Гуцуляк Олег Борисович
| Вид материала | Монография |
СодержаниеБон як релігія шамбхали Символ бон-по - "правобічна", проти годинникової стрілки, свастика |
- Подвинцев Олег Борисович учебно-методический комплекс, 402.73kb.
- О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
- Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації, 1378.89kb.
- Программа (в программе возможны изменения) 00-10., 254.55kb.
- Программа курса " Международные отношения в годы «холодной войны»", 34.17kb.
- Наумова Ольга Александровна диплом, 87.14kb.
- Уважаемые отец Олег, Олег Александрович, Михаил Иванович, представители духовенства, 120.22kb.
- Первая российская штукатурная станция: от замысла до серийного выпуска, 49.98kb.
- Соколов Андрей Борисович (д и. н., проф. Ярославского гпу) Английская история в оценках, 31.99kb.
- Юрія Федьковича " затверджую, 230.93kb.
О. Блаватська, до свідчень якої, проте, слід ставитися обережно, виявляла у ессеїв арійські ("буддійські") ідеї та звичаї ("Викрита Ізіда", Кн. 1). Власне в секті ессеїв (яка протистояла фарисеям та садукеям), як вважається, й виникла течія назарян (ноцрім; св. Епіфаній називає їх "непогамовними" і "вегетаріанцями"), котра з часом переросла у християнство (вважається, що християни заявили про себе вперше в Антіохії завдяки проповідницькій діяльності апостола Павла, в той час як частина назореїв, названа "евінітами"-"бідними", не прийняла цю реформацію і залишилася вірною родичам Ісуса "деспонсинам" ("людям Господнім"), яких очолював в Ієрусалимі апостол Яків (т.зв. "наасени/нахашени"), а в Едессі -- апостол Фома і які заперечували божественне походження Ісуса, доктрину яких, зрештою, проголошує патріарх Несторій і яку приймає вся перська церква як більш істинну, адже саме в середовищі персів мешкали з 65 р.н.е. назорейські емігранти-послідовники деспонсинів, а також єгипетська Коптська церква, яка відмовилася засудити Несторія). Тому деякі дослідники вбачають у християнстві (назорействі, "аль-насара") "арійське" вчення, а у його засновнику -- "арійський стандарт" (за "побратимом" все тієї ж мадам Блаватської І. Каганцем), представників коліна Ізраїлевого (ессеїв/назореїв/галілеян) вважають за індо-європейців, в той час як коліно Іудине (іудеї) є семітами і "отруїло" істинне християнство. "... Ессеї заохочували зацікавлення медициною та цілительством і створювали трактати про терапевтичні властивості трав та каменів. Крім того, вони надавали велику увагу тому, що на сучасній мові зазвичай називають "езотеричними вченнями", такими, як астрологія, нумерологія і подібні дисципліни, з котрих сформувалася каббала.... Вони стверджували, що наближаються останні часи і прихід Мессії неминучий...". Йосиф Флавій зауважує, що ессеї віддавали все "на Божу волю", визнають безсмертя душі, вищою ціллю вважали справедливість, але не відвідували спільний ієрусалимський Храм, а здійснювали богослужіння окремо (хоча й передавали йому пожертви), а в житті віддавалися виключно землеробській праці і майно у них спільне.
За деякими версіями, нащадками ессеїв є іракські мандеї (гностики), які вважають праведним пророком Іоанна Хрестителя, а Ісуса -- лишень лжепророком. Саме доктрині мандеї належить уявлення про благочинну західну землю, мешканці якої настільки чисті, що звичайні люди не можуть їх бачити, а місце їх замешкання "помічене зорею", яка називається Мерика. Цікаво, що ессеї, як писав Йосиф Флавій в "Іудейській війні", притримуються тих же вчень, що і греки, стверджуючи, що праведним душам призначено в майбутньому замешкати на заході за океаном, в країні, де нема ні дощу, ні снігу, ні спеки, але яка постійно овівається м'ягким диханням західного вітру, що постійно дме з океану.
Цікаво також, що в Нісі, розташованій десь за Персією, і котру археологи досі не можуть ідентифікувати, грецька міфологія вбачала місце народження бога Діоніса. Також в Ірані існувала східна область Сагартія (Asagarta), що входила до складу Дрангіани (Сакастану; теперішній Сеістан), а частина послідовників іранської релігії у Східному Туркестані тібетцями визначалася як "аші", тобто послідовники впровадженої Заратустрою віри в благу богиню Аші (від "аші", етимологічно "арті" - "винагорода за благочестя"; аналог грецької Тюхе, римської Фортуни), дочку Ахура-Мазди та Спента-Армаїті та сестру Даени, Мітри, Рашну і Сраоші ("Яшт", 17).
Парфянський цар Мітрідат І (171 - 138 рр. до н.е.) завоював Мідію, Персіду, Вавилон, відібравши у антіохійських володарів всі землі на схід від Євфрату і відрізавши бактрійських греків від сірійських
При цьому Мітрідат проголосив себе "філелліном". Він же виділив спорідненим парфянам сакам південно-східний Іран - Дрангіану (від назви племені зрангів, z(a)ra(n)ka, з діалектним варіантом z замість d) з її озером Кансаойа (тепер - оз. Хамун), що біля ріки Хайтумант ("багатий мостами - бродами"; грец. Етімандр, тепер - Хільменд) біля гори Ушідарна (тепер - Лар-кух, біля якого було місто, що тепер під пагорбом Сурх-даг і назване археологами "Наді-Алі ІІ"). Дрангіана стала після цього називатися Сакастан (Сегестан, Сеістан, Сістан). Саме представник правлячої династії Сакастану Суренів був наділений повноваження коронувати на царство парфянських Аршакідів. Столицею Дрангіани та пізнішої династії Суренів була Фрада (?????), локалізована в районі Наді-Алі біля озера Хамун та перейменована Александром Македонським на Александрію Профтасію - "Випереджаючу" і вона, починаючи з епохи Селевкідів, порівнювалася за величчю з Александрією Єгипетською та Селевкією на Тігрі
Археологічні дослідження Дрангіани дозволили встановити, що, наприклад, в долині між Бустом і Сеістаном тільки вздовж одного берега ріки було виявлено більше 40 великих і малих курганів, що приховували руїни стародавніх міст та поселень. Власне в Дрангіані (Сакастані; Сеістані) та південно-західному Афганістані, на думку І. Дьяконова, в Дашті Марго ("простір пасовиськ-лук"), у районі Сеістанських озер та впадаючих в них разом з Гільмендом рік, що тоді представляв собою родючий степ (особливо на сході Дрангіани та заході Арахозії, біля трьох дельт ріки Гільменд і на схід від неї), склалася Авеста. Внаслідок чого традиція Авести Заратустри - це щонайперше дрангіанська традиція, в той час як південніше, в Пенджабі (П'ятиріччі) склалася індійська традиція Рігведи.
Саме в Дрангіані І. Дьяконов локалізує давньо-іранське царство Кейянідів (грецизована форма авест. Кавай, середньоперс. Кейї; пехлеві kay < *kavya, авест. kavay), від останнього представника яких, Каві-Віштаспи, запроваджувача зороастрійства, виводила свій рід династія Сасанідів.
Вважається, що ще в часи Кіра Великого саки населяли Дрангіану і цар племені аріаспів Аморг допомагав персам у війні з дербіками, яких підтримували індійські царства. За це аріаспи отримали назву "благородних" - "евергетів".
Саме з індо-парфянським царем Арахозії, Гандхари та Сакастану Гондофаром християнська традиція пов'язує подорож апостола Фоми в Індію. В "Шахнаме" Сакастан (Сістан; Німруз) вважається вотчиною богатиря Сома, переможця дракона Сувара (пор.: санскр. Suparnaputra) та завойовника демонічної країни Каргасаран. Від саків увійшли в загальноіранське надбання їхні перекази про героя Рустема (сина греко-бактрійської принцеси з Кабулу Рудаби та Золя - Достона, сина витязя Сома, вихованого в гнізді чарівного птаха Сімурга), який на службі у Білого дева здійснює подвиги, аналогічно тому, як здійснює свої подвиги Геракл Каллінік ("Переможець"), якого іранці ототожнювали з Веретрагною (авест. "побиваючий захист" = ведич. Врітрахан - "Вбивця Врітри", епітет Індри), пов'язаним з Мітрою. На греко-бактрійських монетах Деметрія (ІІ ст. до н.е.; сучасна наука визначає двох правителів з цим іменем: Деметрія І, сина Евтидема, який завоював Арахозію та Парапомісади, і Деметрія ІІ, який захопив Індію) відбувся прямий синтез Геракла і Мітри. Вже в епоху Сасанідів був встановлений єдиний для всього Ірану звичай - священний вогонь Атахші-Вахрам - "вогонь Веретрагни ("побиваючого захист)". Розташовувався він на масивному п'єдесталі і його зображення карбувалося на монетах. Збережена традиція цього вогню ще парфянами як спадок з часів Ахеменідів, коли існували гробниці - святилища (грец. hierothesion; парф. "багін"; сер.-іран. "башн"), де здійснювалися культові церемонії в честь предків або родичів царя, самого царя або різних божеств (Ормазда - Зевса, Аполлона - Мітри, Геракла-Артагна; за даними Мегасфена, грецькому Гераклу відповідав індійський Крішна, а Діонісові - Шіва та буддиський Херука "в тигровій шкурі та завжди з пенісом у стані ерекції"). Аналогічними поховальними та релігійними пам'ятниками є лише буддійські ступи. Той факт, що сама грецька назва цих святилищ відома лише в елінізованому царстві Коммагена на південному сході Анатолії (буферному між Парфією та Селевкідами), свідчить про значне визнання цього ахеменідського культу гробниць-святилищ саме греко-македонським ("йона", "явана") населенням цього царства. Цікаво, що на святилища-гробниці з часів Ахеменідів, за наказом Камбіза, у якості жертви приносили вівцю, хліб та вино. Саме пірати сусідньої Кілікії, яких у 67 р. до н.е. розбив Помпей, познайомили римлян з культом тавроктонного Мітри (Plut. Pomp. XXIV), аналогічно як іудейський месіанізм принесли у Рим іудеї, захоплені тим же Помпеєм у 63 р. до н.е. На нашу думку, в Кілікію принесли уявлення про Мітру парфянські воїни, які після розгрому їх легатом Публієм Вентидієм Бассом були розселені в Кілікії (І ст. до н.е.).
Проте в дійсності в нових політично-етнічних реаліях парфянськими Аршакідами було здійснено вражаючу підміну: всі особи, місцевості та події, що стосувалися Північно-Східного Ірану, отримали нове ототожнення на північному заході -- в Північній Мідії (Атропатені): "...мідійські маги були більш грунтовними у своїй діяльності - вони розташували і всіх каві (представників легендарної династії Кейянідів, -- О.Г.), і пророка на свою батьківщину і навіть ототожнили свою країну (Мідію, -- О.Г.) з Аірйанем-Ваеджа, міфічною прабатьківщиною іранських народів", своєрідним "земним раєм", створеним богами. З цієї країни витікають дві ріки - на захід Араг (Ранха; ведична Раса) і на схід - Вех (Вангухі) ("Бундахішна", ХХ, 7,13). Авестійська Арйана Веджа (Арйан Ведж, Еран Веж, Ary?n?m Va??ah- "Арійський простір") тотожна ведичній Ар'яварті ("Країна аріїв"), яку брахмани потім співставили з Великою Північно-Індійською рівниною (від західного моря до східного і від Гімалаїв на півночі до гір Віндх'я і Сапура на півдні), аналогічно до того, як вищезгадані маги поставили знак рівності між Арйана Веджою та Мідією. Ріка Раса, поряд з Кубхою, Круму і Гоматі, у "Рігведі" (Х, 75,6) вважаються притоками Інду
Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти "за сімома горами" на схід від Еламу -- цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту із землями передгір'їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану (наприклад, ассірійці знали "гори золота" Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали "межу світу на півночі", "потойбіччя"). Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду, В. Саріаніді -- в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.. С. Мамедова у своїй праці "Про походження шумерів" прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) -- Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат).
Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 1) "гаруди-керуба" (часто зображався на лазуритних амулетах) -- птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю ("зміями-блискавками") за плечима (потім трансформувався у двоголового орла-"духа-генія", зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака; у шумерському епосі "Гільгамеш і Гора безсмертного" розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві сім амулетів із зображенням змій, які "знають шлях в Аратту". Ці амулети слід встановити всередині Гори безсмертного) та 2) "володарки левів" -- стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п'ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами -- вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні (від хетт. miti-, mitta- "червоний" > Мідія "Червона (країна)"; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina).
"... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, -- отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним на черепі мамонта із поселення ХVІІІ--ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою".
У "Книзі про Карну (Карнакапарва)", що є VІІІ книгою "Махабхарати" у 30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці - "злодії". "Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника - немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П'ятиріччя". Або в іншому місці: "Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати !"
На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: "Добра ж пам'ять про Золотий вік у Божественній Аратті !", слід зауважити, що в "Карнакапарві" вже мова йде не про "золотий вік" в Аратті, а про більш "згіршений вік", передуючий найгіршому - Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у "Махабхараті" подій (аналогічно, у традиції "Гат" зберігаючим "арійську чистоту", у порівнянні з іншими країнами, є Іран). Також слід пам'ятати про ідеологічно-естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів "деви" - це "боги", "асури" - "демони", то для іранців навпаки - "ахури" - "боги", "деви" - "демони" тощо. Чорних барв для змалювання сусідів-"варварів" ніколи не бракувало.
Власне ще Кір ІІ Великий завоював Південно-Східний Іран (Драгіану, пізніше - Сакастан; до складу Дрангіани входила Сагартія (Asagarta), племена сарангіїв, таманаїв, утіїв-яутіїв, міків та Північно-Західну Індію з її столицею Капішою (суч. Беграм в районі Кабулу), де мешкали індійські племена астакен та ассакен (за "Індікою" Арріана, І, 1 - 3). Пізніше Ксеркс своїм знаменитим едиктом (485 р. до н.е.) заборонив підкореним індійським племенам сповідувати їхню релігію (у яких "деви" - "боги", а "асури" - "демони", в той час як у іранців навпаки - "ахури" - "божества", а "деви" - "демони"; деякі дослідники, проте, вважають, що мова йде про зруйнування грецьких святинь, посвячених богам-"теос", зокрема храму в Афінах у помсту за спалення греками в Сардах священних гаїв і храмів (І. Леві) або вавилонського храму Бела-Мардука (Гартман), хоча, вірогідно, під "девами"-"дайвами" цар персів мав на увазі божества і греків, і індусів, і незороастрійців Ірану), що йде врозріз із толерантною позицією Ахеменідів (Ha??maniš; букв. "Дружньо налаштований"). Вся підкорена індійська територія на південний схід від Кандагару отримує назву Камбоджа. Існував навіть варіант назви Yona-Kamboja. Як вважають Г. Бонгард-Левін та Г. Ільїн, назва виникла як греко-арамейський варіант назви Кандагар (заснованого, за аль-Біруні, вихідцями з Гандхари). Але більш вірогідно, що від імені сина Кіра ІІ - престолонаслідника Камбіза (іран. Камбуджія, аналог хінді khambha -- "колона, стовп" або *kmba- "вид посудини"). В епоху кушан на цю територію поширюється назва сусідньої провінції Арахозія (< дв.-перс. Harauvati), що, вірогідно, було своєрідною "реставрацією" назви Арьяна Веджа (вперше згадана в авестійській книзі "Відевдат", 1,2; розташовувалась на березі ріки Даітйа; серед.-перс. Еранвеж), про справжню локалізацію якої пам'ятали іраномовні кушани. Тому невірним є ототожнення Арахозії (дв.-перс. Harauvati, від дв.-перс. arah- < драв. alagu- "прекрасна"), де мешкало плем'я таманаїв (Геродот, ІІІ, 93 : 117), -- теперішньої провінції Харут -- зі згаданою в "Авесті" країною Харахуваті, що ми вважаємо за назву не території, як це пропонує Б. Тілак, а ріки, як у індійців -- Сарасваті "багата ріками (тобто притоками)". Вважається, що Сарасваті -- тепер висохле русло ріки в Пенджабі, начебто ця ріка тече під землею і зливається біля Праяги (сучасний Аллахабад) з Гангою і Ямуною (Джумною).
В імперії Ашоки цю північно-західну Індію називали Апаранта (Apar?nta), тобто збірним іменем всіх західних не-індійських племен (йонів-греків, камбуджійців, гандхарців, рістіків, пітініків). Камбуджійців індійці визначали як p?ras?ka "персизовані".
В науці існують версії локалізації Камбоджі на Памірі (на південь від сучасної Фергани), Кафірістані, Тібеті або Гіндукуші. В знаменитому епосі "Махабхарата" (VІІ.4.5) kambojas пов'язується з містом R?japura "Цар-Город". Можливо, на наш погляд, що це - Кірополь (Страбон, ХІ, 11,4; Арріан, Анабазис, ІV, 3), пізніша Александрія Опіана, що заснована в землі індійського племені опіїв, теперішній Чарікар.
.
БОН ЯК РЕЛІГІЯ ШАМБХАЛИ
Проте також наявний інший аспект Шамбали. В буддиських трактатах зазначається, що вона навернена в буддизм "грізними бодхісатвами", до яких була "колискою релігії бон" ( "...В ... символической биографии ... говорится, что Падмасамбхава под маской свирепого божества разрушил царство и убил его обитателей, которые были врагами Дхармы, и взял всех их женщин себе, чтобы очистить их и сделать матерями религиозно настроенных детей. Очевидно, это нельзя понимать в том смысле, что Падмасамбхава убил население всей страны и нарушил все нормы половой морали. (...) Это одна из характеристик сандхьябхаша, как и многих других древних текстов, представляет опыт медитации (подобно борьбе Будды с Марой и его воинством демонов) в форме внешних событий. Замечание, что Падмасамбхава принял образ гневного божества, показывает, что борьба с силами зла шла внутри него самого и что "познание" женских принцпов в процессе внутренней интеграции состоит в объединении двух сторон его натуры: мужского принципа активности и динамичности и женского принципа мудрости (...) Утверждение, что тантрийские буддисты пошли на кровосмешение и безнравственные поступки, так же нелепо, как и обвинение тхеравадинов в совершении отце- и матере-убийства и других подобных ужасных преступлениях. Если мы возьмем на себя труд исследовать еще живую традицию тантр в их подлинной, несфальсифицированной форме, как они существуют доныне в тысячах монастырей и скитов Тибета, где нормы чувственного контроля и чистоты поддерживаются весьма высоким образом, то мы поймем, насколько ошибаются те, кто пытается ввести Тантру в область чувственного").
Далай-лама ХІV у праці "Буддизм Тібету" зазначає, що релігія бон прийшла із Шаншунга (Шанг Шунга, Жанг Жунга), що розташований був у Західному Тібеті, теперішній Ладакх (східна частина індійського штату Джамму і Кашмір). До VIII ст. країна Шангшунг існувала як окрема держава, що включала в себе територію довкола гори Кайласа і озера Мансаровар. Столицею його було місто К'юнглунг Нулкхар ("Срібний Палац Долини Гаруди") в долині ріки Сатледж. Звідси витікають чотири -- Інд, Сатледж (які на південь від Пенджабу зливаються у єдиний священний Інд), Брахмапутра (Цангпо) і Карналі (яка вливається в Ганг, що бере початок неподалік). Починаючи з VII ст. місцеве індоіранське населення почало асимільовуватися прибуваючими сюди тібетськими переселенцями, в VIII-IX ст. Ладакх входив у склад тібетської імперії, але потім здобув незалежність і навіть підкорив Західний Тібет (Гуге). Династія буддиських Намгьялів правила Ладакхом до середини ХІХ ст., коли в 1846 р. країну захопили війська махараджі Кашміру.
В тібетських бонських джерелах як еквівалент "Елам (тобто) Іран" (де в якості назви Ірану використовувалося слово "таджик": ta-zig, stag-gzig, rta-mjug, stag-bzhi, rtag-gzigs) зустрічається власне "Шамбала (тобто) Іран", "Елам, котрий індійці називають Шамбалою". В сенсі того, що тібетськими джерелами пояснюється, що "Іран - це лише багата провінція (князівство) Еламу (Олмо)", то так само частиною Еламу може трактуватися Шамбхала, назву котрої, як на нас, тібетці явно отримали від індійських інформаторів, які на індійський лад передали якусь іранську назву (*xyam-bal-; де осет.-ірон. bala "група, загін" = санскр. bala "сила", "загін").
Привнесена релігія бон у Тібет була мігрантами з іраномовних земель, предківське населення яких не прийняло реформи маздаїзму, запропонованої Заратустрою ("маючий старого верблюда") та прийнятої в якості державної релігії Ксерксом (дв.-перс. Хшаярша; тібет. Shri-harsha; дв.-євр. Ахашверош) та Артаксерксом І (тібет. букв. переклад Ngang-tshul "праведні закони") (VІ-V ст. до н.е.).
Аналогічно на Заході іраномовними єретиками були мідійці Атропатени (тібет. `Od-ma-`byam-thang; `O-ma-`byam-skya yul; теперішній Азербайджан) з їхньою релігією магів та культом коня. Сама назва країни, як на нас, свідчить про те, що географічні реалії тібетсько-шаншунського словника ("Tibetan-Zang-zung Dictionary", Delhi, 1967) описують не географічні реалії епохи Ахеменідів, а елліністичного періоду, коли селевкідський сатрап Мідії Атропат проголосив незалежність.
Символ бон-по - "правобічна", проти годинникової стрілки, свастика ("юндрунг"), а епітет релігії - "Колесо вищої свастики", gyung drung bla med kyi sheg ces). Основний епітет цієї релігії - "чорна віра", "бон могил" (dur bon; рукопис N 1042 із парижського фонду Пельо присвячена особливості похоронних обрядів представників різних суспільних прошарків і зазначається, що тільки жрець бон може "викупити" душу і з усіма пересторогами доставити її на "той світ"). Так її називають суперники-буддисти, бо коли вони в VІІІ ст. проповідували в Тібеті, що світ - ілюзія, спасіння - занурення у Нірвану, а шлях до неї - нероблення вчинків ні злих, ні поганих, бо "чорні хмари та білі хмари однаково закривають від нас сонце", людина перебуває мовби в могилі, то жерці-шени релігії бон, звертаючись до людей, говорили: "Не слухайте базікання махаяністів: вам серце підкаже, де чорне, а де біле".
Російський квазі-буддист М. Реріх, що відвідав Тібет, так характеризує релігію бон: "...Цікаві монастирі бон-по - чорної віри, ворожої Будді. Справжня чорна месса за всіма правилами люциферіан. Ходіння навспак, обернені ритуали, на місці Будди видумана особа з тими ж біографічними деталями. Покровитель чорної віри теж царського роду і супроводжений подібними ж атрибутами... Якщо буддисти обходять храм зліва направо, то бон-по роблять це у зворотному напрямку. Якщо свастика буддистів повернута за сонцем, то у бон-по вона повернута у зворотну сторону... Вони дуже привітні до іноземців, бо вірять, що іноземці не мають нічого спільного з буддизмом... Це не таємна секта, і тібетці розповідають, що зараз число їх знову зростає. Ці люди ... мають таємничих богів свастики. Це нагадує доісторичні часи, первісну релігію вогнепоклонників - друїдів, котра тут знизилася до неосягненно дивних богів свастики. Замість священного "ОУМ" вони застосовують "А"... Цікаво б дослідити походження бон-по, що небудь знайшлося б із друїдів та древніх вогнепоклонників...". Тут М. Реріх віддає данину посталій в 1915 р. теорії Х. Юнкера і Шарпентьє (Карпентьєра) про те, що тохари та юе-чжі -- це переселені в глибини Центральної Азії кельти. Так, Й.Покорни та П. Кречмер підтвердили північноєвропейське походження тохар, у мові яких засвідчене слово laks "риба", яке одного походження з нім. Lachs, укр. "лосось" та ін. Саме лосось зустрічається тільки в ріках, що впадають у Атлантичний океан, звідки піднімаються в ріки для нересту ікри, а в ріках, впадаючих у Середземне та Чорне море, він невідомий. Досі ця версія про побутування кельтів в глибинах Азії залишається популярною: начебто в 6000 р. до н.е. пракельти ("тохари") мешкали в районі Аральського моря і відповідно їх нащадки з рудим волоссям та зеленими очима простежуються серед центральноазіатських уйгурів. Начебто, сам Чінгізхан, який характеризується сучасниками рудим та із сірими очима, нащадок цього могутнього індоєвропейського етносу. Дослідники посилаються на те, що індуїстські "Пурани" та "Брахмани" розповідають про таємничі царства на північ від Гімалаїв з культурою, аналогічною ведичній. Серед них -- Uttara Kurusha, описана як духовний рай, навернена у буддизм Буддою Кашьяпою (у індуїзмі Кашьяпа -- великий ріші, восьмий Адітья, мешкаючий на небесній горі Меру), який проповідував ще до пришестя Будди Сідхартхи Гаутами (власне "Кашьяпа Міра" -- "Озеро Кашьяпи" називався Кашмір). Начебто саме тут виникло кельтське письмо "огам", сліди якого археологи виявляють у Тохаристані та на деяких артефактах з Японії (занесених "тохарськими буддистами").
Начебто, з'явився бон-по за правління першого тібетського царя Ньяті-цзанпо (gNya khri btsan po; Ньякхрі; де "нья" - "шия", "ті" - "трон", цзанпо" - "володар"), котрий народився в 417 р. н.е. (рік дерева-миші). Хоча за бонськими переданнями, саме бонські жерці запросили його з міфічної країни Побо на царство в Тібеті. Він завоював для них Північно-Східний Тібет (Сумпа).
За легендами, він мав незвичайну зовнішність: очі, як у птаха, брови з бірюзи (бірюза як втілення життєвої сили першою з?явилася при створенні світу), зуби, як біла черепашка, вуса, як у тигра, між пальцями рук і ніг перетенки, як у гусака (тут, можливо, перераховуються тотемічні клани племені цих "варягів" Тібету). Він був сином бога Яблхадагдург, який живе на високому Небі Лха та отримав у володіння 13 небес (пор. з ведичним Індрою). Матір?ю його була цариця Зеніту (моуцхун) або "птаха мочхацхун". Місією Ньяті-цзанпо було побороти космогонічного білого бика-яка, зооморфне втілення добонського божества Ярлхашампо, прозваного "лха володарів Тібету", якого шанували тібетці-шазадонмари ("їдці м?яса з червоним обличчям").
Першим дійсно науковим дослідженням про бон-по в європейській науці є монографії Г. Хофмана "Quellen zur Geschichte der Tibetischen Bon Religion" (1950) та "The Religions of Tibet" (London: George Allen and Unwin, 1961). Італійський археолог Д. Туччі присвятив ряд праць дослідженню ролі бонського поховального ритуалу в долині ріки Ярлунг (притоки Цангпо-Брахмапутри) -- "The Tombs of the Tibetan Kings" та "The sacral character of the kings of ancient Tibet". Наступні заслуги у дослідженнях належать професору Лондонського університету Д. Снеллгроув (книга "Дев'ять шляхів Бон"), Ю.М. Реріху (цикл статей), тібетцю Гебшей Лодрою - "Історія монастиря Брайбун" (1974), Р. Гарду і Шангьє Тандару ("The Twelve Deeds: A Brief Life Story of Tonpa Shenrab, the Founder of the Bon Religion", New Delhi: LTWA, 1995), Б. Кузнєцову та М. Гумільову (ряд праць та статей), які також є авторами спільної статті "Бон -- древня тібетська релігія".
Б. Чунг вважає на основі буквального співставлення моральних доктрин, що бон виник в результаті синтезу конфуціанства і махаяни. Проте однакові етичні ідеї притаманні будь-якій релігії: робити добро, правильно поводитися, боротися зі злом.
Вищезгаданий італійський тібетолог Дж. Туччі вбачав у боні елементи індуїстського шіваїзму, для яких, як і для бонців, священною є гора Кайласа (6174 м), місце перебування Шіви зі своєю жоною Парваті. Д. Снеллгроув у книзі "Дев'ять шляхів Бон" наполягає на індійській (тобто брахманічній, а отже, старшій за буддизм) версії походження бон-по, настоюючи, що послідовники буддиської школи ньїнгмапа усвідомлювали це, а ортодоксальні бонці втратили знання про витоки своєї віри. Начебто, перший цар Тібету Ньяті цзанпо веде свій родовід саме від героя "Махабхарати" Панду, предка пандавів (за "Віденським жалрабом", rGyal rabs bon gyi abyunggnas).
Самі послідовники ньїнгмапа (Nyingmapa) вважають, що вони і бон-по (Шанг-шунг Ньян-гьюд) -- це дві лінії чистої традиції Дзогчен ("Велика Досконалість", rdos-pa chen-po), яка зародилася в Середній Азії (Уддаяні, o-rgyan) і вперше проголошена Нірманакайєю Гараб Дордже (dGa'-rab rdo-rje, санскр. Прахеваджра), а потім поширилася в Індії його учнем Манджушрімітрою. Останній передав буддиську версію своєму учневі Шрісімху, котрий, в свою чергу, подав їх Падмасамбхаві, Вімаламітрі та Вайрочані-перекладачеві.
Бонська ж лінія Традиції Дзогчен була проголошена великими Махасіддхами, що мешкали на горі Кайлас (Гангчен Тізе) та в озерній країні Шанг Шунг, та принесена в Тібет учнями Г'єрпунг Нангжер Лодпо (Gyerpung Nangzher Lodpo). У VIII ст. за намовою тібетського короля Трісонг Децана останній король незалежного Шанг Шунга Лігміг'я (Ligmigya) був підступно вбитий із засідки, коли залишив свій палац Кьюнг-дзонг (Khyung-lung dngul-mkhar) на озері Данг-ра на півночі Тібету, а мешканці навернені у віру буддиської школи Дригунг Каг'ю.
Тому вважається, що очорнення бон-по здійснювалося виключно буддистами-індійськими шовіністами (і підхоплене їх китайськими єдиновірцями). Самі ж тібетські буддисти (чос-па) вважають, що спільно з бон-по вони утворюють "внутрішнє коло" (nang-pa) Традиції, в той час як індуїсти, джайни, мусульмани та християни -- "зовнішнє коло" (phyi-pa) цієї єдиної сакральної премордіальної Традиції.
А. Франке, маючи на увазі існування тібетського передання про "великого вчителя Есе", співставляє бон з християнством. У легендарній біографії засновник тібетської релігії бон-по Шенраб починає проповідницьку діяльність з хрещення у святому озері за участю людей, богів і нагів, проповідував притчами, серед яких такі: "Ті, котрі не здатні зрозуміти повчання, схожі на горох, що кидається на скелю", або "Ти будеш бажати ліпшого іншому, якщо ти хочеш добра для себе". Особливим ритуалом жертвопринесення є переламування жертві (тваринам, а інколи і людям) кісток ніг тощо.
Р.А. Стейн, навпаки, ототожнив бон і даосизм, йдучи за традицією визначення тібетськими ламами всіх небуддиських та неконфуціанських релігій як "даосизм" (в сенсі "народний культ"). Начебто чарівники і маги всіх країн світу, в тому числі й даоси, таємно збираються у тібетській печері Цзан, щоб об'єднати вчення бон-по. "Бон-по, особливо чорне бон-по, в багатьох випадках нагадують даосів", -- зауважила свого часу мандрівниця А. Давід-Неель. Серед даоських священників, як і серед бонських, є групи "білих" і "чорних". І "чорні", або "чорноголові", даоси, зодягнені у чорне, як і "чорні" бонці, теж здійснюють обряди пошанування духів померлих, супроводжені жертвопринесенням тварин. Та й сам засновник доосизму Лао-цзи створив свою працю "Дао де цзин" під час мандрів на Захід, де він навернув у даосизм "західних варварів". Навіть самі монголи, які безпосередньо сусідять з тібетцями та китайцями, власне називають і ламаїзм, і бон-по одним словом -- "бон-по", а словник Х. Єшке перекладає ім'я Шенраб саме як Лао-цзи...
Не можна погодитися з автором дисертації "Релігія Бон і проблеми сакралізації влади в тібетській державі VII - IX стт" Дм. Бураєвим (Улан-Уде, 2001), який, слідом за Н.Л. Жуковською, настоює, що бон-по є лише інваріантом шаманістських культів Євразії та що версії про іноземне походження (або принаймні впливи) бон-по у самих бонських авторів є прагненням довести пріоритет своєї релігії перед буддизмом в походженні, доктрині тощо, задля чого навмисне викривлювалися факти. Але, по-перше, ті ознаки, які належать, за Дм. Бураєвим, шаманізмові (= родоплемінним культам), в дійсності можуть належати й зовсім іншим типам релігій (як-от віра у різних духів, впадання у транс, поділ світу на три сфери, культ неба, культ домашнього вогнища, культ гір, культ великих кам'яних насипів -- la btse, монг. obo тощо), а по-друге, біографія засновника бон-по не є скалькована із життєпису Будди Шак'ямуні, а містить паралелі з життєписами Зараташтуштри і в деяких місцях навіть прояснює ті місця (наприклад, пророчий сон про битву армій Півдня і Півночі), які не зрозумілі в контексті життєпису засновника зороастризму. Твердження про те, що "шаншунгська писемна мова" є штучною і відносно пізно створеною мовою (в противагу санскриту буддизму) взагалі є абсурдним з лінгвістичного погляду (він є західно-гімалайським діалектом мови кінаурі, що належить до тібето-бірманських мов зі значними іншомовними запозиченнями з іранських мов Середньої Азії). Шангшунгці користувалися алфавітом sMaryig, котрий став основою тібетського письма dbus-med.
Б. Кузнєцов (B.I. Kuznetsov, "Who was the Founder of the Bon Religion," in Tibet Journal, Vol. I, No. 1, Dharamsala 1975) переконливо довів маздаїстську (іранську) її основу, котра, крім того, потрапила у тібетський варіант махаяни, чим, власне, й надала йому колориту.
Ба, більше! На основі бонських джерел, як от "Тібето-шаншунського словника", "Біографії Шенраба" ("Зерміг"), "Історії буддизму" лами Таранатхи та трактатів бонських священників тощо, було встановленно, що міфічній Шамбалі тотожний Іран (Елам, Іламту, аккад. hal-ta-am-ti "високе місце", звідки виводили свій рід іранські царі Ахеменіди) -- тібет. "Олмо" (тібет.`Ol-mo lung-ring "Олмо Довга Долина"; дв.-перс. "Уваджа", араб. "Хозі" > "Сузіана"; самоназва Еламу - "Хатамті"). З причини, що Північно-Західний Тібет (Шашун чи Шаншун) в районі гори Кайласи був заселений емігрантами з Персії та різними туранськими (саксько-масагетськими та юе-чжі) іраномовними племенами, його теж у тібетській традиції називали Олмо -"Іран" та Шашун - "Сузіана". Проте назва "Елам" потрапила в Тібет з явно семітомовних джерел , в той час як у давньо-перських написах вже епохи Ахеменідів еквівалентом терміну Елам є ??a/?vja (Уджа/Увджа), що потім дало серед.-перс. Хужастан і ново-перс. Хузестан, грец. Сузіана.
Центр Олмо-Ірану -- у Пасаргаді (тібет.Bar-po-so-brgyad; дв.-іран. Pasargadai < *pas?rkagriš "за (pas?) горою Аrkagriš"), біля Парси (грец. Персеполя, тепер - "Тахт-і Джемшид", "Трон Джемшида"), поряд зі "Священною дев'ятиповерховою горою бонської свастики" ("юндрунг"; gyung drung )" - Юндрун-Гуцег (тепер - гора "Кух-і Рахмат" - "Гора Милосердя") .
Також шанували якусь таємничу "гору Свастики" як Кшахарату (іран. *xšaharat-, де xšА?ra- "владний") за народження на ній легендарного засновника індо-іранської династії Кшахаратів, що були махакшатрапами (великими сатрапами) в місті Чукша (тепер Чач) при індо-сакському царі Таксіли Мауесі (Моге; ???? = m?h "Місяць" = санскр. chandra) з Удьяни (80 р. до н.е.; тепер -- Кафірістан), правили завойованими землями до кінця IV ст. н.е. та вели непримириму боротьбу на південних кордонах історичної Арьяварти із шудріанськими республіками, сепаратистами та південними дравідійськими царствами. Найвідоміший представник Кшахаратів - Ліак Кусулак (тібет. Lyi-ak Gtsul-yak), послідовник еллінізованого культу Шіви(Рудри)-Мітри-Аполлона та автор багатьох коментуючих сутр. Його заслузі належить навернення вогнем і мечем до віри в Шіву довколишніх шудріанських етносів, котрі з часом в нових умовах взяли участь у формуванні циганської цивілізації.
Саме у Пасаргаді народився