Гуцуляк Олег Борисович

Вид материала

Монография

Содержание Палеоєвразійський аспект Грецька традиція

Подобный материал:

• Подвинцев Олег Борисович учебно-методический комплекс, 402.73kb.
• О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
• Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації, 1378.89kb.
• Программа (в программе возможны изменения) 00-10., 254.55kb.
• Программа курса " Международные отношения в годы «холодной войны»", 34.17kb.
• Наумова Ольга Александровна диплом, 87.14kb.
• Уважаемые отец Олег, Олег Александрович, Михаил Иванович, представители духовенства, 120.22kb.
• Первая российская штукатурная станция: от замысла до серийного выпуска, 49.98kb.
• Соколов Андрей Борисович (д и. н., проф. Ярославского гпу) Английская история в оценках, 31.99kb.
• Юрія Федьковича " затверджую, 230.93kb.

ПАЛЕОЄВРАЗІЙСЬКИЙ АСПЕКТ

   Згідно з "Рігведою" (ІІІ, 59,1):

  

   Мітра, якого (другом) називають, поєднує людей,

   Мітра утримує Землю і Небо.

  

   Мітра-Варуна (найвизначніші з нащадків Адіті) виступають охоронцями всього світового ладу (ІІ, 27,4):

  

   Адітьї підтримують (все), що рухається й нерухоме.

   (Вони -) боги, пастухи всього Світоладу,

   З думкою, що простирається далеко, охороняють світ від асурів,

   Дотримуються (всесвітнього) закону, карають за провину.

  

   За грецькими міфами, Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри, як це описує орфічний гімн (ХХХIV,11--26):

  

   ...ти все надзираєш: ефір нескінченного неба

   Многорізні долі землі, що лежить унизу,

   І через темну ніч у тиші зіркоокого мороку

   Коріння підземне зориш і межі всього світоздання

   Тримаєш. Турбує тебе і початок речей, і кінець їх.

   Всьому ти квіт; узгоджуєш все ти столункою кіфарою

   В світі, поки до межі останньої струни ти восходиш

   Або, навпаки, до нижньої струни чи ладом дорійським

   Усе примиряєш; племен покоління в житті ти ділиш,

   Ти поєднуєш усемірно злагоди й долі людські.

   Рівнозначно ти строки даєш для зими і для літа...

   Барву велелюбної весни ти рівняєш...

   ...ти тримаєш прообраз всього світоздання печатей.

  

  

   Скіфи шанували Аполлона під іменем Гойтосир, де другий компонент "-сура" означає "герой, бог" (пор. з дв.-інд. sura "герой, бог"), а перший "гойто-", на нашу думку, споріднений з хеттським vitt "рік", "доба", "стик", "рубіж". У мові албанців - це vjet, у греків - "etos", ???? (архаїчне - "vetos"), на санскриті - vatsas, по-литовськи - "ветушас", у слов'ян - "ветхий"... Український фольклор так пояснює семантику індоєвропейського міфу боротьби бога з чудовиськом (Аполлона з Тіфоном, Мітри з биком, Артура з вепром Турх Труйту, Гільгамеша з бикоподібним Хумбабою): "Стрітилася Зима з Літом -- Стрітилася свиня з Вітом". Цікаво, що свято Стрітеня (15 лютого) співпадає у часі з обранням у сьому пританію (друга неділя лютого) афінських стратегів, в той час як всі інші демократичні магістрати вступали на посаду після початку Гекатомбеона. У ведичних міфах прізвисько "Вріша" -- "бик" носить Карна, первінець Кунті, матері пандавів, від бога сонця Сур'ї. У нього тіло -- природний панцир (пор. з природною невразливістю ряду міфологічних персонажів). Після загибелі Дрони та поранення Бхішми став вождем кауравів і був вбитий стрілою Арджуни.

   За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея Абдерського, у гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують його, потім опускаються на подвір'я храму і співають разом зі співцями та кіфаристами в честь Аполлона. Знає дане передання і Овідій: "Розповідають, -- пише поет, -- що на Гіперборейській Паллені є мужі, у котрих тіла покриваються легким пір'ям, варто їм лишень дев'ять раз зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю, що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж мистецтві" (Met. XV, 356--360). Як тут не згадати й давньо-українську Царівну-Лебідь та давньо-індійську апсару Урваші! Дослідники у зв'язку з цим згадують слова Геродота про землі на північ від Скіфії. де "... неможливо нічого бачити і туди неможливо потрапити через літаюче пір'я. І дійсно, земля і повітря там повні пір'я, а це ось заважає зору" (Herod. IV, 7). Сам Геродот вважає, що тут мається на увазі сніг (Herod. IV, 31), з чим погоджується Пліній Старший, описуючи за Ріпейськими горами землю Птерофор (букв. "Переносна") (Plin. IV, 88). Але обидва грецькі автори лише спробували раціоналізувати незрозуміле для них свідчення про якийсь культовий обряд серед місцевого населення Гіпербореї. Відгомін про останній, на думку А. Подосінова, наявний у Есхіла, який оповідає про форкідів -- сліпих дів у образі лебедя (kyknomorfoi), які ніколи не бачили сонця, образ яких походить із центральноазіатського фольклору, де відомі легенди про дів-лебедів, що живуть у темряві і мають очі зі свинцю.

   Як на нас, Феб-Аполлон, який літає у образі лебедя або в колісниці, запряженій птахами (пор.: германський Лоенгрін припливає в човні, запряженому білими лебедями; Сатурн прибуває на човні в Італію, де царює Янус) або з лірою верхи на грифоні, виступає власне як шаман, явище якого було вже екзотикою для греків рабовласницького суспільства з його розвиненою релігійною системою. До того ж Аполлон народився від зв'язку Леди з Лебедем, в образі якого виступав сам Зевс Олімпієць. Цей мотив остаточно дозволяє вбачати у Фебові-Аполлоні шамана, оскільки згідно з уявленнями євразійських етносів (якутів, саамів та ін.) від зв'язку жінки з царем Орлом -- Птахом Сонця під Світовим Деревом народився перший шаман.

   Безпосередньо у Греції для культу Аполлона Гіперборейського було характерне уявлення про "людину-птаха". Овідій у "Метаморфозах" пише: "Існує повір'я, що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова Халкіда на півночі Егейського моря, -- О.Г.) є люди, тіла котрих зазвичай покриваються легким пір'ям, коли вони дев'ять разів зануряться у Тритонське озеро. Згадують, -- хоча я цьому не вірю, -- що й скіф'янки вправляються в такому ж мистецтві, обризгуючи свої тіла зіллям ..." (Ovid., Metamorphoses, XV, 356-360).

   Аналогічно греки сприймали прославленого пророкувача Абаріса, який начебто прийшов з Гіпербореї і був жерцем Аполлона. "... Він подорожував усією землею зі стрілою у руці і при цьому нічим не харчувався" (Herod. IV, 36). Згідно з грецькими міфами, у Аполлона був син Орфей, муж Еврідіки. Остаточно втративши її (після спроби вивести з Аїду), Орфей став сторонитися жінок (пор. із сумом-аскезою Шіви після смерті коханої, яка змушена була для розради чоловіка знову відродитися) і переніс свою любов на юнаків, став, як пише Овідій у "Метаморфозах" (10, 83-84), причиною того, що гомосексуалізм стали культивувати фракійці (дійшло до того, що ім'я вихідців з Фракії болгар-buggers на Заході стало означати "гомосексуаліст"). Зрештою, Орфей був убитий Зевсом за те, що відкривав людям божественні таємниці, а його голова стала предметом провіщень. "...У жерців, -- пише Платон, -- під рукою велика кількість книг Орфея, і за цими книгами вони здійснюють обряди, переконуючи навіть цілі народи, начебто і для живих, і для тих, хто вже помер, є визволення і очищення від зла: воно полягає у жертвопринесеннях та дитячих забавах, котрі вони називають посвяченням у таїнства" (Платон, "Держава", 364е). А. Кураєв, погоджуючись з М. Еліаде, власне вважає, що з появою містерій орфіків у античну духовність було привнесено шаманську ідею про реінкарнацію -- посмертне переселення душ у нові тіла (невідоме месопотамсько-близькосхідній традиції). Також у ведичній традиції дане поняття, як не дивно, не було відоме, а подається як одкровення у значно пізніших "Бріхадараньяка-Упанішаді" (VI, 2,15-16) та "Чхандог'я-Упанішаді". В останній сказано: "До тебе це знання ніколи не переходило до брахманів. Тому у всіх світах це вчення належить тільки кшатрі" (V, 3,7).

   Уявлення про шамана наявні саме у етносів, що мешкають на північ "від Скіфії", а саме - угро-фіннів та алтайців, котрі колись утворювали єдину урало-алтайську макросім'ю як східне відгалуження ностратичної (бореальної). Як на нашу думку, саме поява прашаманізму стала саме тією причиною, яка "релігійно" зумовила відкіл урало-алтайців (бріарених; східних євразійців) від решти ностратичних (бореальних) груп -- індоєвропейців (зефіральних; західних євразійців), семітохамітів (євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних євразійців) та картвелів (орітальних). На часі мезоліту урало-алтайці межували і надалі асимільовували представників палеоєвразійської макросім'ї (тепер її релікти -- чукотсько-камчатські, ескімосо-алеутські, нівхські та айнські мовні сім'ї) та палео-енісео-америнідської (релікти -- кетська, сіу, на-дене). Ще в IV ст. до н.е. -- І ст. н.е. в нижній течії Обі, від Обі до устя Іртиша, а також у басейні приток Обі -- лівих (Войкара, Сині, Вогульки та Північної Сосьви) і правих (Полуя, Собти-Югана, Куновата, Казима) виникла на основі цієї асиміляції усть-полубська культура бронзи, рибалок і мисливців. На півдні мешкали носії спорідненої з нею потчевашської культури мотичного землеробства та конярства. Ханти, мансі та мадяри є саме нащадками змішання з кочівниками-уграми носіїв цих двох культур. Також усть-полубці сусідили з носіями ананьєвської культури, предками удмуртів і комі. Але найбільш вражають риси схожості їх з культурами народів крайної північно-східної Азії (чукчі та ескімоси) та наявність у мовах західно-сибірських ненців, енців, нганасан та у інших північно-самодійських мовах (на відміну від південно-самодійських) слів східно-палеоазіатського походження.

   У переданнях ненців збереглися перекази про їх тубільних попередників -- "сииртя (сихиртя)", у енців -- "сііте", у саамів -- "сейде", "сейво", у фіннів -- "хіід", а у росіян -- про "чудь білооку", а в уральських етносів -- "чуть", "чучкойєз", "жидовляни", "попередні", "чудь, яка сама себе поховала" (згідно з алтайськими биличками, коли прийшли представники "білого царя"-росіяни та зацвіла біла береза, котрої вони раніше на бачили, чудь навалила на свої землянки безліч каміння, залізла до них і підрубала стовпи-опори). Вважається, що тепер вони є маленькими істотами, які мешкають під землею і володіють стадами мамонтів. Раз на рік, після загальнопоминального четверга (Семік) комі-пермяки в особливих місцях ("важ местаез") замолюють свої гріхи перед цим древнім народом, попередниками комі на цій землі (комі-пермяцьке "важ" -- "древній", "выжи" -- "рід", "важ отир" -- "до-комі населення Верхнього Прикам'я, яке зникло з приходом пермяків"). Відомі навіть чоловічі імена цих "древніх" -- Сергій, Парась, Ізосим, Саватей, Амбор, Пянтег, які, найімовірніше, набрали такого вигляду під впливом християнства. Найбільше місце для поминок чуді -- урочище Важ Чадзев у селі Чадзова Косинського райрону Комі-Пермяцької автономії. Також дуже шанується так звана могила першої пари чуді (Адама і Єви) біля села Зуєво-Мокіно Кочівського району. На Алтаї збереглося серед старообрядців передання, що "чудь" не назавжди "пішла під землю", а коли наступить "щасливіший час" і прийдуть люди з Біловоддя та дадуть всім "велику науку", тоді повернеться чудь зі своїми скарбами.

   У бурят ці дивні істоти називаються "шудхар", у калмиків -- "чуткер", у монголів -- "чотгори". Їх володарем вважається Дамба Дорджи та інколи вони тотожні падшим демонам-"шулмаси". У алтайців їх покровитель -- Ерлік-хан, володар підземелля та винахідник шаманства (!), антагоніст небесного хана Ульгеня. Корейцям "підземна чудь" відома як "ходжу" ("господар порожнечі") та ідентичні злим духам. Китайці їх знають як духів землі "туді", над якими володарює Хоу-ту, володар столиці мороку, правнук бога сонця Янь-ді. У тібетців вони відомі під іменем "тхеу-ранг" і уособлюють різні атмосферні явища. Їх володар - "Біле тхеу неба".

   Вважається, що прообразом цих уявлень є палеоазіатська, обсько-єнісейська кеттська богиня Хоседем (де "-ем" -- "матір"), яка є носієм зла, аналог української Баби-Яги. Хоседем мешкає у землі або ж на далекому північному острові в усті Єнісею чи в океані, на скелі, де стоїть її чум. Колись вона була дружиною найвищого бога Єся і жила з ним на небі. За провину (любов із Місяцем) Хоседем була скинута з неба на землю. Ескімосам вона відома як Седна (на її честь названо щойно відкриту нову, десяту планету сонячної системи -- Трансплутон!), володарка полювання та природи, потойбічного світу, їй підпорядковані злі духи тощо.

   На Кавказі, у грузин та вірмен, ці таємничі істоти називаються каджі (вірм. "хоробрий"), вони вважаються духами бурі і вітру, вони то страшні, то світлі і добрі. Вірменські апокрифи пов'язують їх походження із всесвітнім потопом і вважають їх за дітей Ноя, які народилися в ковчезі. Індуїзм знає чудь як сіддхів ("досконалі, успішні") -- праведних мешканців повітряного простору (Антарікша), які володіють певними надприродними здібностями, в тому числі й досягати влади над світом. Це зближує їх з православним уявленням про "духів злоби піднебесних", spiritualia nequitioe coelestibus (Ефес. 6:12), які мешкають у просторі між небом і землею і випробовують душу померлого на праведність (т.зв. "митарства", telonia). Начебто, вони є душами тих, хто загинув у всесвітньому потопі. У іудейській традиції відомі "шедім" (начебто, від слова "шадад" -- "спустошувати") (Втор. 32:17; Пс. 105:37). На зовнішній вигляд вони -- волохаті ("шеірім"; Левіт рабба, 22), що дало підстави у синодальному перекладі Біблії пояснити їх як "лешие" (Вихід 34:14). Начебто, створені шедім у сутінках шостого дня творіння і наступна субота завадила наділити їх душі плоттю (Абот, 5,6). Згідно з апокрифічною "Книгою Єноха" (15:8) шедімами стали душі велетнів, народжених смертними жінками від падших ангелів. З часом уявлення про них трансформувалися в сатану (від арамейського "супротивник, перешкоджувач"), вірогідно, і через одночасне зближення з єгипетським Шу-Атоном (у гімні часів Аменотепа-Ехнатона мовиться: "Шу, який є Атон"), який є богом повітря, простору, який розділяє небо і землю. Він зображався у вигляді чоловіка, який стоїть на одному коліні і підтримує небо над землею, тобто виконує функцію Атланта (і в цьому чистому вигляді дійшов аж до одного з персонажів культу мітраїзму; можливо, ім'я Атлант етимологізується на старо-грецькій основі як ath- "високий" + laas "камінь" / laos "народ").

   Платон у своїх "Законах" також наголошував: "... До нас дійшло передання про блаженне життя тодішніх людей, про те, як їм все в достатку і саме собою діставалося. Причина цьому була, розповідають, ось яка: Кронос знав, що жодна людська природа -- ми говоримо про це -- не в стані необмежено правити людськими справами без того, щоб не перейняти зазнайства і несправедливості; усвідомлюючи все це, кронос поставив тоді царями і правителями наших держав не людей, а демонів -- істот більш божественної та кращої природи".

   Також аналогічне уявлення про своїх попередників мають і кельти. Ірландці називають цих істот "сіди" і вважають, що мешкають вони під землею, у пагорбах (які теж називаються сідами), у печерах, тріщинах скель або чарівних островах. В епоху утвердження християнства в число сідів потрапили і кельтські боги, і надприродні істоти більш низького рівня. Суспільне життя сідів ідентичне людському, і хоча сіди володіють чарами довголіття, вони все ж таки смертні. "Героями з роду сідів" (trenfiru an tsidha) називалися таємничі демонічні істоти, вороги племен богині Дану у другій битві біля Мойтуре -- фомори (fomoire "нижні демони"), мешкаючі на чарівному острові, і край блаженних на заході океану нерідко називався володіннями правителя фоморів Тетри. Напрошується співставлення між кельтським протистоянням фоморів і племен богині Дану (останні, як зауважив ще Р. Генон, -- з явним домінуванням жіночих елементів у символіці, зміненої воїнами-"кшатріями" після повстання проти відпочаткової Традиції, "сакральної демократії" жерців-"брахманів") та грецьким протистоянням між Калідонським вепром та героями (серед яких -- Мелеагр, Ясон, Тезей, Діоскури, Адмет, Телемон та ін., а перший удар нанесений Аталантою, виголуваного ведмедицею, а їхні нащадки влаштували "похід сімох проти Фів". внаслідок чого, аналогічно переказам про чудь, "самі себе згубили").

   Також легенди про чудь-сідів зближуються з середньовічними переказами про східно-романських кепкеунів-уріашів (іноді, як два різні народи) та західноєвропейських гномів (скандінавських цвергів), удатних у підземному ремесл та ковальстві (вони викували намисто для Фрейї, золоте волосся для богині Сів, чарівний корабель і золотого вепря для Фрейріра, спис і золоту каблучку для Одіна, молот для Тора, а також священний мед поезії з крові вбитого Квасира), котрі, проте, на сонячному світлі перетворюються на камінь. Начебто саме про чудь говорить Сноррі Стурлуссон як про мешканців Великої Світьод, з якої предки германців (не власне прагерманці, а субстратний етнос) заселили Скандинавію. Та начебто вони поклонялися богові крилатого диску Шівані. Саме чудсько-пермське мистецтво зберігає образи крилатих дисків та птахолюдей, зображення яких надзвичайно подібні на іранські зображення крилатого диска Ашо Фаруха. Як визнають мовознавці, "... в лексиці германських мов міститься спільний для них досить важливий шар лексики, що не має відповідностей в інших індоєвропейських мовах і кількісно оцінюється дослідниками по-різному, ... цей шар відзначається відчутною якісною питомою вагою (пор. ... слова ... на позначення таких важливих понять, що належать до основного лексичного фонду, як "море" (англ. sea, ісл. sjor), "душа" (англ. soul, ісл. sal), "дім" (англ. house, ісл. hus), "жінка" (англ. wife, ісл. vif),"рука" (англ. hand, ісл. hond), "кістка" (англ. bone, ісл. bein) тощо... Наявність цього шару лексики разом із багатьма іншими специфічними рисами германських мов (зокрема, фонетичними) неодноразово викликала в учених думку про істотну роль якогось етнічного і мовного змішування у формуванні германських мов". "Германська мова, яка настільки різко розірвала з індоєвропейськими навиками, є індоєвропейською мовою, на котрій говорить нова народність, яка прийняла індоєвропейську, але вимовляла її на новий лад; завойовники, які принесли з собою індоєвропейську мову, не були достатньо чисельними, ні достатньо могутніми, щоб нав'язати свій спосіб вимови; населення, підкорене ними і яке прийняло їх мову, сприяло поширенню типу вимови, відмінної від старого, і нових тенденцій", -- писав знаний лінгвіст А. Мейє.

   Праугро-фінно-самодійські етноси в часі праіндо-ірано-греко-вірменської спільноти мешкали на північ від них, на кордоні Степу і Лісостепу. На думку деяких дослідників, факт контакту угро-фіннів та індоіранців (в часі зрубно-андронівської археологічної культури, приписуваної останнім, та черкаскульської культури, поширеної від Уралу до оз. Балхаш на півдні і Єнісею та межиріччя Чулиму та Обі на сході, а її носіями вважаються угро-фінни) відбитий у арійських "Рігведі" та "Авесті". Зокрема, згадані у них "небесні" ріки Раса та Рангха-Ардвісура, що стікають зі світових гір Меру та Хара Березайті ("Висока гора"; у скіфів - Ріпейські гори, від хант. rep "гора"; авестійське слово berezant- "високий" ( < і.-є. *bhrgntoi) тотожне зі слов'янським "береза", а найдавніше слово санскриту, що означає "дерево", буквально означає "дерево"; відомо, що 13-8 тис. рр. до н.е на Крайній Півночі був "абсолютний максимум берези"), тотожні Волзі (у Птолемея Волга названа Rha; у мордовській мові - Рав, Раво, у Башкирії - Ря, Рязь, Реват; назва походить від санскр. srava - "потік"), витоком якої стародавні автори вважали ріку Білу (далі за течією -- Нижня Кама та Нижня Волга; у тюрків Волга називається Ак-Ідель "Біла Волга", а нижче впадіння Ками -- Кара-Ідель" -- "Чорна Волга"; назва Югра, Угорська земля походить з мови комі jong+ra "світла"+"ріка"), що бере свій витік з Південного Уралу (який і є Хара Березайті). З вершиною Хукарья ототожнюється південноуральська гора Іремель (або ж більш конкретно під Хара Березайті слід розуміти, за С.В. Жарніковою, гряду Північних Увалів з примикаючим до неї Тіманським кряжем та північною частиною Уралу). Власне в середній течії Волги від Сури (тут, на наш погляд, наявний вражаючий паралелізм між санскр. sura "вид божественного напою" та хетт. walhi "медовий напій" ~ слов. "волога") до Білої є північним кордоном поширення зрубної культури з включенням андронівської, тобто на рівні 54-56-ї паралелі північної широти, то, зауважує Н. Членова, це цілком пояснює, як "північні", "полярні" явища, котрі відзначали дослідники давньо-індійського епосу та у "Рігведі"(знання про нерухому Полярну зорю -- "Дхрува", довкола якої рухаються Велика Ведмедиця - "Семеро ріші", сузір'я Кассіопеї -- "Арундхаті" та Сваті -- яскравої зірки у сузір'ї Волопаса, бачити котрі високо над горизонтом можна тільки у північних широтах і де зимою протягом однієї ночі ці сузір'я не заходять за горизонт і описують коло довкола Полярної зірки; короткі літні ночі, замерзання рік тощо), а також дані із "Авести" про те, що Рангха (Волга) бере початок з Хари Березайті і в її витоках "наслані девами морози". Якщо для праіранців стала священною вершина Хара (Хукарья-Іремель) зі священного праіндоіранського гірського комплексу Північних гір, то для праіндоаріїв, як вважає Л. Лелеков, такою була гора Меру, сучасна Маура біля міста Кирилова неподалік від озера Сіверська, де першопочатково намагався преподобний Кирил заснувати Кирило-Білозерський монастир.

   Згідно з гімнами "Рігведи" бог Брахманаспаті розколов гору Валу (тобто вищезгадана гряда Увалів; назва ця явно слов'янська народна етимологізація індо-арійського ороніму) і з неї потік мед, до якого припали всі "ті, хто бачить сонце", а пізніше до цього джерела прибули якісь стародавні істоти, які зачерпували від нього знання, а для звичайних людей до них не було доступу. Істоти ці занурилися в глибини гори і досягли священного вогню, котрий був "споріднений з ними".

   З вершини гори Меру, начебто, видно "Молочне море" (тобто Льодовитий океан), де розташований Білий острів - "Шветадвіпа", де живуть доброчесні та блаженні мужі, стада антилоп (північних оленів?) та апсари -- "блискучі водяниці, народжені райдугою" (метафора північного сяйва). Про подорож туди в "Махабхараті" розповідає сам птах Гаруда. Ряд вчених (Е. Лазарев, С. Жарнікова та ін.) не без підстав вважає Білим островом саме Кольський півострів.

   Саме тут, на думку З.П. Соколової, угро-фінни збагатили світогляд аріїв уявленнями про шановану в районі Білогір'я (в т.зв. "Троїцьких юртах") "золоту бабу" (Сорні-пупі; простоволосої жінки з дитиною на руках, сидяча на скелі), що палеоєвразійського походження. В Бьярмії (Пермі) її зображували оголеною з дорогоцінним намистом та срібною чашею на колінах. Скандінавські саги називають її Іомалою, а дослідники вважають, що це Іома - надприродня істота міфології пермяків та комі-зирян або Калтись-сан-торум вогулів (мансі) та Кілдісін удмуртів. Її сьомим сином від небесного бога Нумі Торума є Мір сусне хум - "За світом спостерігаючий чоловік" (він же - Альвалі, Сорні-он -- "Золотий Богатирь", Імі-хіти -- "Бабусин внук", Торум-пах -- "Син Торума (неба)", Кон-ікі -- "Господар-старець", "Багато подорожуючий", Лунт-отир -- "Гусак-богатир", Орт-ікі -- "Князь-старець", Лусн -- "Вершник", Еква пирись -- "Жінки синочок" та ін.), уособлюючий сонце, їздовою птахою якого є сонячний Карс (пор. з арійською Гарудою). У обських угрів він -- дух фратрії Мось ("Гусак, Лебідь") з центром у Білогір'ї. Цікаво, що у греків гуска була тотемним птахом богині Афіни, яка називалася ще Ефія ("Гуска"), а у тюрків словом "Кас" -- "Гуска" позначається буддиська свастика.

   Мір сусне хум прейшов до праіндоіранців* власне як Мітра (інші індоєвропейські народи не знають цього бога, або ж, принаймні, даного архаїчного теоніму), котрий став уособлювати сонце (вірніше, він уклав "договір" з богом Сонця і спільно з ним їздить на колісниці), має стосунок до Ардві Сури Анахіти (прообразом якої і є "Золота баба"), води, коней, небесної їзди. При цьому в індоіранському пантеоні Мітра виявляє свою "зайвість" в ньому (існують власне індоіранські боги всіх цих функцій). "Він -- не сонце, не Місяць, не зорі, але своїми "тисячею вух і десятьма тисячами очей" він слідкує за всім у світі. Мітра все чує, все бачить, він всевідаючий і непідвладний обманові (пор. з укр. "Дідо-всевідо" і кельт. Діт-родоначальник касти "всезнаючих"-друїдів, -- О.Г.). У моральному стосункові завдяки природній трансформації він зробився божеством істини та вірності, котрого закликають під час клятви і котрий зкріплює договір і карає тих, хто знехтував своїм словом". Епітети Мітри - "наповнений власного світла", "сяючий", "блискучий", а у Мір сусне хума - "сонце, що сходить, золотокосий батько", "золотий богатир", "син золотого світла" (епітет Калтись - "ранкова зоря").

   Безпосередньо аналогом грецькому Аполлонові важається індоарійський бог Рудра :

  

Індоарійська традиція	Грецька традиція
Рудра (стріли) - хвороби	Аполлон (стріли) - хвороби
Рудра - цілитель	Аполлон - цілитель
Тварина Рудри (через сина Ганешу) - миша	Тварина Аполлона - миша (Apollon Smintheos)
Тварина Рудри - кріт	Тварина Аполлона (через сина Асклепія) - кріт
Син Рудри Ганеша - бог поезії	Аполлон - бог поезії
Рудра називається vankum kavim - "кривий поет"	Аполлон - Loxias "кривий, звивистий"