Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації
| Вид материала | Документы |
- О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
- Гуцуляк Олег Борисович, 9870.46kb.
- Деякі питання української історії, 654.22kb.
- Високий шлях Миколи Лукаша, 307.04kb.
- Реферат з української, 121.08kb.
- Правова оцінка, 562.15kb.
- 1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії, 2845.52kb.
- Самоосвіти вчителя, 42.53kb.
- План Термін та його ознаки. Термінологія як система. Історія І сучасні проблеми української, 84.15kb.
- "Український визвольний рух в контексті міжблокового воєнно-політичного протистояння, 160.14kb.
Осягнення минулого (“гріхів”), зазначав Е. Фромм, означає повне визнання власної сили, а не досвід безсилля” [Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов / Сост. и общ.ред. А.А. Яковлева. – М.: Политиздат, 1989. – С.201]. Цим, як резюмує С. Аверінцев, ідея особистої відповідальності прориває безособистісні родові звязки [Аверинцев С.С. Теодицея // Философская энциклопедия: В 5 тт. / Гл.ред. Ф.В. Константинов. – М.: Сов. Энциклопедия, 1970. – Т.5. – С.199]. А тому жодних підстав не має твердження попереднього методологічного підходу, за яким, буцімто, язичництво є "за своїм характером утилітарне", а сам язичник "був скоріше матеріалістом, ніж метафізиком" [Ковальков О. Світоглядні основи традиційної слов'янської темпоральності // Народна творчість та етнографія. — 2005. — №3. — С.87]
Отже, якщо в праукраїнській ментальній течії “… достатньо виражене обожнення світла” [Хамітов Н.В. Україна: Національна міфологія та національна ідея // Розбудова держави ( Київ ). --1994. - Ч. 1. – С.30], то не дивно, що вже в українській ментальності (архетипній соціопсихологічній характеристиці етносу [Старовойт І.С. Західноєвропейська та українська ментальності: Збіг і своєрідності: Філософсько-історичний аналіз: Автореф.дис. … докт.філос.наук. – К. : ІФ НАНУ, 1997. – С.6]) головною ознакою є “…світла апокаліптичність — передчуття позитивного завершення історії людства у новій якості. Світла апокаліптичність виступає першим архетипом української ідеї та її культури” [Хамітов Н.В. Україна: Національна міфологія та національна ідея // Розбудова держави ( Київ ). --1994. - Ч. 1. – С.31]. Згадаймо також, що у середньовіччі Апокаліпсис (“виявлення”, “розкриття”) не носив виключно трагічного смислу — це було відчуття порогу, за яким — радість, оновлення” [Корнієнко Н.М. Ціннісні орієнтації і картини світу у сучасній українській художній культурі: 80 – 90-ті роки // Українська художня культура /За ред. І.Ф. Лященка. – К.: Либідь, 1996. – С.388]. “Світла апокаліптичність” саме і є той “… власний витік, …психо-енергетичний потенціал, надаючий свій особливий характер, свій розчерк всякому творінню, народженому в її просторах” [Морева Л.М. Лев Шестов. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1991. – С.17]. Саме у ньому ми пропонуємо бачити те “УСТІЙНЕННЯ” “архаїчних орієнтаій в сфері національної культури”, яких недобачає В. Лісовий [див.: Лісовий В.С. Культура — ідеологія — політика. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. – С.240].
Цей “витік” інтуїтивно відчули українські мислителі. Так М. Шлемкевич писав : “… наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але є мрійництвом серця, емоційним мрійництвом. Українські Пер Гюнти топляться в настроєво–почувальному морі, в його безмежності, і знаходять себе не в сагах, але в найкращому виразі тієї емоціонально–настроєвої сфери — в ліричній пісні… Ось протоплязма нашої душі, її праматерія… Найбільша духовна революція України, її християнізація (підкреслення наше, — О.Г.), відбулася під впливом співу” [Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа / Відп.ред. В. Храмова. – К.: Фенікс, 1992. – С.104 – 106].
В. Ілля визначив пісню як “акциденцію субстанції (світла)”, а саме: “…Співаючи, народ–орач таким світлом сповивав свою душу, що в його духовнім небі хмари ріллею слалися йому в ноги” [Ілля В. В річищі Великого Стилю чи поза ним (Філософія поезії) // Основа (Київ).- 1993. – Ч. 25 (3). – С.98]. І “…річ очевидна, - констатував ще І. Франко, - що кожна національна група, в якій пробуджується свідомість, прагне не лише мати таку скрижаль, але прагне її мати в цілковитій чистоті і недоторканості… Народна пісня з святої скрижалі сама стає зброєю, якою орудують pro i contra” [Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти тт. – К.:, 1980. – Т.27. – С.59].
Саме цю народну “святу скрижаль” підніс на нову висоту Т. Шевченко: “…Шевченко як поет, - писав М. Костомаров, - це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Пісня Шевченка була сама по собі народна пісня, тільки нова, - така пісня, яку міг би заспівати тепер цілий народ… З цього боку, Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ начебто вибрав його співати замість себе” [Цит.за: Попов П.М. М.Костомаров як фольклорист і етнограф. – К.: Наукова думка, 1968. – С.87; заг. – 113 с.]. Образи Великого Кобзаря з другої половини ХІХ ст. витісняють зі стін селянських українських хат образи козака Мамая з кобзою.
І далі: “… Народний поет, творячи якусь нову пісню, користується змістом і формою тих, які він вже застав. Що ж то за зміст і форма? Докладно сформульоване, це питання приводить нас до самих початків усякої поезії, до тієї “праісторії” поетичного і взагалі мистецького розвитку, в якій з одного джерела випливали і первісні релігії, і обряди, і пісні” [Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти тт. – К.:, 1980. – Т.27. – С.63]. М. Шлемкевич визначав: “…З морської піни вродилася грецька Афродіта. З морського прибою почувань народилася українська краса – пісня. Пісенна ліричність – це приблизне окреслення такої душевності” [Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа. – К.: , 1992. – С.104]. Теж саме писав Ю. Вассиян: “… з душевного підложжя з безумовною абсолютною перевагою почуття виросла буйно розкішна квітка української пісні, якою жив, відчував і думав нарід упродовж століть свого неісторичного існування” [Вассиян Ю. Бо вже чекає четверта домовина // Слово і час. – 1994. - №2. – С.57]. Поет Ф. Бодельштадт, який у 1840-1845 роках мандрував Україною, у передмові до своєї збірки перекладів українських народних пісень на німецьку мову ("Поетична Україна", Штутгарт, 1845) написав: "... Нехай запашні українські пісні, мов жалібні солов'ї, віють на німецькі левади і оповідають, як діти України колись любили і боролися... У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, нігде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужеською силою пронизує його любовні пісні... Справді, нарід, що міг співати такі пісні і любоватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи... Важну ролю грає всюди жінка, з її м'якими, ніжними почуваннями, бо ж і в історії України багато схожого з лицарським середньовічним світом. Дуже тісно живе українець з природою і бере з неї ці чудові малюнки, що є в його піснях" [Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1991. — С.80-81].
Свого часу М.Г. Чернишевський писав: "Не у всіх ... народів є прекрасна і багата народна поезія. Чим же зумовлений її розквіт? Енергією народного життя. Тільки там явилась багата народна поезія, де маса народу ... хвилювалася сильними й благородними почуттями, де здійснювалися силою народу великі події" [Чернышевский Н.Г. Полн.собр.соч. — М., 1949. — Т.ІІ. — С.295].
Отже, “… Можемо сказати, — зауважував Дм. Чижевський, — що народній характер вибирав для себе те…, що якраз відповідало його єству” [Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. – С.18 – 20].
Отже, також слід показати причини витоків “оптимізму українця у порівнянні з песимізмом росіянина”, що І.Мірчук, О.Кульчицький та В.Янів лише означували [Кульчицький О. Іван Мірчук – дослідник української духовности // Збірник на пшану Івана Мірчука / За ред. О.Кульчицького. – Мюнхен – Нью-Йорк-Париж-Вінніпег: Вид-во УВУ, 1974. – С.59; Янів В. До систематизації поглядів Івана Мірчука на українську людину // Збірник на пшану Івана Мірчука / За ред. О.Кульчицького. – Мюнхен – Нью-Йорк-Париж-Вінніпег: Вид-во УВУ, 1974. – С.187-188]. Саме В. Щербаківський закликав “відійти у глибину віків”, в той період, в якому формувалися “… історичні константи, тобто ті постійні особливості, безперервні та характеристичні людським групам, які діють постійно в одному напрямі й таким способом визначають хід історії та послідовність певних явищ” [Щербаківський В. Український етнічний тип //Визвольний шлях. – Лондон, 1961. - №6. – С.555], серед яких — психологія “… двох різних коренів, з яких виросли український та російський народ” [Щербаківський В. Український етнічний тип //Визвольний шлях. – Лондон, 1961. - №6. – С.563].
Проте, говорячи про