Geum.ru

Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков М. В

Вид материалаДокументы

Содержание


Традиційне розуміння
Національна рада безпеки
Інститут демографії та соціальних
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
УКРАЇНИ


Інституціоналізація соціального діалогу

в Україні: умови, перспективи та обмеження


Термін „діалог” увійшов у соціально-гуманітарний простір дослідження з літературно-філософських джерел. Як відомо, діалог (від грецького dialogos) – це розмова між двома або декількома особами; літературний твір, написаний у формі бесіди. Саме так пояснюють його тлумачні словники.

У філософських джерелах він використовується як філософський діалог – вид філософської літератури, де тема розкривається в інсценованій бесіді декількох осіб. (мемуари про Будду, Сократа) – це засіб недогматичного роз’яснення філософської думки [1]. Вміло використовував цей термін в своїх роботах відомий український філософ Григорій Сковорода.

В соціології діалог розглядається як соціальна взаємодія між комунікаційними сторонами, завдяки якій виникає розуміння; вибір курсу взаємодії; орієнтація на досягнення результату [2].

В соціології склалося уявлення про традиційне і сучасне розуміння діалогу.

Традиційне розуміння – логічний діалог, розуміння через мову (логос).

Сучасне розуміння – феноменологічний діалог: безпосередній обмін і переклад між персональними цілісностями, світами, що зберігають свої особливості.

Для взаєморозуміння необхідні такі умови діалогу:
  • змістовні паралелі;
  • близькість структурної будови;
  • схожість організації свідомості.

Але головне – знання мови (проблем, інтересів) іншого у всій його специфіці. Отже:
  • термін діалог набув соціального характеру,
  • розширився науковий простір його використання від давньої філософії – до соціолінгвістики,
  • він застосовується у всіх основних суспільних сферах: політиці, економіці, соціальній сфері, духовній сфері, екологічній сфері,
  • набуває значення як інструмент пізнання соціальної реальності (дискурс як метод пізнання).

Значні евристичні можливості дослідження соціального діалогу містить в собі співвідношення його з одною з основних соціологічних категорій – соціальною взаємодією.

Як відомо, під соціальною взаємодією в соціології розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою систему соціальних дій щонайменше двох осіб чи соціальних спільнот, або індивіда і соціальної спільноти. Більш того, соціальна взаємодія – це будь-яка поведінка індивіда чи групи індивідів, що має значення для інших індивідів і груп індивідів чи суспільства в цілому в даний момент і в майбутньому.

Категорія “соціальна взаємодія” виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів соціальної діяльності, що розрізняються за соціальними позиціями (статусами) і соціальними ролями (функціями). Незалежно від того, у якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, політичний, духовній тощо) має місце взаємодія, вона завжди є соціальною за своїм характером, оскільки виражає зв’язки між індивідами і групами індивідів, тобто зв’язки, що опосередковувані цілями, які кожна із взаємодіючих сторін переслідує.

Соціальні взаємодії мають також об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивна сторона соціальної взаємодії – це зв’язки, незалежні від окремих особистостей, але які опосередковують і контролюють зміст і характер їх взаємодії. Суб’єктивна сторона соціальної взаємодії – це свідоме відношення індивідів одне до одного, засноване на взаємних експектаціях (очікуваннях) відповідної поведінки. Це міжособистісні (або ширше, соціально-психологічні) відносини, що являють собою безпосередні зв’язки і відносини між індивідами, що складаються в конкретних умовах визначеного місця і часу.

Отже, успіх соціального діалогу залежатиме не тільки від статусно-рольових характеристик суб’єктів діалогу, а й від особистісних характеристик безпосередніх учасників такої взаємодії.

У цьому зв’язку особливу роль відіграє механізм соціальної взаємодії, що включає: а) індивідів, що здійснюють ті чи інші дії;

б) зміни в зовнішньому світі, що викликані цими діями; в) вплив цих змін на інших індивідів; г) зворотну реакцію індивідів, на яких був здійснений вплив.

Слід також усвідомити, що механізм взаємодії індивіда з іншими індивідами і соціальним оточенням в цілому визначає “відбиття” соціальних норм і цінностей крізь свідомість індивіда і його реальні дії на основі осмислення цих норм і цінностей. Крім того, на думку ряду дослідників, спосіб взаємодії включає, як правило, шість основних аспектів:

1. передачу інформації;

2. одержання інформації;

3. реакцію на отриману інформацію;

4. перероблену інформацію;

5. одержання переробленої інформації;

6. реакцію на цю інформацію.

Залучаючи до дослідження соціального діалогу теоретико-методологічних напрацювань щодо соціальної взаємодії, звернемось до систематизації цих теорій Н.Смелзера [3].

1. Теорія соціального обміну (Дж.Хоманс). Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що люди взаємодіють один з одним на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати.

2. Теорія символічного інтеракціонізму (Дж.Мід, Г.Блумер). Основна ідея цієї концепції полягає в уявленні про те, що поведінка людей по відношенню одне до одного і предметів навколишнього світу визначається тими значеннями, які вони їм надають.
  1. Теорія управління враженнями (Е.Гоффман). Центральна ідея даної теорії – у розуміння соціальних ситуацій, схожих на драматичні спектаклі, у яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.
  2. Психоаналітична теорія (З.Фрейд). Заснована на ідеї, що міжособистісна взаємодія знаходиться під глибоким впливом понять, засвоєних у ранньому дитинстві, і конфліктів, пережитих у цей період.

Варто звернути увагу на той факт, що при визначеному розходженні концептуальних ідей усі розглянуті вище теорії майже подібні у виділенні категорії „соціальна взаємодія” як головної, фундаментальної у поясненні соціального життя суспільства. Виходячи саме із цієї тенденції, П.Сорокін розробив свою власну теорію громадського життя, в основу якої в якості найпростішої моделі соціального явища (а отже, і суспільства) поклав взаємодію двох індивідів. Це і є найпростіший вид (модель) суспільства чи соціального явища, на який розкладається усе громадське життя і усі складні соціальні явища. За П.Сорокіним, соціальна взаємодія будується на трьох складових частинах-елементах: а) індивіди (щонайменше два);

б) їхні дії-акти; в) провідники взаємодії.

На основі своєї теорії громадського життя Сорокін здійснив класифікацію основних форм взаємодії за наступними підставами.
  1. В залежності від кількості взаємодіючих індивідів: а) двох людей один з одним; б) одного і багатьох; в) багатьох і багатьох.
  2. В залежності від якостей індивідів: а) одно- і різностатеві; б)осіб, подібних за рядом ознак; в) різних між собою.
  3. За характером взаємовідносин: а) однобічні і двосторонні взаємодії; б) солідарні взаємодії; в) антагоністичні взаємодії.
  4. За тривалістю взаємовідносин: а) короткочасні взаємодії; б)тривалі взаємодії.
  5. За ступенем упорядкованості: а) організовані взаємодії;
  6. б) неорганізовані взаємодії.
  7. З точки зору усвідомлення взаємодії: а) обоє індивідів взаємодіють свідомо; б) обидві сторони взаємодіють несвідомо; в) свідома реакція на несвідомий акт; г) несвідома реакція на свідому взаємодію.
  8. В залежності від “матерії” обміну і процесу спілкування: а)інтелектуальні (розумові) взаємодії (обмін ідеями);

б) чуттєво-емоційні взаємодії (обмін емоціями);

в) вольові взаємодії (обмін вольовими рішеннями, наказами).

Відзначимо, що кожна форма соціальної взаємодії в теоретичній моделі Сорокіна поєднує і відповідні їм соціальні групи. На такі процеси спілкування і на такі дрібні групи взаємодіючих індивідів розпадається усе людське середовище, у якому ми живемо й існуємо і яке покриває усе населення земної кулі. Людський світ, на думку автора, можна представити у вигляді величезного людського моря, у якому окремими хвилями є окремі процеси соціальної взаємодії й утворені ними соціальні групи.

Оскільки взаємодія в групах “зачіпає” і охоплює усіх членів тих чи інших соціальних груп, та оскільки вчинки і переживання кожного з них відбиваються на вчинках і переживаннях інших, отже, ця тісна (причинна) взаємозалежність їх поведінки дає підставу розглядати взаємодіючих осіб як колективне ціле, або колективну єдність. А оскільки суспільство також є сукупністю взаємодіючих людей, то всяке суспільство чи всяка соціальна група являє собою колективну єдність чи колективне ціле.

Виникнення колективних єдностей пов’язано також з умовами, що спонукають людей шукати інших людей і вступати з ними у взаємодію. Серед цих умов виділяють такі:
  1. космічні або фізико-хімічні умови;
  2. біологічні умови;
  3. соціально-психічні умови.

До космічних умов відносять ряд умов неорганічного світу, серед яких приходиться жити людині. Найважливіші з них: світло, звук, тепло, вологість, обриси води і суші, гористість і долинність земної поверхні, мінералогічна будівля ґрунту і т.п.

Під біологічними умовами мається на увазі сукупність умов живої природи, у якій проживає людина. Вони зводяться до потреби одного тваринного організму в других, однієї людини в іншій.

Під соціально-психічними умовами розуміються ті, які, по-перше, пов’язані з задоволенням сукупності потреб, властивих людині як живій істоті, що володіє свідомістю і розвинутим духовним життям; по-друге, це ті умови, що випливають із самого факту життя людини в суспільстві собі подібних.

Таким чином, ці умови у різних конфігураціях їх проявів виступають як в ролі сприяючих соціальному діалогу чинників, так і обмежуючих, гальмуючих. Дослідження їх дії у кожному конкретному випадку є основою для уявлення про соціальну ситуацію діалогу та відповідність її умовам ефективного соціального діалогу.

Так, умовами ефективного соціального діалогу в сучасній Україні визначають:
  1. Зацікавленість сторін у кінцевому результаті.
  2. Наявність у сторін „важелів” (лобі) захисту своїх інтересів.
  3. Готовність йти на компроміс і нести відповідні втрати.
  4. Наявність представницьких органів роботодавців та профспілок.

В той же час суспільна ситуація в Україні характеризується наступними тенденціями і характеристиками:
    • невизначеність правового забезпечення діалогу;
    • недосконалість приватизації, недовіра до суб’єктів діалогу;
    • нерозвинутість суб’єктів діалогу;
    • соціальна незахищеність більшості населення;
    • розшарування суспільства, соціальна нерівність;
    • патерналістські настрої у суспільстві;
    • нерозвиненість середнього класу і громадянського суспільства.

Всі вони виступають обмеженнями інституціоналізації соціального діалогу в суспільстві і призводять до викривлення процесу соціального діалогу, в тому числі і на ринку праці, що проявляється у:
      1. Відстоюванні корпоративних інтересів суб’єктів соціального діалогу;
      2. Недостатньому сприянні самоорганізації підприємництва;
      3. Відчуженні суб’єктів соціального діалогу в сфері праці від головного суб’єкта – трудящих, неадекватне представлення їх інтересів, корпоратизація відомчих, власних інтересів.

Отже, в українському суспільстві поки що відсутні необхідні політичні, економічні, соціальні та духовні умови інституоналізації соціального діалогу:
        • головне обмеження інституціоналізації соціального діалогу на ринку праці в недостатній демократизації суспільства, у всіх сферах суспільств,
        • необхідні глибокі теоретичні дослідження в контексті категорій: соціальна взаємодія, інституціоналізація соціального діалогу, умови соціального діалогу як взаємодії,
        • складається враження, що стан соціального діалогу на ринку праці України є намаганням привласнити кожним суб’єктом соціального діалогу право на представлення інтересів трудящих – головного суб’єкта соціальної взаємодії в суспільстві та права на інтерпретацію цих інтересів із своїх власних позицій, корпоративних інтересів.

Виникає питання для дослідження: чи не в цьому головна причина неузгодженості позицій суб’єктів соціального діалогу їх непоступливість, неготовність до певних “втрат” в корпоративних інтересах задля досягнення суспільної мети щодо задоволення інтересів головного суб’єкта соціально-трудових відносин, групи працівників, що створюють товари та послуги?


Література
          1. Философский энциклопедический словарь – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – с.740.
          2. Майборода Д.В. Диалог // Социология: Энциклопедия/Сост. А.А.Грицанов и др. – Мн.: Книжный Дом, 2003. – С.280.
          3. Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. – М.: Феникс, 1994. – С.138.



І.Ф. Гнибіденко

НАЦІОНАЛЬНА РАДА БЕЗПЕКИ

ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ


ефективність СОЦІАЛЬНОго ДІАЛОГУ в Україні – СУЧАСНі реалії та перспективи


Дієвим механізмом реалізації підвищення життєвого рівня населення є діалог соціальних партнерів: держави, роботодавців та представниками працівників – профспілками.

Основним внутрішнім документом, як результат домовленості між сторонами соціального партнерства, який діє на сьогодні, є Генеральна Угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями на 2004-2005 роки, укладена відповідно до Закону України "Про колективні договори та угоди". На жаль, через певний ряд об‘єктивних та суб‘єктивних причин така Угода на 2006 і подальші роки не укладена, що негативно впливає на забезпечення належного соціального захисту працюючих.

Об‘єктивно оцінюючи стан справ у економіці країни та враховуючи доходну та видаткову частини Державного бюджету на 2007 рік, на наш погляд, при веденні соціального діалогу представниками тристороннього партнерства, а саме уряду, всеукраїнських профспілкових об'єднань та об‘єднань роботодавців, вбачається за доцільне вирішення наступних питань, які б дозволили вийти на узгоджений варіант Генеральної угоди на новий строк.

Перше. Боротьба з бідністю, досягнення достойного рівня доходів працюючих та малозабезпечених громадян, зменшення розшарування між бідними й багатими верствами населення.

У 2006 році продовжує залишатися досить великий рівень бідності, який складає 28,4% від загальної кількості населення. Тобто за межею бідності перебуває близько 5,0 млн. домогосподарств або близько 11,3 млн. осіб – майже чверть усього населення України. Майже 24% працюючих отримують заробітну плату нижче прожиткового мінімуму.

Різниця у сукупних витратах 10% найбільш та найменш забезпеченого населення постійно зростає. У другому кварталі 2006 року вона складала 9,1 рази. За такий же період 2005 року – 8,2 рази, у 2004 – 8,0 рази, у 2003 – 7,4 рази.

Ці перекоси слід виправляти. Світова практика й логіка трудових відносин свідчать про те, що працюючі громадяни об‘єктивно не можуть бути бідними, а їх заробітна плата повинна забезпечувати як поточні соціальні витрати, так і надходження коштів до місцевих бюджетів та створювати запас коштів для майбутніх пенсій. Вважаємо, що менеджери та посадовці державного управління найвищого рангу, працюючи над механізмами тактики і стратегії перетворення економічних здобутків для посилення соціальних показників, повинні повсякденно дбати про впровадження в життя нової соціальної політики, в основі якої мали б лежати європейські соціальні стандарти та нормативи.

Тривалі дослідження та науковий аналіз вказують на необхідність розробки та впровадження дієвого механізму визначення доходів фізичних осіб, посилення державного контролю за використанням бюджетних коштів, спрямованих на адресну соціальну допомогу та соціальні виплати. Адже дивними для непосвячених громадян видаються статистичні дані Національного банку України про збільшення у 2006 році заощаджень населення на 45,8% проти 2005 року на фоні незначного зростання середнього класу та збільшення бідності в країні. (1)

Тому спільна робота органів державного управління та профспілок або інших об‘єднань громадян повинна бути спрямована на ліквідацію тіньового сектору економіки, від чого в кінцевому рахунку виграє все суспільство, у тому числі й роботодавці.

Друге. Недостатній рівень заробітної плати, особливо у бюджетній сфері та значна диференціація заробітної плати по галузях. Саме у тих із них, де виробляються матеріальні цінності, необхідні для життєдіяльності людини, вона з року в рік продовжує бути меншою, ніж заробітна плата в обслуговуючих галузях. Для прикладу, у працівників промисловості нині вона складає 1285 грн., будівельників – 1273 грн. сільського господарства – 617 грн., у працівників фінансової сфери – 2131,25 грн., авіаційного транспорту – 2110,24 гривень.

Залишається найменшою заробітна плата у таких соціально важливих галузях, як охорона здоров’я та соціальна допомога – 667 грн., освіта – 803 гривень. Нерівномірна вона і за територіальними ознаками. Заробітна плата працівників східних областей майже у два рази вище, ніж західних, 815 тис. працівників, або 7,5%, отримують заробітну плату менше законодавчо встановленої мінімальної.

Інструментом для виправлення ситуації, на наш погляд, має стати широкий та системний діалог влади, бізнесу та об‘єднань працівників. І зробити це необхідно в рамках єдиної державної комплексної програми ринкових реформ. Держава повинна постійно наголошувати на соціальній відповідальності бізнесу і створювати умови для того, щоб саме роботодавці були зацікавлені у підвищенні рівня заробітних плат найманих працівників, у покращенні якості життя всіх без винятку громадян України. Адже саме економічний кругообіг гроші – товар – гроші забезпечує прибутки товаровиробникам та підвищує рівень життя населення. Іншими словами, в цьому мають бути зацікавлені всі.

Отже, в нинішньому році можна поставити перед бізнесом, урядовими структурами цілком реальне завдання щодо підвищення заробітної плати в усіх галузях економіки, виведення заробітної плати із тіні, суттєвих зрушень у підвищенні частки заробітної плати в собівартості продукції. І вирішити його в тісній взаємодії з профспілками.

Це бумерангом відіб‘ється на підвищенні розмірів заробітної плати в соціальній сфері, збільшенні соціальних виплат, розширенні системи соціального страхування громадян.

Третє. Недостатній контроль за додержанням законів України про оплату та умови праці, ліквідації заборгованості із виплати заробітної плати.

Найбільш типовими причинами виникнення розбіжностей між сторонами соціально-трудових відносин, колективних трудових спорів (конфліктів) в поточному році були: заборгованість із заробітної плати, низькі темпи її погашення, зростання боргу, недотримання термінів і повноти виплати поточної заробітної плати тощо

Такі тенденції соціально-трудових відносин на підприємствах різних форм власності вимагають зосередження зусиль тристоронніх партнерів на розв‘язання соціально-трудових протиріч, вирішення наявних розбіжностей, недопущення переростання їх в колективні трудові спори, страйки, акції соціального протесту.

Четверте. Наявність безробіття, особливо на селі.

Нині можливості працівників сільського господарства отримати роботу є надзвичайно обмеженими. На початку січня 2006 року службами зайнятості зафіксовано лише 10,4 тис. вільних робочих місць. Майже 90% підприємств, які подають інформацію про вакансії, повідомляють про їх відсутність. На одне вільне робоче місце претендувало в середньому 24 безробітних громадян, а в Рівненській, Тернопільській, Вінницькій, Житомирській областях понад 30 осіб. Значна частина вакантних робочих місць є непривабливою для безробітних громадян через низький рівень заробітної плати та тривалі затримки з її виплати, застосування невигідної натуральної оплати праці, незадовільні умови та безпеку праці.

Сьогодні, внаслідок різних причин, у тому числі через недосконалість законодавства, селянам вигідно бути "безробітними" Сільські мешканці здають землю в оренду, а в центрі зайнятості реєструються як безробітні. При цьому отримують допомогу з безробіття, соціальні виплати на дітей, субсидії на комунальні послуги. Складається ситуація, коли сім’ї, які не одержують соціальних виплат, мають значно менші грошові доходи, ніж ті, хто стоїть на обліку в центрі зайнятості. Тому в багатьох працездатних селян зусилля спрямовуються не на поліпшення ефективності праці, а на "вибивання" державних соціальних гарантій.

В той же час, статус самозайнятих селян – власників майнових паїв та особистих підсобних господарств залишається законодавчо не врегульованим, що ускладнює для таких громадян відносини із центром зайнятості та призводить до безпідставної виплати допомоги з безробіття.

Подальший науково-технічний прогрес буде безпосередньо впливати на зменшення кількості працюючих у сільському господарстві. Тут може бути раціонально зайнята лише порівняно невелика частка сільського населення. А тому надалі слід передбачати зайнятість селян з урахуванням цих факторів у загальних програмах розвитку сільських територій, які необхідно розробляти на рівні окремих сільських громад.

При цьому мають бути змінені функції територіальних органів самоврядування та виконавчої влади, які мають забезпечувати зайнятість населення на підвідомчій території. Не останнє слово тут і за профспілками та іншими об‘єднаннями громадян та роботодавцями. Адже на сьогодні сільські трудівники кинуті у ринковий вир на самовиживання.

Взагалі слід подбати про розвиток громадського руху на селі, підтримку громадських інтересів та місцевих ініціатив щодо вирішення власних проблем сільських жителів, і в першу чергу, пов‘язаних із їх зайнятістю, як основою підвищення рівня життя та добробуту.

З метою забезпечення господарств усіх форм власності кваліфікованою робочою силою необхідно відновити підготовку учнів старших класів середніх шкіл для набуття ними робочих професій, інтегрованих для аграрного виробництва та розвитку соціальної інфраструктури.

В умовах подальшого поглиблення аграрної реформи необхідно продовжити пошук нетрадиційних сфер прикладання праці, в першу чергу за рахунок різноманітних форм кооперування діяльності, ліквідувати існуючі перешкоди та загрози, основними з яких є недосконалість нормативно-правової бази, бюрократизм, нерозвиненість виробничої та обслуговуючої інфраструктури, нестабільність доходів та соціальна незахищеність працівників.

В регіональній політиці зайнятості сільського населення потрібна спадкоємність, оптимізація регіональних і загальнодержавних економічних інтересів, гнучкість в формуванні економічних і соціальних пріоритетів регіонів з урахуванням наявних матеріальних, природних і трудових ресурсів.

Стратегічними напрямами реалізації державної політики соціального захисту населення в аграрному секторі економіки мають стати запобігання успадкованій бідності, яка притаманна сільському населенню, створення для працездатного населення економічних умов, що дають змогу забезпечувати більш високий рівень життя, формування сприятливого соціального середовища для забезпечення всебічного розвитку особистості, створення умов для розвитку і підвищення якості трудового потенціалу села та відродження мотивації до праці, сприяння процесам професійної і соціальної мобільності сільського населення.

На державному рівні переглянути методологію визначення доходів громадян, які проживають і працюють в аграрному секторі економіки, та громадян, які працюють в особистому селянському господарстві, з метою визначення статусу безробітного на селі.

П’яте. Підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги.

Дуже складне питання, яке потребує для вирішення не лише значних коштів з державного бюджету країни та впровадження дієвого механізму адресної допомоги малозабезпеченим, але й громадянського усвідомлення учасниками тристороннього соціального діалогу змін, що відбуваються не лише в Україні, а й в цілому в світі з енергоресурсами та їх ціною. Слід пам‘ятати, що країни, які забезпечують значний стабільний прогрес у соціальній сфері, у зростанні добробуту населення мають значно вищі, ніж в Україні, показники валового внутрішнього нагромадження, а відтак і можливості витрат на соціальні потреби.

Слід зауважити, що стан житлово-комунального господарства нині визнано критичним, таким, яке представляє загрозу для життєдіяльності громадян і суспільства, а також нормального функціонування господарського комплексу України. Незадовільним є також рівень виконання законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань реформування ЖКГ власниками майна та суб’єктів господарювання.

Це потребує удосконалення порядку формування і затвердження цін(тарифів) на житлово-комунальні послуги та порядку регуляції діяльності суб’єктів природних монополій в сфері житлово-комунального господарства; приведення цін(тарифів) на житлово-комунальні послуги до рівня економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво з одночасним впровадженням комплексу заходів, спрямованих на зниження необлікованих втрат води і теплової енергії та витрат енергоресурсів на виробництво житлово-комунальних послуг, удосконалення системи соціального захисту малозабезпечених верств населення; поетапну заміну пільг і субсидій для відшкодування витрат на оплату житлових та комунальних послуг адресними грошовими виплатами на компенсацію вартості таких послуг населенню і забезпечення фінансування відповідних витрат державного бюджету в повному обсязі.

Рішення щодо встановлення комунальних тарифів мають шукати в НКРЕ водночас із зміною статусу цього інституту, щоб він був незаангажований до будь-якої гілки влади, щоб цінова політика не залежала від місцевих і центральних органів влади.

На наш погляд, за такої ситуації слід терміново встановити державний порядок і за участі соціальних партнерів розробити та запровадити методологію щодо формування житлово-комунальних тарифів, а також запровадити перехід на адресну грошову допомогу всім пільговикам.


Шосте. Недостатній контроль за додержанням законодавства по забезпеченню прав і свобод громадян.

Немає потреби доводити, якої шкоди завдають стану соціально-трудових відносин порушення трудового законодавства з боку роботодавців, ухилення ними від укладення колективних договорів, виконання зобов‘язань, які в них прийняті. На обґрунтовані вимоги найманих працівників чи профспілок, рішень примирних комісій, трудових арбітрів вони підчас не реагують, а прийняті угоди, домовленості по вирішенню спорів та конфліктів ігнорують.

Допускаються недоліки і в роботі урядової сторони. Наведемо лише декілька прикладів. Кодекс законів про працю України діє більше 35 років, а проект нового Трудового кодексу, прийнятий у першому читанні, більше року непорушно лежить у Верховній Раді України, процедура реєстрації об‘єднань роботодавців заформалізована і ускладнена, судова система не готова до розгляду конфліктів і спорів між найманими працівниками, їх організаціями і роботодавцями, невчасно вносяться зміни до прийнятих законів, що регулюють соціально – трудові відносини сторін соціального діалогу.

Первинна ланка профспілкових організацій знизила активність щодо виконання своєї основної функції – захисту прав і свобод людини праці. Частина з них не бажає вступати у відкритий, законодавчо оформлений конфлікт з роботодавцем через побоювання втратити робочі місця в умовах обмеженого вибору місць роботи в окремих галузях чи регіонах. В інших відсутній належний досвід та правова необізнаність щодо захисту своїх соціальних та трудових прав. Ще одна, чи не найголовніша проблема ефективної діяльності профспілок, – це омолодження профспілкових кадрів, здатних працювати по новому у складних ринкових умовах.

Наступним важливим питанням є упорядкування нормативно правової бази соціального діалогу. З цією метою слід якнайшвидше прийняти Закони України "Про колективні договори і угоди", "Кодекс законів про працю України", "Про соціальний діалог в Україні" та інші нормативно-правові акти.

Насамкінець зазначимо необхідність дотримуватись головних постулатів соціального діалогу, а саме погодження важливих правових документів соціального спрямування з соціальними партнерами. Цього вимагає і ст. 5 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", в якій чітко визначено порядок формування, встановлення та затвердження державних соціальних стандартів і нормативів, які формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участі та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Тому досить дивною видається позиція урядової сторони при розробці законопроекту про погодинну мінімальну заробітну плату, навколо якої роками точилися дискусії, а на фінішній прямій не погоджено з Конфедерацією вільних профспілок та іншими профоб‘єднаннями.

Час вимагає, щоб всі сторони соціального діалогу діяли в рамках створеного правового поля, дотримувалися букви вищезгаданих законів та Законів України "Про об‘єднання громадян", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців", "Про Кабінет Міністрів України", "Про порядок вирішення колективних спорів (конфліктів)".

Висновок. На наше глибоке переконання, вирішення зазначених проблем сприяло б ефективності розвитку соціального діалогу між трьома сторонами соціального партнерства в країні та регіонах.

Як зазначає відомий український вчений, доктор економічних наук, професор Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана А.М. Колот: "Соціально-трудові відносини є ключовим елементом будь-якої економічної системи, оскільки економічно активне населення не може виробляти чи надавати послуги, не об‘єднуючись за допомогою певних організаційних форм для спільної діяльності та взаємного обміну результатами своєї праці. Ці відносини є провідною складовою всієї системи суспільних відносин і, без перебільшення, утворюють свого роду "ядро" всієї парадигми соціально-економічного розвитку, оскільки саме від їх характеру залежить продуктивність праці, якість трудового життя людей, усю структуру пов’язаних з ним процесів. За рівнем розвитку соціально-трудових відносин можна судити про ступінь "соціалізації" відносин між працею та капіталом, рівень розвитку демократизації суспільства і соціальної орієнтованості даної економічної системи, досконалість суспільного буття в цілому.

З цим не можна не погодитися. Розвиток та підвищення ефективності соціального партнерства, вдосконалення його форм і засад – це напружена праця органів влади, профспілок та роботодавців. І лише спільними зусиллями вони зможуть задіяти на повну силу цей потужний потенціал та суттєво поліпшити не лише ефективність виробництва, а й рівень життя людей та соціальний клімат у суспільстві.


Бібліографія:

1. Газета "15 минут" №2 (141), 10. 01. 2006

2. УНІАН "Новини" 20.12.2006 http:www.unian.net

3. Колот А.М. Соціально-трудові відносини: теорія і практика регулювання: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003. – С.3.

УДК 316.77+32.019.5


І.М.Новак

ІНСТИТУТ ДЕМОГРАФІЇ ТА СОЦІАЛЬНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ