Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига

Содержание


Рідна Віра в Литві
Бог і turet – мати, тримати
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32
Рідна Віра в Литві

Язичницькі рухи в Балтійських країнах – досить помітне явище етнорелігійного і культурного відродження. У Литві, яка нині взяла на себе функції міжнародного Центру з відродження язичницьких рухів, діє кілька рідновірських громад. На думку литовських адептів етнічної релігії, Литва, як і інші Балтійські країни, була християнізована відносно пізно порівняно з іншими європейськими країнами, і це дає литовцям натхнення для сучасного відновлення язичництва. В деяких регіонах, зокрема в Жемайтії, язичницька релігія протрималась аж до XVII ст., про що свідчать писемні джерела [559].

Священні місця давньої Литви докладно описані як культові сакральні об’єкти. До них належать гаї, гори, ріки, джерела, в той чи інший спосіб пов’язані з народними легендами, міфами, повір’ями про перебування в них Богів або славнозвісних героїв, померлих предків тощо. В одній тільки Жемайтії їх налічується понад тисячу. Це 350 гір, 250 священних каменів, 100 струмків, 80 дерев, 50 озер, 50 джерел, 50 гаїв та лісів, чимало лугів, галявин та боліт, які докладно описані в книзі Вікінтаса Ваіткевічіуса [75. 63].

Основоположником руху відродження литовської етнорелігії був містик, драматург і філософ Вільгельм Стороста (1868–1953). Його язичницьке ім’я Відунас відображає прагнення до духовного пізнання (видіти, відати). Слово “відун” литовці пояснюють як “ясновидець; той, хто бачить ясно”. Народився він в с. Іонайчай, неподалік від Клайпеди в родині євангеліста-місіонера і вчителя народної школи. Скоро родина переселилася до Калінінградської області. Навчався Відунас у кількох місцевих школах, вчителював, слухав лекції в різних університетах Німеччини – Грейфсвальді, Галлі, Лейпцігу, Берліні, де вивчав філософію, релігію, міфологію, санскритську, англійську та інші мови. В Лейпцігу він познайомився з теософією, а згодом сам заснував теософський гурток (1902) у Тільзіті.

Він вперше в Литві зробив спробу поєднати теософію з литовською пантеїстичною традицією. Головною особливістю його творчості і філософії є духовні та моральні основи існування людини – принципи, які Відунас втілив у своїй особистості, в своєму способі життя. Його постать часто порівнюють з Махатма Ганді.

Він жив у той час, коли вже була зруйнована культура нащадків давньої балтійської Прусії, яка стала поліетнічним суспільством з глибоким балтійським культурним і етнічним субстратом. У XVI ст. у Кенігсберзі з’явилися книги литовською і пруською мовами, які були тут автохтонними. В цьому краї було багато освічених людей, які розвивали місцеву культуру. Лише в ХІХ ст. стався поділ за мовною ознакою, внаслідок якого І. Кант став німцем, Н. Копернік – поляком, а Відунас – литовцем. За освітою і громадянством Відунас вважався німцем, але за духовним самовизначенням він обрав литовську національність. Це самовизначення виникло за умов германізації, що посилювалась і все більше нівелювала місцеві литовські (балтські) особливості. Відунас глибоко відчував і розумів, що насильницька германізація означає, насамперед, зникнення багатої спадщини балтської духовної традиції, що мала особливе значення для всієї Європи.

Його книга німецькою мовою “Sieben Hundert Jahre Deutsch-Litauischer Beziehungen” (Сімсот років німецько-литовських відносин), видана в Тільзиті 1932 р., стала своєрідною відповіддю на пишні святкування німцями в 1930 році 700-річчя початку завоювань пруських і литовських земель германцями. Ці завоювання, як відомо, надихало і спрямовувало римське папство, отже, експансія носила, насамперед, релігійне прикриття, як це було і на багатьох слов’янських теренах. У книзі неупереджено розглядаються не тільки причини історичних відносин двох народів, але й цінності та недоліки обох культур, які автор наважився порівняти. Крім історичного тла, він подав аналіз глибинних понять духовної гармонії, людяності, моральних цінностей, почуття краси, відносин людини з природою, батьківщиною, предками.

За цю книгу гітлерівський режим засудив Відунаса до тюремного ув’язнення, незважаючи на те, що праця носила миролюбний науковий характер. Праці Відунаса, що містять явні симпатії до етнічної язичницької релігії балтів та критичне ставлення до насильницької католизації народів, і досі співвітчизниками сприймаються неоднозначно.

В трилогії “Вічний вогонь” (1913) особливо яскраво викладена концепція Відунаса щодо буття нації: “Окремі люди, нації і навіть віки уявляються мені як особливі прояви Великої Таємниці” – писав він. Духовна основа буття “Велика Таємниця”, яку в драмі символізує вічний вогонь, джерело життя і творення – це і є Бог, Абсолют, а Світ – є лише сферою його проявлення.

Героїня драми вайділуте (служителька Вогню) на ім’я Грожвіда молиться до Сонця словами: “Звертаюсь до тебе, Дочко Вічного Бога! Палахкотиш ти вогнем – і в моєму серці виникає прагнення полум’я, прагнення злиття з Вогнем Вічним…” В іншому місці твору Грожвіда пояснює своїй матері, чому вона стала жрицею Вогню: “Бажаю бути поруч зі священним Вогнем, Вічним Божеством, якого ми тільки маленькі вогники”. Домашні вогнища, що палають в кожному домі давніх прусів, є дочірньою часточкою Сонця, про що йдеться в іншій молитві: “Дочка Бога, миле Сонечко, освяти своїми променями маленький вогник нашого вівтаря, щоб він і під покривалом попелу не погас і вночі іскрився, а вранці разом з тобою пробудився…”

Відунас не випадково обрав тему драматичного знищення національних святинь католицькими місіонерами. Вона дала змогу вияскравити головну проблему – тісну взаємопов’язаність етносу з його власною духовною культурою, що постає як єдиний етнозберігаючий чинник, від якого залежить життя і смерть даного народу. Водночас, очевидність невідворотності трагедії, спонукала до пошуків нової міфологеми – збереження і пронесення крізь довгі століття невгасимих іскор етнічного вогню до слушного часу. Так, інший персонаж твору, перший волхв Криве, відає, що наближається розгром святилища Ромуви і пояснює, що треба робити, щоб зберегти вічний Вогонь: “Ти, Грожвіда, цієї ночі охороняєш Вогонь. Але ти поглянь угору на зорі. Як вони світять незапалені, так і в нашому жертовнику Вогонь невгасимий. Він вічний, його не треба запалювати. І навіть, коли наш жертовник буде зруйновано, ти будеш бачити цей вогонь, як своє життя”. Один із захисників святині Ромуви Айтра говорить: “Якщо ми не залишимо Богів наших прадідів, то і вони нас не залишать”. До святилища звертаються поселяни і просять жаринки з жертовника. Так, жінка з віддаленого селища звертається: “Біла голівонько святого Дідуся, дай мені жаринок із жертовника Вічного Вогню, бо на жаль, у нас погас святий вогонь”. Перенесення Священного Вогню з жертовника Ромуви по хатах простих селян, збереження його в серцях вірних і посвячених людей – головний пафос твору Відунаса.

Саме вогонь у нього набуває особливої ваги як елемент давньої балтійської релігії. Місцем дії в трилогії не випадково обрано одне з найвеличніших язичницьких святилищ Прибалтики – Ромува (нині місцевість у Калінінградській області), ім’я і символіка якого, відроджені Відунасом, справили значний вплив на сучасний рух рідної віри “Ромува”, що, поза сумнівом, постав під впливом ідей і творчості видатного філософа.

Безумовно, значний вплив на Відунаса справила давньоіндійська філософія, яка приваблювала його своїм практичним спрямуванням. Ці давні світоглядні засади він пов’язував з балтсько-індоєвропейським минулим і спільною культурною спадщиною народів Європи. Відунас, залишившись патріотом своєї нації, писав литовською мовою. Його праці могли б стати універсальним посібником для відродження етнічних культів багатьох європейських народів. Однак, лишившись письменником малої нації, Відунас став литовським національним ідеологом. На жаль, його праці не перекладені на інші мови, досі залишаються маловідомими, що збіднює загальну картину етнорелігійного відродження всього краю (колишньої Прусії).

Останні роки свого життя Відунас провів у Німеччині, де й помер в 1953 р. Його останки в 1991 р. були перепоховані на сільському кладовищі в м. Бітенай біля священної гори Рамбінас на березі Німану. Під час обряду перепоховання попереду скорботного ходу палав священний вогонь, який несли рідновіри “Ромуви”. Ідеї Відунаса мають значний вплив на сучасних язичників Литви.

Відунас (Вільгельм Стороста) був ініціатором святкування традиційного язичницького Свята Роси (тотожного нашому Купайлу) ще в кінці ХІХ ст. Його послідовники продовжили традицію святкування Роси, популярність якого щодалі зростала серед народу. Однак, ці народні гуляння були оцінені Радянською владою, як прояви націоналізму. Внаслідок чого й були припинені.

В 60-х роках ХХ ст. спостерігалось деяке пожвавлення, була створена асоціація “Рамува”, метою якої стало збереження місцевої культури. Однак, ненадовго – в 1971 р. вона була розпущена через обвинувачення у “вовлечении в религиозную группу”. В 1988 р. “Рамува” відновила свою діяльність як “Асоціація Литовської Етнічної Культури”. Нині вона має свої групи в п’яти литовських містах, які тісно співпрацюють з організаціями захисту навколишнього середовища. Одна з головних засад “Рамуви” – відновлення поваги до природи і збереження єдності людини з довкіллям.

“Рамува” включає в себе також молодіжну організацію і релігійну асоціацію під назвою “Ромува”, що ставить собі за мету реконструкцію і популяризацію литовського фольклору і ритуальної діяльності. Литовці видають свій язичницький журнал “Ромува”, що друкується у Вільнюсі, таким чином утворюючи центр Литовського язичницького руху. Видавці журналу – Асоціація “Рамува”, Асоціація Відуна і Пруський Клуб.

На етнокультурні рухи в Литві нині значний вплив мають емігранти литовського походження. Оскільки завдяки новому законодавству будь-який литовець, що мешкає в іншій країні, є одночасно і громадянином Литви, президентом країни став американець. Якщо за радянських часів етнонаціональні рухи, в тому числі й “Ромува” переслідувались, то нині до них виявлена значна увага з боку Литовського уряду. Традиційна конфесія рідної віри визнана офіційно і отримала підтримку держави. Оскільки чимало націоналістичних лідерів опинились в еміграції, найчастіше в США, то нині саме звідти поступає інформаційна і фінансова допомога етнічному відродженню.

Литовські рідновіри шанують також праці своєї співвітчизниці, емігрантки в США, Марії Гімбутас (1921–1994) – дослідниці язичницького минулого людства. Там же, в США видається і часопис литовських язичників ”Лабієтіс”.

Нині головним жерцем рідної віри в Литві обрано і визнано на державному рівні Йонаса Трікунаса – голову Світового Конгресу Етнічних Релігій. Діяльність, основні засади “Ромуви” він описав у своїй книзі англійською мовою “Про Богів і свята. Балтійська спадщина” (Вільнюс, 1999) [586].

У 1990 р. був створений Пруський Клуб, що об’єднав язичників Литви, Латвії, Німеччини, Польщі. Метою цього клубу є відродження стародавніх свят і ритуалів. Пруський клуб співпрацює з німецькою організацією “Толкеміта”, заснованою в 1980 р. для відновлення забутої пруської культури. В 1984 р. литовський лінгвіст із Каунаса Летас Палмаітіс і відомий російський спеціаліст з давньої балтійської культури Владимир Топоров опублікували матеріали, що стосуються спроб відродження мертвої пруської мови (багатотомний словник пруської мови В. Топорова виходить друком, починаючи з 1975 р.) [457].


Рідна Віра в Латвії


Інтерес до давньої Прусії поширений також і в Латвії. Предтечами латиського релігійного відродження став рух “младолатишів” другої половини ХІХ ст.: Юріса Алунана і поета Мікеліса Крогземіса (Аусекліса). Це був час національного піднесення, зростання інтересу до власної латиської історії. Під впливом національних рухів європейського романтизму з’явились і спроби реконструкції давньої латиської релігії.

Ю. Алунан написав художній твір про давнє латиське місто Труса (на околиці Кенігсберга), куди збирався люд з усіх навколишніх земель: датчани, шведи, руси, естонці, фіни. В його статті “Боги і духи, яких давні латиші колись шанували” (1858 р.) уперше зроблена спроба описати латиський пантеон Богів.

Послідовником Ю. Алунана став Мікеліс Крогземіс, який належав до гуртка петербурзьких латишів і досліджував етнічний пантеон. Верховним Богом вважався Прамшанс – предок інших Богів, його жоною уявлялась Лайма. Інші пари Богів: Постниєкс або Пушкайтіс (насилаючий тьму і хвороби) і Скаде, а також Ашлавс (батько світла) і Ліга. Однак пантеони обох письменників-ентузіастів були визнані досить фантастичними і довго не проіснували.

У 1912 р. було засноване Латиське етнографічне товариство, метою якого був збір і публікація матеріалів з давньої латиської історії. В 1917 р. вийшла друком книжка Юріса Леца “Давньолатиське богошанування і щоденна краса душі”, у якій він, зокрема, закликав: “будемо ж знову шукати під порогом хати нашого Бога пропалі заповіді, пригляньмося до наших народних пісень, наших народних переказів – і знайдемо в них давню віру нашого народу, нашого старого латиського Дієвса, який єдиний здатен оновити народ у праці і доброчинності” [401. 5].

У 1920-тих роках інтерес до давніх вірувань посилюється. Початком відродження Рідної віри в Латвії вважається заснування руху під назвою “Дієвтуріба” (Dievturiba). Про цей рух “Латиський енциклопедичний словник” повідомляє: “течія, що має на меті відновлення давньої латиської релігії” [555. 5603–5604]. Зазначається також, що його послідовники до християнства ставляться “як до чужого і ворожого” для латишів явища.

Засновником ”Дієвтуріби” став талановитий всебічно освічений Ернест Брастиньш (1890–1942) – полковник Латвійського війська, історик, археолог, художник, поет, знавець фольклору, ідеолог латиського націоналізму. В 1915 р. він закінчив Вищу Школу Мистецтв барона Штигліца у Петербурзі, після чого вступив до Павловського військового училища, а по закінченні його очолив стрілецький полк. Після отримання Латвією незалежності в 1918 р. він став завідувачем Військовим музеєм у Ризі, а згодом працював у експедиції Міністерства Освіти і в Ризькому міському технікумі викладачем історії графіки та живопису.

Він заклав основи вивчення латиського народного орнаменту, що було продовжено його послідовниками Єкабом Біне, Едуардом Паегле, Янісом Судмалісом. Головною справою свого життя Ернест Брастиньш вважав відродження латиського духу серед латишів. Саме для цього він і заснував “Дієвтурібу”. У 1925 р. вийшла друком його книжка “Відродження латиської дієвтуріби”, центральними ідеями якої було: “необхідність своєї власної латиської релігії”, “латиші останні відпали від своєї релігії і найперші до неї повернуться знову” [556. 57].

Першим його однодумцем і соратником у відродженні дієвтуріби став інженер К. Брегжис. Цього ж року вони видали маніфест “Відновлення латиської дієвтуріби” з підзаголовком “Короткий опис історії, мудрості і прославлення”, який став документом, що свідчить про перші пошуки латисько-індійського історичного минулого і культурної єдності. У маніфесті зазначалося, що давня арійська релігія найкраще збережена в Індії, а оскільки ці вірування “близькі до наших і допоможуть відновити затемнені місця в нашій дієвтурібі” [401. 7; 562. 5].

Тоді у Міністерстві Внутрішніх справ Латвійської республіки 26 липня 1926 р. вони зареєстрували Общину Латиських Дієвтурібів (Latvju dievturu draudze), до якої увійшли Ю. Коса, К. Брегжис, В. Еглітіс, Я. Дамбергс, Є. Біне, А. Гоба та інші.

Назва Dievturiba походить від двох латиських слів: Dievs – Бог і turet – мати, тримати, що слід розуміти як “богошанування Дієвса”. Для кожного дієвтура це означає: “свідчити про Дієвса латиським способом: восхваляти Дієвса, розуміти Дієвса, і цим керуватися у житті” [401. 11].

У 1931 р. К. Брегжис у своїй брошурі “Вчення латиської релігії описав чотири божественних закони (шанувати і мати Бога, сім’ю, землю і майно) та 14 доброчинностей-заповідей: “будь доброчинним, цнотливим, радісним, мудрим, красивим, скромним, щирим, спокійним, слухняним, шанобливим, уживчивим, люб’язним, милим і добрим”, а також слід виконувати родинні обряди [401. 8].

Своєрідною “біблією дієвтурів” стали три томи латиських народних пісень (дойн). Перший з них “Latvju Dievadziesmas”, виданий 1928 року, містив пісні про Дієваса та інших Богів і міфологічних персонажів – Лайму, Юмиса, Усиньша, Сонце, Місяця, дочок Сонця, синів Дієваса. Другий том “Latvju tikumu dziesmas”, виданий 1929 року, включав пісні про доброчинності, працелюбність, добро, честь, любов. У третьому томі “Latvju gadskartas dziesmas” (1929) були вміщені календарно-обрядові пісні. З виробленого першими дієвтурами календаря нині використовуються лише відновлені народні назви місяців.

Засновники Дієвтуріби не змогли повністю позбутися нав’язуваних тисячоліттями монотеїстичних доктрин, тому спочатку намагалися надати їй вигляду, близького до генотеїзму, тобто релігії, у якій визнається існування багатьох Богів, але основні поклоніння здійснюються одному з них. Бог-Дієвс розуміється як “джерело і початок усіх відчутних і мислимих світів”. Дієвс – Небесний Отець, подібний індуїстському Вішну, грецькому Зевсу, слов’янському Сварогу (Роду, Дию). Він – Бог-творець, всезагальний родитель і повелитель, податель закону вищої доброчинності. Дієвс має подвійну природу: він одночасно і дух, і матерія, батько і мати, добрий і злий. Всі протилежності поєднуються в його сутності. Дієвс – вищий розум, який впливає на окремих людей, визначає їхню особисту долю.

Богині Лайма і Мара виступають як його прояви у Всесвіті, що єднають його з усім іншим світом. Синами Дієвса є всі небесні світила і світлові явища: Місяць, Перконс, Аусекліс, візничий Сонця Усиньш і світлий Яніс. Цікаво, що Перконс, так само як і литовський Перкунас, і слов’янський Перун, означає не тільки ім’я Бога, але і саме небесне явище грому [191]. Усиньш – тотожний ведійським Ашвинам. Вказівка на те, що його свято 23 квітня, зближує його зі слов’янським Ярилом.

Таким чином, сама природа етнічної релігії довела неспроможність монотеїстичної концепції, бо скрізь, де з’являлися інші Боги і Богині, довелося б робити своєрідні відступи від однобожжя. Навіть те, що сам Дієвс мав подвійну природу, тобто поєднував у собі дух і матерію, чоловіче і жіноче (зображався одночасно чоловіком і жінкою) свідчить про природний дуалізм латиської етнічної релігії. І решта Богів та Богинь мають цілком теїстичний вигляд.

Мара – Земна мати, одна з жіночих іпостасей Дієвса. Щоправда, християнство наклало на неї відбиток своєї культової традиції – Діви Марії. Однак, дієвтуріби вбачають у ній поєднання великої кількості різних жіночих божеств, як: Мати Води, Мати Моря, Мати Лісу, Мати Молока, Мати Могили, Мати Велій (духів покійних, Мати Чуми та ін.). Всі ці іпостасі Мари Брастиньш об’єднує в три основні: Небесна Мати, Мати Природи та Мати Людей. Оскільки всі предмети мають своїх матерів, то Мара пов’язана з усіма предметами, особливо з багатством, домашніми тваринами; вона покровительствує жінкам і є берегинею родючості. У народній обрядовості їй присвячені “п’ятницькі вечори” (вечір напередодні п’ятниці), що споріднює Мару зі слов’янською Мокошею (синкретичний образ св. П’ятниці). Їй також присвячені і християнські “богородичні” свята.

Мара буває добра і зла. Злою вона виявляється тоді, коли людина вмирає, бо настає час відбирати в душі тіло, яке Мара надала їй при народженні.

Лайма – провідниця Світового Закону-Долі, тотожна ведійській Лакшмі. Вона Богиня Щастя, розпорядниця людської долі, посланої Дієвсом; від її імені походить і саме слово щастя – laime. Цілком виразні згадки про неї збереглися в латиському фольклорі: “Мила Лайме, дочка Діевса, приходь творити пісні. Говори пісні, співай сама про молодих, про старих”. Через цю Богиню діють закон і порядок, тому вона близька до ведійської Рити і слов’янської Прави. На думку Е. Брастиньша, Лайма самостійно не може змінити в долі людини нічого, призначеного Дієвсом, бо вона пов’язана з Дієвсом, як рука з тілом.

Існує ще дві Богині, тісно пов’язані з долею – Декла (захисниця дітей) і Карта (покровителька родючості). Вони як слов’янські Рожаниці, або грецькі Мойри, чи римські Парки. Крім того, латиській міфології притаманне дуалістичне уявлення про добру і недобру долю – Лайме і Нелайме (Щастя і Нещастя – пор. з укр. Доля і Недоля): “Дві лайме на світі: одна добра, друга зла. Обидві треба прожити, і в добрі, і во злі” [401. 14].

Крім “добрих” Богів, Брастиньш називає й “злих”: Велнаса, Йодса і Накталей. Найбільше дістається Велнясу, якого ототожнюють з духом покійника, Чортом. Часто його прикликають у гніві. Вважають, що він боїться хреста, його вбиває Перконс. Так само і Велняс, Йодс – істота з царства душ, протилежна Дієвсу. Однак, він не такий “злий” як Велняс. Він має своїх коней і собак. Йодси вважаються душами воїнів, і з’являються на небі у вигляді сяйва під час битв. Його жіночою парою є Накталі – вірогідно, Богиня Ночі. Вона боїться знака зірки, тому мандрівники, що подорожують уночі, прикрашають коней зірчастими попонами.

Найвищими цінностями Дієвтуріби вважалися рід і добро, любов і єдність, людська гідність і честь. Календар свят узгоджений з річними сонячними циклами – зимовим та літнім сонцестоянням та весняним і осіннім рівноденнями. Щодня дієвтури проводжають Сонце (Saulcelite) спеціальними піснями. Найбільшими святами річного кола є Масляна (Metenis), Великдень (Lieldiena), День Усиньша (початок літа), ніч Яніса (23–24 червня, маківка літа), Велика Мара (збіг з Успінням Богородиці – 15 серпня) “День Мартина” (початок зими – 14 листопада) і Різдво (Ziemassvetki). Всі ці свята дієвтури визнають як язичницькі і такі, що до християнства не мають ніякого відношення.

Засновник Дієвтуріби Брастиньш був одним із перших ідеологів латиського націоналізму. Він вважав, що “Дієвс вказав латишам зберігати свою релігію, щоб навчити мудрості й інші арійські народи”. У такому висловлюванні нема ніякої “богообраності” і “месіанства”, хоч деякі налякані інтернаціоналісти і тут розгледіли загрозу своїм космополітичним доктринам [401. 20]. Подібні погляди мав і Володимир Шаян відносно відродження української Рідної Віри: “Коли наша віра і наші храми постануть у Святому Київі, то яка ж більша слава, коли ця Святиня буде також Святинею для інших націй, що з нами боролися, чи будуть боротися за самоствердження націй і їх волю та державність рівночасно”. Він пояснював, якщо наша віра “відродиться і зачне жити як староукраїнська, вона рівночасно зачне жити, як старослов’янська. Щобільше! Вона рівночасно зачне жити, як протоіндоєвропейська. І це станеться само собою, як тільки розвалиться християнізм. А він вже видимо розвалиться і кінчиться” [521. 882–883].

Культуру націоналізму Е. Брастиньш вважав першою із турбот держави, бо нація – “це вища мудрість, божественна настанова” – писав він у статті “Латиськість як нова доброчинність” (1931). І досі прискіпливі дослідники його творчості морщаться, читаючи його твердження, що “Войовничий націоналізм в усіх його проявах – ознака здорових і сильних народів” [401. 21]. Твердження цілком правильне – у сильних народів сильніший інстинкт самозбереження. Залишається тільки дивуватися, чому ці дослідники не обурюються, читаючи біблійні програми винищення “неугодних” народів нацією “богообраних”, і недобачають у ній войовничого нацизму?

Дієвтури з самого початку свого заснування об’єднувалися в громади. Перші громади склалися в Ризі, Лієпаї, Єлгаві. Місця для поклонінь Дієвсу і Марі – переважно священні гаї – Рамава (Ramava). Тут збиралися на свята, ховали і поминали покійних, виконували культові пісні і танці, набиралися піднесеного почуття ладу і доброти. Рамава “висушує сльози повсякденності, вгамовує біль днів перебування в рабстві. Напівміфічна-напівісторична Рамава Прусії зі священним дубовим гаєм – тільки мальовничий символ усіх незліченних “рамув” релігійних свят древньої Латвії, які існували всюди, незалежно від того, чи були вони втілені в особливих гаях і пагорбах з ідолами, чи жили тільки як скороминучі почуття в емоціях мас на святах... ” [553. 114].

Розвиток ідей Рідної віри в Латвії було припинено зненацька на кілька десятиліть. Одразу після приєднання Латвії до СРСР в 1940 р. Дієвтури опинилися одними з перших серед репресованих, а “їхня історія була назавжди викреслена з радянської історіографії” [401. 23]. Поновити свою діяльність вдалося литовським емігрантам в 1975 р., коли був прийнятий новий статут організації, що стала називатися “Latvju dievturu sadraudze”. Активну участь у відродженні руху дієвтурів взяла латвійська діаспора в Канаді, Австрії, Німеччині, Англії. Донька Арвіда Брастиньша, Мара Грін очолила видання язичницького часопису “Лабієтіс”, а її чоловік Маргертс Грін нині є керівником “Latvju dievturu sadraudze”.

На теренах Латвії рух поновився 18 квітня 1990 р. Нині організація об’єднує 15 громад в Ризі та інших містах Латвії. Очолює це Об’єднання Яніс Брікманіс. До Правління “Latvju dievturu sadraudze” входить 12 осіб. За усними повідомленнями провідників руху, в Латвії сповідників Дієвтуріби нині близько 500 чоловік, всього в світі – їх близько 1000. Організація утримується за рахунок членських внесків.

Нині єдність Дієвтуріби порушена, вона розпалася на кілька незалежних громад, які конфліктують на ґрунті різного розуміння основ віри. Це громади “Намейсіса”, “Вієстурса”, “Буртнієкс”, “Сідабрене”. Ці общини дотримуються радикальних безкомпромісних поглядів на відродження рідної релігії. Як пояснює один з лідерів “Сідабрене” доцент Латвійського університету Карліс Томариньш, їх відтогнення від основних організаторів Дієвтуріби викликає “містична налаштованість, всілякі забобони, розмови про енергії”, адже серед давніх латишів цього не було [401. 27]. Очевидно, інші молодші організації дієвтурів дотримуються традиційної автохтонної форми релігії, і не сприймають нововведень, що тяжіють до неорелігійного протестантизму, привнесеного в Дієвтурібу діаспорянами.

Крім суто релігійних громад існують у Латвії мистецькі групи, які мають близькі до Дієвтуріби цілі. Наприклад, музична група “Раса” (керівник музикознавець Валдіс Муктупавелс) ставить своїм завданням відновлення і популяризацію пруської мови і культури, збереження латвійського культурного надбання і включення його в сучасне культурне життя народу. Група “Раса” грає на традиційних балтійських музичних інструментах, досліджує залишки музичних форм, які можуть походити від пруського фольклору. Музиканти групи “Раса” намагаються стати сучасним втіленням легендарних пруських шаманів і співців – Vaidelotes, як вони називалися пруською мовою.