Гуцуляк Олег Борисович

Вид материалаМонография
Подобный материал:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   53
ордени "Мемфіс Міцраїм" та "Пріорат Сіону" -- "Лівої руки" ("Змій Зла") і "Правої руки" ("Дракон Добра") -- символізуються "двома дамами" -- Ваджет (кобра) і Некбет (гриф), символів Нижнього і Верхнього Єгипту, покровителів міст Бхуто в дельті Нілу та Некхеб біля Едфу, які відігравали найвизначнішу роль у додинастичному Єгипті і розташовані на іншому березі Нілу, навпроти Некхена -- столиці адептів бога Гора ("шемсу-гор"; ст.-єгип. "некхен" -- "місто сокола" греки переклали як "ієраконполь" -- "місто яструба", а саме хамітське слово "гор (хар, херу)" близьке арабському "хуру" -- "сокіл"; сам фараон іменується титулом "Сильний Бик Гора"). Також, як вважають "герметики", до ордену "лівої руки" був посвячений Мойсей, який виступив для іудеїв як адепт "мідного (зеленого) змія", а орден "правої руки" серед арабів ініціював пророк Мухаммед (САВС), символ чого є "бурак" ("кінь-блискавка").

   В епоху фараонів кожний цар включав імена цих "дам" у своє п'ятичленне ім'я. Одночасно фараони та їх сестри-дружини, як зауважує Д. Рол, належали до еліти клану "ірі-пат" ("один з нащадків Пата"), тобто біблійного Іафета, грецького Япета, ведичного Пра-Джапаті та ацтекського Пататекутлі). Етимологічно Япет < дв.-єгип. jpt "те, що відокремлене від решти", "ззовні" (в той час як брат Ноя Нір < дв.-єгип. hnrj "те, що виокремлене, але включенням у певне коло", "в середині"), Сім ("семіт") < дв.-єгип. smd "край, маргінали" (їм антитеза -- shwt "крайні", "братство").

   Клан "ірі-пат", начебто, шумерського ("дільмунського", "серпопардського", тобто "довгошиїх леопардів", зображених на маніфестаційних палетках фараона Нульової династії Нармера) походження (до нього, наприклад, належав мудрець і архітектор Імхотеп, син Птаха, -- творець концепції пірамід як таких, будівничий ступінчастої піраміди Джосера, намісник Нижнього Єгипту, верховний жрець сакрального міста-саду Іуну - "Геліополя" і бога сонця Атума, похований у Анехтауі), в той час як тубільні єгиптяни -- до кланів "хенеммет" (Верхній, Південний Єгипет, символи -- біла корона, лілія-"сешен", яка насправді росте в природніх умовах лише на північ від гори Кармел, а в Єгипті лише культивувалася; бик Верхнього Єгипту -- Бухіс, який є душою Монт-Амон-Ра) та "рекхіт" (Нижній, Північний Єгипет, символи -- червона корона, лотос-"некхебет", бик -- Апіс, який є душею бога Птаха). У Верхньому Єгипті поклонялися також баранячоголовому богові лівійського походження Амону, в той час як тубільне населення Нижнього Єгипту поклонялося богові Ра (Ре).

   Завоювавши в 751 р. до н.е. Єгипет, кушитський цар Кашта змусив лівійського правителя Нижнього Єгипту Осоркона ІІІ зробити його дочку вищою жрицею "відновленого" об'єднаного культу Омон-Ра, що формально дало право Кашті на трон. Син Кашти Піанкхі (який, проте, називав своїм батьком бога Птаха, який "знаходиться на південь від своєї стіни", тобто Єгипету, оскільки сама ця грецька назва означає "помешкання Птаха") звільнив весь Єгипет від лівійських царів і об'єднав велич Двох Земель, оголосивши резиденцією Напату, в 1200 км на південь від Гераклеополісу, де, в свою чергу, засів принц Тефнакхт.

   Для протистояння "варварам-кушитам" (і це при тому, що Куш вже тисячу років був під культурною домінантою Єгипту і став Меккою для будь-якого єгиптянина в умовах окупації варварами-лівійцями) та їхньому синкретичному культові "любов Ра" прихильники сепаратиста Тефнакхта проголосили в древній столиці Єгипту Мемфісі, "відпочатковому помешканні Шу" (біля якого славні піраміди древніх династій на плато Гізе) власний культ з власною жрецькою консорцією -- "жерці чистоти (!) богів", апелюючи до релігії благочестивого часу фараона Тутмоса ІІІ (1521 -- 1473 рр. до н.е.), котрому допомагали дванадцять чоловік -- дев'ять братів та три сестри (явно сакральний символізм чисел !), в той час як кушитські фараони апелювали до більш архаїчної благочестивої традиції 2440 р. до н.е., коли за царювання V династії виникло т.зв. "Братство Світла" і яке спробувало встановити своє домінування над всім Єгиптом в часи фараона Ехнатона (власне наймані кушити-нубійці становили особисту "опричну" гвардію цього фараона).

   Проголосивши себе засновником нової (XXV) династії, кушит Піанкхі, цар Об'єднаного Єгипту, залишив володарів Дельти Нілу у спокої після того, як останній лівійський цар Осоркон IV капітулював, а принц міста Саїсу Тефнакхт попросив милості. Проте з часом опоненти кушитського фараона підняли повстання на чолі з тим же Тефнакхтом, а після його смерті -- його сином Бекенренефом. Під час заколоту Піанкхі помер, але його брат Шабако жорстоко розправився з суперниками, закопавши їх вождя живцем у землю. Столицю було перенесено з Напати у столицю Верхнього Єгипту стародавні Фіви, центр культу Амона, Шабака дочку свою проголосив верховною жрицею Омона-Ра, а жерці мемфіського храму Птаха в 720 р. до н.е. сформулювали на основі аналізу давніх текстів особливий Мемфіський теологічний кодекс (т.зв. "тексти Шабака" або "чорний камінь N 498 Британського Музею") для протистояння консорції "жерців чистоти богів" (вони пізніше зробили з цього каменю жорна!), де розповідається про своєрідний "соломонів" суд бога Геба: він розділяє Єгипет між синами своєї дружини Нут: Сетові дістається Верхній Єгипет, а Осірісові -- Нижній, а після того, як Осіріс "втонув" ("Тексти Пірамід", 959, розповідають про боротьбу Сета і Осіріса і що саме Осіріс першим напав, бо в нього були "великі ноги та широкий крок"; пор. з ведичним переказом про кроки Вішну і його боротьбу з царем світу Балу), а Сет почав претендувати на частку брата, владу над Нижнім Єгиптом передають синові Осіріса Гору. Але згодом Геб своєю волею бажає передати весь Єгипет під владу внука і тому починається боротьба між племінником і дядьком, внаслідок чого перемагає Гор, втративши ліве око, і стає "об'єднувачем обох земель", а сакральним місцем як місце поховання Осіріса стає Мемфіс (ном Стіни). Примирила Сета і Гора богиня Ісіда, і Сетові була відведена роль "атланта" -- "підтримувача" південнішого сузір'я Оріона (тобто він став групою зірок Гіади в сузір'ї Тільця). Начебто, в часі IV династії внаслідок прецесії відбувалося на небі зміщення на північ сакральної демаркаційної лінії, що розділяла небо Верхнього та Нижнього Єгипту (а отже, внизу так, як і наверху).

   Саме з кушитським Єгиптом іудейський цар Ієзекія, як про це розповідає біблійна "Книга Царств", вступає в союз проти Ассірії. Обложеному ворогами Ієрусалиму цар Шабако направив на допомогу багатотисячну добірну армію (свого часу пророк Мойсей одружився на кушитці,"Книга Чисел", 12). Саме в ніч напередодні вирішальної битви, як про це розповідає Біблія, сталося чудо -- Ангел Господній вразив ассірійську армію Сеннахеріба, вбивши 15 тисяч чоловік, внаслідок чого в 701 р. до н.е. ассірійці поспішно залишили Палестину. В результаті взаємоконтактів між кушитами-хамітами та іудеями-семітами (наприклад, у Мемфісі існувала стародавня іудейська колонія) виникає новий етнос, який, проте, під тиском люто ворожих до них ассірійців, змушений був мігрувати на батьківщину прабатьків, де отримали назву "фалаша" ("вигнанці"), "чорні євреї" і поселилися в Ефіопії в горах на північ від озера Цана. Вони розмовляють на одній з хамітських мов, не знали давньо-іудейської мови, не святкують Пурім, не дотримуються приписів Талмуду та Мішни. В Х ст. фанатична цариця-"амазонка" фалашів Юдіт ("Вогонь") з вогнем і мечем пройшлася по Ефіопії, руйнуючи храми, вбиваючи монахів та священників, обертаючи в рабство християн.

   Коли Шабако через п'ять років помер, його трон успадкували сини Піанкхі: старший Шебітку та молодший Тахарка (біблійний Тіртак), але ще через п'ять років Шебітку вмирає і молодий Тахаркха залишається сам на троні у Фівах. Його царювання розпочалося в 690 р. зі щасливого знамення -- потопу (безпрецедентний розлив Нілу до 90 метрів), який не тільки змів із землі пацюків та інших паразитів, а призвів до рекордного урожаю та хвилі народної радості з приводу зацарювання нового правителя, якого благословляють боги. Для боротьби із сепартистами Дельти з їх консорцією жерців "чистоти богів" та культом "червоного (рожевого) Анх" Тахаркха переносить резиденцію в саму Дельту і звідти веде активну зовнішню політику, внаслідок чого проти Ассірії повстають Тір і Сідон. Але невдало, бо завдяки верблюдам ассірійська армія Асаргаддона переходить Синайську пустелю, розбиває своєю залізною зброєю авангард єгиптян, озброєний бронзовими і латунними мечами, списами та стрілами, і бере у змові із принцами Дельти столицю Мемфіс, захопивши дітей і гарем царя. Сам цар вдало рятується (хоча на переможній стеллі Тахарка зображений у вигляді полоненого, якого ведуть за кільце, продіте через губу). Ще декілька раз Мемфіс переходив до рук ворогуючих сторін, аж доки Тахаркха не помер у віці 64 років в 666 р. до н.е., воюючи з сином Асаргаддона Ашшурбаніпалом. Його трон успадкував племінник Танветамані (Тенуат-Амон), якому перед цим приснився сон про те, як дві змії піднялись по обидва боки від нього. Він коронувався в Напаті, здійснив паломництво до храмів острова Елефантина, його зустріли як тріумфатора у Фівах, він вигнав заколотних принців з Мемфісу знову у Дельту.

   Тут в місті Саїсі укріпився фараон Псамметіх І, якому вдалося відкупитися від скіфів, які були запрошені кушитами на допомогу в боротьбі з Ассирією. Під час цієї боротьби загинув улюбленець ассірійського царя Ашшурбаніпала мемфіссько-саїський правитель Нехо і в Саїсі зацарював його син Псамметіх ІІ (595-589 рр. до н.е.), а потім внук Апрій (589-570 рр. до н.е.), на боці яких воювали грецькі (мілетяни) та карійські (лідійські) найманці і з якими Псамметіх ІІ здійснив похід у Нубію, засвідчений Геродотом (ІІ, 161) і єгипетськими джерелами. На острові Елефантина збереглися грецькі написи, зроблені грецькими найманцями. Згодом фараона Апрія скидає бунтівний воєначчальник Амасіс, якого підтримали греки, але в 525 р. перський цар Камбіс розбиває Амасіса і завойовує Єгипет. За цих умов XXV (Кушитська) династія вже не змогла повернути собі Єгипет, але правила в Куші (Мерое, між П'ятим і Шостим порогами) ще понад тисячоліття (66 нащадків Танветамані).

   Нова роль кушитів в історії Єгипту розпочинається з 250 р. до н.е., коли цар Ергаменес і п'ятеро його наступників встановили неймовірно дружні стосунки з новими правителями -- грецькою династією Птолемеїв, яка зуміла на певний час придушити "осине гніздо" -- т.зв. "мемфіських змовників". Після експедиції в Куш римських легіонерів намісника Єгипту Гая Петронія (20-ті рр. до н.е.), де їм сміливо протистояла цариця-"кандаке", країна ще триста років процвітала, але зрештою в 350 р. її завоював ефіопський володар Аксуму (Шеби) християнин Езана, але сам народ кушитів, не бажаючи приймати нову віру, під проводом своєї цариці полишає батьківщину і, за деякими даними, мігрує на захід аж на 900 км від Нілу, де їх частина відома під іменем "каджідді", а інша -- "дарфури". Ремісників, торговців та воєначальників кушитів радо приймає Східна Римська імперія, яка, проте, постійно плутає їх з ефіопами (шеба) і певну їх частину розселює на кордоні з закавказькими царствами (звідси свідчення про "ефіопів Абхазії"), а іншу -- в Дакії та Паннонії. Найвірогідніше, вони стали визначатися на Балканах як "темні люди" ("чорні, як смола"): копт. qmj.t "смола" > "кмети" - "чорні люди, слуги" (звідси й інші реалії: копт. jnk займен. "я" > "інок").

   Цікавим є той факт, що скрізь кушитів-"ефіопів" супроводжувала священна тварина, яка з часом витіснила з біологічної ніші європейську куницю, -- кішка (нуб. kadis "кішка" > лат. cat(t)us, укр. "кіт"), в той час як по-грец. hailoyros, але куниця зберегла в давньо-грецькій ностратичне визначення священної тварини (hiktis).

   Також не слід забувати, що реформа кушитських фараонів в часі тотожна із виникненням Риму як такого і що власне їх езотерична традиція "любов Ра" перебувала у "гностичному" спілкуванні із традицією расенів (тусків, етрусків, тіренів): "... Ромул поховав Рема і своїх вихователів на Ремонії і зайнявся розбудовою міста. Він викликав з Етрурії людей, котрі дали йому ретельні свідчення та поради стосовно застосованих в даному випадкові релігійних обрядів і правил, як це буває при посвяченні в таїнства" (Плутарх, "Життєписи. Ромул", ХІ). Лукумоном був саме Тарквіній Древній, засновник етруської династії царів у Римі (616-509 рр. до н.е.), син корінфянина Демарата, який отримав посвячення в Етрурії, а потім переселився в Рим, де став мужем знаменитої пророчці Танаквіл. Він став засновником страхітливого для майбутніх римських істориків-республіканців культів потойбічних божеств на чолі з Дітом та його батьком Мантуєм (від його імені походить латин. mundus "заглиблення"), а палац царя (Регіум) вмістилищем жахливих чуд. Зокрема, як і єгиптяни, етруски будували собі при житті гробниці, встановили неймовірне свято, під час якого необхідно було вбивати немовля тощо. Цікавим також є звичай етрусків, за яким на краях поховальних урн-каноп розташовувалися зображення голів грифонів, покликаних оберігати від злих сил попіл померлих, а кришки цих урн вінчала фігурка жінки в довгому до пят одязі, з довгою косою за спиною "а ля вріль", з піднятою правою рукою в "арійському" салюті, а ліву з браслетом на лікті притиснула до грудей, звернувши до неба широко розкриті очі.

   Ця група альбанських посвячених-етрусків (лукумонів) з гострими чорними бородами утворила в Риму трибу Luceres ("світлі"), сабіняни -- Tities (від імені сабінського царя Тіта Татія), а власне римляни -- Ramnes. Виникає особливий римський орден -- Курія, члени якого іменуються "кардиналами" -- маючими право закривати або відкривати cardo -- ворота в інший світ. Це цілком в дусі античності Європи. Наприклад, у елліністичному світі виникають клуби (асоціації) з власними храмами, котрі об'єднували представників різних полісів для задоволення релігійних або професійних потреб (клуб Ергетів у Афінах, Епіктетів у Фере), зокрема для натуралізації чужоземців та їх релігій і ремесел у полісі. Крім того, ряд масонських традицій вважає, що наступний цар Риму етруск Нума Помпілій в 715 р. до н.е. удосконалив організацію "будівельників мостів", які мали своїм покровителем Діоніса і прибували в Італію з центрів своїх навчань в Сирії та Лівані, і організував колегії зодчих. Надалі члени цих колегій мандрували за римськими легіонами, споруджуючи скрізь мости, дороги, акведуки, храми, амфітеатри тощо. Вважається, що саме латинське слово "майстер" ("магістр") походить від етруського імені Мастарна, яке носив римський цар Сервій Туллій (VI ст. до н.е.), який встановив майновий ценз, розприділив політичні права, ввів військовий обов'язок, обвів Рим безпечними фортечними стінами. Саме Мастарна Сервій Туллій був підступно вбитий, на його місце прийшов тиран Тарквіній Гордий, якого, зрештою, римляни вигнали і скасували владу царів, встановивши в себе республіку.

   Також саме в цей час, який К. Ясперс назвав "вісьовим часом", у світовій історії "... відбувалася, -- як зауважує Р. Генон, -- реадаптація "першозданної традиції" в стосунку до умов "залізного віку" (наприклад, саме тоді виникає кельтський гальштат). В Китаї вона характеризується розділенням єдиного до того часу "традиційного вчення" на дві гілки: езотеричну -- даосизм і екзотеричну -- конфуціанство; в Індії -- породила буддизм з його запереченням релігії Вед, неприйняттям кастової системи і проповіддю настільки ненависної Генону "моралі"; на Заході, в країнах Середземномор'я -- співпала із зародженням натурфілософії".

   Дослідження К. Найта і Р. Ломаса прояснюють сутність "Братства Світла", до традиції якого ("любов Ра") апелювали кушити. За їхніми результатами виходить, що масонські ложі зберегли несвідомо сам ритуал інтронізації глави Братства -- фараона (народження нового "живого бога", пов'язаного одночасно з похованням попереднього фараона) або, вірніше, факт його реформи, викликаної втратою знання про ритуал реінкарнації -- перетворення спадкоємця престолу на "живого бога"-царя (міфологічно -- народження Ісідою царя Єгипту Гора-Амона Ра від померлого Осіріса, тобто Гор -- "син вдови"). Сталося це тоді, коли гіксоський володар Нижнього Єгипту, який захопив Мемфіс і при якому управителем був біблійний патріарх Йосиф Красивий, син Іакова/Ізраїля, спробував вивідати таємницю ритуалу інтронізації фараона у представника ХVII династії, який царював у Фівах (Уїс, Південне місто). Спроба була неуспішною з причини вбивства агентами Йосифа (масонський Юбело, Юбела і Юбелу, а узагальнено -- Юви) тридцятилітнього фараона Секененра Тао ІІ (Секненра/Сакнан-Ріа Таа), прозваного "Безстрашним" і протистоянню якого гіксоському володарю Апопі у єгиптян існувала спеціальна повість-казка (мумія Секененра демонструє власне ті ж три рани, що були нанесені, згідно з переданням масонів, великому майстру-архітектору Хіраму Абіфу; мумія містить також сліди часткового розкладу, отже, тіло було бальзамоване не одразу ж після смерті, а згідно з переданням масонів, вбивці тіло Хірама закопали під кущем білої акації і його довгий час розшукували; сама мумія знайдена в тому ж похованні, що й молодша на кілька сотень років мумія фараона Рамзеса ІІ; окрім того у деяких ритуалах масонів Хірам іменується як Аймон/Аймен/Амен/Беннейм, що явно натякає на імена на фіванського бога Амона і каменя піраміди Бенбен) .

   Начебто непрямим свідченням про причетність євреїв до вбивства фараона є слова вмираючого патріарха Іакова про синів від Лії: "Симеон і Левій -- то брати, їхня зброя -- знаряддя насильства. Хай до їхньої змови не входить душа моя, і нехай не прилучиться слава моя до їхніх зборів, бо вони в своїм гніві людину забили, а в своїй сваволі вола копит позбавили... Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо вона! Поділю я їх в Якові, і їх розпорошу в Ізраїлі!" (Буття, 49:5-7). Як відомо, померлі патріархи Іаків та Йосиф були забальзамовані, тобто поховані аж ніяк не за єврейським звичаєм (Буття 50:2,26). А той факт, що "... став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосифа" (Вихід, 1:8) свідчить про прихід до правління іншої династії Нового царства, ворожої до євреїв.

   Після загибелі фіванського фараона його сини Камос (Ка-масі) і Яхмос І (Ах-масі; 1584-1559 рр. до н.е.), під благословінням своєї мудрої матері-вдови Яххотеп/Ах-хатпі очолили визвольну війну, яка призвела до того, що гіксосів -- західносемітських воїнів-пастухів -- було назавжди вигнано з Єгипту, а війська повстанців вторглися як у Палестину, так і північну Ефіопію (яка була союзником гіксосів) з її прославленими золотими родовищами. Ударну ж силу армій Камоса і Яхмоса складали найманці з південних земель (кушити/нубійці), широко почали застосовуватися колісниці та кіннота. Розбивши гіксоського правителя Апопі, який в єгипетській міфології став зображатися демонічним змієм Апопом, якого перемагає бог сонця Ра, Яхмос переміг і військо заколотників на чолі з Тетіаном/Ататі-Ана, образ якого, найвірогідніше, став символізувати принципових богоборців і потрапив у античну традицію як "титан". Вже внук Яхмоса Тутмос І (Дхут-масі; 1538-1525 рр. до н.е.), син сестри фараона Аменхотепа І, вогнем і мечем пройшов всю Палестину і Сірію і вперше зіткнувся в кровопролитній війні з державою індоаріїв Мітанні, яку розгромив і встановив прикордонний стовп на середньому Євфраті. Тутмос остаточно порвав з тисячолітньою традицією поховання царя в піраміді, гробниця була споруджена у великій таємниці в гірській ущелині, в так званій "Долині царів", що на захід від Фів. Тутмосу І належить така відвага, як проголосити наступним фараоном свою дочку Хатшепсут.

   Коли внук Тутмоса І вищезгаданий Тутмос ІІІ (тронне ім'я -- Манахпірйя; 1503-1491 рр. до н.е.), народжений наложницею Ісою (Ісідою), займав незначний ранг серед жрецької консорції храму Амона і не мав шансів на престол, як свідчить генеалогічна легенда, був обраний самим богом на царство цікавим чином: під час церемонії в залі Кедрових колон ідол Амона у храмовому човні, якого проносили повз молодого Тутмоса, настільки став важким для несучих його жерців, що вони змушені були його поставити на землю, і це було розцінено як знамення. Даний мотив цілком схожий з тим, як раптом став важким біблійний Ковчег Заповіту. Ставши за допомогою жерців Амона на двадцять років співправителькою Тутмоса ІІІ, фараон(-ка) Хатшепсут (1525-1503 рр. до н.е.), круглолиця жінка з видовженими очима і ледь орлиним носом, відправляє за вимогою оракула храму Амона першу велику експедицію в блаженну країну Пунт для добування її скарбів. Це цілком подібно до експедиції царя Соломона, споруджувача ієрусалимського храму, у країну Офір за її скарбами для храму.

   Як ми вже зазначали вище, саме Тутмос ІІІ десь 1500 р. до н.е. заснував (або реформував) мемфіську консорцію "жерців чистоти богів" (вона стала опонувати "Братству Світла", до якого апелювали кушитські фараони). Саме цю консорцію у довколоезотеричній літературі зазвичай називають "Великим Білим Братством" ("пра-ілюмінатими"), а багато шарлатанів від окультизму взагалі ототожнюють "Братство Світла" і "Велике Біле Братство": "... На середину терміну його (Тутмоса ІІІ, -- О.Г.) правління вавилонські втікачі (начебто, прихильники вавилонського царя-реформатора Намму, преслідувані його племінником Егнаном ІІ, -- О.Г.) та їхні єгипетські послідовники згуртувалися довкола секти, яка сполучала містику з наукою й називалася тоді Великим Білим братством... Велике Біле братство розгалузилося на різні гілки, котрі, як і раніше, об'єднувалися між собою, попри географічну відстань і плин часу. Золота його гілка закорінилася в Індії та на півдні Китаю, Червона гілка -- на півночі Африки, на півдні Італії та на її островах, де через багато століть налагодила контакт із представниками нового грецького мислення і проникла до нього, так само, як Зелена гілка -- до таємних арабських і палестинських сект. Ядро Великого Білого братства, що, як і колись, підтримувало стосунки із Золотою, Зеленою та Червоною гілками до виникнення християнства, ба й по тому, перемістилося до Риму й закорінило там своїх важливих людей... Секта асасинів ... підлегла Великому Білому братству... Зростання арабської імперії надало Великому Білому братству змогу розповсюджувати свої знання, що їх вони черпали в усіх віддалених куточках тогочасного цивілізованого світу ... й перекладали їх західноєвропейськими мовами. Цей аспект є дуже вагомим для розуміння походження ілюмінатів, оскільки вони ... належать до внутрішньої гілки Великого Білого братства, яка наголошувала на науковому пізнанні й на такій меті, як контроль над політичною, економічною та військовою владою, знехтувавши натомість доти найголовніші складники секти -- езотеричні поняття і практики... Укорінившись ... братство спробувало ствердити своє панування ... над діяльністю масонів і розенкройцерів, і це йому вдалося наполовину ... Ані на мить не можна забувати, що справжня мета секти ... полягає в ще дужчому зміцненні своєї і так уже поважної влади і впливу ... рішуче здійснювати контроль над людністю й позбавлятися установ і організацій, що є перепонами до цієї найвищої мети ...".

   Проблему появи "архітектурної теми" в даному контексті переказу про вбивство Секененра/Ахірама слід, як на нашу думку, пов'язувати з тим фактом, що саме син Секененра цар Яхмос І як засновник нової ХVIII династії (1584 р. до н.е.) став щонайперше титулувати себе