Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига

Содержание


Прямолінійність і циклічність.
Божественне народження
Етнічний мікрокосм
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
. Сьогодні ми є свідками великих глобальних зрушень у суспільній свідомості, спричинених як цивілізаційним розвитком, так і економічним тиском “розвинутих” держав на так звані, “слаборозвинуті” країни. Як колись були протиставлені два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять пару світоглядних протилежностей, так нині протиставлені економічні інтереси національних і наднаціональних держав. Воістину світова релігія підготувала добрий ґрунт для економічного визиску народами-хижаками (“богообраними”) народів-ягнят (“рабів божих”). В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя етнічних спільнот. На думку відомого українського економіста Олега Білоруса, ідеологія глобалізму, як той привид, що замінив собою “привид комунізму”, але він уже бродить не тільки по Європі, але по цілому світу, і поширився він не з СССР, а з Америки. Тому: “... перед нами лише один вибір – всі люди світу повинні впливати на цей процес, а не бути дровами, які в цьому процесі згорять” [42].

Глобальні центри створюють свою інфраструктуру, яка дає змогу контролювати свідомість і громадську поведінку людей. Як пише український політик Євген Марчук: “За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора... ” (виділення курсивом моє – Г. Л.) [294. 81].

На велику радість агресора, глобальна релігія та інтернаціональне виховання “совєтскіх” часів уже підготували добрий ґрунт для глобальної економіки. Мізерна купка фінансових магнатів (225 чоловік на всю Земну кулю) володіє сумами, що складають майже половину доходів усього людства. Така економіка насправді є “економікою абсурду”, бо призводить до глобальної бідності населення Землі. Бідний і голодний, як відомо, не може бути чимось іншим, крім хіба що рабом. Тільки тепер уже не “рабом божим”, а справжнім рабом свого рабовласника. Як бачимо, сьогодні глобальна ідеологія країн “золотого мільярда” є навіть страшнішою від імперської ідеології “старшого брата”, а завдання глобальних лідерів набагато жорстокіші, ніж плани Лєніна чи Гітлера.

Для успішного керівництва людством агресору потрібне створення безнаціонального громадянина – такого собі біоробота – універсального знаряддя в руках глобальних хижаків. Кілька років тому, вже за “незалежної” України, громадян позбавили права мати національність, скасувавши так звану “п’яту графу” в паспортах. Але мета цього “мудрого” рішення – не тільки створення “безнаціонального” громадянина, вона значно глибша – скасування національної еліти (бо тепер національний склад уряду невідомий). Інтернаціональна ідея дала глобалізаторам можливість заховатися між нами. Однак їм не тільки не спало на думку скасовувати національність в Ізраїлі, але навпаки – вони дуже ретельно зберігають її у громадян своєї держави. У будь-якій іншій країні світу вони є “громадянами світу”, а в своїй власній – євреями. Як зрозуміти цей парадокс? Та дуже просто – неєвреї в Ізраїлі не мають тих прав, які мають євреї, та й до керівництва державою їх не допускають.

Якщо ж в Україні до уряду й потрапить який-небудь українець, то його свідомість все одно вже вражена “християнськими” (читай “глобальними цінностями”), а отже, він уже включений у психокультуру агресора. Бо з поширенням семітського монотеїзму (навіть у формі християнізму) відбувається зовні непомітна поступова юдаїзація світу.

Як стверджує аналітик Палестинського інформаційного центру Олег Попов, “Іудаїзм у широкому сенсі цього слова – це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію “еволюційної стратегії групи”, у цьому випадку – світового єврейського співтовариства” [358. 38].

Ця стратегія, якої єврейське співтовариство дотримується досить тривалий час, ґрунтується на генетичній і культурній сегрегації євреїв від неєврейських етносів, стимуляції вищого рівня народжуваності, підтримки в членів єврейської громади уявлення про їхню “богообраність”, інтелектуальний захист доктрин та ідеологій юдаїзму і “єврейських теорій антисемітизму” та ін. Міфологеми так званого “антисемітизму” та “холокосту” завжди “виправдовують” їхнє протистояння іншому неєврейському (“гойському”) світові. Нині єврейський суперетнос, сформований з розкиданих по всій планеті етнорелігійних громад, скріплених ідеологією юдаїзму, перетворився на глобальну всесвітню етнорелігійну суперплемінну общину, з центром у Ізраїлі та США, що стали гарантами безпеки цього сіоністського утворення [358]. Таким чином, глобалізація має єврейське етнічне походження і стратегію свого втілення.

V. Прямолінійність і циклічність. Боротьба “вспакультури” (анти-культури) з культурою триває вже понад два тисячоліття [580. 21]. Семітські ідеологи нав’язали світові лінійні схеми розвитку людства, культури і релігії. Так, наприклад, досі вважалося, що релігія розвивається прямолінійно знизу вгору від “примітивного” політеїзму до “розвинутого” монотеїзму, і відповідно, політеїстичні етнічні релігії назвали “нижчими”, а монотеїстичні інтернаціональні (світові) – “вищими”. Тепер же “увесь світ” (а точніше Ватикан на чолі з папами римськими) зайнялися створенням так званих “екуменічних” програм з метою об’єднання людства під однією всеземною глобальною релігією, що ними вважається, очевидно, “найвищим” рівнем розвитку релігії. Наприклад, у США уже тепер покійний папа Іоанн-Павло ІІ неодноразово служив меси, в яких одночасно молилися багатотисячні натовпи католиків, протестантів, юдеїв та інших монотеїстів. Про це з величезним апломбом повідомлялося в усіх світових ЗМІ. Така схема цілком у дусі марксистсько-лєнінської і юдейсько-християнської ідеології.

Інтеграція і дезинтеграція, так само як плюс і мінус, становлять протилежні якості суспільних явищ. Як це не дивно на перший погляд, саме про них йдеться в різних давніх міфах. Наприклад, книги Сівілли оповідали про те, що: “деякі (читаймо – “богообрані”) почали будувати страшенну заввишки вежу, щоб з її допомогою досягнути до неба. Але Боги (множина!) наслали вітри і зруйнували вежу, причому кожному народові дали особливу мову (етнічні особливості!)” [234]. Цей же міф, але в інтерпретації Біблії, оповідає про нібито первісну однорідність людства. Сучасні генетики вже довели, що все людство ніколи не було однорідним. Вавілонська вежа, збудована “деякими”, – символ “єдиної всеземної” релігії і панівної ролі цих “деяких” над усіма іншими, а руйнування Богами Вавілонської вежі і “розділення” мов – символ природної дезінтеграції людства. Нині, очевидно, – це єдина альтернатива глобальним процесам і нахабству агресора, що прагне до уніфікації всього людства під дахом “вавілонської вежі” своєї монотеїстичної релігії.

Цілий ряд фактів з історії язичницької культури європейських народів свідчить про періодичне відродження Віри Предків навіть у межах двотисячолітнього періоду існування християнства як панівної офіційної релігії. Це – й відродження інтересу до язичництва в середині ХІV ст., і підвищення цікавості до античної грецької філософії, і вільнодумство, і Реформація, і просто поширення “моди” на паркові скульптури античних Богів, аж до будівництва приватних язичницьких храмів окремими представниками знаті: “Деякі вельможі відкрито будували храми язичницьким Богам, на що історики релігії переважно не звертають уваги” – повідомляють автори “Історії язичницької Європи” [346. 354].

Отже, схема відроджень і занепадів етнічних політеїстичних релігій матиме вигляд не прямої вертикалі, а швидше – спіралі або кривої, що відображає циклічність розвитку релігії (почергової зміни монотеїзму і політеїзму). Таким чином, сучасний етнорелігійний ренесанс свідчить про закономірність відродження політеїстичних релігій у світі та про тенденцію повернення світогляду етніків до власного політеїзму, етнічної і расової дезинтеграції, водночас – консолідації в рамках свого етнічного і расового генотипу.

Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для таких висновків.

1. Щоб зруйнувати “вавілонську вежу” універсалізму, необхідне розділення різних, відмінних за своєю породою (расою), етносів. А водночас необхідне єднання всередині своїх народів за ознаками родової (етнічної) спільності, плекання власних цінностей на власних етнічних територіях.

2. Таким чином, стає все очевиднішим, що відродження Віри Предків сьогодні не можливе без офіційного, наукового, неупередженого вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології, спрямованої на суцільну глобалізацію людства. На жаль, ми досі лікуємо лише наслідки хвороби інтернаціоналізму. Щоб одужати, слід ліквідувати причини хвороби.

3. У цій справі не обійдеться без правдивої, незаангажованої і незалежної релігієзнавчої експертизи Біблії, Талмуду, Тори, Корану, книг, де зафіксовані юдейські, християнські та ісламські доктрини, що мають очевидні ознаки нацизму по відношенню до інших народів та рас. Треба знайти в собі мужність, щоб подивитися правді у вічі та визнати їх злочином перед людством. Висвітлення правди – перший крок до одужання. Як відомо, денне світло знищує нічних примар і привидів.


І. 5. Роль етногонії в системі арійських етнорелігій


Етногонія (від грец. етнос – народ і гонія – народження, походження). На перший погляд це поняття видається тим самим, що й етногенез, однак це не тотожні явища.

Як зазначив Ю. Римаренко, етногенез відображає процес “складання, утворення, формування того чи іншого народу, його оформлення як етносу (тобто спільності, що відрізняється від усіх інших)”, а етногонія – “момент самого виникнення (появи) даного народу” (курсив мій – Г. Л.) [291. 61].

Таким чином, етногонія виявляється чи не найближче дотичною до спільних родових міфів про походження етносу, що є суто етнорелігійним явищем. Багато народів мали власні етногонічні уявлення, до яких можемо віднести і найдавніші форми тотемізму (походження від божественної тварини, чи рослини), і новіші вірування про походження народу від Богів. Цікавим з точки зору “теїстично-тотемістичного” родоводу є переспів міфа про походження русичів від Дажбога і Корови Замунь: “Дажбог нас народив від Корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці, і так стали діди русове” [255. 7-Є]. Фрагмент цього міфа також зберігся в іншому тексті, де йдеться про перебування душ праотців у Сварзі синій (у Раю): “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати. І тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами. І тут бачимо, як молоко сяє нам. Такий є Шлях Права і іного не повинні мати” [255. 8(2)].

На думку В. Шаяна, культ небесної Корови бере свій початок від давньоарійських уявлень про Сонце чи Ранню Зорю, які порівнюються з коровою: “Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока”. Він ототожнює її з авестійськими Земе-Замін або Заміят – “це жива душа Землі, якої метафізична основа і істота (В. Шаян вживає це слово в значенні сутність – Г. Л.) живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно, як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім (повністю – Г. Л.) пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і Небесам” [521. 110].

Володимир Шаян доводить, що етимологічно ім’я Замунь близьке до слов’янських зємія (польс.), земля (укр.), зямля (білор.), зємє (латвійс.), замін (давн. і-є.). Таким чином тут можемо прослідкувати найдавнішу космогонічну пару – Дажбог (уособлення небесного сонячного вогню) і Корова Замунь (уособлення живлющої земної вологи).

Можна простежити також зв’язок етногонії з етнорелігією на прикладі скіфо-сарматських та східнослов’янських вірувань. Як відомо з Історії Геродота, легендарний Скіф, родоначальник народу скіфів, був народжений Змієногою Дівою, дочкою Дніпра, від Зевса (аналог Сварога чи Перуна). В основі родовідного міфу – та сама найархаїчніша космогонічна пара: Вода (земноводна мати) і Вогонь (небесний отець).

В іншому варіанті: прабатько Таргітай народжений тією ж парою Богів. І лише в третьому варіанті міфу скіфи народжуються від культурного героя Геракла і тієї ж Богині-Діви [116. 181–182]. Те, що Геродот наводить три варіанти скіфського родовідного міфу, дає нам змогу прослідкувати шлях його трансформації – від божественного першопредка, до першопредка етнічного культурного героя (людини). Що характерно, самі греки вважали Геракла “скіфським” героєм. Крім того, існує писемне свідчення – напис на кам’яній стелі (вірогідно постаменті) “Гереклес Склавенс” (Геракл Слов’янський) [212. 205, 211], що вказує на етнічну спадкоємність.

Як зазначає М. Гримич, “дуже часто у синкретичній свідомості культурний герой виступає одночасно і в ролі деміурга, і в ролі першопредка, як правило, тотемного першопредка” [129. 251]. В етнічних релігіях “ідеальним першоначалом” (за Платоном), етнотворчою силою, як правило, виступає Бог, або богочоловік (етнічний культурний герой). Показово, що семантика грецького слова demiurhos – майстер, художник, митець. Таку ж семантику мають і ведійський Тваштар (творець, золоторукий майстер), і слов’янський Сварог.

Божественне народження – одна з головних засад Рідної Віри українців, що бере свій початок з давньоруського язичництва і ґрунтується на легендах про кровну спорідненість слов’ян з Богами. Про це згадує “Слово о полку Ігоревім”: русичі – “Дажбожі внуки”, віщий Боян – “Велесовий внук”.

Ці засади докладно розвинуті у Велесовій Книзі (тут я не торкатимусь проблем встановлення її авторства, а розглядатиму її як текст, що містить виклад язичницьких уявлень про світ): “Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди” (дошка 15-А). Йдеться про родову (кровну) спорідненість русів з Дажбогом. Далі читаємо, що Боги Прави “є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших” (дошка 24-В); “Боги наші суть великі родичі” [255. 33].

Етнічна легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському “непорочному зачаттю”, яке розуміють буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія; її ідеальна чистота ще не примітивізована, не принижена до конкретних “історичних” осіб, як це зробили світові релігії. Русичі у Велесовій Книзі також називаються “синами Перуна”, “внуками Сварожими”, “дітьми Сонця”, “синами Творця”. Така віра виховує гордість за своє походження, почуття національної гідності, людську самоповагу взагалі.

Усвідомлення свого божественного походження відіграє величезну виховну роль, цілком протилежну християнському “рабському” походженню всіх народів (окрім “богообраного”), яке спонукає до покори, страху, почуття безвиході, постійного приниження людської гідності. Рабство було противне слов’янам, про що говорять численні описи руських звичаїв іноземними мандрівниками, які побували в Київській Русі. Як писав М. Грушевський: “Вони наприклад, оповідають про сю Русь, що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти” [132. 15].

Володимир Шаян вважав, що “Життя народу як нації починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової природи” [521. 87]. Отже, Божественне походження народу мислитель пов’язує з системою генотеїзму як поняттям родоводу Богів і їхніх онуків людей.

Він пише, що Всесвіт – “Це все є Сварог у безкінечній многопроявності своєї істоти. Він є один і безкінечно множественний у своїх проявах, у своїй творчості. Божественне походження народу – це його духовна метрика народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначає і творить свою духовну сутність” [521. 62].

“Найвище щастя людини в її Роді. А цей Рід Божественний... Ти є сином твого Бога!” – таке уявлення про родовід дає народові віру у власні сили, прагнення до державотворчості. В. Шаян у легенді про народження Дажбожих онуків знаходить найархаїчніші риси ще передісторичної доби: “коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського народу? Смішне питання, оце “коли”. Тоді ще не було історичного часу... Нарід зображує цей час, як час Батька Русі” [521. 64].

Міфи про божественне народження мали майже всі народи світу, як арії, так і неарійські народи: арії Індії – від Дьява-Притхіві (парного Божества “Небо-і-Земля”), шумери – від Бога Енкі, германці та скандинави – від Бога Одіна, греки – від Зевса (батька сокровенних езотеричних знань), японці – від Бога Ідзанакі й Богині Ідзанамі, євреї – від Ягве (Єгови).

Арійські, слов’янські, в тому числі й українські, міфи про божественне народження не потребують прив’язки до конкретних історичних осіб – важливий сам принцип, сама міфологема Божественного народження, яка виступає своєрідним релігійним кодом.

Віра в божественне походження народу, притаманна етнічним релігіям, демонструє свою феноменальну здатність до виховання повноцінного здорового етносу.


І. 6. Етнічний макро- і мікрокосм


Макрокосм – цілісна система уявлень про будову і закони космосу, а також про людське походження, місце і роль людини в світобудові. Уявлення про будову Всесвіту і його закони (Рита, Права та ін.) завжди мають своє етнічне світоглядне і ритуальне вираження в етнорелігії, яке часто не узгоджується зі світовими інтернаціональними релігіями. Іноді ж світові релігії запозичують в етнічних космологічні моделі, наповнюючи їх своїм вже історизованим змістом. Наприклад, Різдво Ісуса Христоса пристосовано до астрономічного свята народження зимового Сонця, а його смерть і воскресіння (християнська пасха), ототожнюється з пробудженням природи навесні (Великдень).

У процесі еволюції людства космологічна форма осмислення умов свого існування у всіх без винятку етносів сформувалась не відразу: “Воно йшло двома паралельними шляхами: еволюцією міфологічної й епічної форм осмислення існування в просторі-часі... Властиве древнім моністичне бачення світу включило людину в загальну його картину як органічно пов’язану з ним складову” [291. 53].

В етнічних релігійних системах це відобразилося у віруванні, що ціле передує частині, частина знаходить своє пояснення в цілому. Це уявлення породило так зване “антропоморфне моделювання” будови Всесвіту, уявлення його як величезної космічної істоти. Така модель найяскравіше відображена у Ведах. Космогонічний Гімн про Пурушу розповідає про гіганта (purusha – людина, чоловік), принесеного Богами в жертву. Він описаний як тисячоглавий, тисячоокий, тисячоногий. З частин його тіла виникли елементи Всесвіту, а також постали чотири касти: з уст – брахман (жрець), з рук – кшатрій (воїн), зі стегон – вайшья (виробник), з ніг – шудра (робітник, раб).

Справді, Пуруша – це Всесвіт,

Який був, і який буде.

Він також владарює над безсмертям,

Тому що відроджується від жертовної поживи.

[384. Х. 90. 2].

Володимир Шаян, аналізуючи цей гімн Рігведи, запитує: “Може Всесвіт підлягає якимось дивним, незбагненним законам жертви?” І сам же далі відповідає: “Містерія сотворення є та сама біля розпаленого вогню його жертви, та сама в розпаленім вогні його волі, мислі і чину, та сама, що в макрокосмічному “станься!” Він відкриває єдиний ритм космічної творчості, і на цій основі побудує систему своєї жертви. В основу кожної його жертви ляже думка про паралелізм і магічну тожсамість макро- і мікрокосмосу” [521. 847, 862].

В основі жертвопринесення – прагнення появи нового стану світу, творення нової реальності, де жертва є свідомим актом волі і дії, спрямованим на досягнення нового стану. Творчий акт Пуруші, що є водночас і самопожертвою, кладе початок весняним ритуалам жертовного оновлення Всесвіту в усіх арійських релігіях. Як пише М. Еліаде, він “стає прототиповим: з цього часу всі жертвоприношення суть його повторення, що відтворюють жертву, вівтар і навіть наслідки того першого жертвоприношення. Інакше кажучи, відповідно до свого макрокосмічного зразка здійснювана людиною мікроскопічна дія відтворює світ з кожним новим жертвопринесенням, творячи як in illo tempore, не тільки всіх живих істот, небесні тіла, три світи і самих Богів, але і субстанцію трьох Вед” [543. 222].

Давні арії (індоєвропейці), мали досить розвинене уявлення про природні космопланетарні процеси і ритми, різноманітні форми живої речовини і їх природні функції, про життєдіяльність і деміургічну, перетворюючу роль самої людини.

Це відобразилося в уявленнях про макрокосм, як Світове Дерево (Дерево Життя) – універсальний знаковий комплекс, що становить космологічну модель світу.

На думку І. Музики, “Макрокосм космопланетарного середовища на Землі, організованість її біосфери, мікрокосм людини, що віддзеркалює цю організованість у своїх соціально-природних проявах (напр., ритуалах), взаємодія макрокосму і мікрокосму різноманітно інтерпретувалися у традиційному антропоекологічному досвіді. Згодом інтерпретації набули характеру якісних особливостей. Саме ці особливості стали вирішальним фактором у формуванні самобутнього менталітету окремих етносів, визначенні напрямків еволюції їх матеріальної і духовної культури. Насамперед це стосується становлення, діяльності, мови, символічних форм культури етносів” [291. 53].

Володимир Шаян узагальнює, що кожен етнос є лише частиною в цілісній структурі макрокосму і відіграє роль цеглини, без якої космічна споруда неможлива. Космогонічний міф “є тільки знаряддям, мітометафорою, що має дати вираз філософській ідеї. Макрокосмос – це sacrificium universale” [521. 865].

В українській етнорелігії збереглися обрядові релікти космогонічного жертвопринесення: спалювання солом’яної ляльки на Масляну (Колодій), спалювання солом’яного Купайла, похорон Ярила, потоплення Марени (на Купайла), ритуальна смерть яких осмислюється як творення нового життя (воскресіння).

Етнічний мікрокосм – це “система уявлень, визначених особливостями етнічної ментальності, про будову людини, її психо-фізіологічну організацію і пов’язані з цим космопланетарні, природно-екологічні фактори” [291. 54].

Витоковою ланкою мікрокосму прийнято вважати психофізіологічні стани людини. Уявлення древніх, зокрема грецьких гностиків, візантійців, досвіду культової і обрядової практики шаманів, індо-тибетського буддизму, даосизму та інших релігійно-культових систем, а також даних біології й психофізіології людини стали основою досліджень етнічного мікрокосму.

Уявлення про людину як мікрокосм, про основні стани її життя були притаманні усім етносам ще за давніх часів, бо вони відповідають уявленням про космопланетарні ритми репродукції самої людини. Це насамперед, вшанування Богів родючості (репродуктивних функцій). В релігійно-культових комплексах і традиціях, складовою яких вони були, концентрувався екологічний досвід і емпіричні знання етнічних груп про періодичність сонячно-місячних циклів та пов’язаних з ними біологічних законів життя і біології самої людини.

Саме через них, на думку П. Флоренського, відбувається “медитативне сходження до Абсолюту”, метою якого є злиття мікрокосму людини з “вогняним океаном” універсуму. Під час такого злиття свідомість, як приймач, настроюється на сприйняття польових аспектів фізичної реальності, які є сукупністю фундаментальних фізичних взаємодій” [291. 54].

Український філософ Григорій Сковорода відзначав єдність мікро- і макрокосму в тандемі людини і Бога, їхній взаємній співпраці і взаємопроникненні: “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній Він у тілі нашім видимім: неречовинний – у речовиннім, вічний – у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом” [522. 88].

Як вважають представники містичного напрямку, Бог – це такий стан свідомості людини, якого можна досягти, відкривши в собі усвідомлення всієї багатоманітності персональностей і поєднавши це усвідомлення з власним “я”. Так, приміром, консервативний революціонер Алістер Кроулі вважав, що людина і Бог становлять одне ціле. Мету свого життя він вбачав у тому, щоб “викласти методи, з допомогою яких людина може набути божественності”, показати, що “існує лише одне принципове визначення мети будь-якого магічного ритуалу – це союз мікрокосму і макрокосму... або, кажучи містичною мовою, союз з Богом”. Подібні думки висловлювали Майстер Екхарт: “Буття Бога повинно бути моїм буттям. Бог і я – ми одне”; Микола Бердяєв: “Відкрити до кінця людину – значить відкрити Бога”; Новаліс: “Ми – діти Бога, небесне насіння. Прийде той день, коли ми будемо тим, чим є наш Отець” [71. 30–33].

Таким чином, священний сенс етнічних ритуалів у щорічному повторенні світотворчого ладування Всесвіту, у відтворенні й оновленні цілісної картини світу. Уявлення про те, що без ритуалу не зійде Сонце, не проростуть рослини, не відновиться життя – лежить в основі найдавніших форм релігії. Завдяки відновленню етнічного мікрокосму відбувається психофізіологічна активізація “космічного несвідомого” в людині і етнічному колективі. Переживання ритуального поєднання з Всесвітом (Богом-Богами) з новою силою мобілізує еволюційні резерви етнічної спільноти.

Для такої мобілізації еволюційних резервів важливе значення мають як календарно-обрядові священнодійства, так і тріумфальні церемонії. Тріумфальні обряди широко відомі в релігії давніх греків і римлян. Вони влаштовувались в час величних перемог того чи іншого імператора, як демонстрація його честі й слави, потужності очолюваної ним держави. Такі церемонії належним чином справляли потужний вплив на психо-емоційний стан народу, підвищували рівень пасіонарності окремих індивідів та всього етносу в цілому. Як видно, етнічна релігія має великі духовно-культурні резерви для активізації пасіонарного процесу, які невичерпані ще й сьогодні.

Кожна людина несе в собі свій власний образ Бога, незалежно від того, чи ця людина філософ-богослов, чи простий прихожанин будь-якої церкви. Тому доречно було б розглядати своєрідність людської релігійності як многоликість індивідуальних “засвоєнь” і “відображень” релігійних істин. Таким чином, множинність індивідуальних виражень божественного може бути пізнана через аналіз релігійних поглядів особистості, за умови максимально точного відтворення її мікро- і макрокосму, її особистої картини світу. Це власне те, що відображає “суб’єктивний бік релігії”.

Однак, всякі спроби дослідження суб’єктивної релігійності натикаються на великі труднощі – вузькість джерельної бази. Адже більшість текстів, які використовуються дослідниками релігій, створені в надрах “офіційної церкви” і носять полемічний чи повчальний характер. Таким чином, тексти, написані “вченими-богословами”, мають переважно звинувачувальний зміст, спрямований проти народних “забобонів”, “поганства”, “єретиків” тощо. Це не дозволяє повною мірою проникнути в сутність системи народного мікрокосму, відчути живий голос конкретного індивіда з його релігійним суб’єктивізмом. Тому для дослідника велику цінність нині представляють позацерковні авторські тексти. Наприклад, у вивченні мікрокосму рідновірів я можу використовувати приватні розмови з віруючими, їхні статті, листи, писемні роздуми, які становлять великий інтерес для дослідників.

Мені доводилось спостерігати появу почуття святості в людей християнського віросповідання, коли вони споглядали статую Світовида, або перебували на язичницькому молебні біля нього. Незалежно від того, чи вкладається такий образ Бога в канони їхньої церкви, не замислюючись, як би до цього поставились християнські священики, люди приєдналися до рідновірської молитви за Україну: “це ж древній Бог!” – такою була мотивація їхньої поведінки. Відчуття себе частиною українського етносу стало головним у тому духовному єднанні, незалежному від конфесії.

Зв’язок макро- і мікрокосму переконує в тому, що природа і людина безкінечні і рівнопотужні. Акад. В. Вернадський, розуміючи нерозривність зв’язку людини з природою, пояснював сучасний відрив людства від дійсності як штучне явище: “нерозривний і кровний зв’язок всього людства з рештою живого світу забувається, і людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства. Та всі такі спроби штучні і неминуче розлітаються, коли ми підходимо до вивчення людини в загальному зв’язку її з усією природою” [291. 54].

Лишилось лише визнати причину цієї штучності, яку Ален де Бенуа вбачає в юдо-християнстві, де “ідея творення включає в себе радикальну відмінність між творцем і творінням та трансцендентність творця”. Таким чином, Бог неначе викинув світ із себе, тому світ уже не є частиною Бога. Далі філософ пише: “Отже, відношення між Богом і світом – це відношення причинності, а не тотожності і не прямої еманації. Біблія відкидає будь-яку іманентність, будь-які еманації, будь-який пантеїзм, будь-яку ідею безперервного зв’язку між першопричиною і її породженням” [33. 23].

Штучність монотеїстичних “релігій смерті” робить свою справу повільно, але її наслідки очевидні. Так, Ф. Ніцше висловився про те, що християнство відірвало Бога від природи і перетворило його у ворога життя, в той час, як Бог насправді – є утвердженням життя і захоплення життям. Нерозривний зв’язок мікро- і макрокосму щоразу з новою силою доводить феноменальні властивості етнічних релігій, вічно живих і зрозумілих на кожному етапі існування своїх етносів. Тільки в язичницьких релігіях Всесвіт одухотворений, бо його душа божественна, а його сутність в самому його існуванні. Світ не створений, він вічний і незнищенний. А душа людини – частинка божественної субстанції. Язичництво здатне вилікувати світ від монотеїстичного прокляття, за словами А. Бенуа “засипати онтологічне провалля, що відокремлює Бога від його творіння, повернути життю його суперечливу різноманітність” [33. 24].