Галина лозко пробуджена енея

Вид материала

Книга

Содержание Розділ ііі. українська етнорелігія: етапи розвитку та основи реконструкції Українське язичництво Таїнства і обряди

Подобный материал:

• Смыслова Галина Федоровна серебряный век в литературе и искусстве. Смыслова Галина, 418.65kb.
• Смыслова Галина Федоровна серебряный век в литературе и искусстве. Смыслова Галина, 419.65kb.
• Адаптация в принимающей семье красницкая Галина Сергеевна, 240.54kb.
• Соловій Галина Романівна, 135.13kb.
• Итоги телерадиомарафона «Вместе поможем детям» подвела вице-губернатор Кубани Галина, 1766.84kb.
• Галина Михайловна Дробышевская Заслуженный работник культуры Российской Федерации,, 91.98kb.
• Сысоева Галина Ивановна. © Сысоева Г. И., 2010 © имэс, 2010 Организационно-методический, 402.54kb.
• Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
• Дурягина Галина Алексеевна, высшая квалификационная категория. Тема урок, 57.77kb.
• Петрова Галина Владиславовна, зав отделом финансового закон, 1250.86kb.

РОЗДІЛ ІІІ.

УКРАЇНСЬКА ЕТНОРЕЛІГІЯ:

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВИ РЕКОНСТРУКЦІЇ

ІІІ. 1. Поняття “українська етнорелігія”

та “реконструкція етнорелігії ”


Світогляд і самосвідомість будь-якої людини нерозривно пов’язані з середовищем її існування: з її генетичною, духовною, історичною, культурною спадщиною, культом предків, тобто расово-релігійним поглядом на життя. Саме так, з давніх-давен існує той невидимий зв’язок між походженням людини і її культурою, який формує певний тип генетично-метафізичного світогляду.

Таким чином, і сприйняття релігії (як своєрідної форми взаємовідносин з предками і силами природи) зумовлюється генетичним (расовим) походженням людини і її мовно-культурним корінням, тобто іншими словами, релігія твориться засобами рідної мови в рідному середовищі.

Як було стверджено в першому розділі моєї праці, етнічною релігією вважаємо сукупність автохтонних, рідних, природних (рос. естественных) вірувань і звичаїв того чи іншого етносу. Безперечно, що слов’янський масив локальних вірувань настільки широкий, що в ньому можна було б виокремити певні оригінальні особливості релігії кожного зі слов’янських народів, і водночас розглянути його цілісність як феномена саме слов’янського роду. Тому, звичайно, українська етнорелігія буде настільки ж українською, як і слов’янською взагалі, однак матиме свої особливості, які вирізняють її із загального слов’янського світу. Тобто, якщо в шкалі етнічної градації маємо: суперетнос – етнос – субетнос, то за тією ж родовою логікою вибудовуємо й схему етнорелігійної таксономічної підрядності: суперетнічна релігія (слов’янська) – етнічна (українська) – субетнічна (гуцульські вірування). Кожна з них має бути розглянута як окрема таксономічна категорія за логікою: “родове, видове, підвидове”.

Українське язичництво – природна українська етнічна релігія, яка сформувалася на території України, засобами давньоруської (чи староукраїнської) мови та народних звичаїв, що шліфувалися в середовищі духовної верстви, перетворюючись на сакральну традицію і передаючись із покоління в покоління у середовищі народу. Вона має таксономічне значення як видовий сегмент слов’янського язичництва.

У цьому контексті слово язичництво є загальноприйнятим терміном, що має свою історію. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, це слово вважаємо нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла (язик), позначає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою, територією й релігійним звичаєм.

Термін “українське язичництво” в широкому значенні, як сукупність релігійних вірувань, що побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, є умовним (оскільки етноси, що проживали на терені України в давні часи ще не називалися українцями).

Таким чином, до української етнорелігії (язичництва) будемо відносити увесь масив автохтонних вірувань у діахронії: 1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність українців, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво.

Українське язичництво у вужчому розумінні означає власне етнічну релігію українців, тобто успадковану віру їхніх предків, що існує нині як Рідна Віра. Отже, терміни Рідна Віра і Українське язичництво розглядатимуться як близькі за значенням, де: рідна (належна певному, в даному випадку українському етносу), віра – поняття близьке до терміну релігія (хоча має певні відмінності, розглянуті в І розділі цієї праці).

Слово язичники вживалося на позначення “віри, відповідної своєму язику” (етносу, народу, мові). Є підстави вважати, що це слово було відоме вже близько тисячі років і не носило негативного значення. Воно згадується й у Велесовій Книзі, яку датують по-різному: і як пам’ятку V – IX ст. н. ч., і як переписану в XVII ст., і як сучасний твір [255. 5-А, 5-Б, 6-Г].

Не вдаючись до дискусій щодо часу написання і авторства Велесової Книги, процитую цю згадку про перебування русичів у неволі: “наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники”. Саме тому, як зазначає автор, вони й були “Богами збережені”, щоб визволитись з рабства. Цитую далі: “краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим” [255. 6-Г]. Отже, тут йдеться про те, що саме Рідна Віра – язичництво – рятувала предків, коли вони перебували серед чужих народів, не давала забути, якого вони роду-племені.

Слово “поганство”, впроваджуване християнською церквою з ідеологічною метою (прагнення скомпрометувати етнічну віру), є лексичною калькою з латинського paganus – селянин, селянський. За іншою версією, воно походить з грецького pagos – кам’яний монумент, менгір, що означає статую Божества або камені, біля яких молилися язичники. Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова слід вважати лайливим щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору воно є не тільки “просторіччям”, але й церковним вульгаризмом, ознакою низького рівня мовної й загальної культури тих, хто його вживає. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, а його використання вважається порушенням лінгвістичних вимог до терміну. Крім того, релігійна нетолерантність, підлягає оскарженню як порушення окремих норм Конституції України та міжнародних документів про свободу совісті та віросповідань, зокрема кваліфікується як “образа релігійних почуттів”. Мені відомі факти, що християни ображалися, коли їх називали “ісусівцями” (тобто послідовниками Ісуса) чи “христосівцями” (послідовниками Христоса). Хоча основою цих назв є лише ім’я їхнього Бога, а словотвір аж ніяк не суперечить нормам української мови (пор.: ленінці, гітлерівці, або навіть шевченківці як, скажімо, мешканці села Шевченкове), однак незвичні суфікси надали словам певного зневажливого відтінку й викликали у християн роздратування. Чому ж тоді всі церковні ієрархи і навіть деякі науковці не хочуть бачити образи в терміні “поганство”?

В англійській мові поняття язичництво передається словом pagan, де воно не має такого негативного відтінку, або словом heathen – дослівно “вересова людина” (тобто лісова, природна, людина, яка живе серед рослин, зокрема в заростях вересу). У Римській імперії (а також в Румунії) на позначення язичників використовували також слово heiden, наприклад, вздовж доріг, що вели у слов’янські землі (напр., в Богемію), християни вивішували вивіски “straff die heiden” – “покараємо язичників”.

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру місцевого автохтонного населення Київської Русі (про це йтиметься в частині ІІІ. 5).

Не зважаючи на те, що нині відродження давніх релігійних культів комусь може видаватися непотрібним анахронізмом, однак, як я показала в другому розділі цієї праці, у всьому світі спостерігається виникнення груп і рухів, що присвятили себе відродженню втраченої релігійної культури та пошуку свого етнічного коріння. Це факт, з яким уже не можна не рахуватися. В цьому, безперечно, проявився і феномен етнічної (природовідповідної) релігії. Це цілком закономірно: багато освічених білих людей вважають, що зберегти наші нації як самобутні спільноти можливо тільки шляхом відродження етнічних світоглядних і релігійних систем.

Отже, загальна мета етнорелігійного відродження в Європі – збереження і поліпшення здорової расово-генетичної і духовно-культурної спадщини Білої Європейської Раси. І в цьому нема ніякого злочину “расизму” – є цілком природна стурбованість за збереження свого расового типу, своїх націй і боротьба за їх існування!

Реконструкція етнічної релігії після майже тисячолітньої перерви – завдання не з легких. Нині, коли втрачена або спотворена практика ініціації, магії, обрядовості, багато прихильників язичництва звертаються до релігійних традицій інших народів. Відсутність рідного сакрального наповнення живої традиції, спричинена довгим пануванням християнської церкви з її чужою юдаїзованою ідеологічною надбудовою, викликає і негативне ставлення деяких сучасників до релігійної метафізики. До того ж, вони по-різному уявляють собі так звану “реконструкцію етнорелігії”. Декому вона видається неможливою взагалі, мовляв “двічі в одну річку не ввійти”.

Однак, слід звернути увагу на те, що українське язичництво існувало, хоч і в таємних, прихованих формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Це дало змогу надовго затриматись багатьом релігійним уявленням у побутовій і святковій обрядовості. Відомо також, що навернення народу до християнства розтяглося на кілька століть. Випадки насильницького охрищення язичників зафіксовані навіть у ХІХ столітті, наприклад, за даними “Известий о состоянии и приращении православного народонаселения” у 1847 р. похрищено 1522 язичники. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької віри (знищення волхвів, спалення богослужбових книг, руйнування древніх святилищ і храмів, вирубування священних гаїв), потреба в них не зникла, і про їх існування свідчать численні церковні документи. Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо.

Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку – християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ – ХІХ століття. Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів і підтримував зв’язок з Рідною Вірою.

Ряд фактів свідчить про те, що християнська церква безуспішно викорінювала рідновірські обряди аж до ХVІІ ст. Так, християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст [94; 48]. Лише в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація двох релігій – етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси. Давні релігійні традиції в усіх слов’янських країнах, у тому числі й Україні, відроджуються громадами Рідної Віри завдяки збереженості давніх знань у синкретичних формах, особливо святах річного кола.

В. Шаян через відсутність сповідників Рідної Віри за кордоном на першому етапі ще не ставив своїм завданням вироблення обрядовості та реконструкції річного календаря, але окремі замітки про обрядовість Рідної Віри знаходимо у його листах до друзів, які він посилав у Канаду. Зокрема, описані ним обряди запалювання Священного Вогню на сонячні свята. Чи не найкраще описані ним Різдвяні обряди [521. 367–429], а також обряд поховання, деякі ініціаційні обряди та інші окремі згадки про українську обрядову систему, яку В. Шаян радив відновлювати шляхом вивчення фольклорно-етнографічних відомостей та наповнення їх язичницьким релігійно-філософським змістом (Листи від 15, 16 червня та 1 липня 1969 р.) [15].

Життя українського язичника від народження до самої смерті супроводжується певними ритуалами, що українською мовою називаються обрядами і означають “порядок, лад”, тобто ряд послідовних дій, що мають свої правила, які слов’яни виконують щодня. Давнє слов’янське значення слова ряд – черга, шеренга, а також – договір, угода. Це слово має також і конкретне значення: ряд – дощані столи з лавами, які наші пращури збивали спеціально для частування великої кількості людей на весіллях, поминках, інших родинних урочистостях (пор. також торгівельний ряд на базарах). Саме “обрядування” первісно означало обхід гостей по рядах з частуванням (стравами, напоями), без якого не обходилося жодне із язичницьких свят. Відомі ритуальні бенкети, які називалися братчинами, і відбувалися після кожного Богослужіння, особливо на великі свята сонячного циклу Кола Сварожого, коли, окрім частування, передається по ряду ритуальна чаша або ріг – символ добробуту. Кожен учасник братчини, тримаючи ріг зі священним напоєм, виголошує славу Богам і передає його далі за ходом Сонця (посолонь, тобто справа наліво). Пізніше слово обряд стали застосовувати до всіх родинних чи святкових народних церемоній.

У деяких працях початку ХХ ст. тип синкретичної православно-язичницької релігійності отримав назву “побутового православ’я”. У 1930 р. К. Моторін зазначив, що побутову релігійність східних слов’ян доречніше було б називати терміном “православне язичництво” [Моторин. 141].

Таїнства і обряди Рідної Віри що збереглися, існуючи паралельно з офіційним християнством: творення роду (вибір пари, весілля, вінчання), священної жертви (причастя), смерті й безсмертя (поховання, перехід душі до царства Сварога), посвята (вікові та станові ініціації: в один рік, у сім років, на повноліття, посвята у воїни, висвячення в духовний сан), введення у віру (показ Богам новонародженого), наречення (надання імені дитині), посвячення в Рідну Віру дорослих, очищення та ін. Наші предки вважали, що в кожної людини є три найбільших свята: народження, весілля і похорон (що також є урочистою подією, бо давній язичник розумів свій перехід до світу Нави як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості – у гурті предків).

Існує також багато обрядів пов’язаних з важливими подіями життя родини – побудовою чи переходом до нової хати, купівлею худоби, вигоном її на пасовище, оранкою, сівбою, збиранням лікувального зілля, винесенням вуликів, полюванням тощо.

Релігійно-синкретичні форми ортодоксального християнства можуть також до певної міри виступати основою для очищення і подальшої реконструкції етнічної релігії. Річ у тім, що релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, у свідомості людей не відбувається кожного разу складного процесу їхнього дозрівання. Нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узаконений часом тип світосприйняття й світогляду. Однак, сам звичай вже не становить собою сакральної системи: дуже часто носії звичаю не можуть пояснити чому вони так роблять (“так треба”, “так годиться”). Переважна більшість українських звичаїв уже позначена сильним синкретичним світоглядом з перевагою християнських міфологем, особливо щодо церковного календаря, постатей “святих мучеників” тощо.

Важливою причиною існування релігії загалом є наявність певних традиційних релігійних вірувань, які й визначають характер розвитку релігійних уявлень у нових умовах, їхню відносну самостійність. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Його дослідження виявляє, на перший погляд, парадоксальне явище: вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні релігії (у т. ч. світові) [276]. Відбувається ніби повернення релігії до виконання своїх первісних функцій: регулятора простих норм моралі, “доправових” або в правовому відношенні нерегульованих сторін людського буття. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних релігійних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених у ритуалах світових (монотеїстичних) релігій.

Розвиток будь-якої релігії, як правило, має синкретичний характер. Саме синкретичний характер релігійних поглядів сприяє мобільності релігійної догматики і культової практики, їх рухливості.

Хоча релігійно-синкретичні погляди на всіх етапах розвитку суспільства не можуть з’являтися одразу – необхідний період взаємодії, взаємовпливу різних релігійних систем. Відомо, що й християнство змогло повільно і поступово поширитись серед народу, тільки приймаючи синкретичні форми, чіпляючись за споконвічні вірування і обряди язичницької давнини. Компроміси християнства з місцевими культами і народною звичаєвістю можна простежити як на теоретичному рівні, так і на рівні масової побутової свідомості віруючих. На основі залишків язичництва у християнстві також можлива і реконструкція суто язичницьких форм релігійності.

Уже Володимир Шаян у своїх працях “Студії над Ведійською думкою” та “Джерело сили української культури” [521. 823–877, 429–447] накреслив шляхи реконструкції Рідної Віри, звернувшись до арійської духовної спадщини, фольклорних українських і загалом слов’янських джерел. Він стверджував, що складовими цієї реконструкції стануть “вчення про безсмертність життя, безсмертність ідеї у таємній пам’яті Всесвіту. Наша віра є створена із елементів старинної арійської Віри та об’явлень в сучасності. Тому ця віра буде Українською, і рівночасно Загальноарійською... Наша віра – це наймодерніша наука у виді міфології... Відроджуючи Рідну Віру, ми продовжуємо духову лінію розвитку: Віри Святослава, боротьбу Хмельницького, духового відродження Сковороди і Шевченка. У мові міфології і дійсної духової метафізики це зветься втіленням” [521. 140].

Таким чином, до поняття “реконструкція етнорелігії” слід послідовно включити: 1) накопичення достовірних наукових фактів про слов’янський пантеон, богослов’я, обрядовість, календар; 2) релігієзнавче порівняння етнорелігії певного народу зі спорідненими традиціями та доповнення прогалин в її системі з допомогою даних про релігію свого суперетносу; 3) релігієзнавче порівняння слов’янської бази даних з наявними арійськими священними текстами та доповнення її прогалин з допомогою ведичних даних; 4) релігієзнавче порівняння язичницької системи з християнськими уявленнями та обрядово-календарною звичаєвістю, що збереглася; 5) переосмислення фольклорно-етнографічних даних з точки зору язичницької релігійності та відокремлення від них християнських ідеологічних нашарувань; 6) з врахуванням усього широкого спектру зібраних таким чином даних, укладання сучасних богословських, сакрально-обрядових, календарних та морально-етичних основ Рідної віри; 7) апробація відродженої духовно-культурної системи в діючих громадах Рідної Віри та у повсякденному житті громадян.

Додамо до цих основ астрономічні дані та спроектуємо на них народно-етнографічні відомості про свята, які в синкретичному вигляді містять інформацію про їхній духовний зміст, обрядовість і словесну магію рідної традиції. Очистимо їх від пізніших чужих нашарувань. Так краплю по краплі збиратимемо все до єдиної слов’яно-арійської системи.


ІІІ. 2. Періодизація розвитку етнорелігії

на теренах України


За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігійних форм. Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства більше, ніж на 7 тисяч років. Формування язичницького світогляду предків слов’ян, у тому числі й предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Періодизацію розвитку релігійності на українських теренах можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України.

Видатний український вчений-археолог М. О. Чмихов помітив, що “хронології періодизації пам’яток мідного-бронзового віків України відповідають і основні етапи в історії Давнього Єгипту” [506. 101]. Приміром, єгипетські піраміди були символами вранішнього сонця, так само, як і кургани на теренах України. А похоронні обряди, здійснювані в цих культових місцях, вважалися необхідною умовою для переходу душ покійних на небо (Рай, Луки Сварожі). Така синхронізація, на його думку, свідчить не про наявність окремих паралелей, а на спільність історичного процесу на цих територіях, тобто місцях проживання усіх індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян [506. 106–107].

Розвиваючи думки Гесіода (про 5 періодів розвитку людства) і Овідія (про 4 таких періоди), вчений прийшов до висновку, що вони “точно відповідають рисам нині виділених археологами епох”: “золоте покоління” – протонеоліту; “срібне” – неоліту; “мідне” – мідному віку; “героїчне” – бронзовому віку; “останній вік заліза” – ранньому залізному віку [506. 169].

Таким чином, говорячи про періодизацію української етнорелігії, можемо стверджувати, що вона значною мірою відповідає запропонованій М. Чмиховим схемі: Критаюга (перший, золотий, божественний вік), Третаюга (другий, срібний вік), Двапараюга (третій, мідний вік), Каліюга (четвертий, останній, залізний вік). Далі йде нове періодичне відродження цього кола, що відповідає арійським уявленням про циклічність часу.

Згідно Магабгарати, “Критаюга триває чотири тисячі років. Стільки ж століть займає її становлення і стільки ж – згасання. Третаюга триває три тисячі років. Стільки ж сотень років приходиться на її становлення і стільки ж на згасання. Тривалість Двапараюги – дві тисячі років. Її становлення і занепад тривають по двісті років. Каліюга триває тисячу років. На її становлення і занепад припадає по сто літ... По закінченню Каліюги знову починається Критаюга. Загальна тривалість юг – дванадцять тисяч років” [297. ІІІ. 186, 17–23].

У цій системі, вже навіть у самих металах, показано тенденцію до поступового погіршення людських якостей і життя суспільства, своєрідну ентропію. Зниження і профанування світоглядних основ і моральних норм, виражених поняттям дхарми (що відповідає слов’янській Праві), напрочуд точно відображає схему, намальовану мислителями нового часу Ф. Ніцше, Ю. Еволи, М. Еліаде та ін. Тут йдеться не про розвиток (так званий, прогрес) матеріальної культури, а лише про занепад праведних законів, які й спричинюють поступову деградацію суспільства, про що в Махабхараті говориться так: “У часи Крити дхарма (укр. Права – тут і далі вставка Г. Л.) – як бик з чотирма ногами, вона володарює над людьми безмежно, без хитрощів та обману. Настає Трета – тоді дхарма (Права) зберігає лише три чверті своєї сили, а четверта частина впадає в беззаконня. А в часи Двапари дхарма (Права) уже наполовину витіснена беззаконням. Далі несправедливість на три чверті воцаряється в світі, і на долю людської доброчинності випадає лише четверта частина... З кожною югою зменшується тривалість життя людей, послаблюється їхня мужність, розум, сила, духовна міцність. Царі, брахмани, вайш’ї та шудри... поступово починають дотримуватися лише видимості законів дхарми (Прави). Люди стануть торгувати дхармою (Правою), неначе м’ясом” [297. ІІІ. 188, 9–119; 506. 170]. Отже, міфологема погіршення людської породи відображає певну природну закономірність: “Покоління людей, як правило, деградують, іноді змінюють умови існування” [287. І. 212].

Виходячи з цих міркувань, можемо розвинути і доповнити запропоновану М. Чмиховим періодизацію слов’янського язичництва [Чмих. 506. 181–184].

1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха)