Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

концепція “гріховності” людства — санскр. grah, латин. capio "хапати", "брати", "присвоювати (те, що не слід)" — наявна у індоєвропейській традиції в двох аспектах.

Перше — це повстання богів і людей проти верховного бога-громовержця. Заколотники зазнали поразки і скинуті на землю. Серед них — і син Громовержця, який перетворився в опійну рослину (мак — у балкано-балто-слов'янських народів, виноград — у греків, сома/хаома — у індоіранців). Але він, як єдиний син. пробачений, і повинен пройти обряд випробування (ініціації), воскресає в оновленій іпостасі і отримує владу над сезонними змінами в природі [Судник Т.М., Цивьян Т.В. К реконструкции одного мифологического текста в балто-балканской перспективе // Структура текста. – М.: Наука, 1980. – С. 242, 283].

Друге — як втрата “золотого віку”, “втрата раю”, відчудження від божественного роду Великої Матері (у міфології Гесіода — від “золотого роду” Астреї), що узгоджується з концепцією “далекого бога” (deus otiosus): створивши світ і людину, бог– творець-втрачає свою актуальність з власного бажання (у індоєвропейців та семітів — зі сваволі молодшого бога), передаючи владу над творінням богам–дітям. У нього нема культу, але він залишається тим, до кого можна звернутися, якщо всі боги залишиилися байдужими до людей [Элиаде М. Священное и мирское в современном мире // Поликарпов В.С. История религий: Лекции и хрестоматия. – М.: Гардарика; Экспертное бюро, 1997. – С.78 – 80]. Як правило, богом–намісником є бог сонця [Донець Л.С. Солярний світогляд // Педагогічні проблеми технічної і гуманітарної освіти (Миколаїв). – 2000. – Вип.1. – С.95 - 102], а його соціальним відображенням — цар, імператор, “Господар”. Навіть якщо Цар-Господар в уявленні підданих перенісся з землі на небо [Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / Післямова О. Мишанича. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – С.9 – 10], то на землі залишаються князі–ксьондзи, його заступники, аналогічно як у небесній ієрархії Місяць–Ксьонжець (Князь) заступає вночі Сонце–царя.

Наприклад, японський імператор визначався встановленим правителем Тенму (673–686 рр.) титулом “тенно” (кит. “тянь хуан” — “небесний імператор”), тобто представник даоського (популярного в VІ ст. н.е.) божества “Тянь хуан да ді” (Небесний Августійший Великий Імператор) — правитель Полярної зорі, оточеної палацами безсмертних “досконалих людей” (чжень жень; той же ієрогліф для японського “махіто” — “члени імператорської сім'ї”). Князь — це не просто жрець, а шаман (волхв) найвищої могутності, який стоїть вище простої грішної людини, бо володіє особливим вмінням знову входити у стан первісної людини, описаної у міфах про рай, тобто в екстатичний стан. Шаманізм, як резюмує М. Еліаде, — це щонайперше “ностальгія за раєм”, “бажання повернути стан свободи та достатку, котрий був до “Падіння”…” [Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. – М.: Refl-book; К..: Ваклер, 1996. - с.64,70]. Також він визначає , що “… там, де завдяки володарям, героям або імперіям “історія перебуває на марші”, Сонце головує” [Элиаде М. Избранные сочинения: Очерки сравнительного религиоведения / Пер. с англ. Отв.ред. , автор послесл. И коммент. В.Я. Петрухин. Автор предисл. Ж. Дюмезиль. – М.: Ладомир, 1999. – С. 127.].

Хоча сам бог сонця дещо іншої “породи”, ніж решта богів: серед олімпійців Геліос — титан, а у “Рігведі” (VІІІ, 101, 102) сонце Сур'я — це жрець–асура усіх богів–девів, аналогічно як герої та шамани (князі) серед звичайних людей.

А доля ("уділ") людини в обох концепціях гріховності — священний трепет. А відчуття підпорядкованості людини цій безмежній силі породжує явище, котре греки й визначили словом "міф", адекватний переклад якого на українську "розрада" ("втішаюча фабула"; аналогічної ідіоми у російській мові не існує). У соціальному ж плані доля людини — це покаяння для поколінь минулих, теперішніх і грядучих шляхом реалізації премордіального ("відпочаткового") архетипу спілкування з трансцендентним, як це здійснює, наприклад, близькосхідний Єнох (дв.-євр. hanok "вчитель"), чоловіча іпостась Інанни-Іштар-Астарти-Астреї, першоверховний правитель людства, правління котрого відображало "універсальне і справедливе царство сонця" [Аверинцев С.С., Иванов В.В. Енох // Мифы народов мира. – Т.1. – С.435]. Єнох зійшов на небеса, віддалився від людей, як грецька Астрея залишила "золотий рід" людей, японська Аматерасу заховалася у темній печері чи ведична Тара була викрадена богом Місяцем-Сомою, і, згідно з віруваннями, неминуче повернеться.

Вражає те, що у прадавній колядці навіть буквально говориться про пошуки бога :

Ішов, перейшов Місяць на небі,

Зірниця сестриця каже:

“Ходи до мене бога шукати !

Найшли бога, Пана Господаря

[Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / Післямова О. Мишанича. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – С.10].

Та ж міфологема “пошуку бога” (кверотеїзму) перейшла у християнську традицію (волхви–маги щукають Господа Ісуса), витоки якої слід шукати у месопотамській традиції [Гуцуляк О. Гільгамеш як "архітектор буття" : Спроба прояснення сутності епічного образу // Зарубіжна література в навчальних закладах . – Київ, 2001. - №. 6. - С. 42 – 45] , а саме — у традиції генотеїзму (від грец. “один”, на відміну від “єдиний, лише один” бог)–виділення, за М. Мюллером (1823 – 1900), у релігійній свідомості одного з багатьох богів не як головного над богами, а як такого, до якого саме звертаються віруючі як до свого (особистісного або племінного) бога і якому віруючий здійснює служіння (генолатрія, на відміну від монолатрії — забороні служіння іншим богам та кафенолатрії – служіння богам за певною чергою в ієрархії, як це бачимо у “Рігведі”) [Луцишина О. Українське язичество і генотеїзм // Людина і світ. – Київ, 1991. - №7. – С.41, 43].

Існує також версія, за якою одним з таких “знайдених” богів для праслов'ян та прабалтів став Перун, привнесений на Русь варягами (норвезьке Фьоргун — “Дуб”, ім'я матері бога грому Тора; балт. Перкунас “бог грому”): “…Сам Перун також мав світлоносне начало… Мабуть, трактування виходило за межі громовика, а переносилося на все світло” [Гринів О. Національно–духовне відродження: Історія і сучасні проблеми: Лекції для священників УГКЦ. – Львів: Місіонер, 1995. – С. 30]. Найвірогідніше, що давні русичі та лехіти теж ототожнили балто–германського Перкунаса (Фьоргуна) зі Сварожичем, братом Сонця–Дажьбога, сина Сварога (“небесного кола–зодіака”, Дива), а отже — теж Сварожича, що аналогічно тому, як у шумеро–аккадському пантеоні небесний бог Ан мав двох синів — бога грому та бурі ЕнЛіля та сонячного Уту (Шамаша). Можливо, що з приходом варягів слов'янами було “відтворено”, “знайдено”, “згадано” колись забуту ще предками слов'ян євразійську теогонічну систему.

Як вважає дослідниця І. Вовк, “сонячна” релігія праукраїнців [див.: Петров В.П. Міфологема “сонця” в українських народних віруваннях та візантійсько – гелліністичний культурний цикл // Етнографічний вісник. – 1927. – Кн. 4. – С. 88 – 119; Срезневський И.И. Об обожении солнца у древних славян // Журнал Министерства народного просвещения. – 1846. – Ч. 51, Отд. 11. – С. 36 – 60; Онацький Є. Культ і символіка сонця у віруваннях українського народу // Записки НТШ. – Париж-Нью-Йорк-Мюнхен-Торонто-Сідней: НТШ, 1962. – Т. CLXIX (169). - Збірник на пошану Зенона Кузелі: Праці філологічної та історично-філософічної секцій / За ред. В. Янева. – С. 171 - 195] — це пізня стадія язичництва, що прийшла на зміну релігії “місячній” (та Світового Дерева), чи “місячно–зодіакальній” [Вовк І. Функціональна структура язичницького пантеону (На матеріалах української етноміфології) // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень Міжнародного У Круглого столу (Львів, 3 – 5 травня 1995 р.). – К. – Львів: ІУА – ЛВ, 1995. – Т.1. – С. 79 - 82].

Також, у свою чергу, ця “сонячна” релігія зазнала сильного впливу дуалізму іранського типу “добрий бог — злий бог”, а саме: півн.–іран. duzh-baga-daēva дало на праслов'янському грунті dъžh-bogь-divъ (Дажьбог і Див у “Слові о полку Ігоревім”), в той час як у балто-словянській світоглядній єдності існувала інша пара: *divъ “бог, небесний” (*peter dyēus > Стрибог) та *zmajь “змій”, “земний” (пор. : латин. deus — homo, гот. *tius — guma, дв.-прус. deywis — smoi тощо). Аналогічно, свого часу, праіранці здійснили реформу індоіранської релігії, внаслідок чого пару “деви (боги) — асури (демони)” змінила пара “ахури (боги) — деви (демони)”.

У південних слов'ян відбулася інша релігійна реформа: навпаки, теонім Дажьбог (Даjбог, Дабог, Даба) співвіднісся зі “злим богом” (“царем на землі”, до якого йдуть душі грішників) з причини суперництва з кельтським континуумом, де наявний бог Дагда (дв.-ірланд. dag, ірланд. deadg “добрий”; за аналогією з представляючим іранський континуум Хорсом – осетин. xorz “добрий, хороший”) [Мартынов В.В. Сакральный мир «Слова о полку Игореве» // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культурі: Источники и методі / Отв.ред. Н.И. Толстой. – М.: Наука, 1989. – С. 61 - 78]. Думається, що його опонент – Milъ bogъ , “Господ Бог на небесима” — це вже данина християнській традиції, в той час як початково його місце займав Див (санскрит. div “світити”, dyaus “небо”, “день”), відсунутий потім на позицію медіатора між небесним та земним, у світ лісу, дерев (пор.: сербохорв. “див” –-“демон”, або “дивљи човек”, словен. divi mož, польск. dziwoląg, чеськ. divy muz “лісовик”).

Традиція	Добро	Зло	Традиція	Добро	Зло
іранська	ахури	деви	індоарійська	деви	асури
давньо-руська	*(daž-) bogь	*divъ	Південнаслов'янська	див	дажба

Blog

Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації