Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание Питання до обговорення

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ

1. У чому полягає різниця між зовнішніми відносинами ЄСп та спільною зов­нішньою і безпековою політикою ЄС?

2. Чому країни Центральної та Східної Європи поставили собі за мету вступ до ЄС, а не приєднання до Європейської економічної зони?

3. Чи могли б республіки Співдружності незалежних держав одразу стати членами ЄС або ЄЕЗ?

4. Чи заважає міжнародна конкуренція добрим партнерським стосункам між ЄС та США?

5. Як відносини Спільноти та країн Азії й Латинської Америки співвідносять­ся зі спільною торговельною політикою та спільною політикою щодо допо­моги з розвитку?


447.

Висновки

Історія Європи переважно позначена війнами, спрямованими на забезпе­чення панування одних націй над іншими, та боротьбою останніх за свою свободу проти поневолювача або поневолювачів. Після багатьох століть без­перервних війн, агресій, революцій, кривавої різанини, людських жертв, гено­циду, матеріальних руйнувань та економічних лих у середині XX ст. Європа пе­режила найруйнівнішу війну в світовій історії, що призвела до економічного занепаду всіх європейських країн і встановлення світового панування неєвропейської держави. На щастя, одразу після Другої Світової війни деякі впливові політики, такі як Шуман, Аденауер, Де Гаспері та Спаак, усвідомили, що європейські держави, котрі щойно намагалися знищити одна одну в без­глуздій війні за розширення свого економічного простору, фактично є розрізненими частинами єдиного географічного, економічного та політичного утворення, здатного в межах єдиного ринку гарантувати добробут і процвітання всіх учасників.

Ці видатні політики були реалістами, а не утопістами, і повною мірою усвідомлювали всю складність свого завдання. У відомій заяві Робера Шумана від 9 травня 1950 p., яку підготував Жан Моне, було вперше чітко викладено принципи поступового й поетапного підходу до європейської інтеграції. Ре­алізація митного союзу мала задовольнити вимоги щодо розбудови великого спільного ринку, а це могло б, своєю чергою, створити умови та стимули, не­обхідні для формування економічного й валютного союзу. Така тісна еко­номічна інтеграція неминуче потребуватиме вироблення спільної зовнішньої політики. Отже, політична інтеграція слідуватиме за економічною.

Через п'ятдесят років після цього "проголошення ідеї інтеграції" ми можемо з певністю сказати, що експеримент виявився цілком вдалим. Багатонаціональна інтеграція дала змогу досягти миру, перетворила колишніх ворогів на добрих парт­нерів, забезпечила рівність усіх країн-учасниць у межах спільного законодавства та гарантувала можливості розвитку й, звісно, процвітання всіх країн-членів. Коротше кажучи, Європейська Спільнота/Європейський Союз перетворилися на оазу миру й процвітання в світі, що, на жаль, і досі потерпає від штучно загострюваних етнічних, расових, релігійних та інших відмінностей, битв за славу розпалювачів війни, масового винищення та переселення народів з етнічних причин і, зрештою, експлуатації переважної більшості людства безпринципною меншістю, рівномірно розподіленою в різних країнах. На жаль, незважаючи на фантастичний прогрес, досягнутий протягом останніх ста років у сфері науки та технології, цивілізація не набагато просунулася вперед. По суті, якщо вважати "цивілізацією" розвинену сис­тему людських цінностей та соціального розвитку, що гарантує мир, свободу ви­словлювання та добробут для всіх людей, її й досі ігнорує значна частина людства. У такому розумінні цивілізації багатонаціональну інтеграцію можна вважати найваж­ливішим соціально-політичним винаходом людства з моменту винайдення демо­кратії. Обидва ці фундаментальні відкриття, що становлять нерозривне ціле [див. підрозділ 1.1.2.], були зроблені на європейському ґрунті. Щоправда, в Європі також


448.

"винайшли" колоніалізм, фашизм, антисемітизм та більшовизм, однак ці негативні винаходи зазнали поразки і переважна більшість європейців їх зараз заперечує. З іншого боку, європейці зацікавлені в пропаганді моделей демократії, гуманізму й інтеграції, що були розроблені йдосі вдосконалюються в Європі, серед роз'єднаних націй, котрі винищують одна одну у боротьбі задля слави брехливих демагогів та зиску експлуататорів.

У цій книжці ми намагалися висвітлити всі аспекти явища, яке називають багатонаціональною інтеграцією, яке є надто комплексним і складним для ро­зуміння навіть для тих, хто нею займається, не усвідомлюючи, що є учасником експерименту, здатного змінити весь хід історії людства. Нашою метою була не захоплива пропаганда досягнень європейської інтеграції, а тверезий аналіз цьо­го явища, аби зробити певні висновки стосовно його можливого розвитку та поширення в інших частинах світу. У цьому прикінцевому розділі ми спробуємо окреслити основні висновки нашого дослідження та сформулювати деякі оцінки розвитку еволюційного процесу багатонаціональної інтеграції.

І. Основні факти стосовно європейської інтеграції

Напрям процесу багатонаціональної інтеграції в Європейській Спільноті/Союзі визначається чотирма струменями, які в певні моменти зли­ваються й зміцнюють основний потік: (а) збільшенням кількості учасників; (Ь) періодичною еволюцією правил і норм їхнього об'єднання; (с) постійним уточ­ненням цілей після завершення чергового етапу інтеграції; і (d) постійним підвищенням активності через розробляння спільних політик. Ризикуючи по­вторитися, варто ще раз розглянути основні висновки нашого дослідження що­до цих головних особливостей європейської інтеграції.

Кількість членів Союзу постійно збільшувалася паралельно з підвищенням складності поставлених завдань. Процес розпочався в 1951 р. зі створенням мит­ного союзу, що поширювався лише на вугільний і металургійний сектори шістьох країн. Вісьмома роками пізніше, в 1958 p., ті самі країни розширили сферу дії мит­ного союзу на всі сектори своєї економіки. Десятьма роками пізніше, в 1968 p., во­ни завершили етап формування митного союзу й розпочали формувати спільний ринок. За п'ять років, у 1973 р., до них приєдналися ще три країни, які раніше віддавали перевагу міждержавній співпраці в межах зони вільної торгівлі [див. підрозділ 1.3.]. До 1986 р., через двадцять п'ять років після закладення першого каменя, будівельників спільного ринку стало дванадцятеро і до 1992 р. вони завер­шили цей етап своєї інтеграції [див. підрозділ 2.1.]. За рік до успішного завершення формування єдиного ринку дванадцять країн-учасниць ініціювали новий етап інтеграції — створення економічного та валютного союзу — і заклали підґрунтя для кінцевого етапу - формування політичного союзу [див. підрозділи 2.2. і 2.3.]. У 1995 р. до будівельників Союзу приєдналися ще три країни, які раніше вірили в переваги зони вільної торгівлі. Наприкінці століття п'ятнадцять учасників заверши­ли формування валютного союзу [див. підрозділ 7.2.], і, поступово рухаючись до мети політичного союзу [див. розділ 8], вели переговори про вступ до їхнього союзу ще десяти держав [див. підрозділ 25.2. ].


449.

Попри те, що Союз час від часу розширювався, рух уперед жодного разу не припинявся. Після того, як було закладено перший камінь, тобто від моменту підписання 18 квітня 1951 р. Договору про Європейську Спільноту з вугілля та сталі, процес розбудови єдиної Європи ніколи не припинявся. Звісно, інколи ро­боти прискорювалися, деколи - уповільнювалися. Із просуванням розбудови процес ставав дедалі складнішим. Природно, зі збільшенням кількості учасників спершу з шести до дев'яти, згодом - до десяти, дванадцяти, і нині — п'ятнадцяти [див. підрозділ 1.3.], досягати домовленостей ставало дедалі важче. Однак роботи тривали постійно, навіть у 1965 р. протягом півріччя політики "порожнього крісла" Шарля де Ґоля. Жодного разу не довелося робити кроки назад або де­монтувати частину вже зведеної будівлі, що можна вважати неймовірним досяг­ненням для такої інновативної ініціативи, враховуючи її масштаби та ЇЇ безпреце­дентність для історії людства. Натомість щодня здійснюється певний поступ, який відобивається в директивах та регламентах, що їх ухвалюють Парламент і Рада [див. підрозділ 3.3.], а рух угору кожні приблизно п'ять років завершувався підписанням чергових договорів, у яких встановлювалися щораз амбітніші цілі європейської інтеграції [див. розділ 2].

Держави-члени проявили неабияку здатність адаптувати свої договори до внутрішніх та зовнішніх мінливих умов. Погляньмо на дати підписання договорів. Процес багатонаціональної інтеграції ініційовано в Європі в квітні 1951 р. після підписання Договору про Європейську Спільноту з вугілля та сталі, який передба­чав створення спільного ринку для цих двох секторів. Шістьма роками пізніше, в березні 1957 p., після підписання Договору про Європейську економічну спільноту інтеграцію було поширено на всі сектори економіки. У 1986 р. на той час десять держав-членів підписали Єдиний європейський акт, яким передбачали завершити до 31 грудня 1992 р. формування єдиного ринку [див. підрозділ 2.1.]. За рік до цієї дати, в грудні 1991 p., в Маастрихті вони підписали новий Договір про Європейський Союз, який передбачав, серед іншого, триетапне формування еко­номічного та валютного союзу між державами-членами [див. підрозділ 2.2.]. Шістьма роками пізніше, в грудні 1997 р. в Амстердамі, вони внесли в цей договір поправки, покликані відбити в ній важливі зміни в сфері юстиції та внутрішніх справ, а також істотні досягнення в галузі зовнішньої та безпекової політики [див. підрозділ 2.3. ]. Лише через три роки в грудні 2000 р. в Ніці п'ятнадцять країн-членів підписали новий Договір, аби підготуватися до чергового розширення їхнього союзу [див. підрозділ 2.4.]. Усе сказане свідчить про те, що автори європейських договорі в, тобто уряди держав-членів, сприймали їх не як священні та незмінні, а лише як тимчасові засоби на шляху до сподіваного об'єднання Європн.

Процес багатонаціональної інтеграції в Європі відбувався шляхом безпе­рервної еволюції в кілька етапів, що передбачали дедалі тісніше зближення учасників - митний союз, спільний ринок, економічний та валютний союз, - і нині розвивається в напрямі останнього етапу — формування політичного сою­зу. Митний союз, який сьогодні сприймається як щось цілком очевидне, заклав міцний фундамент для всієї європейської будівлі. Усунення митних бар'єрів, яке відбулося без жодних перешкод, наповнило серця початківців-будівельників європейської споруди ентузіазмом, необхідним для сходження на вершину крутим і незнайомим шляхом інтеграції [див. підрозділ 5.1.2.]. Етап спільного ринку, який завершився 1992 р., дав змогу реалізувати в межах


450.

єдиного ринку вільний рух товарів, людей, послуг та капіталу [див. розділ 6]. Ці чотири свободи сприяли революційним змінам у торгівлі та конкуренції, мето­дах роботи й економічних умовах, наявних у державах-членах Спільноти. Зменшення адміністративних і фінансових витрат для торгівлі в межах Спільноти, а також реалізація економії за рахунок масштабу вивільнили ди­намізм і творчість європейських бізнесменів і забезпечили їм надійну опору для зміцнення конкурентності на міжнародному рівні [див. підрозділ 6.2.].

У грудні 1991 р. в Маастрихті держави-члени вирішили ініціювати наступ­ний етап своєї інтеграції — формування економічного та валютного союзу (ЕВС), яке передбачало реалізацію єдиної монетарної політики, необхідної для управління єдиною європейською валютою, та зближення національних еко­номічних стратегій задля забезпечення економічного та соціального гуртуван­ня. ЕВС будувався на основі спільного ринку товарів і послуг, проте й сам сприяв належному функціонуванню спільного ринку, усуваючи коливання обмінного курсу валют країн-членів, які стримували взаємопроникнення ринків капіталу, вносили збурення в діяльність єдиного сільськогосподарського ринку і не давали змоги спільному ринку промислових товарів набути всіх рис, прита­манних внутрішньому ринкові. Цей етап процесу інтеграції було завершено після успішного впровадження в обіг євро (1 січня 2002 p.), тобто лише через десять років після ініціювання.

Водночас у Маастрихті, паралельно з валютною інтеграцією, задля досяг­нення мети формування спільної зони свободи, безпеки та справедливості країни-члени вирішили запровадити координацію своїх неекономічних політик, тобто політик у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також зовнішньої й безпекової політики, аби економічний гігант, який став результатом економічної інтеграції, міг відігравати на міжнародній арені роль, адекватну його розмірам [див. підрозділ 2.3. та розділ 8]. У такий спосіб держави-члени досягли межі, за якою почи­нається етап політичної інтеграції; однак, незважаючи на те, що нові спільні стратегії в політичній сфері надали нового імпульсу Амстердамському договорові, їх потрібно доповнити заходами, спрямованими на досягнення головної мети ЄСп/ЄС - формування "дедалі тіснішого союзу між народами Європи".

Наведений короткий підсумковий опис подій і тенденцій вказує на незапе­речний успіх процесу багатонаціональної інтеграції, який реалізується в Європі від початку 1950-х pp. Цей успіх став можливим завдяки розробленому Шуманом та Моне методу розбудови, ідо полягав у поступовому, крок за кро­ком, просуванні до мети після ретельного оцінювання попереднього досвіду. Цеглина за цеглиною, документ за документом, як навчали старі майстри, європейська будівля збільшувалася й досі розширюється. Кожна нова цеглина, кожний новий захід були настільки вдало припасовані до інших, що дозволяли заповнити наявні прогалини, водночас цементуючи всю будівлю [див. підрозділ 3.1.]. Фактично успішна формула європейської інтеграції грунтувалася на спільних політиках, здійснюваних спільними інституціями, з дотриманням ме­тоду Спільноти [див. підрозділ 1.1.2.]. Ці три складники інтеграційної формули, які ми докладно розглядали в різних розділах цієї книги, варті того, щоб спини­тися на них докладніше.


451.

Ми з'ясували, що базовими елементами процесу багатонаціональної інтеграції є спільні політики, котрі забезпечують досягнення спільних цілей і слугують спільним інтересам [див. підрозділ 1.1.2.]. Ми припустили, що вищі інтереси гро­мадян країн-учасниць полягали в гарантуванні миру з їхніми сусідами та підвищенні їхнього добробуту. Слід визнати, що спільні політики Європейського Союзу добре слугують цим інтересам. Вони сприяли перетворенню колишніх ворогів на парт­нерів. Війна між членами Союзу сприймається як щось немислиме, а добробут гро­мадян, що став можливим завдяки сталому розвитку економіки держав-членів та рясноті високоякісних товарів і послуг значною мірою пов'язаний з інтеграцією еко­номік. Крім того, спільні політики сприяли досягненню численних, хоча й менш масштабних, спільних цілей. їх реалізація передбачає здійснення моніторингу вільного обміну промисловими та сільськогосподарськими товарами між держава-ми-членами. Вони стимулюють і підтримують розвиток менш заможних регіонів Союзу; гарантують права громадян держав-членів на пересування, проживання та роботу в будь-якому обраному ними місці на його території. Вони сприяють забез­печенню доступу всіх громадян до універсальних банківських, страхових, телеко­мунікаційних та аудіовізуальних послуг, пропонованих на великому європейському ринку. Вони встановлюють однакові правила щодо захисту довкілля для всіх галузей промисловості, які його забруднюють. Вони сприяють підвищенню конкурентності європейської промисловості, встановлюючи єдині правила конкуренції та підтримуючи зусилля європейських ділових кіл у сфері досліджень і розвитку. Вони працюють на майбутнє, закладаючи підвалини інформаційного суспільства, а також транспортних, енергетичних і телекомунікаційних транс'європейських мереж, що охоплюють весь континент.

Спільні політики, які становлять суть багатонаціональної інтеграції, осно­вані на спільному законодавстві. Характерною особливістю самого поняття спільної політики є її зобов'язувальна сила стосовно держав-членів. Останні мають надавати спільним інституціям засоби реалізації спільних політик та за­безпечувати виконання ухвалених рішень усіма причетними до них сторонами: тобто самими державами-членами та їхніми громадянами [див. підрозділ 4.2.]. Отже, спільні політики формуються на основі правових актів, що їх ухвалюють спільні інституції, а впроваджують держави-члени і/або спільні інституції (ос­танні ж забезпечують і їхнє виконання [див. розділ 4]). Щодня ухвалюються нові європейські положення, які забезпечують дедалі кращі умови життя та роботи в ЄС і встановлюють щоразу тісніші стосунки між державами-членами та між громадянами Союзу [див. підрозділ 3.3. ]. У такий спосіб довкола спільних політик утворюється цілком особливе право, базоване на європейських договорах, яке домінує над національними законодавствами дер­жав-членів і має порівняно з ними пріоритетний статус. Саме в контексті спільних політик провадиться гармонізація національних законодавств у найрізноманітніших сферах.

Як наслідок, так званий "acquis communautaire" — правовий доробок Спільноти, тобто усталене законодавство Європейської Спільноти, яке наповнює конкретним змістом спільні політики, сприяє одночасно економічній і політичній інтеграції держав-членів. Економіка держав-членів зазнає істотного впливу спільних політик. Оскільки всі вони поступово стають відкритішими для багато­національної торгівлі та конкуренції, змінюються всі їхні економічні параметри: в


452.

межах великого внутрішнього ринку стрімко розвивається торгівля, при цьому різко змінюються умови попиту та пропозиції, різко обмежуються можливості втру­чання держави в економіку і, як наслідок, на перший план виходять нові рушійні сили, пов'язані, зокрема, з новими можливостями для торгівлі та інвестицій, злиття компаній і створення спільних підприємств. Створення і/або розширення багато­національних компаній, а також взаємні інвестиції між ними сприяють тіснішому об'єднанню національних економік. Фактично спільні політики створюють нову концепцію та новий контекст політичної економії, на які доводиться зважати політикам, економістам і бізнесменам.

Спільні політики реалізуються за допомогою спільних інституцій, згідно з настановами, що їх надають уряди держав-членів через європейські договори чи безпосередньо під час зустрічей голів урядів [див. підрозділ 4.1.1.]. На відміну від міждержавних угод про співпрацю, головними учасниками яких є уряди, в системі багатонаціональної інтеграції уряди стають організаторами дій, перебуваючи за кулісами, тоді як основну роботу виконують спільні інституції, що їх сторони-учасниці угод разом погодилися створити й через які вони самі беруть участь у процесі розбудови спільних політик. У разі ЄСп/ЄС головними дійовими особами є Європейська Рада, Рада міністрів, Європейський Парла­мент та Європейська Комісія [див. розділ 4]. Упродовж усієї книги ми досить докладно показали роль спільних інституцій у європейському інтеграційному процесі. У різних розділах було показано, як Європейська Рада визначає ос­новні напрями для нових спільних політик, як Комісія формулює пропозиції, а Європейський Парламент і Рада ухвалюють рішення щодо різноманітних за­ходів, потрібних для реалізації спільних політик. Тут, у висновках, варто лише відзначити роль транснаціональних людських мереж, що складаються, з одного боку, з працівників організацій, котрих ми називаємо головними дійовими осо­бами, а з іншого — з представників численних дійових осіб другого плану -зацікавлених груп (бізнесових, професійних та адміністративних), що діють на державному та наддержавному рівнях.

Успіх процесу європейської інтеграції значною мірою завдячує взаємодії між згаданими другорядними та головними дійовими особами. Перші виража­ють різноманітні національні професійні та соціальні інтереси, пов'язані зі спільними політиками. Другі фільтрують ці інтереси, щоб досягти загально-прийнятних рішень. Завдяки методу Спільноти для вироблення та реалізації рішень часто суперечливі національні інтереси проходять через систему послідовних фільтрів трьох інституцій, що захищають різні, однак взаємнодоповнювальні інтереси: Комісія — спільний інтерес; Рада — інтереси держав-членів; Парламент — інтереси народів Союзу [див. підрозділ 4.2.]. По суті, метод Спільноти грунтується на принципі подвійної демократичної легітимізації: прямої легітимізації з боку європейського народу, представленого Європейським Парламентом, та непрямої — з боку урядів держав-членів, об­раних у результаті демократичних виборів в окремих державах [див. підрозділ 9.4.]. Демократична легітимність виконавчого органу Спільноти — Комісії, що виконує роль плавильного тигля, в якому розтоплюються та змішуються різноманітні національні інтереси й суперечності та з якого, власне, й походять пропозиції, спрямовані на примирення цих часто суперечливих інтересів, — забезпечується тим фактом, що її склад затверджує Європейський Парламент.


453.

2. Європейські перспективи

Позитивну інтерпретацію фактів європейської інтеграції не слід сприймати як свідчення того, що "європейське врядування " — тобто правила, процеси та поведінка учасників, що впливають на спосіб реалізації їхніх повноважень на європейському рівні, — є досконалим. Досі ця система працювала відносно ефек­тивно, оскільки уможливила всі згадані вище досягнення в царині європейської інтеграції. Проте європейське врядування можна поліпшити, підвищуючи про­зорість інституцій за допомогою спільної інформаційної політики та активнішого залучення Європейського Парламенту до процесу ухвалення рішень (через по­ширення процедури спільного ухвалення рішень на всі спільні політики). Легітимність Комісії можна підвищити, якщо її членів призначатиме безпосеред­ньо Європейський Парламент за поданням Європейської Ради. Підвищення ролі Європейського Парламенту та Комісії за рахунок міждержавної співпраці сприя­тиме водночас зміцненню демократичного характеру європейської інтеграції й підвищенню дієвості європейських політик. Прямі вибори членів Економічно-соціального комітету (соціальними партнерами на національному рівні) та Комітету регіонів (регіональними виборцями) сприятимуть не лише підвищенню ролі професійних і регіональних об'єднань у формуванні, застосуванні та впро­вадженні рішень і програм Спільноти, а й посиленню інтересу громадян до цих нині практично невідомих їм органів.

Позитивний аналіз спільних політик, поданий у цій книзі, не слід сприймати як спробу представити їх ліпшими, ніж вони є насправді. Спільні політики, як і всі інші державні стратегії, мають задовольняти соціальні потреби, що виникають у певному суспільстві в певний час. Отож не лише цілі, які держави-члени встанов­люють для кожної зі згаданих політик, а й засоби, надані спільним інституціям для забезпечення досягнення цих цілей, а також заходи, що їх зазначені інституції здійснюють задля цього, змінюються відповідно до економічних, політичних і соціальних потреб, що їх держави-учасниці процесу відчувають у той чи той час. У ЄСп/ЄС спільні політики перебувають у процесі безперервного розвитку, резуль­татом якого є постійні зміни положень права Спільноти (регламентів, директив то­що), покладених у їх основу, а для деяких із цих політик (зокрема для сільськогосподарської, регіональної, соціальної та дослідної) — в певних фундамен­тальних реформах, яких вони зазнали від моменту свого започаткування. До того ж, наявна тенденція до "розширення" впливу однієї спільної політики у сфери дії інших, що призводить до виникнення нових потреб, зумовлює певні реакції та впли­ває на розвиток цих політик.

Невпинна еволюція всіх спільних політик — факт, що відбивається в кож­ному новому виданні цієї книги, — зумовлює й невпинну еволюцію самого про­цесу багатонаціональної інтеграції. Як не парадоксально, сталий прогрес інтеграції в усіх сферах є свідченням одночасно ефективності моделі Спільноти та її недосконалості. Організація та процес, що безперервно еволюціонують, ніколи не можуть бути досконалими. Вони можуть лише поліпшуватися. "Синдром невпинного поступу" є водночас і сильною стороною європейської інтеграційної моделі, і вічним викликом, що постає перед нею.


454.

Хоча завдяки синдромові невпинного поступу спільні політики, розглянуті в нашій книжці, мають із часом розширювати свій обсяг та підвищувати свою ефективність, двох з них і донині немає, або, м'яко кажучи, вони реалізуються із серйозною затримкою: йдеться про спільну інформаційну політику та спільну зовнішню й безпекову політику. Причиною обох невдач є небажання держав-членів довірити спільним інституціям великомасштабні завдання в згаданих сферах. Отже, ці два види спільних політик вносять серйозний дисонанс у європейську модель і спричинюють невдоволення громадян Союзу.

Найнебезпечнішим явищем для формування ставлення громадян до Союзу є брак інформації, оскільки з часом він стає дедалі гострішим. Як не дивно, чим більше розвивається процес інтеграції, що істотніше спільні політики впливають на життя громадян, то більше останні схильні сприймати спільні інституції як надто далекі від них, а їхні досягнення — як неадекватні. Цей мо­мент, який виразно проявився в процесі європейських виборів і референдумів, слід визнати серйозною вадою в роботі держав-членів та інституцій ЄС. Хоча їм, діючи напрочуд узгоджено, вдалося розробити велику кількість політик, що мають забезпечити формування "дедалі тіснішого союзу між народами Європи", як слід пояснити громадянам усю важливість процесу європейської інтеграції вони не змогли [див. підрозділи 1.1.2. та 10.4.].

Спільну інформаційну політику, яка має висвітлювати всі інші спільні стратегії, було б нескладно запровадити, оскільки в ній зацікавлені всі країни-члени. Не лише всі уряди, а й усі основні політичні сили мають усвідомити, що брак інформації в поєднанні із систематичною дезінформацією з боку деяких масових медій, що виступають проти інтеграції, негативно впливають на спільні політики, що їх вони вирішили реалізовувати, здатні загальмувати весь процес європейської інтеграції та підривають авторитет демократичних інституцій, які розробляють і здійснюють ці політики. Спільна інформаційна політика, котра, можливо, була певною мірою зайвою розкішшю, доки процес інтеграції обме­жувався питаннями технічного й економічного характеру, нині вкрай потрібна, оскільки в рамках цього процесу помітні дедалі істотніші розширення із суто економічної сфери в сферу політики.

Квінтесенцією нової політики має стати використання простої мови та залу­чення засобів масової інформації для роз'яснення причин застосування єв­ропейських політик, можливих наслідків зволікання та вигід від реалізації спільних дій в інтересах усіх учасників. Успішна операція з переходу на євро [див. підрозділ 7.2.2.] може стати парадигмою для забезпечення добрих результатів скоор­динованих спільних інформаційних зусиль Спільноти й національних органів влади.

Спільна інформаційна політика має передбачати вивчення в старших кла­сах середньої школи історії, цілей та інституцій європейської інтеграції. Як громадяни можуть поважати ці інституції, коли вони бачать, що країни-члени не вважають їх такими важливими, щоб заслуговувати на вивчення в школах разом із вивченням демократичних інституцій самих цих країн? Громадянська освіта молоді з роз'ясненням основних фактів, пов'язаних із процесом об'єднання Європи, може стати тим "стовбуром", до якого європейські інституції та країни-члени зможуть прищеплювати "гілки й листя" дерева європейської інформації, пов'язані з усіма спільними політиками та проектами.


455.

Ще один парадокс нинішньої ситуації полягає в тому, що хоча громадяни на перший погляд ставляться до євроінтеграції байдуже, вони водночас сподіваються на дедалі помітніші її результати. Це, зокрема, стосується європейської присутності на світовій арені, другої великої вади європейської будівлі з-поміж тих, що наразі помітні. Дослідження "Євробарометра" свідчать про те, що двоє з трьох європейців переконані в необхідності впровадження в Європейському Союзі єдиної спільної зовнішньої політики [див. вступ до розділу 10J. Європейці відмовляються розуміти, чому економічний колос, ство­рений їхніми зусиллями, наймогутніше об'єднання в міжнародній торгівлі, що користується другою за силою валютою в світі, неспроможний змусити світ прислухатися до його голосу. Вони сподіваються, що Союз візьме на себе провідну роль у моніторингу регіональних конфліктів та глобалізаційних про­цесів, розв'язанні екологічних проблем і проблеми голоду в світі. Трагічна не­спроможність Союзу запобігти балканським війнам, що спалахнули буквально на його порозі, призвела до істотної втрати європейцями поваги до своїх спільних інституцій. При цьому громадяни ЄС міркують просто: якщо Союз неспроможний діяти як зрілий політичний велетень, він не заслуговує на пова­гу. Тож велетневі-підлітку пора подорослішати.

Уявлення громадян про могутній Союз, окрім іншого, містять і сподівання на те, що він поширюватиме й захищатиме на світовій арені європейські ідеали миру, добробуту, демократії, верховенства права та соціальної справедливості. Європа відкрита для світу, а її громадяни розуміють, що вони не можуть жити на квітучому острові в оточенні злиднів і заздрості. Крім того, європейці усвідомлюють, що вони нездатні перешкодити новим технологіям і вільним підприємствам стиснути розміри земної кулі, власне, до розмірів "глобального села"; проте вони знають, що в цьому "селі", як і в будь-якому іншому, має бути "сільрада", а в ній — люди, що обстоюватимуть їхні інтереси. Інакше ка­жучи, вони сподіваються, що Союз відіграватиме активну роль у процесах гло­балізації, підвищуючи легітимність та дієвість міжнародних інституцій, зокрема Організації Об'єднаних Націй та її спеціалізованих установ, аби вони могли навести ладу процесах зміцнення миру, сталого розвитку, соціального захисту, торгівлі й конкуренції. З частини VI ми дізналися, що в деяких зі згаданих сфер ЄС рухається в правильному напрямі; однак розмежування повноважень між Європейською Спільнотою та Європейським Союзом, а також між ними й державами-членами негативно впливає на їхній загальний потенціал щодо про­паганди спільних цінностей серед решти країн світу.

Розвиток інших спільних стратегій може дати нам ключ до майбутньої спільної зовнішньої та безпекової політики. Ми вже відзначали, що всі спільні політики, розглянуті в цій книжці, перебувають на різних етапах свого розвитку. Спільну сільськогосподарську політику можна вважати однією з найрозви­неніших, тоді як спільну транспортну політику, хоча її згадано під цією назвою ще в Договорі про ЄСп, слід визнати менш розвиненою, ніж, наприклад, політика щодо конкуренції або політика щодо охорони довкілля, про які в Договорі взагалі не йдеться (як про спільні політики). Спільна зовнішня та безпекова політика, попри свою назву, й досі перебуває на початковому етапі розвитку, оскільки не замінила деяких важливих елементів національних політик; щоправда, їй, як спільній стратегії, лише десять років! Не варто забувати, що всі спільні політики,


456.

які на початку XXI століття по-різному розвиваються, сорок років тому перебува­ли на тому самому етапі, що й нинішня СЗБП. Однак сподівання громадян на ефективне залучення Союзу до міжнародних справ, зокрема до боротьби з міжнародним тероризмом, можуть прискорити розвиток СЗБП.

Зі свого боку, вступ до Союзу десяти або й більшої кількості нових дер­жав зробить необхідними суттєві зміни в структурі та функціях спільних інституцій, яким доведеться належно підготуватись до роботи в умовах Союзу, приміром, двадцяти шести держав-членів. Ці інституції, створені для управління митним союзом та спільним ринком із шести держав-членів і дещо видозмінені задля пристосування до дедалі більшої кількості спільних політик та успішного обслуговування спершу дев'яти, згодом — дванадцяти, і зреш­тою — п'ятнадцяти держав-членів, навряд чи зможуть ефективно працювати, коли кількість держав-членів зросте вчетверо порівняно з первинним складом Спільноти й вони рухатимуться в напрямі завершення етапу формування еко­номічного та валютного, а можливо, й політичного союзу [див. розділ 4]. Рада в складі двадцяти шести й більшої кількості членів неминуче буде приречена на інерцію й зволікання, якщо процес ухвалення рішень не відбуватиметься зав­жди із застосуванням процедури кваліфікованої більшості та спільно з Парла­ментом. Отже, щоб спростити та додатково демократизувати процес ухвалення рішень, Європейський Парламент мусить брати участь в ухваленні всіх рішень Союзу, а кількість процедур має бути зменшена до однієї і тільки однієї, замість нинішніх трьох чи чотирьох, які передбачають диференціацію повноважень Союзу в різних сферах [див. підрозділ 4.2.]. Виконавчі функції Комісії слід зміцнити та поширити на всі види спільних політик, зокрема й на спільну зовнішню та безпекову політику.

Усі ці потенційні зміни потребуватимуть нових переміщень суверенітету від національних урядів і парламентів до спільних інституцій (як відомо, деякі держа-ви-члени ставляться до цієї тенденції вельми негативно) [див. підрозділ 1.1.2.]. Проте таке негативне ставлення, ймовірно, зменшуватиметься з розвитком спільних політик, оскільки вони призводять до важливих змін у концепції національного суверенітету і навіть самої концепції національної держави. Фак­тично значна частина політик, що їх раніше країни-члени розробляли та впро­ваджували незалежно і в національному контексті, нині розробляються спільно і впроваджуються цими ж країнами під контролем спільних інституцій та із засто­суванням принципу субсидіарності [див. підрозділ 3.2.]. Країни, що беруть участь у європейському процесі інтеграції, менш незалежні, ніж раніше, коли вони були ізольовані одна від одної митними й іншими бар'єрами; натомість вони користу­ються перевагами ефективності дій та авторитету на міжнародній арені, що були спільно набуті й що відрізняють їх від решти світу. Тією мірою, якою нинішні спільні політики дедалі більше виявляються ефективнішими, ніж національні, уряди держав-членів стають поступливішими в питаннях втрати частини своїх повноважень щодо незалежного ухвалення рішень та управління політиками в нових галузях на користь багатостороннього ухвалення рішень і управління. От­же, спільні політики мають тенденцію поширюватися на дедалі більшу частину спектра економічних та політичних процесів.

Розширення спільних політик змушує держав-членів чіткіше визначати перспективні цілі Союзу, зокрема, аби гарантувати, що майбутнє розширення


457.

його складу не призведе до послаблення або зменшення дієвості численних політик, спектр яких постійно розширюється. У грудні 2000 р. в Ніці Європейська Рада прийняла мінімальні рішення, необхідні для забезпечення вступу до Союзу нових держав [див. підрозділ 2.4.]. Однак зміни, записані в Ніцькому договорі, є несумірними з проблемами європейської інтеграції, з якими зіткнеться Союз після свого розширення. До того ж, у Ніцькому договорі не було визначено подальших етапів європейської інтеграції.

Однак голови держав та урядів у Ніці погодилися з потребою в нових рефор­мах, яким мають передувати широкомасштабні дискусії. З цією метою вони за­пропонували створити спеціальний Конвент, аби спільно підготувати майбутні реформи основоположних договорів за участі представників урядів та національних парламентів п'ятнадцяти нинішніх держав-членів та держав-претендентів, а також представників Європейського Парламенту та Європейської Комісії. Завдання Конвенту полягатиме у визначенні надійних на­прямів реформ, які б дали змогу розширеному Європейському Союзові продов­жити свій рух до політичної, економічної та соціальної інтеграції. Декларація, вміщена в Додатку до Ніцького договору, закликає до проведення широкомас­штабних поглиблених дискусій на базі неформальної мережі зацікавлених ор­ганізацій — коротше кажучи, форуму народів Європи. Формальний Конвент та неформальний форум мають бути пов'язані між собою та обмінюватися ідеями стосовно майбутнього Європейського Союзу. Конвент та форум - це важливі новації, що свідчать про прагнення політичних лідерів Європи до проведення майбутніх інституційних реформ на основі якомога ширшого консенсусу.

Офіційні й неформальні дискусії в межах Конвенту та форуму мають при­вести до ухвалення тексту, що матиме всі ознаки Конституції Союзу. У ньому слід окреслити спільні цінності держав-членів, принципи та цілі європейської інтеграції, основні права громадян Союзу, принципи розмежування влади та вищості закону, склад, функції та спосіб роботи інституцій Союзу і, нарешті, останнім за чергою, але не за значенням, спосіб розподілу повноважень між європейськими, національними та регіональними органами влади. Нинішні до­говори, які вже не раз підлягали змінам [див. розділ 2], треба замінити єдиним чітким та вичерпним "рамковим договором ", який має обмежуватись лише фундаментальними конституційними положеннями. Усі інші положення, зок­рема й ті, що визначають спільні політики, мають бути записані в протоколах -додатках до договору. Подібна Конституція матиме дві переваги: вона дасть змогу чітко окреслити принципи європейського врядування та надасть грома­дянам Європи текст, на який можна бути спиратися. Слід відзначити, що, як свідчать "Євробарометр", шестеро з семи громадян Європи підтримують ідею європейської конституції.

Публічні дебати, покликані сприяти ухваленню Конституції Європейського Союзу, мають допомогти громадянам краще зрозуміти політичний проект, що лежить в основі Союзу, зокрема потенційну можливість запровадження феде­ративного врядування. Настав час спокійно й публічно обговорити цю останню можливість. Можна сподіватися, що держави, які запровадили спільну валюту, координують свою економічну політику і, крім того, висловлюють готовність підпорядкувати спільному командуванню деякі підрозділи своїх армій та об'єднують свої політичні голоси, аби їх почули на міжнародній арені, невдовзі


458.

дійдуть згоди й щодо створення федеральних інституцій, здатних ефективно керувати цими новими спільними політиками. Ніхто не заперечує, що деякі держави-члени активно чинять опір будь-яким ідеям об'єднання у федерацію і навіть заходам, потрібним для забезпечення незалежності дій Європи на світовій арені, де великі й сильні завжди ведуть за собою малих та роздрібнених і, отже, слабких. Однак у межах групи демократичних держав не може бути й мови, щоб хтось нав'язував свою волю іншим. З погляду політики неприпусти­мо, щоб ті країни, які прагнуть рухатись уперед, "тягли" за собою тих, що не хочуть або не можуть слідувати за ними, проте, з іншого боку, останні не по­винні гальмувати поступ перших.

Не варто забувати, що важливою характеристикою багатонаціональної інтеграції є її добровільний характер. Жодна країна не зобов'язана брати в цьому процесі участь, якщо це не відповідає її інтересам. На щастя, нинішня геополітична ситуація в Європі забезпечує кожній з європейських країн, яка не хоче цілком ізолюватися від своїх сусідів, три альтернативи. Власне, кожна європейська країна має змогу брати участь в одному з трьох концентричних кіл європейської співпраці і/або інтеграції, зокрема й у дедалі тіснішій бага­тонаціональній інтеграції, яка, відповідно, вимагає дедалі більших поступок у сферах національного суверенітету. Йдеться про:

■ широку зону вільної торгівлі, що функціонує на основі доповненого До­говору про європейську економічну зону (ЄЕЗ) й охоплює всі євро­пейські країни, що віддають перевагу вільній торгівлі та відкритій рин­ковій економіці [див. підрозділ 25.1.], із залученням, зрештою, Росії та інших незалежних держав колишнього Радянського Союзу, які в такий спосіб можуть приєднатися до великої європейської родини, що налічу­ватиме близько сорока членів;

■ економічний та політичний союз, оснований на Договорі про Європейський Союз і/або на Конституції Європейського Союзу, до складу якого входять нинішні та майбутні держави-члени, які схочуть досягти цього етапу інтеграції; і

■ Федерацію сполучених європейських націй (ФСЄН), побудовану на основі федеральної конституції, що має власну дієву спільну зовнішню й безпекову політику та здатна на рівних розмовляти і співпрацювати зі США, Японією, Китаєм та Росією.

У такий спосіб усі європейські країни можуть підтримувати між собою більш або менш міцні зв'язки в сфері співпраці, водночас зберігаючи свою культурну ідентичність та свої фундаментальні національні інтереси так, як вони самі їх ро­зуміють. Звісно, "двері" між цими трьома колами мають завжди лишатися відкритими, аби країни, які спершу обрали для себе шлях приєднання до зони вільної торгівлі в рамках ЄЕЗ або валютного союзу в межах ЄС, могли згодом приєднатися й до ФСЄН. З іншого боку, деякі держави-члени Європейського Союзу, які в певний момент почнуть відчувати, що їхні партнери заходять надто далеко або рухаються надто швидко на шляху до дедалі тіснішого економічного та політичного союзу, зможуть віддати перевагу участі у широкій зоні вільної торгівлі в межах ЄЕЗ, зберігаючи при цьому свої торговельні інтереси та національний суверенітет, незалежно від того, як саме вони його розуміють.


459.

Переваги федерації мають стати відчутними досить швидко, і цей факт зможе схилити до участі в ній держав, котрі спершу, можливо, матимуть обгрунтовані сумніви. Європейська федерація може перетворитися на гло­бальну силу, здатну зробити вагомий внесок у розв'язання міжнародних конфліктів, взяти активну участь в управлінні питаннями глобалізації та про­тистояти релігійному фундаменталізмові та міжнародному тероризмові, які стають дедалі небезпечнішими. Кожній з ЇЇ держав-членів, звісно, доведеться поділитися з іншими значною частиною свого національного суверенітету. Це й буде ціною, яку країна сплачує за перетворення на один зі складників політичної та військової наддержави, зміцнюючи в такий спосіб національну безпеку та вплив у світових справах.

Слід відзначити, що готовність громадян жити в Союзі, який відіграє суттєву міжнародну роль, свідчить про те, що вони не надто стурбовані питан­ням передання частини суверенітету своєї держави до наднаціональних інституцій, здатних ефективно діяти на світовій арені. Громадяни країн зони євро, ймовірно, розглядатимуть розширення повноважень спільних інституцій в економічній і фіскальній сферах та сфері зайнятості, а також інших, пов'язаних з функціонуванням єдиної валюти, як неодмінне доповнення до спільної валютної політики. Якщо такою є воля народів Європи, виражена, зокрема, через їхніх виборних представників у національних парламентах, політичним лідерам нема чого зволікати з порушенням питання про утворення федерації за столом переговорів.

З іншого боку, безперечним є негативне ставлення громадян усіх держав-членів до втрати своєї національної ідентичності. Суть та сила процесу багато­національної інтеграції полягає в тому, що він, на відміну від зрівнювального за своїми наслідками процесу глобалізації, дозволяє зберегти недоторканною національну ідентичність [див. підрозділи 10.3. і 13.4.]. Отож модель європейської інтеграції ніколи не може призвести до формування "федерації держав", яка стирає національні культурні відмінності. Натомість вона може сприяти утворенню "федерації націй", що повною мірою зберігають свою куль­турну ідентичність. У цьому й полягає фундаментальна різниця між концепцією "Сполучених Штатів Європи" та концепцією "Сполучених європейських націй". Замість того, щоб заохочувати своїх громадян до підпорядкування єдиній моделі, як це в інтересах етнічної асиміляції робили в Сполучених Шта­тах Америки, Федерація сполучених націй Європи заохочуватиме нації-учасниці до збереження розмаїття мов, традицій та способів життя народів Європи. Європа, що спромоглася винайти модель демократичного державного управління, модель нації-держави та модель економічної інтеграції, найімовірніше, зможе знайти модель політичної інтеграції, яка зберігає найбільше багатство - розмаїття її народів.

Федерація сильних, демократичних, мирних та заможних націй дасть змогу Європі ефективніше виконувати свої функції в світі. Після розпаду радянської імперії та ліквідації залізної завіси, що поділяла європейські нації, об'єднана Європа може сама визначити свою долю й стати надпотужним політичним утворенням, чому істотно сприяє ЇЇ економічний потенціал. У світі, котрий з двополюсного перетворився на однополюсний, з погляду забезпечення


460.

міжнародної рівноваги, надзвичайно важливо, щоб демократична й плю­ралістична, позбавлена експансіоністських амбіцій Європа взяла на себе адек­ватну міжнародну роль, яка визначається її культурною близькістю та привілейованими стосунками з багатьма різними частинами світу [див. розділи 24 та 25]. За ЇЇ унікальним експериментом з мирної й добровільної інтеграції націй, які, образно кажучи, лише вчора винищували одна одну, уважно стежать чимало різних націй по всьому світі, які потерпають від етнічних та інших конфліктів, і це вже вкотре ставить Європу в авангарді прогресу людства.

На сьогодні ЄС є унікальним прикладом багатонаціональної інтеграції в тому розумінні, що за порівняно невеликий відрізок часу він зумів створити велику кількість спільних політик. Однак інші схеми багатонаціональної інтеграції, зокрема в Латинській Америці й Азії, також ініціювали деякі спільні політики, хоча й на нижчих рівнях розвитку. Було б цікаво проаналізувати кількість, масштаби та можливості розвитку спільних політик, ініційованих у рамках різноманітних схем багатонаціональної інтеграції, як-от АСЕАН, група Ріо та Меркосур [див. підрозділи 25.6 і 25.8. J, вимірюючи глибину вже досягну­тої інтеграції і намагаючись передбачити їхній імовірний розвиток у майбутньо­му. Одержані висновки могли б спонукати економічну та політичну еліту зацікавлених країн наслідувати європейську модель інтеграції, забезпечуючи спільний розвиток їхніх економік і мирне співіснування націй.