Geum.ru

Гуцуляк Олег Борисович

Вид материалаМонография

Содержание


Автор висловлює щиру подяку за підтримку даного видання
Особлива подяка
Синтематика міфу
Юрія Ібрагімовича Султанова
Премордіальна ж Традиція соборна
Українські нові праві
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53
Олександр Горішний) влітку 2005 р., чия колегіальна критика моєї праці про міфологію відіграла дуже велику роль у моєму розвиткові. Відтак я мушу подякувати італійському Фондові "La Nazione Eurasia" (тепер -- "La Continente Eurasia"), під чиєю егідою і проходив цей семінар.

   Також хочу подякувати тим вченим, хто заочно сприяв моєму науковому становленню, як фахівцям у галузі дослідження міфології, котрі кільком поколінням дослідників роз'яснили, що ця практика від них вимагає, до яких небезпек, пов'язаних з нею, вони мають бути готові, що слід уважно слухати вчителів, котрі вказуватимуть на їхні недоліки, і відповідати їм з такою ж увагою до фактів.

   Щиро вдячний працівникам наукової бібліотеки Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (директор -- кандидат філологічних наук, доцент Михайло Бігусяк) за допомогу та забезпечення належних умов для роботи з науковими джерелами у процесі написання книги, перекладачам і консультантам Андрієві Пустогарову (м. Москва, Росія), Антонові Рачеву (м. Руса, Болгарія), Саші Паповічу (м. Охрід, Македонія), Daniele Scalea (м. Рим, Італія), Enzo Ristagno (м. Савона, Лігурія, Італія) Олексієві Ільїнову (м.Воронеж, Росія), Ігореві Могильову (м. Знаменськ, Росія), Русланові Бурішаду (м.Баку, Азербайджан), друзям-однодумцям з руху "нових правих" (Святославові Вишинському, Костянтину Левіну, Ігореві Карівцю, Івану Пелипишаку, Василеві Головану, Василеві Ленюку, Юрію Міндюку), а також -- журналістам Олександрові Волкову, Василеві Морозу, Михайлові Шиптуру, Романові Гладишу, Тарасові Собкові, редакторові журналу "Четвер" Юрієві Іздрику, редакторові московського журналу "Атеней" Павлові Тулаєву, редакторові львівського журналу "Форма(р)т" Олександрові Гордону, редакторові львівського журналу "Ї" Тарасові Возняку, редактору ТБ "Галичина" Тарасові Собкові, редакторам івано-франківського журналу "Прообраз" Євгенові Барану та Степанові Процюку, культурологові Юліану Пікару, тій, котра відкрила мені чарівний світ епосу про Гільгамеша, -- Івоні Пікар-Богдановій, поетесі Вікторії Кириченко, а також всім, хто своїми порадами, морально, матеріально чи фінансово допоміг або перешкоджав здійснити видання цієї книги.

  

  

Автор висловлює щиру подяку за підтримку даного видання:

депутатам Івано-Франківської міської ради -

п. Сергію Васковцю;

п. Олегу Олексюку;

п. Руслану Терешку;

п. Богдану Чупірчуку;

п. Ліліані Симонович;

п. Богдану Федьківу;

п. Ярославу Бачкуру;

п. Михайлу Конику;

а також -

п. Ігорю Шимку, архітектору,

п. Михайлові Бігусяку, директорові наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,

п. Олегові Пилип'юку, доцентові, науковому редакторові книги,

Особлива подяка:

п. Юрію Височанському,

власнику книгарні "Софія" (м. Івано-Франківськ,

вул. Незалежності,9), менеджеру даного проекту;

п. Віктору Анушкевичусу,

міському голові м. Івано-Франківська;

п. Олександру Микуляку,

власнику приватної архітектурної фірми "Ю.М.І.";

"Studio 14"

(nfo/14slov_site/art/kryzh.phpl)

та п. Віктору Крижанівському, художнику з м. Київ,

за надання ілюстрацій для книги.

  

ВСТУП

   Завдання дослідника міфології полягає не так у тому, щоб пояснити причини виникнення того чи іншого міфу, описати всю своєрідність його внутрішньої структури, висвітлити його суспільно-історичну, релігійно-естетичну та індивідуально-психологічну зумовленість, викрити безпосередню формальну, семасіологічно-лінгвістичну, семіотичну (мовну - іноді навіть у вузьколінгвістичному сенсі) підвалину, але й у тому, щоб сприяти синтематичному сприйняттю явищ міфології, допомогти розкрити для теперішніх та майбутніх поколінь живі та дійові сторони міфічного (як оригінального відтворення світу, відмінного від віри та знання), в тому числі й навіть віддалених від нас епох, удатно збагатити та розширити нашу здібність "заражатися" міфом як особливим модусом мислення, що супроводжує історію культури. Перед читачем-реципієнтом повинен постати у всій своїй академічній чіткості та красі метод деконструкції власне не "холістських істинно сакральних композицій" (термінологія традиціоналістської філософії), як це пропонують структуралізм та постмодернізм (не слід його плутати з Постмодерном!), а профанічних ансамблів як сучасності, так і того, що їм концептуально передувало. Тобто на відміну від "лівого структуралізму" з його деконструкцією залишків сакрального здійснюється "правий структуралізм" -- деконструкція профанічного, щоб відкрити передує йому сакральне. Тому також розглядаються і піддаються спеціальній критиці рецепції міфологічного в сьогоденні (сакрального у профанічному) -- інтерпретації та гіпотези, які мають "позанауковий характер", "вибудувані уявою (дослідника, літератора)".

   Сама ідея реконструкції міфу і персонажів, у міфі присутніх, не могла б бути реалізована поза методом мовної реконструкції, для чого необхідне знання генетичної природи мови та її явищ, зв'язків мов, етносів із субстратами, адстратами чи мовними союзами. Також використовується метод лінгвістичної палеогеографії, коли мовні явища тої чи іншої мови та мов її сусідів (споріднених та неспоріднених) піддаються відносній хронологізації і також приймаються не один-два явища, а вся сукупність фонетичних, граматичних та лексичних особливостей. Автор також змушений залучити широкий бібліографічний та операційний апарат, який хоча й відволікає широку читацьку увагу, але необхідний для аргументації думок автора, котрими він хоче поділитися з читачем.

   Автор також усвідомлював свою належність до академічної міфо-семантичної школи (І. Франк-Каменецький, М. Нікольський, О. Лосєв, В. Абаєв, В. Ілліч-Світич, А. Долгопольський, В. Шохін, В'яч. Іванов, В. Топоров, Т. Гамкрелідзе, О. Трубачов, М. Маковський, В. Бер-Петров-Домонтович, О. Пріцак, Л. Лелеков, М. Стеблін-Каменський, Е. Мелетинський, І. Дьяконов, В. Жирмунський, І. Стеблева, П. Грінцер, Б. Рибаков, Л. Гіндін, А. Нєміровський, О. Кудрявцев, Н. Гусєва, Т. Цівьян, А. Шапошніков, Н. Толстой, С. Аверінцев, Д. Едельман, Ю. Березкін, А. Лященко, М. Попович, В. Скуратівський, Ю. Павленко, В. Менжулін, Ю. Султанов, І. Козлик, Т. Ткачук, М. Чмихов, В. Матвєєв, Ю. Циркін, І. Шіфман, Є. Герцман, Ф. Туранли, В. Стецюк, К. Тищенко, Й. Бандрівський), враховуючи й традиції т.зв. "школи широкої гуманітаристики" (В. Карпець, Ю. Шилов, С. Наливайко, Н. Гусєва, П. Тулаев, Р. Багдасаров, І. Каганець, К. Найт, Р. Ломас, Р. Барбер) та протистояння практиці тих наукових кіл, які вводять як суто "прагматичні" побудови в історико-культурологічну тематику (І. Кривельов, Л. Гумільов, А. Фоменко, А. Баркова, В. Ричка, Р. Піхманець, Дж. Грабовічь, С. Квіт, Е. Мулдашев, М. Ходаковський, П. Толочко, В. Шнірельман та ін.), при котрому вихідні посилки та гіперкритицизм наперед визначають всі осібні результати, так і підмінюють науково-дослідну науково-популярною роботою (А. Асов, В. Дьомін, В. Довгич, В. Шемшук та ін.). Дві останні "фракції" являють собою "театр інтелектуального абсурду", замість того, щоб його висміяти, науковці серйозно ведуть з його представниками суперечку, в результаті чого читач робить висновок, що у творах "аматорів" та "прагматиків", отже, "щось таке є", якщо з ними ведуть полеміку науковці.

   Окрім того, інколи дослідники та читачі не завжди замислюються над тим, з чого і як сформувався звід наших культурно-історичних уявлень. Як правило, ми беремо їх з рук наших вчителів та вельмишановних науковців, завдяки діяльності котрих вони потрапили в науковий обіг. Найчастіше навіть не знаючи або не даючи собі звіту про те, яким чином вони отримані і звідки постали, і навіть не допускаючи, що вони можуть містити лакуни та вади. А отже, така ситуація жодним чином не сприяє об'єктивній оцінці якості арсеналу даних, наявних у розпорядженні науки. Тому слід завжди нагадувати, з яких джерел склалися теперішні уявлення про міфологію древніх і як вони отримані.

   Автор дотримується методу міфологічної компаративістики, коли для того, щоб виявити стародавні міфи, необхідно порівняти міфологічні традиції різних народів та виявити спільні елементи. Наприклад, міфи і перекази народів Америки та Євразії, які не мали контактів протягом тисячоліть. При цьому слід брати до уваги як можливість випадкового збігу, незалежного виникнення подібних явищ у різних народів, так і високу ймовірність запозичень, багаторазового копіювання елементів культури від покоління до покоління і від одного народу до іншого. Зрозуміло, що запозичення найімовірніше для споріднених народів, що мешкають неподалік один від одного, і менш вірогідне для народів, котрі один від одного віддалені на великі відстані. Проте науковцям вдалося виявити понад дюжину мотивів. Як відомо, час життя власне міфологічного тексту незначний. Але складники цих текстів (деякі особливості персонажів або певні повороти сюжетів) виявляються достатньо стабільними. З цих елементів ("міфологічних мотивів") у різних поєднаннях, як з мозаїки, збираються нові тексти, зміст і деталі котрих можуть розрізнятися в різних традиціях і навіть у межах однієї традиції. Порівняльна міфологія доповнює археологічні, лінгвістичні і генетичні реконструкції і дає можливість підняти покров над нашим минулим*. Також автор використовував і етимологічне дослідження, виходячи з т.зв. "принципу множинної етимології", тобто припускається одночасне існування декількох семасіологічних зв'язків в історії того або іншого значення. Концептуальний ракурс дослідження в цьому плані узгоджений з традицією етимологічного аналізу В. Топорова-М. Маковського.

   Також методом, до якого власне є посвячення читача, виступає герменевтичний метод через конотативні (приховані) і денотативні (прямі, поверхневі) значення і сенси, котрі наперед визначають формування мовної картини світу (спосіб репрезентації внутрішнього досвіду).

   Синтематика міфу, якої дотримувався дослідник, полягає у його гіпертекстовості як репрезентації інформації, що є зв'язком мережі гнізд, у яких реципієнти вільні прокладати шлях нелінійним чином. Важливим тут є віра в ритуал (споглядання, слухання й читання) та обряд (малювання, спів, танець або читання). Дослідження в цій роботі ведеться в площині онтогенезу євразійських міфологем та епосів, найархаїчніших витоків, самого їхнього зародження і становлення. Вимога дати розгорнене дослідження художньо-естетичних їх особливостей не ставиться. Також автор не приймає марксистського розмежування епосів на архаїчний та героїчний, і того, що начебто в другому відбувається втрата міфічних рис і набуття "історичних" ("квазіісторичних"), в той час як, на думку автора, "квазіісторичне" є однією з ознак міфологічного мислення, тобто безпосередньої віри у буквальну реальність своїх образів.

   Автор приділяє увагу дослідженню певних "метафізичних" та "метаісторичних" концепцій які, незважаючи на всю їхню сцієнтично-раціональну нісенітність, стали реальністю -- предметами віри, світогляду і поведінки певних груп суспільства, котрі інколи навіть прориваються й до керівництва ним. І як відомо, нове і дивне спочатку народжується на маргінесах, а вже потім одягає шати ортодоксальності. Тут доречно навести як т.зв. теорему Томаса, котра стверджує: "якщо люди визначають ситуації як реальні, вони реальні за своїми наслідками", так і вислів В. Набокова: "життя підло мавпує художню вигадку". Інакше кажучи, життя людини підлаштовується під ті чи інші ідеї, міфи, вигадки, якщо вона вірить у їхню реальність та дієвість. Тому нехтувати фантазії та неоміфотворчість, що, як правило, претендують на тяглість та спадковість, є науково недоречним. Цьому феномену автор дещо раніше присвятив спеціальне дисертаційне дослідження "Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)" (Львівський національний університет, 2005).

   Власне дослідник ще з 80-х рр. ХХ ст. під безпосереднім впливом Юрія Ібрагімовича Султанова (1948-2003) та Фергада Гардашкан-оглу Туранли ретельно вивчав східні традиції, безліч першоджерел. Крізь "вражаючі фігури метафізично освіжаючої енігматики, -- як означував свою аналогічну діяльність відомий метафізик-традиціоналіст О. Дугін, -- прагнув схопити вислизаючу констеляцію таємного сенсу"*, віддаючи належне й наявній у герменевтиці здоровій постмодерністській іронії (В. Єшкілєв, А. Кожелянко, Ю. Іздрик, О. Бузина, Ю. Канигін). У цьомувипадку відбулося безпосереднє з'єднання традиціоналістської ініціації (передачі сокровенного знання від учителя до учня) та серйозних наукових студій. Наприклад, відомий філософ-суфій Сухраварді проголосив, що "таємниці ал-гайб" -- "прихованого" ("мугаййабат") частково доступні людям у сні, коли їхні душі не перебувають під тягарем щоденних думок та потреб у "світі очевидного" ("алам аш-шахада"). Ці таємниці постають перед людьми у вигляді "накреслених рядків", "голосів", "образів" тощо. Відповідно до цього вважається неважливим ініціальний "сілсілат ал-барака" ("ланцюг благодаті"), що передає ініціальну традицію та святість від засновника суфійського ордену до наступника, від вчителя до учня, бо "благодать" ("барака") дарується будь-якій людині безпосередньо Богом (аналогічно у християнстві відбувається сходження дарів Святого Духа). Посвячені-муджтахіди (перс. "муджтехід", тур. "мюджтехід") не мають рангів, їх соціальний та релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня осягнення сокровенного. Зокрема, ті, котрі набувають найбільшої поваги, отримують назви "худжжат ал-іслам", "марджа ат-таклід" ("джерело наслідування"), "айяталлах" (перс."аятолла" -- "знамення Аллаха"), "айяталлах ал-узма" ("величний аятолла"). Іудейська Каббала, арійські Веди, вчення Будди, європейські гностицизм та окультизм настоюють на тому, що все, що людина пізнає про себе і світ, вона пізнає сама і в собі, "езотерично", на відміну від людей, що оточують її. Але тому, хто приступає до герменевтики та всіляких "езотеричних практик" слід пам'ятати, що будь-які намагання самостійно, з власної волі осягнути приховані знання про духовний світ, який трансцендентний нашому матеріальному, цисцендентному світові, недоступний нашим відчуттям, що прагнення свавільно досягти через містичний екстаз злиття з трансцендентним буттям не більше, ніж спокуса будування Вавилонської башти для "зведення небес на землю". Однією з таких революцій духу проти тенденцій будівництва "вавилонської вежі" був, наприклад, іслам. Його послідовники вважають, що продовжують ту революцію, яку 4300 років тому здійснив Авраам (мусульмани називають його Ібрагім). Він виступив за повне заперечення залежності людини від сил природи, від яких-ось ідолів, від космічних енергій, від будь-яких "вищих розумів" -- усього того, що так популярне в сучасну епоху, яку дехто визначає як "неоязичницьку", "відродження язичництва". Тобто, як констатує відомий філософ-традиціоналіст Гейдар Джемаль, те, що сьогодні називається прогресивним, модерністським західним суспільством, насправді є відновленням язичницької профанічної свідомості часів Римської імперії, Єгипту та Вавилону.

   Премордіальна ж Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта. Носії цієї філософії -- "нові праві" -- володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід. Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси обивателів -- виборців та податкоплатників на у народ, що складається з вольових "я". На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для народів Євро-Атлантичного регіону, зокрема українців. Уже філософ-постмодерніст Жан Бодрійяр констатував, що відбувається відхід мас у галузь приватного життя, і це є безпосереднім викликом політичному життю, загибеллю як політичної волі народу та індивіда, так і політичної репрезентації держави. Тепер ця "зрада мас" набула тотального характеру. Цікаво, що саме український народ здійснює такий епохальний дезетатизаційний здвиг: він вперше відокремлює себе від державно-бюрократичної ідеї та відстоює права на необмежену свободу індивіда ("громадянська помаранчева революція"). Першочерговим постає освоєння "внутрішньої", "ембріональної" дійсності і прагнення до дослідження підсвідомих сфер людської психіки.

   Нові праві усвідомлюють, що жорсткий авторитаризм "не спрацьовує" у сучасну епоху, де першу скрипку грає індивідуальний акт самовизначення. На відміну від давнього племені чи клану як щільно структурованого утворення з контрольованим членством, тепер існують нові групи, що функціонують винятково з причини індивідуальних рішень, а варто індивідам передумати або втратити свій першопочатковий ентузіазм та рішучість -- і таке співтовариство зникає. Тому, на думку нових правих, забезпечити успішне виконання їхньої програми може метод "нюансованої деміургії", присутній у оповідальних текстах типу жанру "фентезі" або "детективу". Здавалося б, нереальні, світи "фентезі" всотуються у реальність та видозмінюють її. Відбувається своєрідна "експансія ірреального". Людина ще не погодилася з новим виміром, але їй пропонують мислити в певних термінах -- і, зрештою, світ "Космічних воєн", "Сейлормун" та "Володаря перстенів" стає реальним світом, його "життєві цінності" вростають в образи буття, роблять його реальним для інших, вступають у космогонічну боротьбу з інерцією наявного буття. Іншими словами, відбувається настанова знаного методолога Г.П. Щедровицького про те, що слід будувати свій ідеальний світ і в ньому жити, бо насправді люди живуть не в світі природи, не в світі об'єктів, і навіть не в світі соціальних відносин, а кожна людина розбудовує простір мислення та діяльності і в ньому замешкує*.

   Українські романтики Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, "хатяни" й "молодомузівці" були творцями такої "нюансованої деміургії". Вони перетворили світ української ідеї на реальність для інших, мобілізували довкола нього все "свідоме українство" до "національної робітні". Міфотворець Шевченко здеміургував такий світ, що вся наша ментальність базується на персональному словнику його "нюансованої деміургії", запозиченому з легенд, фольклору тй авторської уяви.

   Українські нові праві пропонують нове прочитання всієї української традиції, пропонують реалізацію можливих, але досі не реалізованих проектів нашої культури. Програма нових правих закорінена у глибинних архетипах -- вроджених психічних структурах, що перебувають у так званому "колективному безсвідомому" нації та становлять основу загальнолюдської символіки. Їх людина сприймає інтуїтивним чином. Тому таку увагу віприділяють "містичній інтуїції" та традиціям, що їх практикують, -- православному ісихазмові, католицтву, суфізмові, індуїстському тантризму, даосизмові, дзен-буддизму, синтоїзмові. Витікаючи з інстинктів, архетипи проявляються на "поверхні" свідомості у формі різного роду видінь, уявлень, снів, казок, міфів, мистецьких творів тощо.

   Через те, що архетипи є універсальними, притаманними всім людям та влаштовані у "базовий колективний субстрат людської душі", їхній символізм викликає однакові почуття, стимулює однакові елементарні імпульси, котрі збуджують або загальмовують моторні нервові клітини та тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на певний стимул. На цій основі нові праві ставлять завдання "перепрограмувати" базовий набір архетипів у кожної особистості шляхом групової динаміки (впливу оточення на особистість як на мислячого, чуттєвого і активного учасника реальних подій). Кожен індивід шляхом "творчої уяви" у своєму бутті активізувати ті архетипи, котрі є формотворчою силою -- "пайдеумою", "пансофією"-- душі його раси чи етносу. Пробуджуючи ті чи інші архетипи, можна буде осягнути глибинну всеєдність Буття, підняти на щит онтологічні цінності. Це дасть змогу подолати гординю самоствердження людської природи, що внутрішньо порожнє, розколоте, перебуває у муках усвідомлення суперечностей пізнання та життя, наявного та належного, що не піддаються вирішенню. Останнє так вдало описали Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Маркузе, В. Стус, Т.С. Еліот ... Вся наша освіта формувалася на "виготовленні" людини маси -- безликого "будівника комунізму". Більшість населення як колишнього СРСР, так і Європи відрізана від культури університетського типу. Школа була відокремлена від вузу, тобто тієї форми школи християнсько-середньовічного походження, що давала всьому суспільству цілісне дисциплінарне уявлення про світ. Створення альтернативи цьому явищу -- реальне тактичне завдання "нових правих".

   Основною формою, що "активізує" національні базові архетипи, є, на думку "нових правих", є так звана "рідна (нативістична) релігія" -- джерело сакральних цінностей, які володіють універсальним значенням і абсолютним авторитетом для всіх членів суспільства. Особливо радикального вираження нативізм набув на теренах американського континенту (що наснажує європейських "нових правих"): спершу як "пейотизм" - антитеза на позицію колонізаторів-християн, а потім як "націонал-нагвалізм" -- "синтез" цих "тези" і "антитези" для виконання "справжньої" американської місії у світі, в той час як прихід європейців та сучасна "атлантиська" політика США -- це лише засоби реалізації цього проекту. Зокрема творець антропософії Рудольф Штайнер розглядається як "прихований" реалізатор ідей "нагвалізму", які з часом для широкого загалу висвітлили Карлос Кастанеда та його послідовники з Лос-Анджелеської школи неошаманізму. Також поширеною формою "активізації базових архетипів", сформованих за доби візіонерської ментальності, у "протоісторичну епоху" (яку Е. Фромм протиставляв "праісторичній епосі", до якої звертався А. Розенберг) є, як це не парадоксально,