазначає академік
Мамутов В.К., "багато інсинуацій і фальсифікацій розповсюджується в останній час відносно історії Північного Примор’я-Приазов’я…, спрямованість яких обумовлена прагненням показати історію… в такому світлі, щоб підвести наукову базу під політику його примусового "огаличування" [6].

В.К. Мамутов поділяє думку відомого вченого О. Прицака, що українська історіографія, як і кожна інша історіографія, зобов’язана вивчати минуле всіх людських історичних спільностей і держав, які були на території теперішньої України, а не обмежуватися лише державами сьогоденного, українського етно-мовного кола [9, с. 34].

Результати дослідження соціальної історії Північного Приазов’я доводять, що в процесі тривалого становлення тут склався такий культурний комплекс, в якому кожна група зберігає свою мову, але у силу багатьох історичних обставин саме російська мова стає мовою міжнаціонального спілкування. Це одна з ознак соціоетнічної єдності даного регіону і вживання даної мови стало однією з традиційних його ознак. Політика міжетнічної диференціації, з огляду на це, є засобом зміни мови міжетнічного спілкування. На перший погляд в цьому нічого поганого немає, але зважуючи на час, що може знадобитися для цього, на не прораховані соціальні наслідки такої політики щодо права людей на вибір мови міжетнічного спілкування, на досвід різних практик асиміляції, що існує в світі, та багато інших факторів свідчать про те, що завдання у короткий термін замінити одну традицію на іншу просто утопічне і згубне.

Так, за даними відомої дослідниці Північного Приазов’я Іванової Ю.В. "в Приморському районі Запорізької області більш
48% населення складають українці, 25% – росіяни, 25,5% – болгари, решта (по низхідній) – греки, молдавани, євреї, татари та інші.
В Приазовському рай­оні тієї ж області більше 50% складають українці, більше 30% – росіяни, більше 7% – болгари, приблизно
4,5% – ал­банці, решта –білоруси, молда­вани, татари і інші" [2].

Далі вона відзначає, що "російську мову використовують в спілкуванні між собою румейськомовні і татаромовні греки, а також носії румейських говорів (їх нараховується п’ять). Носії різних говорів болгарської мови (яких мається два чи три) краще можуть спілкуватися між собою, ніж греки" [2].

В новітній період вирішального значення набуває включення України до процесу глобалізації, який відзначається виникненням єдиної світової соціокультурної системи [10, с. 61]. Проте ця система, як відмічають багато дослідників, характеризується не лише стандартизацією всіх сфер життєдіяльності, споживацьким засвоєнням освіти і культури, зміною ціннісних орієнтацій перш за все у молоді, розповсюдженняммасової культури з одного боку, а також змінами в соціальній структурі, що і призводить до суттєвого впливу на традиції. Головним питанням є те, яка культура виступає у цьому процесі визначальною? А це – американізована культура, яку й намагаються нині впроваджувати на території усієї України.

До яких наслідків це призводить?

Наприклад, якщо за переписом 1989 р. греків, що проживали в Північному Приазов’ї, нараховувалося 98 тисяч [8, с. 52], то за переписом 2001 р. їх чисельність зменшилася до 92, 6 тис. [11, с. 12]. Молодь урумів та румеїв опановує новогрецьку мову, чужу для греків Приазов'я [4, с. 147-149], щоб поїхати до Греції як на заробітки, так і на постійне проживання. Дане явище, що отримало назву трудової міграції, спостерігається і серед інших етнічних спільнот.

Дехто вважає, що такий процес свідчить про зниження етнічної свідомості. Якраз навпаки, в час розпаду поліетнічних спільнот, як результату специфічної етнічної політики, відбувається знищення поліетнічних традицій. Штучно нав’язана потреба у новій етнічній ідентифікації (а вона саме штучна, бо український етнос ніколи не вважався в Приазов’ї чужим, а таким, що приймав активну участь в поліетнічних процесах) і створює ситуацію, яка призводить до взаємного відчуження між різними етносами і специфічного ставлення і до культури українського етносу, зокрема, мови.

Головними висновками з висловленого можуть бути принаймні три:

• по-перше, спровокована політичними діями певних політичних сил міжетнічна напруга у різних регіонах України і, зокрема, в Приазов’ї, інтерпретується представниками цих же сил не як наслідок їхньої власної діяльності, а як причина, що і зумовлює потребу в подальшій українізації;
  
• по-друге, така політика насправді призводить до дійсного розмивання етносів, включаючи і український (досить згадати хоча б число людей, переважно з західних районів України, що виїхали на роботу за кордон і більшість з них залишиться там назавжди);
  
• по-третє, така політика "веде до різноманітних порушень прав людини, до накопичення міжгрупових протиріч всередині суспільства і формування небезпечного потенціалу міжкультурного конфлікту, до культурної маргіналізації великих суспільних груп"[13, с. 130].
  

Література

1. Етнічний склад населення Української РСР: Статистично-картографічне дослідження. – К, 1965; Развитие межэтнических связей на Украине: (Историко-этнографический очерк) – К., 1975; Современный этнический состав населения Украинской ССР // Советская Энциклопедия. – 1963. – №5.
   
2. Иванова Ю.В. Межэтнические отношения в Северном Приазовье. Работа написана на основе полевых исследований автора 1993-94 г.г. // reeks.org/gendb/rus/ivanova.php
   
3. Иванова Ю.В., Чижикова Л.Н. Из исто­рии заселения Южной Украины.// Куль­турно-бытовые процессы на юге Украины – М., 1979.
   
4. Киор В.И. Тоцкая И.В. О некоторых парадоксах языковой ситуации в регионе Приазовья. // Греки Украины: история и современность. – Донецк, 1991.
   
5. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України.– К.: Либідь, 2001.
   
6. Мамутов В.К. Дикое поле – не терра-инкогнито. Взгляд на историю нашего края с юга. //ukrstor. com/ukrstor/mamutow dikoe pole.phpl
   
7. Маркарян Э.С. Соотношение формационных и локальных исторических типов культуры. // Этнографические исследования развития культуры. – М., 1985.
   
8. Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні – К., 1998.
   
9. Прицак О. Що таке історiя України. // Вiсник АН УРСР, 1991 – № 3.
   
10. Соціологія. Терміни. Поняття. Персоналії. / Навчальний словник-довідник. – Київ "Каравела"– 2002 – Львів, "Новий світ" – 2000.
    
11. Урядовий кур'єр. – 2001. – №244.
    
12. Філософський словник. / за ред. Шинкарука В.І. – К.: УРЕ, 1986.
    
13. Шульга М.О. Метаморфози українського суспільства. – К.: Інститут соціології НАН України, 2003.
    
14. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. – К.: Институт социологии НАН Украины, 1996.