Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига

Содержание


Рідна Віра в Республіці Білорусь
Друва, відомим у пруській і судовенській (ятвязькій) мовам: druvis
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32

Рідна Віра в Республіці Білорусь



Біла Русь як одна з пострадянських республік після проголошення незалежності опинилася в ситуації, коли відсутність державної ідеології спричинила наукові пошуки в галузі суспільних наук. Насамперед, стала очевидною проблема етнічної самоідентифікації. Як правило, в пошуки включаються представники всіх галузей наук, які тим чи іншим чином дотичні до проблем етногенезу, етнічної культури та філософії. Цілком виправданим виявилось звернення науковців до реконструкції дохристиянських традицій, у яких найяскравіше відображена родова сутність етносу. Тому серед рідновірів та симпатиків етнічної релігії опинилися і провідні білоруські науковці, аспіранти, студенти.

Історію Рідної Білоруської (Кривицької) Віри її адепти бачать, насамперед, через призму етногенези народу і його власної автохтонної культури. Першими терени Білорусі заселили кривичі (північна Білорусь), далі – дреговичі (дрыгавічы) і радимичі – центральна і південно-східна Білорусь). Таким чином створилися чотири слов’янські і балтські осередки Рідної Віри: кривицьке Подвиння, радимицьке Посожжя, дреговицьке Полісся і балтське Понімання. Древні протобілоруські племена шанували Велеса, Перуна, Святовита, Радогоща та інших Богів, зображення яких відомі археологам з оберегів та прикрас, а фольклористам і мовознавцям – з народної творчості та географічних назв.

Охрищення цих племен збігається з Володимировим хрищенням Русі 988 року, коли князь вислав війська з єпископом, очолювані його сином Святополком, у дреговицьке Турово-Пінське князівство для насильницького навернення до віри христової. З того часу місто Туров стало центром насадження чужинської віри, тут була заснована єпископська кафедра. Кривицький князь-волхв Всеслав Чародій пішов на компроміс з європейською політичною модою на християнство – він збудував у Полоцьку Софійський собор. Однак, народ довго не сприймав чужої конфесії. У 1128 р. київський князь Мстислав захопив Полоцьк. З цього часу язичницька Кривиччина занепадає і починається християнізація Білорусі.

Період Великого князівства Литовського, до складу якого входили племена кривичів, був досить стабільним щодо Рідної Віри, оскільки литовські князі довго ще самі залишалися язичниками або ставилися до стародавніх традицій з великою пошаною. Князі Міндовг, Трайдзень, Вітень, Гедимін, Ольгерд будували божниці, де у священних гаях по всій країні ще здійснювалися язичницькі обряди. Відомо, що останній князь-язичник Гедимін довго чинив опір намаганням сусідніх володарів схилити його до християнства. Він відповідав їм: “Що ви мені розповідаєте про християн? Де більше несправедливості, зла, ґвалту, злохитрощів і хтивості, як не серед християн і особливо серед тих, які видають себе за монахів? Нема зла, якого б вони не здійснили... З тих часів, як з’явилися тут ці християни, вони ніколи не виконували того, що обіцяли у своїх клятвах” [Інтерв’ю зі Славером Велетом].

Язичницький діяч Славер Велет розповідає, що навіть через століття після падіння останньої рідновірської святині Аркони, в 1265 р. неподалік Вільно був збудований новий язичницький храм, названий за ім’ям його засновника храмом Святорога. Обряди тут здійснювали волхви, які по місцевому називалися криве-кривейте. Окрім цього храму, у Вільні було ще п’ять рідновірських божниць. Коли Гедимін помер (1341), для рідновірів настали жахливі часи. Князь Ольгерд, хоча й довго тримався Рідної Віри, однак під впливом своєї першої (а згодом і другої) жінки-християнки і під тиском їхньої попівської свити, почав руйнувати стародавні святині. Руйнація Рідної Віри завершилася з приходом до влади християнського фанатика Ягайла, який наказав залити вічний вогонь у храмі Святорога (1387), а “всіх природних литвинів, обох статей і всякого чину, до віри католицької і до послушництва святої римської церкви долучить і навіть приневолити”.

Народ, як звичайно, ще довго зберігав Рідну Віру в серці, незважаючи на насильницьку християнізацію. Подекуди в лісах ще зберігалися капища. Останній криве-кривейте після зруйнування святині Святорога ще продовжував свою діяльність в осередках Рідної Віри аж до своєї смерті в 1414 році.

Уніатська церква в Білорусі провадила богослужіння білоруською народною мовою. Та із захопленням Білорусі Російською імперією, припиняється діяльність і цих церков, починає впроваджуватися християнська ортодоксія. У 1905 році царські чиновники із здивуванням виявили на теренах Білорусі (неподалік Мінська) язичницьке капище. Етнографи кинулись записувати старовинні перекази, насичені язичницькими звичаями і віруваннями. Рідновіри вважають предтечами відродження Рідної Віри в Білорусі своїх видатних діячів: Янку Купалу, Вацлава Ластовського, Дмитра Жилуновича та інших.

Однак з приходом більшовиків були знищені останні залишки народної культури. Звичаї предків і народні свята в соціалістичній країні висміювалися як пережиткові явища, їм приклеювали ярлик “колгоспних”, що означало “сільський, відсталий”. Так тривало до 1990-х років, коли Білорусь отримала незалежність, з’явилася цікавість до відродження рідних традицій.

Язичницький рух у Білорусі, досі ще не чітко виражений конфесійно, перебуває на стадії формування. Окремі адепти Рідної Віри уже переосмислили роль світової релігії, вивчають язичницьку спадщину, етнографію й етнологію та готують ґрунт для відродження віри предків у масовій свідомості. Почалося, як звичайно, з наукових досліджень.

Так, науковою лабораторією Білоруського Державного університету, яку очолює білоруський патріот, кандидат філологічних наук Василь Літвінка, зібрані цінні етнографічні дані, досліджені архаїчні обряди і звичаї нащадків давніх племен та сучасних етнографічних груп литвинів, русинів, кривичів, дреговичів, радимичів, у яких збереглися культи Велеса, Перуна, Сонця, Матері-Сирої Землі, предків, родючості та рослинності. Досліджено язичницький календар, що дало змогу виявити основні сонячні свята: “Вялікдзень, Купаллє, Дзяды і Каляды”, які позначають чотири переломні моменти Сонячного циклу [246. 26–28; 250], щоправда, календарні дати свят залишаються за юліанською традицією ортодоксального християнства.

Дослідженням язичницького календаря в Білорусії займається також Алесь Лозка, який здійснив реконструкцію давніх свят і обрядів у кількох своїх працях [254]. Обряди, збережені на теренах Білорусі і нині відроджувані сучасними рідновірами: “Валачобніцтва”, “Жаніцьба коміна”, “Вадженнє куста”, “Конікі”, “Вадженнє і пахаваннє стралы”, “Шчодра”, “Провады русалкі”, “Гуканнє вясны”, “Стречаннє грамницы”, “Калодка”, “Купалля” та ін.

Василь Літвінка вважає, що відродження предківських звичаїв та релігійних обрядів може стати компонентом національної ідеології, яка об’єднає білорусів у новому тисячолітті, адже “... усі видатні люди культури ставилися до народних свят, пісні, музики як до святощів, як вірний ставиться до свого храму” [251. 25].

Окрім дослідницької діяльності, досвід Білорусі має свої унікальні позитивні особливості, які, на відміну від язичницьких рухів сусідніх слов’янських держав, постають не як ініціатива “знизу”, а як ініціатива “зверху”, тому мають прихильників як серед науковців, так і серед урядових кіл.

Пошуками нового альтернативного типу світогляду ХХІ ст. офіційно займаються кілька організацій Білорусі: Комітет екології людини Білоруського соціально-екологічного союзу “Чорнобиль”, Союз боротьби за народну тверезість, Міжнародна слов’янська академія та ін. Вони щорічно проводять міжнародні конференції за темами: “Здоровий спосіб життя і тверезість – стратегія майбутнього Республіки Білорусь”, “Традиційна духовність і тверезість – основа здорового способу життя народу”, ”Світогляд нового тисячоліття, тверезість, культура, здоровий спосіб життя народу Республіки Білорусь”, “Життєстверджуючий світогляд і здоров’я нації”. Така форма роботи дає змогу відкритого діалогу, стимулює до активного пошуку нових засобів оновлення народного світогляду.

Метою діяльності згаданих організацій є “Розвиток концепції суспільної безпеки слов’янських народів на ґрунті традиційного світогляду і досягнень сучасної науки. Відродження традиційного світогляду та втрачених ідеалів народу, розкриття їхньої історичної ролі в минулому і місця в сучасному суспільстві” [424. 6–7].

На міжнародній конференції в Мінську, проведеній цими організаціями в 2002 р., зазначалося, що на незалежні держави Білорусь, Україну і Росію викидається шквал деструктивної інформації, яка призводить до роз’єднання слов’янських народів. Демографічна проблема набирає все загрозливіших форм і розмірів: смертність перевищує народжуваність, зростає апатія, алкоголізація, наркоманія, злочинність. Тим часом, запродані олігархам ЗМІ посилюють дезорієнтацію народу шляхом впровадження все нових інформаційних технологій для маніпулювання масовою свідомістю. Під вивіскою “свободи совісті” плодяться всілякі секти і нові чужорідні релігії, що паралізують свідомість людини. Як наслідок – настає криза світогляду і повна дезорієнтація особистості, втрата ціннісних вартостей.

Водночас відмічалося, що слов’янська цивілізація ще не вичерпала себе і “не пережила свого апогею”. Бо світогляд наших пращурів, що ґрунтувався на чутливому, бережливому ставленні до природних багатств, був насильницьки замінений біблійною концепцією побудови світу, яка спирається на антропоцентричну модель духовного розвитку. Вона розвивалася на принципах подвійних моральних стандартів, лихварського позичкового проценту, невпинного росту потреб і експлуатації природних ресурсів Землі, що згодом виродилось у смертоносну для живої природи егоїстичну, споживацьку систему цінностей.

Висновки конференції, зокрема констатують: “Принцип поділу праці став домінантним з “подачі” біблійної моралі, “логіки Еклезіаста” – “Divide et impera!” (Розділяй і володарюй!), “Кесареве – кесарю, а Боже – Богові” – і силогічної логіки з її законом виключеного третього, що стало базисною складовою частиною капіталістичного способу виробництва. Хижацьке природокористування, монопольно висока ціна управлінської праці породили подвійність людського мислення і подвійну мораль – у порівнянні з цілісним мисленням наших пращурів, у якому Творець і Творіння були нероздільними, а духовними орієнтирами служили животворні сили Природи” [424. 10].

Антропоцентрична модель духовного розвитку, на думку білоруських вчених, призводить до порушення гармонійної взаємодії людини з природою, до її глобальної експлуатації. Причинами такої глобальної кризи визнано: відсутність результативного і життєстверджуючого світогляду; дефіцит переконливої ідеології, відмінної від товарно-грошового диктату; замовчування витокової релігії і деформація традиційних духовних цінностей; комерціалізація свідомості, подвійні стандарти моралі, де слово перетворюється в товар, проникнення міжнародних проектів “статевої просвіти”, “планування сім’ї” тощо та впровадження їх у систему освіти та виховання; розмивання живої людини і її цінностей у “віртуальній реальності”: комп’ютерні ігри, нав’язування культу насильства і жорстокості, що посилюється в електронних ЗМІ через мас-медіа – “суперсолдата”, захисника “основ американського способу життя”, “справжньої свободи”; смакування насильства, сексуальної розгнузданості; телепродукція, що руйнує духовні вартості і моральні устої, тотальна підміна цінностей… [424. 11].

Таким чином, усе, що відбувається в країнах так званого СНД, слід розцінювати як інформаційно-фінансову агресію з боку провідних світових держав з метою духовного і економічного підкорення цих країн. Виходячи із спільної загрози слов’янським народам, слід було б створити відповідний світоглядний та морально-інформаційний захист, що ґрунтуватиметься на терміновій невідкладній необхідності вироблення концептуальної бази. Ряд запропонованих заходів стосувалось програм охорони здоров’я, антиалкогольної, антитютюнової та антинаркотичної політики.

Концептуальні напрямки діяльності “слід орієнтувати на народну ментальність – духовні корені, ідейні витоки, традиційну споконвічно слов’янську культуру, відродження родової пам’яті, етнічної свідомості і особистісної самосвідомості з метою формування життєстверджуючого світогляду” [424. 14–15].

Довгожитель академік РАН Углов Ф. Г. (як зазначено в “Книзі рекордів Гіннеса за 1984 р. – найстаріший практикуючий хірург на планеті Земля), що нещодавно відзначив свій 100-літній ювілей, висловив ряд слушних думок про збереження нації. Зокрема, він зазначив, що “керівну роль у кожній державі повинні мати люди корінного Етносу, а не ті, хто нині схиляється в рабській покорі перед “властьімущими”. При цьому вчений радить здійснювати підбір керівників, уникаючи тих, хто міняє свої прізвища і національність, як їм вигідно, бо в наш час таке може собі дозволити той, хто приховує своє недостойне обличчя і недостойні справи [424. 22].

Серед поодиноких язичницьких організацій Білорусі помітне місце займає Центр Космології “Kryvya” (Крив’я – від назви племені кривичів). Ця назва ґрунтується на висновках окремих археологів, які стверджують, що предки сучасних білорусів – не слов’яни, а балтійські племена, асимільовані слов’янами. Група натхненно працює під керівництвом професора з Мінська Георгія Штикова. Центр видає свою газету латинським шрифтом, заснував етнологічно-археологічний журнал “Kryvya” а також створив компанію “Werewolf” (1994).

Нині створено білоруський ГЕГА Рух: Кривське Співтовариство Друвінгів (GEGA Ruch: Kryuskaja Draugija Druvingau) – “метаполітичне об’єднання свідомих особистостей, які піклуються про збереження, вивчення, реконструкцію і актуалізацію кривського (білоруського) етнічного космосу в усій багатогранності його проявів, що постали на арену безкомпромісного протистояння ідей в якості повноцінних претендентів на інтелектуальну та ідеологічну суб’єктність; покликаних новим часом на захист свого народу і краю, як органічних частин єдиного європейського континенту, від чужорідної влади, світоглядних впливів і доктринальної інтервенції” [www.gegaruch.org ].

Метою ГЕГА Руху є повернення всіх складових “автентичної кривської свідомості”: світогляду, світорозуміння, світопорядку. Лідери друвінгів висловлюють своє “кредо” в таких поняттях: етнофундаменталізм, археофутуризм, консервативна революція, традиціоналізм.

Етнофундаменталізм кривичі розуміють як “укоріненість”, “слідування вічним і незмінним законам небес і законам землі на грунті власної доленосної самоідентифікації”, причому основним принципом етнофундаменталізму вони вважають “вірність заповітам предків”. Повернути своєму народові етнічну ідентифікацію у складі визначеного метаетнічного масиву – першочергове завдання організації.

Особливість друвінгів у визначенні своєї етнічної самоідентифікації, на перший погляд може здатися несподіваною: вони вважають, що ідентифікація їх зі слов’янством є “найбільшим обманом”. Вони стверджують, що наукові дослідження етногенезу, фізичної антропології, етнопсихології, археології, лінгвістики і ономастики, а також порівняльний аналіз духовної і матеріальної спадщини їхнього народу вказують на те, що кривичі (білоруси) є однією зі складових балтського метаетносу.

Причому мова, на їхню думку, не завжди може бути визначальною ознакою етносу, наприклад, “некельтомовні кельти (галісійці, шотландці, ірландці)”. Єдиними визначальними етнічними чинниками є: “кров, земля і духовна спадщина етносу”. Кривичі заперечують теорію слов’янських міграцій на терени сучасної Білорусі і асиміляцію ними балтських племен. Поширення слов’янської мови серед балтів-кривичів вони пояснюють не слов’янською колонізацією, а проникненням слов’янської говірки разом з християнізацією і торгівлею (щось подібне до середньовічної латинізації в Європі).

У зв’язку з цими поглядами, і ставлення ГЕГА Руху до “слов’янського питання” є специфічним. Вони вважають, що слов’янізація принесла їхньому народу небезпеку: разом з мовною асиміляцією місцевих балтів поширилась і чужа віра (християнство) і московська експансія, що проходила під вивіскою “звільнення” православно-слов’янських (“руських”) територій. Асиміляційні процеси насувалися як з російського, так і з польського боку. “Останнє – з російського боку – маємо можливість спостерігати ще й сьогодні, коли під виглядом інтеграції “братніх” слов’янських народів кривичі (білоруси) опинились перед лицем загрози тотальної денаціоналізації, русифікації і розчинення у східному мондіал-євразійстві” – вважають лідери ГЕГА Руху [www.gegaruch.org ].

Назву Білорусь розглядають як штучну і нав’язану народові із зовні: її укоріненість не може бути доведена ні традицією, ні наукою. Дійсно, як було зазначено і на 7-й науковій конференції в Мінську (1–3 березня 2004), ця назва існує лише близько двох століть.

Кривичі (білоруси) – балтський народ, етнічно, антропологічно і культурно споріднений з литовцями, латишами і латгалами. ГЕГА Рух піднімає ідею “Балтської Реконкісти на життєвому просторі від Москви до Варшави і від Києва до Риги – що є колишньою балтською плем’яною територією, а також корінну територію Великого Князівства Литовського” [www.gegaruch.org ]. Програма, як бачимо, розрахована не на одне століття. В історії вже були подібні явища, наприклад, іспанська Реконкіста (відвоювання іспанцями і португальцями своїх земель, загарбаних арабами і берберами на Піренейському півострові), тривала з 718 року до кінця XV ст.

Починати цю нелегку справу друвінги взялися насамперед з повернення імені етносу, що має послужити добрим стимулом до самоідентифікації народу: “...як свідчить історія, наша справжня плем’яна назва є Кривичі... Наше минуле – це блукання по перехрестях і муках, а тепер ми знову біля джерел живлющої води, з народом своїм кривицьким!” – як писав національний пророк початку ХХ ст. Вацлав Ластовський (Вацлаў Ластоўскі).

Назва кривичів – балтська і походить від імені міфічного засновника кривицької релігійної традиції первосвященика Крива, культ якого був характерним для більшості балтських народів: литовський первосвященик Криве-Кривейте (лит. krivis – “жрець”, krivule – “скривлений кий (палиця) волхва, символ з’єднаної певною релігійною традицією територіальної співдружності”. Балтськими є також назви інших племен, з яких сформувався кривський етнос: ятвяги (суднава), радимичі, дреговичі. Їхні назви пояснюють так: radimas – “перебування”, radimviete – “місцеперебування” і dregnas – “сирість, волога”, dregne – “болото, сирість, вологість”; (пор. українське “драговина”). Кривська земля належала до так званої “гіперборейської зони”, через що кривичі осмислюють своїх предків як своєрідне плем’я священиків (волхвів). До споконвічно кривських земель вони відносять землі, “відірвані від колись єдиного організму балтського етнічного простору і приєднані внаслідок чужорідних інтриг до інорідних держав”: Білосточчину, північну Чернігівщину, Брянщину, Смоленщину, західну і центральну Калужчину, південно-західну Тверщину, південну і центральну Псковщину.

“Що може бути гірше для достойної людини, – запитують лідери ГЕГА Руху, – ніж втрата свого імені і віри предків? Відроджуючи велич легендарного минулого нині – ми створюємо майбутнє. І називаємо це археофутуризмом” [www.gegaruch.org ].

Ставлення ГЕГА руху до християнства цілком виправдане: “ми розглядаємо християнство – так само, як і всі подібні універсалістські, глобалістські, егалітарні доктрини та ідеї – як духовну хворобу і руйнівну епідемію, від якої повинна бути очищена вся Європа. GEGA Ruch виступає за тотальну дехристиянізацію, нарівні з протистоянням усім соціал-політичним проявам, що мають спільне з християнством походження”.

Свої ідеали, закони і ритуали предківської релігії кривичі називають словом Друва, відомим у пруській і судовенській (ятвязькій) мовам: druvis і druve, яким надається перевага перед “чужорідними кличками на зразок “паганізм” чи “язичництво”. Етимологія слова друвіс пояснюється через індоєвропейське dhreu-dhru “сильний, твердий” як описова характеристика дерева (dheruo). Пор.: брет. deruenn – “дуб”, гальск. druides – “жрець, друїд”, ст. –слов. дръва, ст. –інд. dhruva – “сильний”, ст. –перс. duruva – “здорові”. Чомусь друвінги не наголошують на слов’янській назві племені древлян, деревлян, яка також логічно вписується в названий етимологічний і геополітичний ряд (етнографічний регіон Полісся). При цьому дерево слід розуміти як образ світу, космосу – Всесвіту і світобудови, в які не просто сліпо вірили, але знали про цю природну космічну структуру, як стверджують друвінги.

Таким чином, ці поняття вкладаються в такий семантичний ланцюг: “назва об’єкта поклоніння – поклоніння як релігійна віра – явище релігійної віри (як поклоніння)”. Назву друвінги пояснюють так: “це визначення тих, хто має досить мужності, щоб протистояти сьогодні наслідкам юдо-християнського мракобісся і чужорідного світоглядного панування”. Консервативна революція, відродження правдивих автохтонних цінностей і знищення пануючих нині псевдоцінностей є альтернативою глобальному модерному світові і “його мондіалістській системі, породженій атлантистами-капіталістами і євразійцями-необільшовиками”.

Лідери GEGA Rugh заявляють: “Ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу – ми є Європою і Північчю. Із цього слідує наша природна геополітична орієнтація на Циркумбалтійський регіон і наша участь в боротьбі за Europaische Reich разом з нашими братами-балтами, а також германськими, кельтськими, слов’янськими та іншими автохтонними народами Європи”.

Однак, на ділі виявляються певні русофобські настрої: росіяни віднесені до “расейскіх манголаў”. Рубрика “Новини” на сайті ГЕГА Руху подає Литву, Латвію і Білорусь як конфедераційний блок, а новини з Росії, України, Польщі подаються як близькі сусіди “замежжа” (з-за кордону). ГЕГА Рух, окрім того, має територіальні претензії: він збирається “вяртаць да крўскага абшару” Білосточчину, Чернігівщину, Смоленщину, західну та центральну Калужчину та інші землі сусідніх слов’янських держав. Як зазначив наш білоруський дописувач Славер Велет: “Такім чынам, Gega Ruch паўстае перад намі ў асобе чарговага віртуальнага агрэсара ў дачыненні да беларускіх земляў”.

Як показало наше знайомство з білоруськими рідновірами, організаційно їхній рух ще надто слабкий. Ще не створено і належної ідеології, що б свідчило про правильну структуризацію, яка починається згори: спочатку розробляється ідеологія, а потім з’являються її адепти, які втілюють ідею в практику повсякденного життя. Але поява таких рухів, що претендують на ідеологічне лідерство, свідчить швидше про недостатність роботи наукових установ, покликаних неупереджено досліджувати минуле і виробляти ідеологію майбутнього.

Перспективним етнорелігійним об’єднанням Білорусі може стати Культурологічний молодіжний клуб “Ойра” в м. Бресті. На початках свого створення особливої уваги клуб надавав так званому “рицарському рухові”. Вони виготовляли рицарські обладунки (кольчуги, мечі та ін.), влаштовували змагання та театралізовані видовища. Згодом зацікавились дослідженням і реконструкцією слов’янських древностей IX–X ст. Але скоро молодь зрозуміла, що без відродження язичницького світогляду і обрядовості відродити слов’янство неможливо.

Так учасники клубу “Ойра” стали долучатися до язичницької релігії предків, відзначати свята Кола Сварожого. Нещодавно відбулося перше язичницьке весілля. Молоді люди беруть собі рідні імена. Лідерами рідновірської громади є Віктор Місіюк (українець за походженням), Медведко, Олена, Турояр та інші. Вони займаються вивченням та відновленням рідних обрядів, збирають народні пісні, не відкидаючи напрацювання наукової школи етнографів та фольклористів, але надаючи своїм обрядам все більше сакралізованих форм.

У 2002 р. створено Об’єднання Білоруських Рідновірів (Аб’яднанне Беларускіх Раднавераў – АБР). В питанні білоруського етногенезу вони знайшли історичний компроміс, який найбільше відповідає дійсності. Згідно з поглядами АБР, білоруський (або литвинський) народ увібрав у себе рівні слов’янські та балтійські етнічні компоненти. А в Рідній Вірі білорусів поєдналися традиції як слов’янського, так і балтійського суперетносів, утворюючи виразно окреслену самобутню білоруську цілісність. Мовою АБР є не пруська, і не “славяно-русская”, але білоруська мова спілкування і моління. Об’єднання займається вивченням, збором та аналізом джерел Рідної Віри, відновленням серед білоруського народу давніх звичаїв, що найбільше відповідають світогляду рідновірів. Головою цього Об’єднання є Славер Велет.

Відродження Рідної Віри в Білорусі, як і в Україні, Росії та Польщі, натикається на перешкоди з боку новітніх “реформаторів”, що прагнуть звести нанівець кропітку працю десятків дослідників Рідної Віри. У Білорусі, на думку самих рідновірів, таким псевдоязичництвом займається Г. Адамовіч, що створив інтернаціональну структуру з назвою “Орден”, який на початку діяльності займався збором інформації серед студентів-заочників і створенням на цій основі “родових вед”. До “Ордену” приймалися лише “лица славянской национальности”, але пізніше він розплився до “общечеловеческих ценностей”. Білоруські язичники сподіваються, що згодом ці негативні явища будуть подолані. Отже, Рідновірський рух у Білоруському Поліссі, де сам народ зберіг яскраві етнорелігійні звичаї, уже робить перші кроки.