Geum.ru

Галина лозко пробуджена енея

Вид материалаКнига

Содержание


ІІ. 5. Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions – WCER)
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   32

ІІ. 5. Світовий Конгрес Етнічних Релігій

(World Congress of Etnic Religions – WCER)

Поява в багатьох країнах Європи етнорелігійних громад не могла залишатися ізольованим явищем локального значення. Розширення сфери інформації спочатку через особисті контакти, листування, а потім – через Інтернет сприяло знайомству лідерів язичницьких рухів близьких сусідніх країн, що вилилось у вироблення спільних планів взаємодії. Однак через упереджене ставлення офіційних ЗМІ до відродження язичницького руху в світі, не тільки широка громадськість, але й фахівці в галузі релігієзнавства, виявилися необізнаними з існуванням міжнародного язичницького конгресу. Тому, гадаю, що не буде зайвим на сторінках цієї праці зробити короткий вступний екскурс в історію створення WCER (World Congress of Etnic Religions) та познайомити з основними документами цієї організації.


У вересні 1996 року з ініціативи германських язичників у Дрездені (Німеччина) відбувся перший Міжнародний з’їзд сучасних язичницьких громад. Це була лише перша спроба познайомитися з подібними групами в Європі. Тут відбувся обмін інформацією про практику релігійної роботи і методи протидії новітнім формам “інквізиції”, як учасники назвали церковне засилля в суспільному житті. Всі делегати з’їзду були одностайні в тому, що спільне духовне надбання європейських народів мусить відновитися, бо лише місцеві релігії з їхніми самобутніми національними традиціями визначають майбутнє своїх народів. Учасники з’їзду здійснили спільний ритуал на честь Матінки-Землі, як вдячність за врожай 1996 року [560].

Через два роки, 20–24 червня 1998 р. на Міжнародному язичницькому з’їзді у Вільнюсі (Литва) стало очевидним, що треба створювати міжнародну організацію, яка б заявила про Відродження етнічних релігій у світі. Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions – WCER) – міжнародна організація, створена для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн). На конгресі були присутні представники язичницьких громад з країн Європи, Азії й Америки. Два дні в Республіканському Будинку Вчителя відбувалися науково-теологічні засідання, де було заслухано 26 доповідей з різних проблем відродження етнічних релігій, а також дискусії щодо подальшої співпраці язичників різних країн. Здавалось би, що могло об’єднати людей з таких різних континентів і з такими відмінними релігійними традиціями, адже в кожного народу є свої власні земля, мова, віра? Найважливішою була проблема обміну інформацією, вироблення програм екологічної безпеки народів та правового захисту представників рідновірських громад серед вороже налаштованої оточуючої релігійної більшості.

Мета WCER, як було заявлено: відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об’єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням. Головне призначення WCER – служити форумом для рідних (язичницьких) релігій Світу, не залежно від географічного положення країни чи її традиції [584. 4].

Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами громад; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп’ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.

WCER прийняв Декларацію, в якій, зокрема, зазначається: “Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя... Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання – жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які ґрунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло “Єдність – у різноманітному” [404. 8. 8].

До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн.

Я від імені створеної мною Громади Українських Язичників “Православ’я” представляла Україну на першому з’їзді WCER у 1998 році.

У серпні 1999 р. першим оповісником WCER під заголовком “Новини WCER” було повідомлено громадськість про заснування організації, її мету та перспективи розвитку. На другій конференції в Тельшаї було вирішено видавати свій часопис під назвою “Дуби” (The Oaks) англійською мовою. Назва зрозуміла кожному язичнику, бо всі індоєвропейські народи здавна шанували ці могутні дерева, “здорові і довговічні, як і наші давні вірування”.

Щорічні з’їзди WCER поступово знайомлять представників усіх язичницьких конфесій Європи і значно ширше – країн Американського і Азійського регіонів. Уже на Четвертому конгресі було запропоновано входження і реєстрацію WCER до Організації Об’єднаних націй (як недержавної організації). Це розширить міжнародні контакти язичницьких громад, дасть змогу кращого інформування громадськості про їхню діяльність. Організація ні в якому разі не ставить за мету “культурний синтез” язичницької традиції різних народів, а лише сприятиме знайомству, обміну досвідом, наданню дружньої підтримки і солідарності; крім того – відображатиме єдність світу в різноманітності його традицій.

У перший день 4-го конгресу учасники взяли участь у вогняних ритуалах, які для всіх язичницьких народів є близькими, а культ Вогню – спільним для індо-арійської релігійної традиції і має глибоке філософське обґрунтування. Було також відзначено спільні екологічні проблеми і теми для співробітництва. Однак, проблеми інфраструктури і членства у WCER не були цілком обговорені і вирішені. Для кількох общин пострадянських країн виявилися непосильними членські внески (100 USD). Зрозуміло, що міжнародна організація мала б утримуватися на кошти її членів, адже тут – і друковане видання, і утримання веб-сайту, і листування, і організація конгресів, і делегування своїх членів на інші форуми, і т. ін.

П’ятий зїзд WCER відбувся 12–13 серпня 2002 р. в приміщенні Бібліотеки Литовської Академії Наук. Його темою було “Відродження етнічних релігій у сучасному світі”. Більшість гостей познайомились ще на літньому таборі Romuva, де спілкувались литовські, кельтські (Франція) та польські язичники. Приміщення для зібрання було люб’язно надане Радою Збереження Етнічної Культури Литовського Парламенту. Така державна рада поки що є унікальною в Європі, і її готовність підтримати конференцію WCER є знаком уваги і до етнічних релігійних традицій інших країн світу.

Конференцію розпочав Верховний Жрець Ромуви і Президент WCER Йонас Трінкунас. Він повідомив про оновлення Статуту та складу адміністративної Ради.

Цікавими були виступи Ромуальда Неймантаса з Каунасу щодо філософії вчення про Дарну та Повіласа Куприса про балтійську традицію і перспективи Латвійського “Dievturi”. Доповідь Інії Трінкунене була присвячена відродженню балтійських прусів і їхньої рідної віри. Вона довела, що балтійські пруси за своїм антропологічним виглядом, традицією й мовою є етнічною групою, історично не пов’язаною з германцями і Германською монархією.

Делегати з Франції – Галльські Друїди – були приємно вражені толерантним і дружелюбним ставленням до конгресу з боку представників Литовської влади, водночас зазначивши, яким контрастом виглядають переслідування язичників урядом і громадськістю Франції.

Важливу проблему поставив Вацловас Мікайліоніс, активний член Вільнюської “Ромуви” – взаємовідносини між релігією і політикою, зокрема, про болючі питання релігійного фаворитизму і узаконеної неоднаковості релігій. Представники литовської діаспори повідомили про існування громад “Ромуви” в США.

Черговий, уже 6-й Всесвітній конгрес етнічних релігій (WCER) відбувся у Вільнюсі з 7 по 9 серпня 2003 р. У ньому взяли участь представники 14 країн Європи і Північної Америки, а саме: Австрії, Білорусії, Великобританії, Греції, Данії, Іспанії, Канади, Латвії, Литви, Польщі, Росії, США, Франції, Швеції. Фактично це країни, що розмовляють індоєвропейськими мовами, хоча в статуті Конгресу заявлено, що він об’єднує етнічні релігії всіх народів, незалежно від походження і місця на карті.

Вів нараду литовський лідер Йонас Трінкунас. Протягом трьох днів гості обмінювалися досвідом, виступаючи з доповідями і повідомленнями. На конгресі серед іншої літератури поширювався журнал Конгресу “The Oaks” № 4, який видає англійською мовою американець литовського походження Мартінас Гінріч-Шетті. Члени грецької делегації запропонували, щоб наступний конгрес був проведений в Афінах, у травні 2004 р.

Так воно і сталося. 4 червня 2004 р. в Афінах відбувся VII з’їзд WCER. Засідання проходило в Іонічному центрі, де зберігаються статуї еллінських язичницьких Богів. Учасники конгресу мешкали в готелі поруч зі всесвітньо відомим Акрополем, перетвореним християнами в купу руїн. На засіданнях головував визнаний лідер грецького язичницького руху Власіас Рассіас. До Ради WCER від Греції також увійшов Василіс Центілос. Серед документів, прийнятих на цьому з’їзді, було Звернення до урядів усіх держав щодо сприяння етнічним релігійним традиціям та культурам. Конгрес 2005 – у Бельгії, 2006 – в Індії.


ІІ. 6. Родове Слов’янське Віче – консолідація слов’ян-рідновірів


Оскільки процеси, близькі до українського етнорелігійного відродження, відбуваються також у наших сусідів-слов’ян, виникла природна потреба у спілкуванні рідновірів близьких країн. Звичайно, відбуваються з’їзди WCER, однак вони надто загальні, часто проходять у “недосяжних” для пересічних “пострадянських” громадян країнах (напр.., Греція, Індія, Бельгія). Тому ми разом з Павлом Володимировичем Тулаєвим (рідновірське ім’я Буян) виступили ініціаторами проведення Родового Слов’янського Віча, де могли б поспілкуватися лідери рідновірського руху слов’янських країн.

Місцем Першого Віча був обраний Київ – столиця древньої Русі, де 13–15 липня 2003 р. в урочищі Дубище на Дніпрі зібралися 21 рідновір з п’яти країн: України, Білорусі, Болгарії, Польщі та Росії. Було намічено шляхи співпраці, взаємного інформування, обміну досвідом, запропоновано збиратися за олімпійським принципом (який по суті є язичницьким) – кожного року в іншій країні. Я була обрана і першим координатором Родового Слов’янського Віча [421. 1].

Друге Родове Слов’янське відбулося в Білорусі під м. Кобрином (на Берестейщині) 7 серпня 2004 р. Жерці Рідної Віри і керівники делегацій, які прийняли програму Віча, обговорили принципові та спірні питання. Не зважаючи на те, що письмові запрошення надсилалися індивідуально, згідно списку, встановленого Оргкомітетом, на Віче приїхало багато гостей, які не тільки не мали статусу делегата, але й взагалі не належали до Рідної Віри, в тому числі сторонніх людей. Це сталося з вини білоруського організатора Віча В. Сацевича, який у своєму прагненні залучити до рідновірського руху якомога більше людей, позапрошував на власний розсуд усіх бажаючих, навіть християн секти Віссаріона. Вони були присутніми на Вічі як спостерігачі, і намагалися постійно вставити свої коментарі та якимось чином впливати на хід Віча. Після обміну думками виникла необхідність установити чіткі критерії визначення слов’ян-рідновірів, щоб внести порядок у непорозуміння, що склалося.

Друге Віче все ж засвідчило, що:

1. Відродження Рідної Слов’янської Віри в наших країнах нині – очевидний факт, що потребує серйозного осмислення.

2. В умовах глобальної цивілізаційної, ідеологічної та інформаційної війни проти наших народів Рідна Віра стає реальною духовною альтернативою чужорідним космополітичним системам.

3. Наші супротивники використовують старі й нові, все більш витончені форми агресії проти наших народів. У духовній сфері – це нав’язування аврамічних релігій, насильницька євангелізація суспільства, підміна етнічних релігій штучно створеними псевдовченнями, що зомбують людей.

4. У зв’язку з цим Родове Слов’янське Віче вважає, що необхідно піднімати питання перед правозахисними організаціями про неправомірність монополії аврамічних релігій, що призводить до зрощення церкви з державою, а також примусової християнізації населення в державному масштабі через ЗМІ, систему дошкільної та середньої освіти.

Оскільки язичницький рух сьогодні набуває все нових, часом парадоксальних форм, Віче було вимушене виробити точне визначення поняття “рідновірська громада”. Обговоривши це теоретично і практично важливе питання, Родове Слов’янське Віче вирішило вважати слов’янськими рідновірськими громадами ті, які:
  • генетично належать до слов’янського роду (суперетносу);
  • шанують традиційний слов’янський звичай;
  • вважають Родовий світогляд основним;
  • славлять одвічних Слов’янських Богів (слов’янський політеїзм);

Задля відмежування від громад, які привласнюють наші назви, спотворюють віровчення, викривляють саму суть і зміст Рідної Віри, було визначено, що до Рідної Слов’янської Віри не належать ті громади і групи, які:
  • генетично не належать до слов’ян;
  • заперечують многобожжя;
  • сповідують чужорідні релігії, як монотеїзм, так і політеїзм;
  • поклоняються штучно створеним Богам;
  • винаходять чи здійснюють обряди, які не мають ніякого зв’язку з народною традицією;
  • вважають себе послідовниками будь-яких пророків і їхніх власних учень [421. 2].

За підсумками Першого і Другого Родового Слов’янського Віча нами було видано спеціальні випуски вісника у вигляді газети “Слава!” [421; 422], де ми обнародували основоположні документи цієї міжнародної наради. Було також створено портал “Род” [www.rodoved.info] як спільний форум Родового Слов’янського Віча, налагоджена співпраця між дружніми сайтами в Інтернеті та обмін інформацією.

Координаторами Родового Слов’янського Віча почергово обираються лідери від кожної країни (переважно тієї, де планується проведення наступного Віча).

Третє Родове Слов’янське Віче, що відбулося 23–24 квітня в Калузі (Росія), зібрало 57 представників від 15 общин із 4 слов’янських рідновірських центрів: Об’єднання Рідновірів України (Україна), Рідна Віра (Польща), Союз Венедів (Росія) і Союз Слов’янських Общин Слов’янської Рідної Віри (Білорусь, Росія, Україна).

Третє Віче слов’ян-рідновірів констатувало, що рідновірський рух у слов’янських країнах стрімко розвивається, набирає силу, і до нього долучається все більше число прихильників, тому виникла необхідність виробити визначення слов’янської рідновірської громади. Ними прийнято вважати ті, які:
  • мають свого волхва або жерця, що здійснює обряди;
  • належать до слов’янського роду і шанують свій родовий звичай;
  • вважають Родовий світогляд основним;
  • славлять споконвічних Слов’янських Богів;
  • складаються не менше ніж з 7 чоловік, що пройшли обряд наречення (посвячення) і отримали слов’янське ім’я;
  • мають постійне місце для проведення священних обрядів і свят (капище, святилище, храм);
  • здійснюють не менше чотирьох сонячних свят на рік [422. 3].

Як виявилось, такі проблеми були більше актуальні для росіян, ніж для українців. Бо у кожній країні існують свої юридичні норми. В Україні для реєстрації громади необхідно 10 осіб, але поговорюють, що ці норми можуть зрости до 30 або 50; а в деяких східних країнах реєструється община лише за наявності не менше 300 осіб. Звичайно, якщо немає лідера, то не виникне ніякої повноцінної громади. Потрібне здорове ядро, яке зможе притягати до себе людей. Тоді можна говорити про громаду. Якщо в 1993 р. Громада Українських Язичників “Православ’я” починала з десяти рідновірів, то тепер у нас на святах буває від 50 до 100 осіб. І виникають інші проблеми, наприклад, де усіх розмістити. Для здійснення повноцінного обряду теж існує свій мінімум і максимум.

В основу проведення Родового Слов’янського Віча закладена структурно-організаційна концепція – глибоко опрацьовані Оргкомітетом основи діяльності та поступальне втілення їх у життя, де головну роль має відігравати ступінь готовності і здатність учасників Віча взяти на себе особисту відповідальність за долю Відродження Рідної Слов’янської Віри.

Стратегічна програма розвитку духовної культури Слов’янської Рідної Віри в сучасних умовах може набирати силу через організацію на місцях (у своїх слов’янських державах) духовно-концептуальних центрів Слов’янської Рідної Віри. Базовими положеннями основ Слов’янської Рідної Віри повинні стати: духовна тверезість і здоровий спосіб життя рідновірів; сакральне ставлення до Природи; знання священної традиції Предків; самоорганізація слов’янських і родових громад на місцях за принципом роззосередженого опору – тобто, свідоме протистояння глобальній, чужорідній, масовій культурі.

Врахувавши усі проблеми, що склалися, я запропонувала прийняти Статут Родового Слов’янського Віча як документ для внутрішнього користування Оргкомітету. На підставі цього Статуту проводитимуться подальші Віча, обговорення і голосування, запрошуватимуться повноважні представники слов’янських рідновірських громад і духовно-концептуальних центрів Рідної Віри.

Ухвалу Третього Родового Слов’янського Віча підписали представники чотирьох слов’янських країн: від Білорусі – Володимир Сацевич, від Польщі – Сташко Потребовский, від Росії – Волхв Вадим (Казаков), від України – Волхвиня Зореслава (Галина Лозко) [421. 3].


ІІ. 7. Загальні закономірності

етнорелігійного відродження


1. Поштовхом до появи етнорелігійних рухів у європейських країнах, як правило, стає знайомство з сутністю християнського вчення. Переважна більшість етнорелігійних рухів країн Європи починає своє становлення з переосмислення релігійної спадщини, критичного прочитання Біблії, усвідомлення шкідливості християнства та інших монотеїстичних релігій, що стоять на інтернаціональних засадах.

Це переосмислення, типове серед усіх язичницьких рухів та громад, звичайно, спонукає їх до пошуку своїх власних етнорелігійних цінностей. Отже, це стало загальною закономірністю. Вплив чужовір’я на етнічний менталітет набув таких загрозливих розмірів, що здається, воно сягнуло критичної межі, коли настає відторгнення невластивого етносам релігійного світогляду. З’являються особистості, здатні до такого переосмислення і створення власних альтернатив йому. І хоча таке подвижництво притаманне поки що одиницям, вони вже застосовують активні дії, що приводять до якісних змін і формують навколо себе групи однодумців.

2. Відродження етнічних релігій повсюди відбувається, насамперед, шляхом вивчення основ етногенезу своїх народів та відповідних їм давніх язичницьких релігій, залучення фольклорно-етнографічних, історичних, археологічних праць, очищення їх від світових ідеологічних нашарувань та “аврамістичного” забарвлення. Процес відновлення та реконструкції автентичних вірувань відбувається переважно інтуїтивно, залучається колективна етнічна пам’ять, що з допомогою окремих знаків (фольклорних текстів, культових зображень, вишивки, народного вбрання та ін.) ніби зчитує інформацію з родової матриці. Однак, така реставрація справжнього язичництва має спиратися на строго наукові дані.

3. Реконструкція язичницького календаря в усіх країнах, де є язичницький рух, здійснюється шляхом відокремлення християнської ідеологічної надбудови від народних обрядів і, що найважливіше, встановлення точних дат сонячних циклів згідно астрономічного календаря. Наприклад, свято Бога Купайла (пор. також литовське свято Роси, білоруське Купаллє-Сонцаварот та ін.) відзначається в день літнього сонцестояння 21 червня, а не на ортодоксально-християнське Івана Предтечі, чи народне “Івана-Купала” (переведене з юліанського на григоріанський календар, так званий “старий” стиль, воно святкується церквою 7 липня, що вже не відповідає астрономічному стану природи).

Для всіх, без винятку, язичницьких громад важливим сакральним моментом свята є саме астрономічний час його настання. До речі, календар найчастіше виступає орієнтиром (своєрідним “лакмусовим папірцем”), якого рівня язичницька громада, чи течія. Несерйозними виглядають ті автори, які пропонують язичникам святкувати Великдень на християнську “паску”, або святити воду на Йордань (19 січня).

4. Відродження Рідної Віри скрізь супроводжується інформаційною боротьбою. Як відомо, інформаційну зброю застосовують прихильники глобалізму, бо в етнічній структуризації світу вони вбачають загрозу власним планам. Вони мають цілий ряд антиязичницьких засобів, спрямованих на ослаблення рідновірських течій у різних країнах. Йдеться переважно про спотворення, викривлення інформації або її замовчування, про підміну понять або створення альтернативних рухів з використанням уже відомих назв. Це також стало закономірністю, яку слід розглянути уважніше.

Наприклад, створено цілий ряд штучних культів типу New Age (Нью ейдж – перекладається як “Новий час”, “Новий рух”, “Нова ера” тощо), які в Україні прийнято називати НРТ – “нові релігійні течії”. Вони прагнуть створити нове глобальне релігійне вчення третього тисячоліття на основі різних вчень: О. Блаватської, А. Бейлі, Е. Префет, Б. Дуно, О. Реріх та ін., еклектично поєднавши деякі погляди маніхеїв, розенкрейцерів, тамплієрів, масонів, вчення яких із закритих (езотеричних) доктрин перетворилося в популістські програми зміни масової свідомості, з допомогою чого планується впровадження єдиної всеземної релігії. Часто вони подають свої новотвори під нібито язичницьким “соусом”. Місцем зародження подібних технологій є США, а початок поширення New Age – 60-ті роки ХХ ст.

На думку Е. К. Агеенкової, рух New Age бере свої витоки в “традиціях постмодернізму і поширенні ідей екзистенціалізму з їх інтересом до внутрішніх спонтанних станів людини, в тому числі – до її трансперсонального досвіду, що послужило основою для захоплення медитативними техніками Сходу” [425. 27]

New Age проповідують створення єдиного всеземного порядку на основі єдиної всеземної правлячої релігії, побудованої на ідеології New Age. Вони активно впроваджують психотехніки, “контактерство”, спіритуалізм, де людина оголошує себе посланцем якогось духа, що віщує через неї саму (предка, учителя та ін.), практикують стани трансу і зміненої свідомості, під час яких людина нібито бачить свої попередні життя.

Течії New Age досить різноманітні, в різних країнах вони на своїх початках можуть мати певний місцевий колорит (пор. Хіппі, Битники, Біле Братство, необуддизм, агні-йога, психоделічні течії, Діти Бога, Богородичний центр). Їх типологія і класифікація, щоправда не зовсім точна, подана в книзі Дудар Н., Филиповч Л. “Нові релігійні течії в Україні” [158. 17]. Відомі вони також і далеко за межами України.

5. Спостерігається тенденція формування з масових різнорідних рухів New Age нової глобалістичної ідеології, що загрожує звести на манівці зусилля етніків до природної структуризації народів Землі. Такі релігійні формування щедро фінансуються зацікавленими латентними структурами – стражами “єдиного світового порядку”, які широко інформують у загальнодоступних ЗМІ про ці псевдоязичницькі глобальні рухи, створюють безкоштовні віртуальні простори для громад, які лише імітують рідновір’я або так званий “ведизм” (напр., “старовіри-інглінги”, або “анастасійці”, теософська секта Петра Дънова в Болгарії та ін.).

Слід зазначити, що на самих початках свого становлення Світовий Конгрес Етнічних Релігій (WCER) категорично відмежувався від New Age-рухів, засудивши їх на своєму ІІ з’їзді, де конкретно зазначалося: “Стратегічна мета WCER – орієнтуватися на корінні, місцеві, традиційні, невигадані етнічні релігії. Було вирішено відмежуватися від такого руху як “Нью Ейдж” [404. 10. 4].

6. Новою тенденцією на тлі відродження Рідної Віри стало і таке типове для сучасних країн явище, як “віртуальне язичництво”. У ньому нема ні реальних лідерів, ні громад прихожан, ні богослужінь. Це відірване від життя і природи суто технічне мародерство, при якому певні спецслужби виконують замовлення тих же латентних структур [371]. Їхня діяльність спрямована на дискредитацію справжніх язичницьких рухів, на відволікання легковірних громадян від дійсного язичництва. Вони шляхом технічної крадіжки накопичують різнорідну інформацію, яку, своєрідно переробивши, видають за послані їм “одкровення” або “нові скрижалі”. Часто на таких сайтах ви не знайдете жодного прізвища, жодної назви організації, жодної фотографії свята чи обряду, зате надмір вимислів про нібито язичницьку віру. Автори замовлених новотворів легко маніпулюють рідновірськими термінами, при цьому до невпізнанності спотворюючи ідейні засади тих вчень, з яких вони взяли назви організацій, імена Богів, обрядовість, календарі та інше.

7. Етнорелігійний ренесанс проявляється в різноманітних формах, серед яких найближчими до витокових основ родового світогляду стоять автохтонні, автентичні напрямки, а найдальшими є новотвори, які прикриваючись національною термінологією, прагнуть підмінити собою справжні витокові традиції. Тобто, язичницькому рухові притаманна сильна ентропія етнорелігійної ідеї, яка дається взнаки уже в першому поколінні діячів Відродження (пор.: Шаян – Силенко), і продовжується нині в сучасних язичницьких течіях інших європейських країн.

Дійсно, інформаційна війна стала значною загрозою сучасному етнічному суспільству. Для подолання вказаних негативних явищ, справжні рідновіри виробляють ряд захисних заходів, які допоможуть протистояти навалі лжевчень. Це насамперед, відкритість для людей свого Роду і розширення серед них сфер свого впливу. Останніми роками вже відбулося ряд міжнародних язичницьких конференцій у межах слов’янського суперетносу. Тобто відбуваються процеси притягання собі подібних і відторгнення чужорідних елементів. Рідновіри вживають усіх доступних заходів для поширення інформації про себе та для викриття шкідливих програм підміни цінностей.