Удк 347(477)(075. 8) Ббк 67

Вид материала

Документы

Содержание Житловий будинок Незавершена будівля Роздрібною монетою Василь Лопата.

Подобный материал:

• Удк 347. 73 (075. 8) Ббк 67. 402, 1119.89kb.
• Методическое пособие Москва ● 2010 удк 347. 962 + 347. 152 Ббк 67. 721 + 67. 400., 1105.61kb.
• Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду, 1155.05kb.
• Методические рекомендации Издание второе, дополненное и переработанное Тверь 2008 удк, 458.58kb.
• Удк 070(075. 8) Ббк 76. 01я73, 5789.66kb.
• Удк 339. 9(470)(075. 8) Ббк, 7329.81kb.
• Методические рекомендации Москва ● 2010 удк 347. 962: 342. 7 Ббк 67. 721-91: 67. 400., 952.68kb.
• Москва 2011 ббк 63. 3 (2)я 7 к 90 удк 947 (075) История России, 110.08kb.
• Учебное пособие Ярославль-2007 удк 339. 13(075. 8) Ббк, 3230.47kb.
• Сборник статей Часть II москва  2011 удк 347. 963+342. 7 Ббк 67. 721-91+67. 400., 1903.81kb.

§ 2. Житловий будинок. Дача. Садиба

Житло - елемент матеріальної культури. Висока культура укра­їнського дерев'яного будівництва створила настільки своєрідні зразки, типи будівель та окремі форми, що у світовій літературі українська архітектура фігурує під назвою українського типу, від­мінного від дерев'яних будов інших народів¹.

Біла хата, з калиною, мальвами, із запахом любистку та м'яти -неодмінні риси українського національного світобачення, матеріа­лізований вияв української національної ідеї.

Житло є одним із засобів забезпечення права людини на життя.

Володимир Січииський. Українська архітектура // В кн.: Українська культура: Лекції / За ред. Дмитра Антоновича.- К., 1993.-С. 272.

218

Людина не може обійтися без хати (у широкому розумінні цього слова). Такий органічний зв'язок між людиною і хатою (будинком) _має й інший прояв. Без людей хата, як самотній старець, тужить,

в'яне і помирає.

За статтею 47 Конституції, кожен має право на житло. Держава створює умови, щоби кожний громадянин мав змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Житло - це збірне поняття, яким охоплено і житловий будинок, і квартиру, і місце в гуртожитку. Проте житло як об'єкт права вла­сності - це лише житловий будинок та квартира або їх частини.

У статті 380 ЦК вперше законодавчо за­кріплені ознаки житлового будинку.

Найперше, житловий будинок є будівлею капітального типу. Цим він відрізняється від садово-городніх будиночків, які можуть і не мати цієї ознаки.

По-друге, житловий будинок має споруджуватися із дотриман­ням вимог, встановлених законом. Ці вимоги закріплені у стат­ті 376 ЦК. Якщо будівництво здійснене на земельній ділянці, шо, наприклад, належить іншій особі, або без затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил,- перед нами будівля як фізичний об'єкт, хоча, можливо, і придатна для проживання у ньому. Але вона не має юридичного режиму житло­вого будинку. Такий режим у неї виникне лише за умови узако­нення будівництва і прийняття його в експлуатацію.

Самочинно збудований будинок, відповідно до частини 2 стат­ті 376 ЦК, не має власника. Однак сказати твердо, що незаконно зведена будівля нічийна, не можна. Той, за чий кошт її збудовано, має право на захист, насамперед, від злодія. Як комплекс будівель­них матеріалів та уречевленої праці, ця особлива річ входить реально до складу спадщини.

Третьою ознакою житлового будинку названо придатність для постійного проживання у ньому. Засвідченням такої придатності вважається наявність стаціонарного, постійного джерела тепла. Од­нак ця ознака записана у статті 380 ЦК з позиції вчорашнього дня, коли використовувалися стаціонарні нагрівачі приміщення. Широ­кий вибір переносних, безпечних нагрівальних приладів, що є тепер на ринку, повністю її нейтралізує. Крім того, право власності на бу­динок не створює обов'язку постійного проживання у ньому.

За статтею 101 ЦК 1963 p., у власності громадянина міг бути лише один житловий будинок або його частина. Не більше одного будинку або його частини могли мати у власності подружжя, яке спільно проживало, та їхні неповнолітні діти.

219

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини


За статтею 102 ЦК 1963 p., максимальний розмір житлового бу­динку або його частини, які могли бути у власності, не міг пере­вищувати 60 кв. м житлової площі. Указом Президії Верховної Ра­ди УРСР від 20 травня 1985 р. цей розмір було збільшено до 80 кв. м житлової площі. Якщо особа мала велику сім'ю, то могла одержати дозвіл на будівництво чи купівлю будинку, у якому на члена сім'ї припадало б не більше 13, 65 кв. м житлової площі. Крім цього, для особи, яка мала право на додаткову житлову пло­щу, обсяг житлових кімнат міг бути збільшений на одну кімнату або на 10 кв. м. Розмір загальної площі будинку не обмежувався.

Зазначені обмеження, як і інші, уміло оминалися: планувалася велика кількість коридорів, ніш, що реально використовувалися як житлові приміщення.

Статтею 103 ЦК 1963 р. були встановлені наслідки набуття більше одного будинку. Якщо протягом одного року один із цих будинків не був відчужений, він за рішенням районної, міської Ра­ди народних депутатів підлягав примусовому продажу. Якщо не виявлялося покупця, будинок переходив безоплатно у власність держави.

Такий же наслідок наставав, якщо власник будинку мав одноча­сно і квартиру у будинку житлово-будівельного кооперативу.

На щастя, стаття 103 ЦК практично не застосовувалася, оскіль­ки було чимало способів обійти правило, встановлене у статті 101 ЦК, за допомогою, насамперед, фіктивного розірвання шлюбу.

Законом України «Про власність» були зняті усі обмеження щодо кількості житлових будинків та їх розміру. «Випущені на волю» особи почали споруджувати великі, багатоповерхові будин­ки, значна кількість яких так і стоїть недобудованими.

Лімітування розміру індивідуального житлового будинку має проводитися лише економічними засобами.

Житловим будинком вважається і споруда, призначена для про­живання багатьох сімей (багатоквартирний житловий будинок).

Садиба Термін «садиба» включено до Цивільного

кодексу вперше. Нотаріальна та судова

практика послуговувалася терміном «будинковолодіння», як ком­плексом речей, серед яких житловий будинок був головною річчю, а господарські споруди - приналежністю. Тому продаж житлового будинку означав і продаж тих споруд, які призначені для обслуго­вування жителів будинку: криниці, гаража, господарських буді­вель, альтанки тощо - якщо інше не було обумовлено в договорі. Однак термін «садиба» має переваги.

220

Стаття 381 ЦК визначає складові елементи садиби. На перше місце поставлена земельна ділянка, разом із розташованим на ній житловим будинком. Далі: господарсько-побутові будівлі, наземні, підземні комунікації, багаторічні насадження.

Є підстави сподіватися, що термін «садиба» беззастережно утвер­диться у нашій правовій лексиці, так, як термін «присадибна ділянка».

Дача

У радянський період нашої історії, коли можна було мати у власності лише один

житловий будинок, спорудження чи придбання дачі було спосо­бом обходу цієї законодавчої заборони, адже правовим режимом дачі іноді наділявся й будинок, цілком придатний для постійного проживання у ньому.

Вважалося, що дача відрізняється від житлового будинку лише одним - цільовим призначенням: будинок задовольняє потребу в житлі, а дача - у відпочинку, оздоровленні.

Ознакою дачі було і те, що споруджена вона була на земельній ділянці, виділеній для дачного будівництва.

Оскільки кількість житлових будинків у власності особи уже не лімітується, можна припустити, що незабаром дачі як будівлі капіта­льного типу, придатні для постійного, цілорічного у них проживання, будуть перереєстровані як житлові будинки. Це стане можливим за умови, що комунальні та інші платежі від цього не зростуть.

Садово-городній Сама назва дає зрозуміти, що мова йде

будиночок про будівлю, збудовану на земельній ді-

лянці, наданій для садівництва чи город­ництва, будівлю невеличку, будівлю, яка може стояти, у букваль­ному розумінні цього слова, на землі, не будучи органічно зв'я­заною з нею.

У радянські часи, з метою боротьби з приватновласницькими на­строями, обмежувався розмір цих будиночків і навіть товщина стін.

Незавершена будівля За радянських часів особа, якій була від­ведена земельна ділянка для індивідуаль­ного житлового будівництва, не завжди мала бажання чи фінансо­ву можливість завершити спорудження житлового будинку. Зі зго­ди відповідного державного органу, нотаріуси посвідчували дого­вори про відчуження «незавершеного житлового будівництва», а Це означало, що цей реально існуючий матеріальний об'єкт (час­то - лише фундамент) був об'єктом цивільних прав. Право нотарі­усів посвідчувати правочини щодо незавершеного будівництва ^ПеРедбачено і Законом України «Про нотаріат».

221

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини


Збентеження викликала стаття 331 ЦК «Набуття права власнос­ті на новостворене майно».

Відповідно до частини 2 цієї статті, право власності на ново-створене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди) ви­никає з моменту спорудження, прийняття до експлуатації та дер­жавної реєстрації.

У частині 3 було відтворене правило, вироблене судовою прак­тикою, за яким до завершення будівництва може вестися мова лише про право власності на будівельні матеріали. А у частині 4 статті 331 ЦК суду надано право за заявою заінтересованої особи визнати за нею право власності щодо недобудованого об'єкта, як­що невиконана частка роботи є незначною.

На підставі цих правових норм чимало нотаріусів відмовляли у посвідченні договорів про відчуження недобудованих об'єктів до судового визнання забудовників власниками цих об'єктів.

Насамперед, слід зазначити, що перенесення до Цивільного кодексу позиції судової практики не можна вважати виправда­ним, оскільки ця позиція не є безспірною. Якщо зведено, напри­клад, фундамент та стіни, то новоствореного об'єкта, який відпо­відав би проекту будівництва, ще немає. А раз його немає, то про право власності на те, чого немає, не може, звісно, вестись мова. Але є щось інше, яке мусить трактуватися законом як об'єктивна реальність.

Сенс частини 4 статті 331 ЦК полягав у наданні статусу закін-,, ченого будівництва тому об'єкту, який ще був частково незавер-| шеним. Однак неточність її редакції приховала ці наміри.

§ 3. Культурні цінності

Чинне законодавство, на жаль, не містить уніфікованої, єдиної термінології. У Цивільному кодексі України вживаються терміни «пам'ятки історії та культури», «національні культурні та історич­ні цінності».

В Основах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. вжито термін «культурні цінності». Саме йому слід було б віддати перевагу, оскільки він є не лише більш точним, а й закріп­лений у статті 54 Конституції України, за якою держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.

Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про куль­туру, до культурних цінностей належать об'єкти матеріальної і

222

духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення.

Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, ви­знаються об'єктами національного культурного надбання і зано­сяться до Державного реєстру національного культурного надбання.

За Законом України від 21 вересня 1999 р. «Про вивезення, ввезен­ня та повернення культурних цінностей», культурними цінностями є об 'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, істо­ричне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України, а саме:

• оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури,
  художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів, твори деко­
  ративно-прикладного і традиційного народного мистецтва;
  
• предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспіль­
  ства та держави, науки і культури, а також такі, що стосуються жит­
  тя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, гро­
  мадських і релігійних організацій, науки, культури та мистецтва;
  
• предмети музейного значення, знайдені під час археологічних
  розкопок;
  

• складові частини та фрагменти архітектурних, історичних,
  художніх пам'яток і пам'яток монументального мистецтва;
  
• старовинні книги та інші видання, що становлять історичну,
  художню, наукову та літературну цінність, окремо чи в колекції;
  
• манускрипти та інкунабули, стародруки, архівні документи,
  включаючи кіно-, фото- і фонодокументи, окремо чи в колекції;
  
• унікальні та рідкісні музичні інструменти;
  
• різноманітні види зброї, що має художню, історичну, етно­
  графічну та наукову цінність;
  
• рідкісні поштові марки, інші філателістичні матеріали, окре­
  мо чи в колекції;
  
• рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети
  колекціонування;
  
• зоологічні колекції, що становлять наукову, культурно-освіт­
  ню, навчально-виховну або естетичну цінність;
  
• рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анато­
  мії та палеонтології;
  
• родинні цінності - культурні цінності, що мають характер
  особистих або родинних предметів;
  
• колекція культурних цінностей - однорідні або підібрані за
  певними ознаками різнорідні предмети, які, незалежно від куль-
  

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини




_І
турної цінності кожного з них, зібрані разом, становлять художню, історичну, етнографічну чи наукову цінність.

Правовий режим культурних цінностей України не залежить від громадянства особи, яка її створила. Вирішальне значення має факт їх створення, виявлення чи наявності на території України, а також факт законного ввезення на територію України.

Культурними цінностями України є ті, що:

• незаконно вивезені з України і перебувають за межами її те­
  риторії;
  
• евакуйовані з території України під час війн та збройних
  конфліктів і не повернуті назад;
  
• тимчасово вивезені з території України і не повернуті в Україну;
  
• переміщені на територію України внаслідок Другої світової
  війни як часткова компенсація за заподіяні окупантами збитки.
  

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. за­тверджено Положення про Державний реєстр національного культур­ного надбання, у якому одним із завдань державної реєстрації названо необхідність формування національної самосвідомості українського народу і визначення його вкладу у всесвітню культурну спадщину.

Велика кількість національних культурних цінностей України, вивезених у різні часи з України до північних столиць, ще досі знаходяться у музейних закладах Росії.

Україна неодноразово декларувала своє право на їх повернення. У статті VIII «Культурний розвиток» Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 лип ня 1990 p., записано: «Українська РСР має право на повернення власність народу України національних, культурних та історични: цінностей, що знаходяться за межами Української РСР».

Прийняття Закону України Про вивезення, ввезення та повер­нення культурних цінностей» засвідчує серйозність намірів Украї­ни повернути все те, що -є культурною цінністю Українського на­роду і зберігається за кордоном.

Закон забороняє вивезення з України культурних цінностей, за­несених до Державного реєстру національного культурного над­бання, а також культурних цінностей, включених до Національного архівного фонду та Музейного фонду України, і цим звужує обсяг права власності фізичних та юридичних осіб, яким вони належать.

Основами законодавства України про культуру вперше на рівні закону було заборонено вилучення друкованих видань, творів, експонатів, документів із бібліотечних, музейних, архівних фондів та знищення об'єктів матеріальної і духовної культури з ідеологіч­них чи політичних міркув;ань.

224

Об'єкти національного, культурного надбання, музейні, бібліо­течні, архівні фонди, а також твори і предмети національної куль­тури, які були куплені державними закладами культури або пода­ровані їм, не підлягають роздержавленню та приватизації.

Культурних цінностей стосується конституційна вимога: «влас­ність зобов'язує». Вони мають бути збережені для прийдешніх по­колінь, тому той, кому вони належать, зобов'язаний вживати для цього всі можливі заходи.

Статтею 352 ЦК передбачено викуп пам'ятки історії та культу­ри, якщо її власник не вживає заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов. Викуплена пам'ятка стає власністю держави.

Однак вимога «власність зобов'язує» стосується рівною мірою і держави як власника. На жаль, умови зберігання в державних му­зейних закладах унікальних творів мистецтва, рукописів, інших культурних цінностей не завжди викликає оптимізм.

Відповідно до статті 576 ЦК, національні, культурні та історич­ні цінності, які є державною власністю, занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини, не можуть бути пред­метом застави.

§ 4. Гроші

Об'єктом цивільних прав є гроші¹.

Гроші, як зазначав професор П. П. Цитович, є рухомими реча­ми, але мають величезну економічну перевагу перед іншими «ру­хомостями»: майно може мати у своєму складі різні речі, але ніко­ли не може надовго залишатися без грошей; предмет кожного майнового права, чи буде він дією, рухомою чи нерухомою річчю, має бути обов'язково здатним до оцінки на гроші, без чого немож­ливою була б його судова охорона. Гроші є знаряддям для виміру юридичного інтересу².

«Кінь молодий у гроші йде, а старий виходить»,- українська

народна мудрість.

¹ Синонімами слова «гроші» в українській мові є: грошики, грошеня­та, копійка, гріш, грошва, фінанси, купило, кабза («Він обчислював, до якої суми заокруглиться збита уже кабза» - Іван Франко), камза («Нема­ла камза перепала»,- Панас Мирний), монети, дрібняки, срібняки, мідя­ки, мідниці, папірус. Див.: Словник синонімів української мови. У 2-х томах. Т. І.- К., 1999.- С. 380.

Цитович П. П. Деньги в области гражданского права. В кн.: Антоло­гія української юридичної думки...- С. 128, 129.

225

Українське цивільне право

Розділ III. Цивільні правовідносини


Гроші є засобом платежу, без них була би неможливою значна кількість договорів. Гроші є засобом накопичення, приносячи як дохід додаткові гроші.

«Українська РСР ... при необхідності впроваджує свою грошо­ву одиницю»,- так було записано у частині 7 статті VI Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року.

Гривня як грошова одиниця України була визначена у стат­ті 99 Конституції України¹.

Гривня Гривня була випущена в обіг 2 вересня

1996 р. на підставі Указу Президента України від 25 серпня 1996 р. «Про грошову реформу в Україні».

Гривня, згідно із статтею 192 ЦК, є законним засобом платежу, обов'язковим до приймання на всій території України.

Гривня - це символ незалежності України, її своєрідна візитна картка на міжнародній арені.

На відміну від держав з безперервною історією державного життя, у яких на грошах - портрети королів, царів, президентів, на українських гривнях - духовні лідери нації у різний період її істо­рії: монархи доби Середньовіччя, гетьмани, перші президенти, ве­ликі поети.

Автором портретів цих видатних діячів був заслужений худож­ник України Василь Лопата. «Творячи гривню,- згадував він,- ме­ні хотілося заявити світові: «Ось дивіться! Ми є! Ми - українці! На гривнях мені хотілося показати нашу історію, гідність, наш загна­ний у підпілля, але збережений патріотизм»².

На українських грошових знаках зображені:

1. гривня - Князь Володимир Великий
   
2. гривні - Князь Ярослав Мудрий
   

5 гривень — Гетьман Богдан Хмельницький 10 гривень - Гетьман Іван Мазепа 20 гривень - поет і громадський діяч Іван Франко 50 гривень - Президент Української Народної Республіки Ми­хайло Грушевський

100 гривень - поет, академік Петербурзької Академії мистецтв Тарас Шевченко¹.

200 гривень - поетеса і громадський діяч Леся Українка.

Роздрібною монетою в Україні залишено копійку. Спроба по­вернути шаги, які були в обігу в 1917-1920 pp., не вдалася.

Гривня виконує різноманітні функції: вона є не лише засобом платежу, а й засобом накопичення; може бути товаром; може бути засобом забезпечення виконання зобов'язання (застава).

За постановами Національного банку України були введені в обіг ювілейні монети, у тому числі із дорогоцінних металів.

Емісія грошових знаків становить монополію Національного банку України.

Гроші завжди є річчю, наділеною родовими ознаками, а тому не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (стаття 389 ЦК). Від недобросовісного набувача (злодія) фізично ті ж самі купюри мо­жуть бути вилучені і повернуті власникові.

Відповідно до статті 1087 ЦК, розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльнос­ті, можуть проводитися у готівковій або безготівковій формі, а розрахунки між юридичними особами, а також за участю фізич­них осіб,- підприємців - у безготівковій формі, якщо інше не встановлено законом.

Гроші, які є на рахунку фізичної або юридичної особи, не мо­жуть вважатися річчю. Вони - грошові кошти. Особа, на чий ра­хунок вони внесені, має право вимоги до відповідної банківської (кредитної) установи, тобто є суб'єктом зобов'язальних, а не ре­чових правовідносин.

Безготівкові гроші виконують такі ж функції, як і готівкові. Во­ни можуть бути переведені у готівкові за вимогою фізичної особи, володільця рахунку, беззастережно і в повній сумі. Можливість такого переведення за вимогою юридичної особи, володільця ра­хунку обмежена законом.


Гривня була засобом платежу ще у Київській Русі. Спроба Укра­їнської Народної Республіки відновити її у 1918 році не вдалася. Гроші були намальовані видатним художником Георгієм Нарбутом. Оригінали малюнків цих грошей зберігалися у одному з львівських музеїв, але після Другої світової війни були спалені як націоналістичні твори.

Див.: Василь Лопата. Надії та розчарування, або метаморфози грив­ні.-К., 2000.-С. 133.

Василь Лопата так описує своє враження від стогривневої купюри: «Коли гроші нарешті з'явилися в обігу 1996 р., те, що я побачив, ви­кликало у мене шок. 100-гривневу купюру було спотворено до невпізнання: інша композиція, електронний дизайн. А особливо вразив ортрет. Замість тонко промальованого Шевченка дивиться якийсь РУоо намальований дядько з мутним поглядом... Грубий бездарний ^а?^{ТО ЦЄ 3}Р°^ИВ ~ невідомо» (Див.: Василь Лопата. Цит. праця.-

Українське цивільне право

Розди III. Цивільні правовідносини