Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
І. 7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносу


Завдяки цілеспрямованій діяльності церковних структур та при підтримці державних інституцій впродовж кількох останніх століть склався стереотип мислення, що християнство – “своя” релігія. Нині така дефініція поширюється через ЗМІ, не гірше нав’язливої реклами, що в нормальних людей уже викликає алергію. Стереотипи мислення самі по собі становлять феномен, який породжує релігійний фанатизм, нездатність до переосмислення історичних реалій, навіть за наявності цілком відвертих фактів. Людина, заангажована християнством, стає ніби сліпою і глухою: “Це тільки одна з багатьох систем впливу на свідомість, підсвідомість та здоров’я української нації, етносу, генотипу” [237. 46]. Така тенденція “підриває безпеку людини в усіх її формах, в тому числі і в формі використання інформаційної і психотропної зброї і засобів впливу на людей... Ідеологічний диктат і ідеологічне насильство над людиною через вплив засобів масової інформації. Сила переконання людей через сучасні ЗМІ носить вбивчий характер” [42. 33–34]. Такої ж думки дотримуються дослідники М. Сенченко, В. Лисичкін, Л. Шелепін: “Маси людей, якими керують ЗМІ, можуть виступати проти власних інтересів. Поняття свободи стає ілюзорним. Імперія Зла веде людство прямою дорогою до інформаційного рабства” [409. 89].

Людина з достатньо високим рівнем національної самосвідомості (незалежно від рівня освіти), здатна збагнути розміри трагедії насильницького впровадження чужої релігії і побачити прірву, в яку падає її народ. Поштовх до переосмислення свого релігійного минулого дає насамперед читання самої Біблії, де людина на власні очі пересвідчується в її ворожості до всіх етносів, крім “богообраного народу”. Юдейський етноцентризм, біологічна нетерпимість до інших народів, такі очевидні в текстах “святого письма”, довгий час злагіднювався проповіддю церкви про християнство як “віру любові і милосердя” і не піддавався сумніву переважно через народну неграмотність.

Освічені верстви, очевидно, ніколи особливо й не вчитувалися в Біблію, бо інакше, як можна пояснити надмірну християнську зашореність таких високоінтелектуальних особистостей минулого, як скажімо, історик М. Костомаров, або наших талановитих сучасників П. Мовчана чи В. Яременка? Адже навіть для простої людини, яка шукає Бога в Біблії, відкривається жахлива картина тисячолітнього обману, вона глибоко переживає цю кричущу несправедливість. Це зміг переосмислити ще наш філософ Г. Сковорода, щоправда уже наприкінці свого життя, написавши працю “Ізраїльський змій” [522; 419. 336–372].

Мені довелось зустрічатися з людьми, які живучи на віддалі від столиці, в свої 80 і більше років зуміли побачити ту прірву, яка лежить між зовнішнім прикриттям християнства і його справжньою сутністю, наприклад, письменник Михайло Іванченко чи шевченкознавець Микола Куделя. Можуть це зрозуміти і діти, які виховуються в родинах рідновірів. Їх уже не примусять у школі вчити напам’ять християнські молитви, бо вони мають здатність чинити опір нав’язуваним поглядам, які суперечать їхньому світосприйняттю. А це вже неабияка мужність для дитини – вміння протиставити себе колективу, щоб зберегти людську гідність.

Перша захисна реакція на чужовір’я – намагання уберегти молодше покоління від всепроникаючої християнізації. Так, рідновірка зі Львова пише: “У мене є 4-річна внучка, відвідує дитячий садок. За характером бунтівлива, непокірна, але допитлива, завжди у всьому хоче бути першою. Боюсь, що християнство покалічить їй душу. Львів майже увесь пронизаний християнством, особливо до “Миколая”. Я хотіла б поступово виховувати її в дусі язичництва” [255. 364–365].

Переосмислення релігійних вартостей відбувається за умови отримання достовірної інформації: “Вже тривалий час крізь чужинську інформаційну блокаду долітають крихти повідомлень про Вашу подвижницьку працю на ниві відродження Рідної Віри…” – пише чоловік з Володимир-Волинського [14].

Сумнів, який викликає Біблія в людини арійського типу, спонукає її до пошуку нових джерел знань. Найчастіше такі сумніви виникають серед українців, які вперше починають знайомитися з християнським віровченням, без церковної підготовки, тобто їх сприйняття безпосереднє, не заангажоване психологічною настановою “християнство – є добро”. Відчуття, близьке андерсенівському персонажу, коли виявляється, що “король голий” – саме так можемо охарактеризувати стан розчарування, який часто-густо переживають люди, шукаючи Бога в Біблії.

Показовим з цього приводу є лист матері Левка Лук’яненка, який він наводить у своїй книзі “Не дам загинуть Україні”: “Я шукаю заспокоєння хоч би у псалтирі та євангелії, та не знаходжу там нічого доброго для душі, бо там усе пишеться злостиве, яке мені стоїть поперек горла. Мене бере злість на тих, що писали, і з Бога зробили пугало, що всіх карає та знищує, крім своїх ізбранників, а ми іноплемінці, а не євреї, і ніколи не догодимо тому Богові, якого описали у святих книгах” [284. 280–281].

Далі, як правило, відбувається пошук інших джерел, переосмислення так довго і наполегливо нав’язуваних стереотипів мислення. Ось як прийшла до Рідної Віри рідновірка з Івано-Франківська: “Ваш часопис “Сварог”, з яким я мала щастя ознайомитися, змусив мене подивитись на все, що є в цьому світі, зовсім іншими очима. Мені нарешті вдалося вирватися з тієї брехні, якою ми обплутані, ніби павутиною, неймовірно довгий час. Я починаю прозрівати і стараюсь донести світло правди до всіх, хто іде по життю разом зі мною, а особливо найближчих мені людей – моїх батьків та чотирьох дітей. Мій чоловік абсолютно згодний з тією переоцінкою духовних цінностей, яка зараз має місце в нашому житті” [255. 364].

Етнічна специфіка міститься переважно в духовно-культурній сфері. Вимивання, вихолощення етнічного із сучасного життя викликало відповідний інстинкт самозбереження – прагнення до своєрідної компенсації за цю насильницьку деетнізацію, що закономірно вилилося у спробу відродити свою власну етнічну релігію.

Християнство й іслам нині стали двома світовими релігіями, які прагнуть заполонити увесь світ. Така універсальна програма має свою приховану концепцію національного нігілізму у всесвітньому масштабі, про що писав В. Шаян: “Отже, всі нації – якщо це було б можливим – мали б стати одним стадом овець під одним пастирем в Римі... Це діялося зокрема серед загарбницьких народів, де християнізм ширився силою меча, заганяючи інші народи, як овець, у спільну стайню” [521. 877].

З розумінням кричущої невідповідності чужої релігії своєму етносу до національно свідомої людини приходить прагнення за будь-яких обставин виправити цю світову несправедливість. Таким чином, етнічна релігія стає стимулом до вироблення своєрідного етнічного імунітету. Про свої особисті переживання щодо релігії написав і основоложник Відродження Рідної Віри професор Володимир Шаян: “Саме тому, що я бачив таку загрозу в історії – саме тому, що я бачив ролю християнізму в українській історії чи то за доби Візантії, чи то за доби могутності Риму, чи то за доби могутності Третього Риму – себто Москви. Підкреслюю сто разів – саме тому – я вирішив відновити і пробудити до нового життя нашу старинну дохристиянську віру” [521. 878].

Етнічна релігія, без сумніву, скоро стане потужним етнозберігаючим чинником. Тотожність віросповідної спільноти з етносом – найбільш природний стан його існування, коли на ділі здійснюється єдність інтересів народу і його народної віри, держави і власної національної церкви. Так етнічна релігія виконуватиме свою націо- і культуротворчу функцію. Її захисна роль полягатиме у виробленні міцного імунітету проти засилля чужих форм світосприйняття та чужих критеріїв цінностей. Етнічна релігія, природно, вироблятиме свою власну систему морально-звичаєвих відносин, завдяки якій здійснюється і природний звичаєвий контроль над громадським і особистим розвитком та суспільним життям етнічної спільноти. Така система запобігає деградації етносу. Етнорелігія багатьма лідерами язичницького руху бачиться, насамперед, як засіб біологічного і соціально-культурного безсмертя своїх етносів. Відродження етнічних релігій нині є лише першим кроком до створення монорелігійних етнополітичних спільнот, які в недалекому майбутньому виявляться ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природовідповідного життя сучасних націй.


І. 8. Втрата етнічної релігії та її наслідки в історії етносів

(на прикладі слов’янських народів)


Процес втрати етнічної релігії не можливо зрозуміти без осмислення історичних фактів, тому з цією метою мені прийдеться торкнутися головних трагічних подій в історії слов’янства, без яких картина занепаду етнічних цінностей була б неповною. Слов’яни – автохтонне населення Європи. Спільність походження слов’янських народів, близькість їх мов дають можливість виявити спільні риси етнічного світогляду, культів, звичаїв, а також становлять інтерес для реконструкції етнічної релігії нині. Значною мірою християнізація (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила не тільки процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, але й спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, стала причиною ослаблення етнічного імунітету.

Серед войовничих сусідів слов’ян найактивніше приймали християнство готи (уже в кінці ІV ст. вони були християнізовані), але скоро під ударами так званих “гунів” готська держава розпалась. Готський правитель Вінітар, який воював з антами в 475 р., порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Так виглядала “християнська мораль” у ті далекі від нашого дослідження часи, однак у пам’яті слов’ян вона залишила глибокий слід. Звичайно, така поведінка адептів нової на той час релігії християнства викликала природний спротив як чужовір’ю, так і його носіям та всіляким місіонерам.

Слов’янські війни проти християнізації, та й взагалі їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ – ІV ст., а також їхнє розселення на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [61; 59; 227; 463].

Такі війни провадив і відомий, але малозгадуваний, рутенський князь Одоакр (Одонацер). У 457 р. він розбив державу північно-германських племен, які вторглися у басейн Дунаю [366. 634]. У латинських джерелах відомий, але проігнорований нашою офіційною наукою факт захоплення цим князем римського престолу. Дійсно, 23 серпня 475 року слов’янин Одовакар (Одонацер) став королем Італії. Ім’я його, на думку багатьох вчених, не має лінгвістичних слов’янських аналогів, з якими його можна порівнювати, тому серед дослідників виникає суперечність щодо етнічного походження Одонацера. У різних іноземних джерелах його ім’я має десятки варіантів написання: Одонацер, Одоахр, Одовахар, Одоахрос, Одокрехім та ін. [255. 186, 271].

Канадійський автор Павло Крат, який присвятив свою історичну розвідку українським старожитностям, пояснює етимологію його імені від слов’янського вакар – “пастух, проводир”, яке з плином часу було латинізоване [227. 160]. Однак, слов’янське походження Одонацера засвідчене написом, що лишився на могилі убитих ним християнських ченців, похованих разом з їхнім єпископом (нині територія Австрії): “Odoacer Rex Rhutenorum” (Одоакер – Цар Рутенів). Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах “Монашої Гори” колишнього м. Ювавума – фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа “Північним Римом” (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни.

Оскільки досі ці факти не введені до наукового вжитку, наведу текст напису повністю: “Року Божого 477 Одоацер, король Рутенів, Гепідів, Готів, Унгарів та Герулів, виступаючи проти церкви божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Ця плита, як твердять місцеві туристичні проспекти, була вмурована в стіну катакомби, де відбувалися моління перших християн, у 1525–1535 рр., а ці відомості взяті з Літопису Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14].

Користуючись багатьма латино- та англомовними джерелами, П. Крат описав життя славетного руського, а згодом і римського царя (князя). Наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом з поширенням ними християнства. Отже йшла запекла боротьба слов’ян з духовним і фізичним поневоленням. Під проводом короля Одоацера, який об’єднав багато слов’янських та інших племен, язичники знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях.

Факт його розправи над християнськими місіонерами свідчить, що на початку своєї бойової та політичної кар’єри Одовакар був язичником. Він пробув на італійському престолі понад 14 років (за іншими даними – 17). За цей час, як твердять історики церкви, він прийняв аріянство – відомо, що християни вважали його “єретиком” [227. 160].

Ще за часів Богдана Хмельницького наша вітчизняна історія була краще поінформована про героїчну боротьбу і політичну діяльність короля Одонацера. Сам гетьман Хмельницький був високоосвіченою людиною і згадував руського героїчного князя Одонацера як зразок для підняття бойового духу козаків у своєму “Білоцерківському універсалі”: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю всіх європейських міст, який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!” [90. 82].

Остроготи, очолювані християнином Теодориком, запекло воювали з Одонацером. Кілька важких битв відбулися між ними: перша – на річці Ізонці близько Аквілеї 23 серпня 489 року, друга – над річкою Адигою біля Верони того ж року. Війська Одонацера були розбиті, з рештою свого війська він замкнувся в місті Равенні і вів тривалу оборону. Місто охопив виснажливий голод, і Одонацер мусив запросити перемир’я. Римський єпископ “помирив” Одонацера з Теодориком і спонукав до “дружньої зустрічі”. Прийшовши в гостину до Одонацера, Теодорик підступно вбив його, всадивши ножа в спину. Падаючи Одонацер скрикнув: “Боже, де ж правда?” [227. 160–169]. Життя та діяльність короля Одонацера ніде в сучасних навчальних закладах не вивчається. Його війна з християнством – свідчення етнорелігійної боротьби слов’янства в V ст.

Як переконливо доводить історик Павло Тулаєв, після готсько-слов’янських війн слов’яни були відомі під їхнім звичним іменем венетів та антів [463]. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де вони започаткували південно-слов’янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов’янського нашестя на Візантію. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: “Послов’янилася наша земля і стала варварською” [442. 7]. Ці свідчення переконують в тому, що пасіонарність слов’янських племен в середині І тис. н.ч. була досить високою.

Серед дослідників ХІХ – ХХ ст. побутували часті згадки грецько-слов’янських впливів та релігійних запозичень. М. Сумцов навіть назвав одну зі своїх статей “До питання про вплив грецького і римського весільного обряду на малоруське весілля”, у якій автор ствердив, що ці звичаї поширилися саме зі слов’янських земель до греків, адже як стверджує дослідник: “В часи великого переселення народів слов’яни проникли у найвіддаленіші кутки еллінського світу на європейському материку, в Македонію, Епір, Елладу. У восьмому столітті країни ці іноді прямо називалися слов’янськими: Тerra Slavonika... Візантійські письменники VIII, ІХ, Х ст. скаржаться на слов’янізацію Греції” [442. 7].

Склавини ж вирушили до верхів’я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов’янськими племенами, утворили плем’яні групи ободритів і лужицьких сербів. Подунавські слов’яни започаткували західнослов’янську гілку. Крім цих плем’яних культур знаємо Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Ці племена, що мали спільне походження, склали етнічну основу Київської Русі. Величезний слов’янський суперетнос мав свою етнічну релігію з багатьма її регіональними особливостями.

Слов’яни важко піддавалися християнізації та найдовше з усіх європейських народів чинили організований опір папським ордам військових місіонерів, або повставали проти уже охрищених князів. Така поведінка народу – яскраве свідчення вірності рідним традиціям, багатьма дослідниками пояснюється лише як відсталість, неосвіченість. Хоча з точки зору сучасного рідновірського руху – таку боротьбу прийнято ставити за приклад.

Перші звістки про християнізацію окремих слов’ян маємо близько 743 р.: Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [95. 32]. Перше охрищення окремих слов’ян відбулося не раніше початку ІХ ст. (слово хрищення я пишу через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос). Між 818–825 рр. охристився моравський князь Моймир; у 821 р. – князь ободритів Славомир; у 831 р. – масове хрищення частини населення Моравії; близько 830 р. слов’янський князь Прибина наказав освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало свої політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [95. 41–42]; 846 р. охристився моравський князь Ростислав, щоб мати підтримку від короля Людовіка; 865 р. – охрищення болгар; 880-ті рр. – охрищення сербів і хорватів; 880 р. – охрищення чехів; 894 – охрищення князя Борживоя (Чехія); 955 р. – охрищення руської княгині Ольги; 966 р. – охрищення польського короля Мєшка і його підданих; 988 р. – офіційне примусове хрищення Руси князем Володимиром; 1168 – насильницьке охрищення полабських слов’ян [63]. Ось неповний перелік головних фактів наступу християнства на слов’янські країни.

Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось силовими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: “треба думати, що хрищення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охриститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося христити народ у власній крові його, доводилося христити його вогнем і мечем...

Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...

Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ. Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині” [331. 55–63] (виділення курсивом – Г. Л.).

Всі відомі факти про охрищення тих чи інших слов’янських князів мають спільні характерні риси: приниження людської гідності з боку місіонерів та християнських правителів, зневага до язичників, своєрідне бойкотування тих, хто ще дотримувався віри своїх предків. Наприклад, коли чеський князь Святополк трапезував зі своїм двором, князя-язичника Борживоя разом з його оточенням посадовили на підлогу, як раба. Це нібито офіційна версія про причину охрищення Борживоя. Відомо, що його жінку Людмилу охристив знаний місіонер Мефодій під час відвідин Праги. Людмила стала ревною християнкою, однак, Борживой не був таким набожним. Дослідники сходяться на тому, що не він перший охристив усю Чехію, а вірогідно, це зробив його дядько Спітигнєв [95. 112–113].

З усіх слов’янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов’ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале – притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов’янських народів ніде не викладається, а їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, подаю коротко основні відомості.

У VІІ ст. тут жили плем’яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов’ян: ваґри, полаби. Основою плем’яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов’ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда – “Боги тієї землі”) а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців [112]. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.

Однак, франки, що були сусідами полабських слов’ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охристити ободритського князя Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські “міфи” про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.

У свідомості полабських слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені. Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем’яних Богів з “німецьким Богом”. Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської діяльності, але й зміцнювали плем’яні культи полабських слов’ян.

Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов’ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов’янин, сліпий старець, почувши про “чудеса святого Генріха”, скептично промовив: “Цей Генріх – німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благодіяння” (“Чудеса святого Генріха”, 1165–1170 рр.) [365]. Ось просте народне пояснення, воно не потребувало іншої арґументації чи особливого доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов’янський культ предків.

Жадібність германських феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов’янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20–60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, а християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю (чи то просто політичною ширмою), що служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.

У 948 р. германці заснували два єпископства на слов’янських землях – Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. – Ольденбург і Маґдебург. Слов’янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський “народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито “був охрищений весь народ язичників”. Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням [365. 190].

Трагедія Київської Русі 988 року описана більш-менш докладно, як науковцями, так і істориками церкви, але все під одним і тим же кутом зору – як “прогресивне явище”. Таке однобоке і звужене подання в сотнях книжок і підручників, курсів і спецкурсів, теле- і радіопередач має вкрай негативне значення, породжуючи хибні стереотипи мислення, зашкарублі штампи, що за своїми наслідками можуть дорівнятися до сучасного психотропного зомбування народів.

Український дослідник М. Ю. Брайчевський у своїй ґрунтовній праці “Утвердження християнства на Русі” піддав критиці надто звужені погляди щодо наслідків християнізації, вказавши, що офіційна позиція “істинно православної платформи надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй універсальне значення. Згідно з усталеною тезою, нібито з утвердженням християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації, попередній час тонув у темряві невігластва і дикунства... Виходило, що тільки з 988 р. почалось кам’яне будівництво, писемність, література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче мистецтво, музична культура. Така тенденція справедливо відкинута...” [63. 242].

Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення. Мовний бар’єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов’ян співати латинське “кіріє елейсон”, а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало “вільха в кущах”. Однак, і проповіді слов’янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам, як це робили багато століть їхні предки. Насправді, щоб навчитися боятися християнського Бога, в нього треба спочатку повірити. Тоді в 1004–1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах – лише в ХІІІ – ХIV ст.

Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов’яни вбачали саме в духовній зраді своїх Богів. Через це в Північному Полаб’ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” (Адам Бременський).

У 1004 р. Бруно писав: “Нестримне плем’я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, “своїх”) Богів, яким заблудженням воно страждає й досі”. Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: “Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі”. Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити [63].

Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем’яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов’ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем’яного об’єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем’яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою. При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [365].

Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об’єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охристити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем’яним центром всього західнослов’янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем’яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже – втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.

Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу. В 1066 р. піднялось язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри [286. 93].

Гельмольд повідомляє, що визнавці слов’янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели “для ганьби” по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов’янській метрополії Ретрі. Язичницькі храми почали відновлюватися. Був запрошений з острова Рюген князь Круто, який у бодричів підтримував язичництво. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати відкриту політику батька щодо християнізації. Але йому вдалося підступно погубити князя Круто і з допомогою німців утвердити свою владу над бодричами і лютичами. Та його спроби насадити християнство не вдавалися. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб’ї.

Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов’янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов’янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри. Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені [365 ].

Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов’ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.

Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно описують жорстокість і “кровожерність” язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов’янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 рр. князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані.

Встановлені християнські єпархії засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітуляції” встановив правила покарання для своїх підданих, в тому числі й завойованих слов’ян усієї імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” [