Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига

Содержание


Рідна Віра в Польщі
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   32

Рідна Віра в Польщі



Релігієзнавці переважно відносять Польщу до моноконфесійних країн, мовляв, тут всі поляки сповідують католицтво [125. 134]. Незважаючи на сильну католизацію країни, етнорелігійні рухи в Польщі мають дуже велике розмаїття: від культурологічних, до власне релігійних, і навіть політичних груп і об’єднань, які тим чи іншим чином дотичні до ідеології відродження слов’янських духовно-культурних основ. Польські язичники, як і інші рідновірські рухи та організації, належать до нового Правого спрямування.

Основи відродження польської рідної віри були закладені інтелектуалами націоналістичного напрямку ще в ХІХ ст. Вони написали ряд праць, у яких відобразилося прагнення відновити зв’язок польського народу з його древнім слов’янським корінням. До них належать праці Броніслава Фердинанда Трентовского (1808–1869) про етнокультурне виховання слов’ян. Він створив пантеїстичну систему, в центрі якої знаходиться людина, наділена божественними атрибутами. Насильницьке впровадження християнства він вважав “фатальною перемогою Азії над Європою”, що мала надзвичайно тяжкі наслідки для Польщі.

Зорян Доленга-Ходаковський – відомий в Україні польський дослідник фольклору та етнографії слов’ян, автор знаної праці “Про слов’янство до християнізації” – ще в 1818 р. вперше висловив переконання, що польська культура не може ґрунтуватися на християнстві, вона повинна повернутися до своїх витоків, до лехітської язичницької віри [573; 361. 30–32].

В ХІХ ст. у Польщі існувала ціла когорта мислителів, митців, письменників, які піддавали гострій критиці католицтво, пропонували повернутися до витокової слов’янської релігії. Це – гурток “Жевонія” Августа Бєловского (1806–1876) та Домініка Магнушевского (1810–1845); поет Рішард Бервінский (1819–1879), який проклинав зрадників рідної віри; Юліуш Словацкий (1809–1849) давав критичні оцінки католицтву.

Наприкінці ХІХ ст. серед прогресивно мислячих поляків поширились нові віяння в культурі та мистецтві, спрямовані на пошук місця Польщі в європейському світі, дискусії про етногенез, національний характер та роль католицтва в історії країни.

Вперше про небезпечність римо-католицького Ватикану для Польщі заявив у своїх творах видатний поет Станіслав Виспяньский (1869–1907). У своїй драмі “Легіон” він рішуче виступив за створення могутньої Польської держави, за расову чистоту Польщі, за стару язичницьку віру. Цей твір у Польщі замовчується, бо Міцкевич змальований у ньому як зрадник свого народу і “сіоністський агент” [361. 30–32].

Ці мислителі ще не ставили своїм завданням сформувати власне сам язичницький рух чи створити конфесію. Їхній внесок у розвиток ідеї відродження язичництва стосувався насамперед національної культури. Але ці предтечі сприяли виробленню нового ідеологічного напрямку духовного відродження етносу.

Серед політиків тієї доби можна назвати Романа Дмовского (1864–1939) та Зиґмунда Баліцкого (1858–1916), ідеологів польського націоналізму. У праці Р. Дмовского “Думки сучасного поляка” (1903) піддано критиці національний характер поляків, причиною чого є несумісність національної етики з християнською релігією.

Коли в 1918 р. Польща після 123 років її анексії трьома царствами нарешті отримала незалежність, стала бурхливо розвиватися національна патріотична думка. Саме в цей час з’явились дві видатні постаті, праці яких лягли в основу сучасних польських нових правих. Це Ян Стахнюк (Стойгнєв) і Станіслав Шукальский (Стах з Варти).

Ян Стахнюк народився на українській землі (м. Ковель) 13 січня 1905 р. Вчився в Познані, написав ряд праць, зокрема “Героїчне народне співтовариство” (1935). Головна тема цієї книги – подолання економічної відсталості Польщі, неодмінною умовою чого має бути повний розрив з католицтвом.

Він заснував журнал “Задруга”, що мав підзаголовок “Часопис польських націоналістів” і виходив у Польщі з 1937 до 1939 р. Під час Другої світової війни брав участь у Варшавському повстанні 1944 р., був ідейним керівником підпільного журналу “Зрив”, з допомогою якого видав книгу “Проблема тоталітаризму” (1943, перевидану видавництвом “Топожел” у 1999).

Ще за молодих літ Ян Стахнюк перебував під сильним впливом ідей Ф. Ніцше, який, як відомо пишався своїми польськими коренями. В літа зрілості Стахнюк сформував цілісну систему філософських поглядів, на яких і нині ґрунтується відродження польського язичництва. У своїх працях він відверто заявив, що католицтво (як і християнство загалом) сприяло руйнуванню здорової етнічної самосвідомості слов’ян і призвело Польщу до втрати національної самобутності.

У своїй праці “Слов’янський міф” він писав: “Польща, як і вся Слов’янщина, вже тисячу літ не живе власним життям… І лише зараз стало зрозуміло, що Польща і польське – це не християнські ідеали… Пора вже пробудитися від тисячолітнього жахливого сну і позбутися підсунутих духовних вартостей юдохристиянського походження замість знищених своїх” [563. 2].

Католицькі кола ще після виходу його першої праці розгорнули наклепницьку кампанію проти Яна Стахнюка і його “Задруги”, звинувативши журнал у “богохульстві”, але суд над ним не відбувся, бо почалася війна. У 1946 р. вийшла друком його основна праця “Людство і культура”, а в 1948 – “Антикультура”, в якій показані спільні корені так званих “світових релігій”. Ці книги були вороже сприйняті як католицькими, так і комуністичними колами. Наступну працю Яна Стахнюка “Майбутнє слов’янства”, що започаткувала новий цикл, видати вже не вдалося, не видана вона й досі. У 1949 р. Стахнюк і його соратники Яніна Клопотська (художниця) і Богуслав Стемпіньский були звинувачені в “створенні фашистської організації” й арештовані. Прокурор Беніамін Вайсблех вимагав для Стахнюка смертної кари. Суд завершився лише в 1952 р. Яна Стахнюка засудили на 15 років, але в 1955 р. звільнили, він вийшов з тюрми тяжко хворим і в 1964 р. помер.

Зупинимось докладніше на філософських поглядах “Задруги”. Її основою був “еволюційний пантеїзм”. Згідно цьому вченню, предтечами якого були Геракліт, Джордано Бруно і Броніслав Трентовский, світ, у якому діє іманентна космічна воля, перебуває в постійному безперервному розвитку, що не має ні початку, ні кінця. Разом зі світом розвивається і воля. Людина – частина цього світу, і її покликання – активна участь у його розвитку.

Один із старійшин польського язичницького руху Сташко Потребовский так обґрунтував цю особливість Всесвіту: “Незважаючи на свою безмежність і багатоманітність, світ становить собою велике органічне ціле, що поєднує в собі моністичні і плюралістичні риси. Космічна воля і світ – лише два боки єдиного буття. Матерія має також і духовний характер, а дух – водночас і матеріальний. Людина займає центральне місце у світі і бере участь у його творенні.

Як Всесвіт, так і людство має ієрархічну будову. Найголовнішу роль у людстві виконує народ. Народ і людина – як дерево і листя. Свою мрію про безсмертя людина може здійснити в потомстві і в творчості. Головна ознака людства – воля до творчості, божественний елемент, що єднає людину зі світом. Завдання людини – розвивати цю волю, але це завдання важко виконати, оскільки людина належить до двох сфер: біологічної та культурної” [361. 30–32].

Ян Стахнюк вважав, що давні греки першими переступили поріг, що відділяє натуралізм від культури, створивши “індивідуалістичний міф”. Цей період, на його думку, почався з Гесіода і закінчився Протагором. З появою Сократа грецька культура зазнала краху: замість ідеалу загальної “калокагатії” (тілесної і духовної досконалості) на арену вийшов ідеал одного “мудреця”.

Яна Стахнюка з повним правом можемо назвати основоположником теоретичного обґрунтування “антикультури” (wspakultury). Він зазначає, що періоди антикультури, регресу, заперечення культури, як правило, значно довші. Це “найнебезпечніша хвороба людства, спрямована проти космічної волі”. Антикультура з’явилась ще перед греками, коли індоаріям не вдався перехід від натуралізму до культури.

Серед різних видів антикультури Стахнюк особливо виділяє буддизм, індуїзм, християнство й іслам. Він вважає, що хвороба антикультури зробила неможливим втечу людини з цього антикультурного кола, бо “церква цементує цю систему на тисячоліття”. Церкви, як правило, засновують “генії занепаду”, такі як Будда, Христос чи Мухаммед.

“Здатність кожної антикультури до поширення ґрунтується на спокусливих гаслах, які обіцяють стражденним людям швидке вирішення їхніх проблем. У той час, як справжня культура закликає до творчого напруження, антикультура звільняє від напруження, від пристрастей, від бажання підкорити собі світ” [361. 30–32].

Буддизм розглядається як одна з найдавніших систем антикультури, вищою метою якої є звільнення від життя. Індуїзм, що виник як наслідок накладання буддизму на ведизм, також зосереджений на нігілізмі, що підсилюється спіритуалізмом і моралізмом. У новішій тотальній антикультурі ісламу ці елементи діють у пом’якшеному вигляді, що сприяло арабським завоюванням VII – VIII ст.

Найбільше критичному аналізу в працях Стахнюка піддається християнство, зокрема католицтво. Постхристиянську антикультуру він уявляє так: “Наступний етап – спроба синтезу усіх світових релігій або нове “супероткровення” якого-небудь “внука божія”.

Він передбачив майбутню перемогу нової культури: “Носієм цієї культури може бути тільки народ як творче співтовариство. З часом найпоширенішим типом людини стане “homo creans” (людина творча). Боротьба культури проти антикультури починається із зіткнення світоглядів. Вихідною точкою буде бажання повернутися на твердий ґрунт природи. Потім неодмінно треба буде позбутися від релігій у їх нинішній формі. Виникне нова конфесія типу колишньої природної (натуралістичної) релігії. Вона буде заснована на почутті зв’язку людини з Космосом і Всесвітом. Поділ світу на “хороше небо” і “погану землю” зникне так само, як поділ людини на “хорошу душу” і “грішне тіло”.

Станіслав Шукальский, талановитий художник-авангардист, в 1929 р. створив творче братство “Плем’я рогатого серця” (Szczep Rogate Serce), яке займалося розробкою традиційних образів слов’янської історії. Всі члени братства переважно були прихильниками панславізму. На противагу єврейським впливам у культурі вони висували ідеологію расизму. Слов’янську культурну спадщину, яка своїм корінням сягає глибокої давнини, коли предки поклонялися рідним язичницьким Богам, Станіслав Шукальский вважав єдиним справжнім мистецтвом.

Серед польських основоположників рідновірського відродження можна назвати ще Станіслава Якубовского, художника-мислителя.

З наукових праць про слов’янське і польське язичництво не можу не згадати книгу відомого польського дослідника середньовіччя професора Хенріка Ловмяньского “Релігія слов’ян та її занепад”. Головною вадою цієї праці, на мою думку, є те, що автор заперечує первісний політеїзм індоєвропейських племен, зокрема, він вступає в наукову полеміку з французьким вченим Ж. Дюмезілем. Х. Ловмяньский називає первісну слов’янську релігію “полідоксією” (поєднанням магії, демонології, культу померлих предків і культу природи), на основі яких пізніше ніби-то розвинувся культ неба, “прототеїзм” і лише потім – політеїзм [253. 39].

Серед мислителів польського правого руху слід відзначити філософа і етнографа, ветерана “Задруги” Антоні Вацика, нещодавно померлого 95-літнього соратника Яна Стахнюка. Доля Антоні Вацика також, як і Я. Стахнюка, пов’язана з Україною. Він народився в м. Кам’янці-Подільському, закінчив факультет права Львівського університету. Його книжки з проблем відродження рідної віри широко відомі у Польщі “Міф польський”, “Філософія польська”, “На погибель католицтву” та інші. Вся його діяльність втілювала в життя гасло “Задруги”: “Відкатоличити, ународовити, вдосконалити поляка!” [404. 11–12. 19]

Мені, як дослідниці слов’янського язичництва, пощастило зустрітися з А. Вациком у Вроцлаві в 1998 р. Ми спілкувалися у нього вдома на тему відродження Рідної Віри серед слов’янських народів. Це була людина високого інтелекту, шляхетного вигляду навіть у своєму поважному віці, він мав світлий розум і добру пам’ять. На згадку про нашу зустріч Антоні Вацик подарував мені “Філософську Енциклопедію”, видану польською мовою, вказавши, що тут є відомості про Володимира Шаяна як українського етнічного теософа [566. 480]. Молоді польські рідновіри розповіли, що ще в 90-річному віці Антоні Вацик піднімався на священну гору Слєнжу (Соботку) і по кілька днів жив там серед природи, навчаючи молодих рідновірів. Тут досі шанують його пам’ять: його учні назвали кам’яну брилу, біля якої він жив, “Скеля Вацика”.

Інтелектуальним лідером і основою сучасного язичницького руху в Польщі стало видавництво “Топожел” (Wydawnictwo Toporszel), очолюване його засновником і директором, справжнім слов’янським любомудром, Ждіславом Словіньским. Він видає переважно праці праворадикального і язичницького спрямування, серед яких кілька книг Яна Стахнюка, в тому числі й неопубліковані раніше, праці Антоні Вацика, переклади польською мовою робіт нових європейських Правих.

У цьому ж видавництві у 1997 р. вийшла і моя книга “Українське язичництво” в перекладі Антоні Вацика, який був хорошим знавцем української мови. Ждіслав Словінський – польський інтелектуал, має чи не найбільшу в Польщі приватну бібліотеку слов’янських древностей та язичництва. Назва видавництва “Топожел” – неологізм Станіслава Шукальского, – поєднання двох польських слів топор і орел. Емблема видавництва також створена цим художником: логотип нагадує водночас “обоюдогостру” сокиру і орла (державний символ Польщі).

Ждіслав Словіньский також пише наукові дослідження з історії та релігії слов’ян. Його статті та філософські нариси “Місце людини у Всесвіті”, “Кочівник і землероб” друкуються в польських язичницьких журналах [576. 5]. Політичним виразником поглядів “Задруги” намагалась стати партія УСН (Унія Сполична Народова), але на думку Ж. Словіньского, політична діяльність приречена на фіаско, доки в Польщі не відбудуться культурні переміни.

Дослідженню язичницького богознавства присвячена праця Ж. Словіньского “Teologia Poganska”, у якій автор ставить проблему ренесансу Рідної Віри як свідомої релігійності, що повинна спиратися на теологію язичництва і такий виклад етики та есхатології, щоб люди, шукаючи онтологічного утвердження і духовного опертя своєї екзистенції, знаходили її в множинності світу рідних Богів [678. 12]. Словіньский вбачає головну мету язичницького відчуття святості у зв’язку з природою, коли людина може вільно відчувати свою єдність зі світом і, пробуджуючи генетичну пам’ять, єдність з предками. Він справедливо вважає, що в часи, коли така єдність була можливою, суспільства досягали високого рівня культури, а коли такий зв’язок втрачався, починався занепад духовних культур. Містика відчуття повноти свята стає можливою, коли пізнаються істинні засади нашого тіла і психіки, коли пізнаються закони Прави, які творять поступ культури. Без сакралізації живої природи і космосу в цілому не може відбутися кристалізації духу і свідомості, як складового елементу того великого організму, яким є Всесвіт.

В 1991 р. з ініціативи національного ідеолога Анджея Вилотека у Варшаві була заснована Національна група концептуальних досліджень (Narodjwy Zespol Koncepcyjno Studyiny, NZKS), головною метою якої стали дослідження індоєвропейських і слов’янських коренів польської культури і філософії. До цієї групи увійшли різні діячі, включаючи і членів довоєнної організації “Плем’я рогатого серця”, а також вчені із Польської академії наук, такі як професори А. Чарновский (язичник, нині покійний) [351.58–61]. Всі, зазначені вище особи, групи й організації не ставлять за мету створення язичницької конфесії, але тісно співпрацюють з нею.

Офіційно зареєстрованою в Департаменті внутрішніх справ Польщі (в 1996 р.) стала суто релігійна організація “Родзіма Вяра” (Rodzima Wiara), очолювана Станіславом Потребовскім. Нині “Родзіма Вяра” має п’ять регіональних громад з трьохступеневою організаційною структурою (земля, область і гніздо). Вона здійснює язичницькі календарні свята, родинні обряди (пострижини, весілля, похорон). У березні 2000 р. відбувся другий з’їзд “Союзу відродження ісконної віри”, а в березні 2004 – третій, який відбувся в Щецині (до речі, в залі Об’єднання Українців Польщі). Нині це найбільш авторитетна язичницька організація в Польщі.

Станіслав (Сташко) народився в Бресті, вільно володіє українською, російською, німецькою і нині, за його словами, є “єдиним у світі перекладачем з польської на африканс”. У 1957–67 рр. він служив у військовій авіації Польщі. Через непорозуміння з комуністичними властями деякий час він проживав у Німеччині та кілька років – у Південній Африці (ЮАР), що значно вплинуло на кристалізацію його расового світогляду. Він жартома, але не без гордості називає себе “громадянином Преторії”. Пан Станіслав – автор праці про довоєнну “Задругу”, що вийшла німецькою мовою в Німеччині “Zadruga – eine voelkische Bewegung in Polen”, яку він захистив як наукову дисертацію [573]. Нині С. Потребовскій працює вчителем гімназії і є одним з авторитетних лідерів польського праворадикального руху.

Польське визнання віри “Кредо язичника”, опубліковане в 1996 р., нині поновлено. Подаємо повністю його текст у перекладі на українську, отриманий від Станіслава Потребовского на Слов’янському Родовому Вічі у Києві влітку 2003 р.:

“1. Рідна віра поляків ґрунтується на спадщині лєхітів, інстинкті, розсудливості, досвіді, розумі й науці. Бути якомога більше причетними до її розквіту – наш обов’язок.

2. Рідновіри вшановують Богів, як і всі арії, вшановують Сонце і Всесвіт, Матір-Землю, нашу родительку і всю Природу.

3. У законах Природи постійно відкриваємо божественні сили, що правують Світом. Всіляке життя існує згідно з цими законами. Ми повинні їм підпорядковуватися. Отже, сповідуємо віру в життя згідно з законами Природи.

4. Сонцю, найближчому нам вогнищу ієрархічного, безкінечного, вічного і живого Всесвіту, завдячуємо всім на нашій землі. Разом з землею, водами, рослинами і тваринами ми є Його частинкою. Лише людина усвідомлює це, – через що на ній лежить відповідальність.

5. Звичаї та обряди є частиною життя нашої конфесії. Шануємо рідну спадщину лєхітів. Будемо спадщину Предків берегти, примножувати і збагачувати.

6. Нашим існуванням завдячуємо батькам і старшим Предкам. Їх шануємо, а пам’ять передаємо майбутнім поколінням. Ці покоління забезпечують вічну тривалість народу, його постійне відновлення, якщо вони відроджуються.

7. Життя є боротьбою, як і боротьба – життям. Боротьба – це рух до вдосконалення, прагнення вперед, подолання опору. У боротьбі нас підтримують інстинкти. Такими є закони Природи, вони незмінні, і стосуються кожної людини й кожного народу.

8. Тіло і дух творять нерозривну і взаємно обумовлюючу єдність і цілість. Це два боки і первістки цього самого буття. Рідновіри, підкреслюючи рівну вартість обох, прагнуть до їх рівномірного, сталого й одночасного вдосконалення.

9. Поступ кожної людини і народу визначає їхній характер. Він же є витвором спадкових рис, а також оточення, впливу середовища і виховання. Мірою цінностей людей і народів є їхній доробок і лише згідно з ним оцінюємо їх.

10. Помилитися і провинитися може кожний з нас – буває таке в житті. Помилку й провину можна виправити, а стерти можна власними ділами. Такі споконвічні основи лєхітів, балто-слов’ян і всіх аріїв.

11. Горе й страждання застерігають нас про небезпеку, а також пробуджують захисні сили тіла і духа. Вони викликають не лише потрясіння, але й допомагають оздоровленню. Вони не є ані добрими, ані поганими. Так проявляються закони Природи. Народження і смерть особистості є необхідними для постійного підвищення якості Роду, Народу. Вони не є ані карою, ані нагородою. Наша участь у творчому розвитку Всесвіту забезпечує нашу безсмертність.

12. Безсмертя досягаємо через нащадків і творчу діяльність, яку дає нам найбільша радість життя. Творчість у народі й для народу визнаємо піднесеною і найвартіснішою.

13. Лєхітські етичні основи спираються на божественні закони Природи. Найвищими цінностями є знання і сила, розум і здоров’я, правота і міць, відповідальність і життєвість, гідність і ретельність, витривалість і відвага, вірність і сильна воля, гордість і вправність. Поборюємо у собі неуцтво й слабкість, глупоту й хворобу, засуджуємо вагання, фальш і підбурювання, страх і податливість, покору й пасивність. Прагнемо до Величі, Міцності, Краси, Правди й Добра.

14. Життєдіяльність згідно з законами Природи і прилучення до вічного розвитку Всесвіту придає життю кожного з нас значення його величі й святості, яке виходить поза буття особистості.

15. Польський лєхітський народ і його сусіди разом з іншими балто-слов’янськими народами належать до великого роду арійського люду Європи. Прагнемо відновити розірвану в минулі віки єдність між ними, а також єдність між нашим походженням і віросповіданням, щоби на ній ґрунтувалося духовне й матеріальне буття народу. Польща-Лєхія-Балтославія-Арія – це наше покликання. Слава їм!

16. Вічно розвивається всеохоплюючий Бого-Всесвіт – слава Йому! Почесним покликанням є дієва участь у цьому розвитку і постійне збільшення цінності життя, щоб його робити ліпшим і гарнішим, щоб воно було домінуючим чинником згідно з творчою Волею Всесвіту.

Нехай Добре стає Ліпшим, а Могутність – безкінечною!”

Польські язичники називають себе прадавнім ім’ям своїх предків – лєхіти. Звідси і назва країни – Лєхія, і назва язичницького журналу “Страгона Лєхія”. Горазд Драгомир Богданович пояснює, хто такі лєхіти: “Це не просто релігійна меншина, а зародок нового етносу. В історії вже бували випадки, коли незначні етнічні чи релігійні групи завойовували панівне становище над величезними біомасами, на зразок тієї, в яку перетворилися сьогодні поляки, що перестали бути нацією” [572. 6].

У Польщі вже зареєстровано п’ять язичницьких громад: Великопольська (Познань), Малопольська (Краків), Сльонска (Вроцлав), Поморська (Щецин, Кошалін), Мазовська (Варшава) [465].

Відомі в Польщі також спроби перетворити традиційне польське язичництво на реформований монотеїзм (на чолі зі Свантевитом) на зразок української РУНвіри з Дажбогом. На початку 90-х років заснований, так званий, “Родзімий Костел Польскі”, який включає в себе всіх бажаючих, незалежно від віросповідання. Тобто сюди можуть входити католики-двовірці, які поклоняються Ісусу і Свантевиту одночасно, не вбачаючи між ними різниці. Рідновіри-язичники Польщі дистанціюються від цього неприродного угрупування.

Крім суто релігійних язичницьких громад, у Польщі створено чимало громадських організацій, які стоять на ідеологічних засадах язичництва. Молодіжні праворадикальні організації, які є прихильниками Рідної Віри, мають переважно політичне і військо-патріотичне спрямування. Так, організація “Ніклот”, названа на честь західно-слов’янського князя ободритів Ніклота, який вважається останнім язичницьким князем, що боровся за незалежність свого племені ободритів (західні слов’янські землі нині на території Німеччини) і героїчно загинув у бою в 1160 р. “Ніклот” – товариство захисту Традиції та культури, створене 1998 р. Його організатором і натхненником є Томаш Щепаньский. Мета товариства – культурна експансія, яка “дасть відсіч капіталістичному і соціалістичному рабству” і переможе антикультуру. “Ніклот” виступає проти змішування культур, мов, рас і народів, проти будь-якого релігійного універсалізму, який на думку його членів, є протиприродним. Натомість – віддається пріоритет і повага усім етнічним релігіям інших народів.

Одним із суттєвих політичних питань, які ставлять члени цієї організації залишається німецька проблема. Річ у тім, що німецька економічна експансія стає все помітнішою на Заході Польщі. Молоді “ніклотовці” вважають її “прихованим німецьким економічним вторгненням на територію Польщі”. “Ніклот” також провів ряд мітингів і демонстрацій антинатовського спрямування. Вступ до Європейського Союзу, на думку членів організації, означає нову окупацію Польщі.

Головний осередок “Ніклота” знаходився в м. Щецині, а нині у Варшаві. Друкованим органом товариства є метаполітичний журнал “Триглав” (Tryglaw), на обкладинці якого гасло: “Слава Польщі! – Слава богатирям!”, що нагадує наші українські патріотичні традиції (Слава Україні! – Героям слава!).

Організація “Орден Задруга”, яка існує в польському Помор’ї, також об’єднує язичницьку молодь, що стоїть на засадах польського націонал-соціалізму. Як говорить один з активістів Ордену: “на жаль, більшість поляків католики, інші ж дивляться тільки на Захід: ліберали, соціалісти, соціал-демократи. Коли в Польщі впав соціалізм, з’явилась мода на західні субкультури, але на щастя, ми швидко зрозуміли, що це тупик. Ми стали створювати новий тип організації, яка зможе протистояти цьому… Ми вважаємо, що попереду політики повинна йти особлива культура, тому що без цього не можна створити таку політику, яка переможе… Така ідеологія повинна стати єдиною для всіх людей білої раси” [18. 1. 71]. Члени Ордену носять чорну уніформу, рясно споряджену язичницькою символікою: коловратом (свастичним знаком), пряжками з емблемою “Топожел” та ін. Мають свій часопис “Секуріус”.

Язичницькі організації Польщі видають багато періодичних збірників, через які поширюють свої погляди та ідеологію. Серед них особливо відзначається “Lechia Stragona” – часопис “Товариства Відродження Рідної віри”, що виходить в м. Познані (є чотири випуски). В журналі публікуються переважно дослідження предківської релігії та матеріали з життя нових язичницьких громад. Так в одному з випусків викладені принципи “Рідної віри”, що ґрунтуються на розумі і логіці. Світ, у якому ми живемо, є вічним і незнищенним. Ця віра не знає догматів, вона розвивається у міру пізнання законів природи. Згідно цих законів, смерть неминуча і необхідна, фізичне безсмертя – тільки в нащадках, духовне – в їхній пам’яті. “Рідна віра” включає в себе поклоніння Богам, сонцю і роду, обожнення всієї світобудови. Мета “Рідної віри” – відновлення арійської єдності [18. 1. 64].

Журнал “Одала”, названий так за одноіменною руною, що означає єднання роду, виходить з 1995 р. У своєму зверненні до читачів редакція зазначає: “Ми – голос наших духовних коренів, які зобов’язують нас боротися за нашу націю і расу. Наша боротьба це боротьба небагатьох проти більшості… Ми вважаємо, що людина без національності неповноцінна. Ми – нащадки аріїв і піднімаємо прапор арійської віри, який закликає нас бути чесними.

Честь перестала бути важливим елементом сучасного світу, зруйнованого в процесі загальної дегенерації… Наша земля в небезпеці. І вона чекає героїчних захисників, як ніколи раніше. Вони, подібно до ведійських кшатріїв, не зважаючи на смерть і руїни, приведуть нас до відродження… Такі цінності важливіші перш за все в боротьбі за Польщу, але також за свободу всіх слов’ян і аріїв!” [572. 6; 18. 1. 58].

Багато уваги на сторінках “Одали” приділено осмисленню основоположних праць Юліуса Еволи (наприклад, інтерв’ю з Мартіном Шварцем, редактором австрійського часопису “Кшатрія”), де наводиться думка Еволи про християнство як релігію, що “каструє потенціал еліти вищих людей”. М. Шварц називає ідею Еволи про відродження язичницького імперіалізму піднесеною ідеєю “сакрального фашизму” на відміну від гітлерівського нацизму. Тут друкуються також праці Ю. Еволи “Американська цивілізація” (1945), “Таємниця виродження” (1938), розділ з книги “Язичницький імперіалізм” (1928), а також стаття З. Міколейка про нього [572. 6; 308].

Виразну політичну язичницьку позицію займає журнал “Секуріус” (Securius). Привертають увагу погляди, висловлені в статті “Польський національний соціалізм”, де говориться, що Польща нині перебуває на грані денаціоналізації. Якщо раніше головним ворогом Польщі була римсько-католицька церква з центром у Ватикані, то нині в хід пущені всі засоби, перш за все ЗМІ. Польські націонал-соціалісти визначають націоналізм як “активний патріотизм”. Вони ставлять за мету очищення польського національного характеру від неарійських нашарувань: “Бути арійцем значить бути язичником”. Водночас підкреслюється, що польський націонал-соціалізм не має нічого спільного з неарійським соціалізмом, тобто марксизмом: “ціль марксизму – створення безкласового суспільства, після чого настане кінець історії”. Одна з публікацій журналу присвячена слов’янським “хонсникам” – аналогу вікінгів.

Вплив ідей Ю. Еволи відчутний і в інших публікаціях цього часопису. Так, у статті “Національний соціалізм як елітарна теорія суспільства” зазначається: “Нема ніякої “народної культури”; культуру завжди створює еліта. Початок культурної роботи рівнозначний включенню механізмів суспільного відбору. На сучасному етапі важлива не кількість, а якість людського матеріалу. Якість – це те, що відрізняє нас, як арійців, від інших рас” [576. 5].

Часопис Вроцлавської громади Рідної Віри “Барбарікум” (Barbaricum) повністю присвячений саме язичницькій Традиції. Його редактор археолог Войслав Войніцкий. На обкладинці першого випуску – зображення Світовида зі словами: “Давні Богове не відійшли, ми мусимо навчитися бачити їх знову” [551. 1]. На сторінках цих журналів привертають увагу публікації “Язичницьке повстання на Полаб’ї”, “Слов’янські імена”, “Арійський культ вогню”, “Збруцький Світовид”, “Архетип слов’янської влади”, а також про деякі язичницькі ритуали [551. 1, 2].

Отже, польський рідновірський рух ХІХ – ХХ ст. має різноманітні форми і вияви в сучасному світі. Він спирається на основоположні праці як польських, так і зарубіжних мислителів, але наповнюється саме польським національним духом дуже повільно. Обрядовість і календар, а також створення активно діючих громад ще перебувають у стані формування. Однак, польському рідновірському рухові ХХІ ст. притаманна активна політизованість, а іноді войовничість, що можна зрозуміти, враховуючи сучасну історичну ситуацію глобальної загрози нашим народам.