Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації
Вид материала | Документы |
СодержаниеХай гряде хельгі аватара останніх сурм! |
- О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
- Гуцуляк Олег Борисович, 9870.46kb.
- Деякі питання української історії, 654.22kb.
- Високий шлях Миколи Лукаша, 307.04kb.
- Реферат з української, 121.08kb.
- Правова оцінка, 562.15kb.
- 1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії, 2845.52kb.
- Самоосвіти вчителя, 42.53kb.
- План Термін та його ознаки. Термінологія як система. Історія І сучасні проблеми української, 84.15kb.
- "Український визвольний рух в контексті міжблокового воєнно-політичного протистояння, 160.14kb.
Олег Гуцуляк
СОНЯЧНА КЕРИГМА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Згідно з уявленнями наших предків, люди як “внуки Дажбога” (за “Словом о полку Ігоревім”) мають “сонячну” природу, солярно-астральне походження. Все життя людини пов'язане із сонцем, і народжується вона – йде “від сонця”, і помирає – “повертається до сонця”. Звідси й саме сонце набуває антропоморфних рис [Чорній С. Культ сонця в українських народних віруваннях // Визвольний шлях. – Лондон, 1980. – Кн.9. – С.1143 – 1144; заг. – С. 1139 - 1145].
Як підмітила О. Фрейденберг, “… уміння “говорити” у давнину означало … також “світити”, акт розповіді, промовляння слів осмислювався як нове сяйво світла і подолання мороку, пізніше – смерті. З цим пов'язані звичаї розповідей довкола вогнища (хорове начало): у процесі розказування морок гине і виходить переможне сонце, що означає воскресіння до життя. Зокрема, розповіді Шехерезади — явище цього ж ряду: подолання смерті шляхом безперервного нічного розказування казок. Слово причетне до життя, а німота осмислюється щонайперше як смерть. Відповідно тимчасова смертельна небезпека викликає і тимчасову німоту, тоді як дар слова співпадає з даром життя. Цар–бог — даритель життя, він підтримує порядок у Всесвіті, він джерело світла і слова істини, тому в Писанні і сказано, що на початку було слово” [Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемология культуры: Введение в обобщенную теорию познания / Отв.ред. М.В. Попович. – К.: Наук.думка, 1993. – С.148; заг.- 216 с.]. Тому не повинно нас дивувати, що “внуки Дажбога” – сонця іменують себе слов'янами: “…сутність світла втілилася на землі в роді людському: саме слово “слов'янин” … значить “той, що постав із світла” [Боднар Е. До філософських джерел образу Сонячних Кларнетів // Слово і Час. – Київ, 1995. - №4. – С.73; заг. – С.71 - 73]. Решта ж, “не-слов'яни” – це німі, “німці”, їхня мова – “ничтожна и подобна мычанию животных” [Крымский С.Б., Парахонский Б.А., Мейзерский В.М. Эпистемология культуры: Введение в обобщенную теорию познания / Отв.ред. М.В. Попович. – К.: Наук.думка, 1993. – С.148; заг.- 216 с.], навіть якщо вони себе трактують “толковинами”, тобто інтерпретаторами (“дойчами”, від Deutuung “тлумачити”) волі — "мови богів", що не в порівняння більш “впорядкованіша” та в порівнянні з якою мови людей – це дитяче лопотіння. Звідси — правильна інтерпретація передбачає правильне виконання законів богів.
Але у слов'ян мова (слово) розуміється не тільки знаряддям підкорення, перемоги (внаслідок чого в VІ ст. домінує слов'янська мова на Балканах, аж до Афін та Спарти), бо “…говорити або, тим більше, міркувати… означає підпорядкувати собі того, хто слухає: вся мова цілком є загальнообов'язковою формою примусу” (Р.Барт) [Цит.за: Морозов Ю.М. Постсучасність: Культура і стиль життя // Філософська думка. – Київ, 1998. - №4 – 6. – С.180; заг. – С.168 - 185]. Слов'янин той, кому, щонайперше, належить слухати Слово, а отже — і бути готовим відповідати. Не дивно, що Русь обирає власне християнство не тільки як релігію Слова, але й як релігію Ісуса Христа, який був “слухняний до смерті хресної”, тобто був ідеально свобідний, бо був ідеально слухняний: “… І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившись, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння, і від Бога був названий Первосвященником за чином Мелхиседековим” (Євр. 5: 8 – 10); “… не як Я хочу, а як Ти” (Мтв. 26:39). Це — шлях кенозису (“умаління”), що є подоланням “самості”, жертвою, сходженням на Голгофу, щоб на цьому шляху зростати і зміцнюватися Святим Духом. Ісус Христос, за словами улюбленого автора Григорія Сковороди Ніла Анкірського (пом. 430 р.), став можливістю для русичів–слов'ян сьогоднішніх особистих контактів з Богом і благісного повернення (апокатастазису) до першоствореної чистоти ще у земному житті (Дії, 3:21).
Твердження християнства про відпочаткову гріховність людини аж ніяк не суперечило дохристиянській релігії слов'ян, у якій людина (або навіть етнос) ототожнювали себе з повною протилежністю свого небесного ідеалу, а саме — тут, на землі, в іманентному, вважає себе втіленим його запереченням, співставляючи свою приватну екзистенцію з “основою Буття” [Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. – М.: REFL-book; К.: Ваклер, 1996. – С.45]. Іншими словами, людина усвідомлювала себе в якості суб'єкта, але в той же час певним "малим суб'єктом" у порівнянні з трансцендентним "Великим Суб'єктом", до котрого, проте, внутрішньо причетний, а тому він — "Людина-Зв'язок-З-Витоком" [Дугин А. Гиперборейская теория (опыт ариософского исследования). — М.: Арктогея. 1993. — С.73-74].
А отже, така позиція дохристиянського слов'янства аж ніяк не дає підстав говорити, що у наших предків “… язичництво характеризувалося надмірною жорстокістю і відсутністю поняття совісті як внутрішнього змісту особи” [Бабій Л.Т. До питання формування і сутності української міфології // Другий Міжнародний Конгрес україністів: Доповіді і повідомлення: Історіографія українознаства, етнологія, культура. – Львів: Вид-во ІУК, 1994. – Ч.1. – С.303].
Більше того,