Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков М. В

Вид материала

Документы

Содержание Інститут підготовки кадрів Вихідні передумови Постановка завдання Основний матеріал дослідження

Подобный материал:

• О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор, 4226.79kb.
• О. Д. Лукашевич Словарь Справочник, 2930.42kb.
• Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008, 1598.86kb.
• О. Д. Лукашевич Словарь Справочник, 1777.51kb.
• Техническое задание на разработку инвестиционной программы по развитию системы водоотведения, 59.35kb.
• Генеральный директор, 85.88kb.
• Перечень главных администраторов (администраторов) источников финансирования дефицита, 73.92kb.
• Городская Дума муниципального образования городское поселение город Жуков, 19.82kb.
• Правила устройства и безопасной эксплуатации подъемников (вышек) пб 10-256-98, 1024.33kb.
• Правила устройства и безопасной эксплуатации подъемников (вышек) пб 10-256-98, 1024.79kb.

Соціальний діалог як чинник формування громадянського суспільства


В Резолюції про трипартизм та соціальний діалог, прийнятій Міжнародною конференцією праці у 2002 році, відзначається, що “соціальний діалог стає стрижнем демократичних суспільств.” Цей документ надає особливого значення тому факту, що “соціальні партнери відкриті для діалогу і на місцях співпрацюють з неурядовими організаціями, що поділяють ті ж цінності та цілі в конструктивному порядку.”

Усвідомлюючи потенціал Міжнародного бюро праці в галузі співробітництва з громадянським суспільством. Генеральна конференція запропонувала МОП забезпечити, щоб з тристоронніми учасниками проводились консультації з питань відбору та взаємовідносин з іншими організаціями громадянського суспільства, з якими МОП може здійснювати співробітництво.

Таким чином, МОП визначила за доцільне залучення до сфери соціального діалогу більш широкого кола учасників.

У травні 2006 року, в рамках проекту МОП „Консолідація правових та інституційних засад соціального діалогу в Україні”, відбулося засідання круглого столу з питань законодавчого закріплення основ ведення соціального діалогу. До цього засідання були підготовлені матеріали, в яких узагальнені концепції та досвід соціального діалогу в інших країнах.

Ряд висновків, зроблених у цьому матеріалі, зводяться до наступних.

1. З розвитком постіндустріального суспільства вузька форма соціального діалогу (традиційне ведення переговорів, консультації та інші форми взаємодії класичних соціальних партнерів) виявляється недостатньою для врегулювання багатьох фундаментальних соціальних проблем.
   
2. Шкала соціального діалогу в інституційному сенсі змінюється і розширюється, оскільки профспілки та роботодавці не можуть вичерпно представляти різноманітні інтереси усіх верств суспільства.
   
3. Відтак, спостерігається розповсюдження практики соціального діалогу на всі структури так званого “третього сектору” – об’єднання громадян, інститути територіального, професійного, економічного самоуправління.
   
4. Отже, збільшення включення різноманітних соціальних суб’єктів до процесу досягнення узгоджених соціальних цілей є одним з найважливіших очікуваних результатів соціального діалогу в сучасному суспільстві.
   

В історичній ретроспективі в Україні існували окремі елементи соціального діалогу - колективні договори, організації профспілок, ради трудових колективів. Однак, якщо на рівні підприємства механізми співпраці між соціальними партнерами були певним чином відпрацьовані, то на регіональному, галузевому, національному рівнях необхідно було створювати цілком нову для нашої держави правову та інституційну модель.

Можна вважати, що першою спробою інституціоналізації соціального діалогу в правовому полі стало прийняття у 1991 році Закону України „Про зайнятість населення,” в якому було унормовано створення координаційних комітетів сприяння зайнятості на засадах трипартизму та паритетної участі.

З прийняттям у 1993 році Закону України “Про колективні договори та угоди” та створенням Національної ради соціального партнерства при Президенті України (НРСП) в країні була сформована національна трирівнева система соціального діалогу в сфері договірного регулювання колективних трудових відносин.

У 1998 році набули чинності Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Цими Основами, а також законами з окремих видів страхування, прийнятими впродовж наступних п’яти років, були сформовані засади та механізми соціального діалогу в цій важливій для суспільства сфері.

Також у 1998 році був прийнятий Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), Указом Президента створено Національну службу посередництва і примирення (НСПП) - постійно діючий державний орган, основним завданням якого є сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення посередництва і примирення під час їх вирішення.

Таким чином, з 1991 року в національному правовому полі відбувалось розширення сфери використання соціального діалогу, були сформовані його засади у трудовому законодавстві та законодавстві із загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Сьогодні на принципах соціального діалогу в країні відбувається договірне регулювання колективних трудових відносин, на тристоронніх паритетних засадах працюють Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення (УККСЗН), сформовано органи управління фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, тимчасової втрати працездатності та від нещасних випадків на виробництві.

Як відомо, наприкінці 2005 року Указом Президента України „Про розвиток соціального діалогу” замість НРСП було створено новий консультативно-дорадчий орган в сфері соціального діалогу – Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР).

Починаючи з 1998 року соціальні партнери здійснювали неодноразові спроби розробити і створити умови для прийняття законопроекту про соціальний діалог, який унормував би діяльність відповідних існуючих соціальних інституцій. Останній, узгоджений всіма сторонами варіант тексту проекту Закону про основні засади соціального діалогу в Україні, був підготовлений в межах реалізації проекту МОП у 2005-2006 роках.

У грудні 2006 року Президентом України до Верховної Ради України був внесений законопроект „Про соціальний діалог в Україні” (реєстр №2748 від 14.12.2006), що був прийнятий у першому читанні 8 лютого 2007 року.

Аналіз цього документу дає підстави говорити про здійснення спроби значного звуження сфери соціального діалогу та кола його суб’єктів, відсутність у ньому механізмів участі в соціальному діалозі інституцій громадянського суспільства. Зокрема:

1. Ідеологія законопроекту зводить соціальний діалог в країні до функціонування тристоронніх соціально-економічних рад на національному, галузевому та регіональному рівнях (ст. 6).

2. В тексті законопроекту зроблена пряма спроба виокремити з сфери соціального діалогу діяльність таких інституцій, як координаційні комітети сприяння зайнятості населення, правління та наглядові ради фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що формуються та функціонують на засадах паритетної участі соціальних партнерів (ст. 6).

3. Із законопроекту фактично вилучено такий фундаментальний принцип організації соціального діалогу, як паритетність (ст. 3).

4. Форми соціального діалогу обмежені консультаціями та переговорами (ст. 5), у той час, як їхній спектр є більш широким і включає обмін інформацією, узгоджувальні процедури та контроль виконання прийнятих рішень.

5. Простежується тенденція до звуження прав органів і сторін соціального діалогу, зокрема через відсутність чіткого й однозначного визначення права органів соціального діалогу на затвердження положень, якими визначаються їхні повноваження, порядок створення та організація роботи (ст. 6), визначення сторонами соціального діалогу порядку проведення консультацій та переговорів (ст. 5).

Вищевикладене дає підстави вважати, що Україна, принаймні у правовому полі, намагається здійснити зміну пріоритетів у розвитку соціального діалогу на користь звуження його сфери та зменшення кола суб’єктів.

З огляду на національні євроінтеграційні орієнтації, прагнення інтеграції до глобальних світових соціально-економічних і політичних систем, фундаментальними засадами яких є демократичні цінності та розвиток громадянського суспільства, такі законодавчі ініціативи не можуть бути визнаними позитивними.

Безперечно, розширення сфери соціального діалогу має як позитивні “здобутки”, так і негативні “ризики”.

До перших, зокрема, можна віднести розбудову України як демократичної, соціальної держави з розвиненим громадянським суспільством, що вміє знаходити консенсус та враховувати інтереси всіх верств населення.

Цей позитивний вплив може бути особливо відчутним на місцевому рівні, на який сьогодні перенесені акценти державної регіональної політики, і де розвиток соціального діалогу із залученням місцевих громад та органів самоврядування має відігравати вирішальну роль у розв’язанні життєво важливих проблем.

Стосовно ризиків розширення сфери соціального діалогу за межі класичних трудових відносин доцільно говорити про ймовірність розмивання існуючих, класичних форм і суб’єктів соціального діалогу у трикутнику «уряд-профспілки-роботодавець, визначальної тріади прав» працівників – на зайнятість, оплату та умови праці, що може мати наслідком руйнування існуючої системи регулювання та балансування інтересів сторін.

З другого боку, боротьба за світове технологічне лідерство, нові виклики глобалізації вимагають адекватної відповіді національного ринку праці за такими напрямами, як підвищення конкурентоспроможності робочої сили, забезпечення людського розвитку та підвищення якості населення. Реалізація визначених завдань вимагатиме від суспільства залучення всіх наявних засобів та механізмів впливу, в тому числі й розширення кола питань, що регулюються сьогодні в рамках соціального діалогу.


М.В.Туленков

ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ

ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ

УКРАЇНИ


ОРГАНІЗАЦІЙНА ВПОРЯДКОВАНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ


Актуальність соціологічного аналізу проблеми організаційної впорядкованості соціальних систем обумовлена насамперед об’єктивними потребами наукового обґрунтування процесів трансформації соціальних утворень, спроможних ефективно функціонувати в умовах ринкового середовища, демократизації й гуманізації усіх сфер суспільного життя. Це вимагає не тільки подальшого розвитку вітчизняної теорії і практики соціального управління, але й визначення змісту, ролі й місця організаційного чинника в управлінні різноманітними соціальними організаціями, а також у підвищенні загального рівня самокерованості соціальних систем і транзитного суспільства в цілому.


Вихідні передумови

Проведений аналіз показує, що проблема організаційної впорядкованості природних і соціальних процесів та об’єктів здавна була предметом пильної уваги з боку наукового знання, але при цьому не повною мірою усвідомлювалася самостійна й універсальна роль організуючого чинника. І тільки на перетині ХІХ-ХХ століть науковими дослідженнями в галузі біології та психології, а згодом і соціології було доведено, що різноманітні за своїм природним складом об’єкти і процеси, які мають істотні відмінності між собою, можуть одночасно мати й схожі властивості, обумовлені способами їхньої організації.

При цьому широка розмаїтість форм і способів організації й самоорганізації різноманітних процесів і об’єктів в природі та суспільстві власне й зумовила об’єктивну необхідність побудови узагальнюючої організаційної теорії. Першою такою загальною організаційною концепцією, запропонованою в 1913 році О.Богдановим, була так звана тектологія (загальна організаційна наука), яка здійснила загальний опис процесів виникнення, функціонування й розпаду різноманітних організаційних утворень. Загальний підхід до вивчення проблем організації й самоорганізації різноманітних об’єктів і процесів знайшов своє подальше відображення в кібернетиці (Н.Вінер, Р.Акофф, Д.Екман, Р.Ешбі та інші) та загальній теорії систем і системного аналізу (Л.Берталанфі, А.Рапопорт, К.Боулдінг та інші). Цей загальний підхід, як показує аналіз, відіграв суттєву й стимулюючу роль у розгортанні наукових досліджень, спрямованих на вивчення різноманітних організаційних аспектів конкретних об’єктів і процесів, зокрема й тих, що мають соціальну, економічну, політичну й духовну природу [10].

Що стосується впливу науки на становлення організаційної теорії як міжпредметної базової теоретичної дисципліни, то починаючи з другої половини ХХ ст. вона значною мірою сформувалася в рамках організаційно-управлінської проблематики завдяки зусиллям таких відомих вчених як Ч.Барнард, Л.Г’юлик, Л.Урвік, Дж.Муні, А.Рейлі та інших. На теоретичному рівні теорія організації співіснує з другою базовою міжпредметною науковою дисципліною, що іменується загальною теорією управління (і менеджменту як її складової частини), підвалини якої були закладені Ф.Тейлором, А.Файолем, Г.Емерсоном, Г.Фордом та іншими дослідниками [12; 13; 14]. Однак розмежування предметних сфер цих наукових дисциплін, як свідчить проведений аналіз, й дотепер є ще досить умовною. Зокрема, в центрі досліджень теорії управління (як і менеджменту) опинилися насамперед процеси організації управління колективною діяльністю людей, пов’язаною з цілепокладанням та ціледосягненням. У той час як власне організаційна теорія зосередила свою увагу головним чином на природі такого специфічного об’єкта і колективного соціального суб’єкта ціледосягнення як організація.

Водночас необхідно підкреслити, що значний вплив на розвиток сучасної організаційної теорії здійснила насамперед соціологічна наука, в межах якої сформувався особливий напрям – соціологія організацій, яка взялася за безпосереднє вивчення організації як соціального інституту. Яскраве підтвердження цього положення можна знайти в наукових працях П.Блау, М.Вебера, Дж.Вудворд, М.Кроз’є, Р.Лайкерта, Р.Мертона, Е.Мейо, Т.Парсонса, Г.Саймона, Дж. Томсона, Дж.Хоманса, А.Етціоні та багатьох інших соціологів, дослідження яких суттєво вплинули на розвиток сучасної організаційної теорії [10;12;13]. Разом з цим, варто згадати й про значний внесок психології у розвиток організаційної теорії, в рамках якої також сформувався окремий напрям – соціальна психологія організацій. Саме завдяки зусиллям представників цього наукового напряму – К.Арджиріса, В.Врума, Д.Каца, Р.Канна, К.Левіна, П.Лоуренса, Д.Мак-Клеланда, А.Маслоу, Г.Мінцберга, Дж.Мутон, Б.Скіннера, Е.Тріста, Е.Шейна та інших дослідників були проведені численні соціально-психологічні дослідження, які сприяли формуванню в межах організаційної теорії таких важливих наукових концепцій як організаційна культура та організаційна поведінка [12;13].

Однак проведений аналіз також засвідчив, що як організаційна теорія, так і теорія управління хоча й володіють на сьогодні визначеними науковими підходами й методологічними інструментами вивчення різноманітних організаційних явищ і процесів, натомість поза їх увагою ще залишилася ціла низка недостатньо досліджених організаційних проблем, зокрема таких як проблема організаційної впорядкованості соціальних систем, що функціонують в умовах транзитного суспільства.

Постановка завдання

Отже, недостатня дослідженість проблеми організаційної впорядкованості соціальних систем, у тому числі й транзитного суспільства як соцієтальної системи, в цілому, а також нагальні потреби соціальної практики в підвищенні ефективності соціального управління, спрямованого на забезпечення соціального порядку в суспільстві власне й визначають актуальність і доцільність ретельного соціологічного аналізу цього складного соціального явища на сучасному етапі розбудови громадянського суспільства та соціальної держави в Україні.

Тому головною метою даної статті є не тільки визначення ролі та місця організаційної впорядкованості процесів соціального управління, але й дослідження сутності, змісту, основних властивостей, ознак і специфіки організаційної впорядкованості, що впливають на ефективність організаційних відносин у соціальних організаціях (системах), що функціонують в умовах транзитного суспільства.


Основний матеріал дослідження

Необхідність чіткого визначення місця організаційного чинника в процесах управління найбільше всього стосується соціального управління. Це потребує насамперед системного соціологічного аналізу змісту, а також тієї ролі, яку організаційна впорядкованість відіграє в практиці соціального управління на сучасному етапі суспільної трансформації. Характеристики організаційної впорядкованості як сутності соціального управління об’єктивно випливають із системної природи самого суспільства, а також спрямовані на приведення суспільної системи у відповідність з притаманними їй закономірностями функціонування й подальшого розвитку. Річ у тім, що питання про те, як із дій людей складається розвиток соціальної системи і навпаки, як цей процес розчленовується на дії людей, не має ще досить чіткого наукового розуміння. Натомість соціальні процеси, що відбуваються в соціальних системах завдяки людській діяльності, носять, як показує аналіз, не хаотичний характер, а всі вони певним чином організовані й впорядковані [1;2]. Цю впорядкованість створює насамперед мета будь-якої соціальної діяльності, яка й визначає способи та характер її організації, що має принципово важливе значення для розуміння діалектики суб’єктивного та об’єктивного, що перманентно притаманна спільній діяльності людей.

Що стосується соціального управління, то в ньому також можна спостерігати подібне співвідношення в управлінських механізмах, які виступають у формі організаційної взаємодії між певними суб’єктивними закономірностями функціонування соціальної системи та її суб’єктом управління, і навпаки, зазначена взаємодія між об’єктивними закономірностями та суб’єктом управління виступає як механізм прояву цих же закономірностей, а також як механізм впливу об’єктивних закономірностей на спільну діяльність людей, а отже й на розвиток суспільства в цілому. В цьому сенсі механізми соціального управління є об’єктивними, оскільки вони виникають на основі властивих соціальному об’єкту закономірностей його розвитку. Водночас зворотний зв’язок, тобто зв’язок соціального управління із об’єктивними закономірностями розвитку соціальної системи виступає в найзагальнішому вигляді як спільна діяльність людей внаслідок їх організаційної взаємодії, що відповідає їхнім інтересам та потребам на основі суб’єктивних чинників. Тож механізми соціального управління, як показує аналіз, виступають як конкретний суб’єктно-об’єктний організований зв’язок (організована взаємодія), за допомогою якого суспільство впливає на свою соціальну діяльність як певне організаційне ціле [6].

Соціальному управлінню як суспільному феномену об’єктивно притаманні не тільки стихійні, але й свідомі властивості [1; 14]. Суб’єктивна складова механізмів соціального управління зводиться насамперед до того, що вона існує в людській свідомості, а також у різноманітних соціальних відносинах як об’єктивне явище. А оскільки самі закономірності цього явища до кінця є непізнаними, то часто-густо вони діють як стихійна й непізнана сила, що керує соціальним об’єктом «ззовні», в той час як самі механізми управління фетишизуються з погляду організації (як сутності управління) як щось ірраціональне. Такою головною стихійною силою, а водночас і головним механізмом управління в сучасному суспільстві є ринок, який стихійно розвивається вширину і глибину. Саме цій силі й підпорядковане управління цивілізованою підприємницькою діяльністю та її розвитком в сучасному суспільстві. У той же час товарне виробництво, породжене ринковими відносинами, є певною мірою джерелом стихійного управління, яке постійно обмежується певною планомірністю, що закономірно виникає в зв’язку з певним станом суспільства. Незважаючи на наявність сполучного ринку, що функціонує в масштабах усього суспільства, основи його організації, як правило, індивідуальні й пов’язані між собою ринковою організацією. Тому соціальне управління може часто-густо враховувати лише тенденції розвитку й рух попиту, що й відбувається в рамках ринку, який, зрештою, й визначає масштаби підприємницької діяльності.

Водночас аналіз показує, що за будь-якої суспільної організації свідоме використання людьми механізмів прояву закономірностей власного розвитку, а також створення ними відповідних організаційних умов для їх повного прояву є об’єктивною необхідністю. Але врахувати абсолютно точно всю складність соціальних закономірностей та їхній взаємозв’язок з відношеннями та процесами соціального розвитку суспільної системи практично неможливо. Тим більше, що в суспільстві, яке знаходиться в постійному розвитку, час від часу виникають нові непередбачувані явища й тенденції різної інтенсивності та форм прояву. А це, як показує аналіз, не може не позначатися на прийняті важливих рішень стосовно суспільного розвитку, які, таким чином постійно виявляються відносно невідповідними об’єктивному ходові розвитку суспільної системи, що суттєво впливає на організацію виконання цих рішень (завдань), які скеровують спільну діяльність людей в напрямку досягнення цілей соціального розвитку.

У той же час аналіз показує, що на рівні соціального управління як процесу впливу на спільну діяльність людей заради досягнення визначеної мети,стадії цього процесу є проявом організаційної сутності самого соціального управління, оскільки вони є такими для суб’єкта управління. При цьому доведено, що соціальне управління об’єктивно впливає з системної природи суспільства та має за мету підтримати функціонування суспільної системи, розвинути її у відповідності з притаманними їй закономірностями, а суб’єктивно   цей процес постає в свідомості суб’єкта управління як процес створення відповідних організаційних умов для забезпечення соціального розвитку даної системи. І насправді, спільна діяльність людей , з якої, власне кажучи, і складається процес соціального розвитку відбувається в певних соціально-організаційних умовах. У той же час головним завданням соціального управління є, насамперед, організація спільної людської діяльності, спрямованої на підтримання відповідності власного розвитку з притаманними їй закономірностями, що відбувається шляхом створення суб’єктом соціального управління необхідних соціально-організаційних умов для ефективного управління спільною діяльністю людей.

Водночас соціальне управління виступає не тільки як суспільне явище, але й як цілеспрямований процес, розчленований на визначені відносно самостійні стадії. Кожна з його стадій, як показує аналіз, має в своїй основі відповідну організацію як певну впорядкованість соціальної системи, що також притаманна й соціальному управлінню в цілому. І все ж таки, сучасне наукове знання розглядає процес соціального управління як специфічний вид людської діяльності, що характеризується організацією лише як одним з його елементів. У такому розумінні проблему місця організації в процесі соціального управління вирішує відомий дослідник В. Афанас’єв, який це явище пов’язує з управлінським циклом і визначає організацію через її місце в управлінському процесі. «Операції, дії суб’єкта управління, які відповідають стадіям управлінського циклу, що послідовно змінюють одна одну, підкреслює В. Афанас’єв, являють собою загальні функції управління, а сукупність цих функцій – не що інше як зміст управлінського процесу. Цими стадіями-функціями, на думку вченого є:

1. розробка управлінського рішення;
   
2. прийняття управлінського рішення;
   
3. організація виконання управлінського рішення;
   
4. регулювання й коригування, облік і контроль.
   

Як видно, В.Афанас’єв наголошує на розумінні стадій управлінського циклу (процесу) саме як загальних функцій управління – на відміну від розуміння функцій як певних конкретних завдань, що виконуються конкретним соціальним суб’єктом. «Жодна з функцій сама по собі або проста сума функцій, підкреслює вчений, не дають ще уявлення про управління: тільки в нерозривній єдності, діалектичному взаємозв’язку вони власне й утворюють єдиний управлінський цикл» [2, с.207].

Однак більш досконалим, на нашу думку, є погляд на організаційну сутність соціального управління як специфічного виду діяльності, тобто як свідомого й суб’єктивного, відносно розчленованого процесу. Зрозуміло, щоб виробити та ухвалити управлінське рішення, цю роботу слід певним чином організувати. Це дає підстави говорити про те, що діяльність з виконання управлінського рішення (або завдання) є організаційною за своєю суттю. Водночас й саме управлінське рішення, як засвідчує аналіз, теж має яскраво виражені організаційні властивості, оскільки саме воно й спрямовує спільну діяльність людей на досягнення визначеної мети, а також управляє ними на підставі обґрунтованої інформації, що вказує на необхідність виконання рішення або завдання. Виходячи з цього, організаційна сутність соціального управління означає: організаційне виконання ухваленого управлінського рішення, а регулювання в свою чергу, включає в себе організацію управління виконанням ухваленого рішення, а також утворення нових організаційних якостей які протистоять стихійним явищам, що виникають під час виконання управлінського рішення. Слід також підкреслити, що в якості інформаційної системи в управлінському процесі функціонують й такі його стадії: як облік і контроль, що також потребують певної організації, оскільки організаційна система управління є одночасно й специфічною мережею каналів зв’язку, тобто комунікаційною мережею соціального управління [2].

Тож об’єктивно виявляється, що в ході виконання управлінських рішень (завдань) необхідно постійно уточнювати самі ці рішення або завдання, і відповідно, змінювати організацію їх виконання. Це означає, що третя стадія процесу управління (тобто стадія організації виконання прийнятих рішень) містить у собі обидві попередні стадії. Це стосується не тільки розуміння їх першочерговості, об’єктивної зв’язаності, єдності всіх трьох стадій, у яких власне й існує сам процес соціального управління, але й передусім розуміння їх об’єктивного, організаційного взаємозв’язку. Це фактично й робить третю стадію процесу управління (тобто стадію організації виконання прийнятих рішень) специфічною, що й характеризує соціальне управління як специфічний вид процесуальної діяльності, тобто як певне коригування й регулювання спільної діяльності з виконання прийнятих рішень (завдань), а не просто автоматичне виконання цих завдань. Необхідно також зазначити, що об’єктивною умовою для ухвалення таких уточнюючих рішень є організація постійного потоку інформації про перебіг самого процесу виконання рішень (завдань), а також про об’єктивні й суб’єктивні труднощі, що зустрічаються на цьому шляху. Така інформація є досить важливою з точки зору часового виміру виконання рішення або завдання, оскільки управління спільною діяльністю (кооперацією праці людей) – це постійний й безперервний процес, який фактично не зупиняється на жодну хвилину. У свою чергу й сама інформація є також об’єктивною умовою для розробки управлінських рішень або завдань, оскільки вона постійно виконує контрольну та облікову функції в процесі управління.

Проведений аналіз показує, що розуміння місця основних частин (стадій) управлінського процесу – розробка та ухвалення управлінських рішень або завдань, які відповідають об’єктивним тенденціям розвитку соціальної системи, створення відповідних організаційних умов для виконання прийнятих рішень (завдань) за допомогою інформаційних процесів – усе це свідчить про досить значне місце організаційного чинника в соціальному управлінні [1;2;10]. Проте для виконання прийнятих рішень (завдань) щодо соціального розвитку суспільної системи необхідно створити не тільки відповідні організаційні умови, але й організувати відповідні відносини та зв’язки, тобто налагодити відповідну організаційну взаємодію, що спрямовувала б діяльність усіх членів суспільства на їх виконання. Виходячи з цього, а також з процесуального характеру соціального управління, його (з організаційної точки зору) можна розчленувати на такі три частини:

1. визначення завдань, що відповідають соціальному розвитку;
   
2. виконання цих завдань;
   
3. організаційне забезпечення управлінської діяльності (тобто самого управлінського процесу).
   

Отже, організаційна сутність соціального управління складається зі стадії розробки та ухвалення управлінського рішення, стадії його коригування й регулювання та стадії обліку й контролю за його виконанням. Однак виконання ухваленого рішення, як показує практика, відбувається не автоматично, а через існуючу суперечність між прийнятим управлінським рішенням та відсутністю адекватної форми його виконання, що власне й викликає необхідність організації.

У найзагальнішому вигляді організаційна сутність соціального управління визначається необхідністю розробки способів виконання ухваленого управлінського рішення, які можуть бути різноманітними, в залежності від рівня управління та масштабів самого рішення, а також від тієї конкретної галузі спільної (кооперативної ) діяльності, в якій виявляє себе суб’єкт соціального управління. Одна річ – це визначення способів виконання програми розвитку соціальної системи, а інша – це визначення способів організації та підвищення ефективності управлінської діяльності. А оскільки із взаємозв’язку різних рівнів кооперації (спільної діяльності) складається суспільне життя взагалі, а також оскільки ці рівні знаходяться в тісному взаємозв’язку та взаємозалежності між собою, то повинне існувати дещо спільне і в способах організації виконання ухваленого управлінського рішення, незважаючи на те, стосується воно того чи іншого рівня або сегмента кооперації спільної діяльності. Більше того, оскільки мова йде про управління спільною діяльністю (кооперацією) взагалі, то в ньому мають існувати певні спільні й об’єктивні способи організації, які скеровують діяльність членів певного соціального утворення на виконання ухваленого управлінського рішення [4;5;11].

Аналіз також засвідчує, що загальними способами, які спрямовують дії суспільства на виконання визначеної мети, є об’єктивно притаманні суспільству механізми самоуправління. Саме механізми соціального самоуправління є тими об’єктивно-суб’єктивним зв’язками між закономірностями функціонування й розвитку соціальної системи та її суб’єктом управління. Такі механізми за своєю природою є об’єктивними, оскільки вони є проявом тих соціальних закономірностей, що притаманні певній соціальній системі. Разом з цим, ці механізми є одночасно й суб’єктивними, оскільки як прояв закономірностей вони існують у свідомості й діяльності людей, у їхніх взаємовідносинах, що фактично й робить ці механізми управління об’єктивною основою управлінської діяльності [1;11;14]. При цьому центральним моментом у формуванні цих зв’язків, як показує аналіз, є відображення соціальним управлінням людських інтересів і потреб, а також створення умов для їх задоволення у відповідності з ринковою пропозицією. Натомість людські потреби є об’єктивними й водночас суб’єктивними. Адже матеріальне виробництво не відбувається й не розвивається як самоціль, а саме заради задоволення певних людських потреб. Однак, ні система економічного стимулювання, ні організація використання та подальшого розвитку моральних стимулів, ні правове супроводження прийнятого управлінського рішення   ще не забезпечують його автоматичного виконання. Річ у тім, що управління спільною діяльністю (кооперацією) представляє собою складний, і внутрішньо взаємопов’язаний організаційно-управлінський механізм, який охоплює всі компоненти кожної з форм управлінської діяльності.

Водночас аналіз засвідчує, що управління суспільством (соціальне управління) як управління з повного центру передбачає його багаторівневість, а відтак і організацію зв’язків між різними його рівнями. Завдяки цьому виникає також об’єктивна необхідність створення таких центрів в кожній сфері чи галузі спільної діяльності, які мають налагодити організацію зв’язків між різними її рівнями та компонентами (тобто різними суб’єктами управління), а також між різними об’єктами соціального управління. Тобто виникає об’єктивна необхідність в організації діяльності суб’єкта соціального управління і його взаємодії з об’єктом управління, що фактично і є четвертим завданням стадії (або функції) організації процесу соціального управління.

Разом з цим, для організації виконання управлінського рішення необхідним є також інформування членів суспільства (соціальної системи) про саме управлінське рішення, що ухвалене суб’єктом управління. Цей елементарний і дуже важливий крок набуває особливого значення саме в зв’язку з наявністю об’єктивних передумов для прояву засад самоуправління членів конкретної соціальної системи, що спільно реалізують визначену мету. Ці передумови й слід використовувати в процесі інформування членів суспільства як виконавців прийнятого рішення. Причому, тут не достатнім є просто надати виконавцям інформацію про ухвалене рішення та вказівку щодо його виконання. Треба насамперед обґрунтувати необхідність та значимість ухваленого управлінського рішення, тобто переконати виконавців-членів певного соціального утворення (кооперації) в його об’єктивній необхідності.

Отже, необхідність утворення суб’єкта соціального управління та організація його зв’язків (взаємодії) з об’єктом управління виникають відразу ж після заснування або організації певного соціального утворення (об’єкта). Об’єктивні зв’язки між суб’єктом управління та його об’єктом випливають власне з самої природи соціального утворення (об’єкта), що дозволяє здійснювати управління різними його елементами (підсистемами або ланками) з єдиного центру, а також організовувати певні організаційно-управлінські відносини, що проявляються, з одного боку, як організаційна взаємодія суб’єкта управління з об’єктом управління, а з іншого   як організаційна взаємодія між різними елементами (ланками) та рівнями самого суб’єкта управління. Аналіз також засвідчує, що в теорії та практиці соціального управління склалося чотири основних типи організаційно-управлінських відносин