Гуцуляк Олег Борисович
| Вид материала | Монография |
СодержаниеВідпочаткова Традиція Біле Царство Воїни царства Думання розслаблює волю. Це знають всі професійні воїни світу Малхут. Формула міфу |
- Подвинцев Олег Борисович учебно-методический комплекс, 402.73kb.
- О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
- Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації, 1378.89kb.
- Программа (в программе возможны изменения) 00-10., 254.55kb.
- Программа курса " Международные отношения в годы «холодной войны»", 34.17kb.
- Наумова Ольга Александровна диплом, 87.14kb.
- Уважаемые отец Олег, Олег Александрович, Михаил Иванович, представители духовенства, 120.22kb.
- Первая российская штукатурная станция: от замысла до серийного выпуска, 49.98kb.
- Соколов Андрей Борисович (д и. н., проф. Ярославского гпу) Английская история в оценках, 31.99kb.
- Юрія Федьковича " затверджую, 230.93kb.
Цікаво, що якщо індоарії та іранці розглядаються охоронцями лише деяких елементів Істиннної Традиції Ра Му (через те, що на певний час були ізольовані в горах Афганістану), то саме японців Дж. Черчвард вважає хранителями ледь чи не повної Початкової Традиції континенту Му (япон. "му" -- "небуття", апофатичний синонім поняття "дао"). В самих же японологічних дослідженнях не без підстав побутує версія (опираючись на лінгвістичну близькість японської мови до алтайської сім'ї ностратичних мов, але фонетично -- до австронезійських), за якою цю могутню і колоритну цивілізацію сформували войовничі вершники-доліхоцефали, які з'явилися на островах з євразійського континенту, несучи на своїх стягах емблему сонячної богині Аматерасу. За деякими гіпотезами, інша частина цих вершників на північному кордоні теперішньої Кореї, зазнавши впливу пратунгусо-манчжурських племен, трансформувалася у сюнну (китайські джерела виводять їх родоначальника Шуньвея з народу Ся, тобто саків-массагетів; саме в районах рік Ляохе та Ляохахе виявлені поховальні пам'ятники скіфського типу VIII-IV ст. до н.е., признаки яких власне й виявляються в наступних похованнях рядових сюнну), котрі під іменем гуннів принесли на своїх знаменах рівнокінечний хрест -- символ Бога неба Тенгрі. Крім того, етнонім сюнну/хунну пов'язується як з давньою формою етноніму "ямато" -- "семадай", так і етнонімікою Приамур'я. В ці ж райони ведуть японську археологічну культуру яйой (IV-I стт. до н.е.) і археологічні дані.
Біла Дама -- головна жриця сонячної арійської релігії з її таємницею вічності, воскресіння, гієрогамії ("священного шлюбу"). В ірландській традиції від самого початку часів райська земля предків та мертвих -- це "Земля живих, Земля Жінок, Велика Рівнина, Рівнина Насолоди, Земля (Вічно)Молодих", навіть "Обіцяна Земля" (tir Tairngir).
Першопочаткову цивілізацію Му знає й аріософ Г. Вірт. Це -- земля Мо-Уру, що, начебто, згадується в зороастрійській "Бундахішн" і звідки різні елементи Традиції принесли амореї, маври та маорі в різні частини світу. Щоправда, Г. Вірт чомусь Мо-Уру розмістив в північно-західній Атлантиці. Швидше за все, тут вже була значно пізня її колонія, як аналогічні колонії існували на Близькому Сході і Кавказі. Це, зокрема, Морейя, де Авраам готувався до жертвопринесення свого законного первістка (Ісаака, а не першого сина Ізмаїла, народженого від рабині), кельтська Моріас чи Муріас, батьківщина Племен богині Дану, скандінавське Мора-стен "Камінь Мора", храмовий коплекс в Упсалі. В Південній Осетії над селом Кобет Дзауського району є священний пагорб Морех (Морах, Моурах), назва якого не етимологізується ні осетинською, ні грузинською мовами. Тут мешкало осетинське плем'я туалта (груз. "двалеті"), де великий хрест на пагорбі Морех доглядав клан білих ("урс") туалта. Вважається, що це плем'я переселилося в Грузії з Північного Кавказу, з району Урсдон ("Біловоддя") зі святилищем Мігдау, де головним жрецьким кланом були Дзугаєви (Дзугата, від "дзуг" -- "гурт, група" як народноетимологічне випрямлення "дзуттагта" -- "іудеї"; прізвища з даним коренем поширені серед осетин, а їх носії визначаються певним пієтетним ставленням до них представників інших кланів -- Дзугкоєви, Дзуттагови, Дзутцата та ін.). Один із переселенців на південь -- Абель Дзугаєв заснував гірське село Дзомаг. Він став батьком родоначальником клану Гобі, з якого походять різні роди, наймолодший з яких -- Заза -- переселилися з Джомаг у село Джер, де стали опікуватися древнім святилищем Джер (Гер, груз. Гері). Звідси виходець роду Іуане (Іоанн) переселився в суто осетинське село Діді Ліло ("Велике Ліло"), де у нього народилися два сини Віссаріон (Бесо) і Георгій. Молодший був убитий бандитом, а старший переселився у Горі (осет. Гур), народив трьох дітей, з яких вижив наймолодший -- Сосо (названий на честь осетинського нарта-спасителя Сослана), офіційно іменований Йосифом. В дитинстві він пройшов посвячення у святилищі Джер (осетин. "джварі" -- "хрест"), чому й вижив. Його батько був записаний у грузинських метриках як Дзугашвілі, але його син Дзугати Бесойи фирт Йосеф у православній семінарії більш благозвучно для грузинського вуха вже фігурує як Джугашвілі. Наступний його псевдонім Сталін в осетинській мові має значення "зоря" ("стъалы"). Таким чином Сталін для певних груп традиціоналістів виступає виходцем із сакрального центру.
Згідно з інтерпретацією доктрини аріософа Г. Вірта російським неоєвразійцем О. Дугіним, Відпочаткова Традиція виникає на північному континенті Арктогея, де його носієм є біла раса, а на півдні -- континент Гондвана, де мешкає чорна раса ("люди-тварини"; за Парацельсом, ця раса -- ex putridine; за гуманістом Ваніно Ваніні, прихильником "поліцентричності походження людини", саме вони, за Ч. Дарвіним, "походять від мавпи", що, до речі, відстоює і Ку-Клус-Клан). В певний період палеоліту внаслідок катаклізму гине Арктогея і розколюється Гондвана. Біла раса спускається на південь, де засновує цивілізацію Атлантиди та змішані з "недолюдками" раси та етноси на сході і опозиція між расами змінюється з вектору Північ-Південь на Захід-Схід, прото-Атлантика і прото-Євразія. Але надалі, в неоліті, відбувається як із Атлантиди, так і з районів Півночі вторгнення (інвазія) чистої білої раси (атлантів) в Євразію, де вона формує могутню імперію на її просторах. Але, відповідно, біла раса зазнає змішування та затухання її першопочаткових життєво-вольових інстинктів. Відбувається хаотичне і безглузде перемішування мов і релігійних вчень, тріумфує "гондванічний принцип". На прю з ним і покликані стати охоронці та адепти Єдиної Відпочаткової (Премордіальної) Традиції.
Наприклад, першими вихідцями з північної Арктогеї були індіанці Америки, однією з наступних були habiru (буквально, "люди північного заходу"), значно відмінні від сучасних іудеїв, а індоєвропейці -- це остання хвиля емігрантів, суть яких була в тому, щоб принести попереднім хвилям своєрідні "ключі сакрального", які ті вже загубили або втратили. Зокрема, Г. Вірт вважав, що "Ветхий Завіт" Біблії -- це суто гіперборейське знання, дуже чисте, дуже індоєвропейське, але дещо трансформоване (особливо в VI ст. до н.е.).
Також слід мати на увазі, що в останній, індоєвропейській, традиції, існувало своєрідне поняття передання сакрального: "... в кожному поколінні, -- писав Ж. Дюмезіль, -- в кожному учні знання набуває нове народження, воно не викладається як певна сума, воно огортається у форму (індійська гатха, авестійська гата, ірландський гейс та ін. -- О.Г.), котра, зберігаючи в собі його сенс та суттєві риси, омолоджує і певною мірою актуалізує його". В загальноєвразійсько-африкансько-полінезійській традиції остання хвиля символізується молодшим братом (часто дурником, начебто профаном) за допомогою чарівного помічника (Залізний Вовк, Сивка-Бурка) над старшими братами (яких два, чотири, сім, дванадцять або більше; Америка та Австралія даного сюжету не знають).
Тим самим, позиції Г. Вірта і Дж. Черчварда, як і вищенаведені О. Блаватської, Г. Лавкрафта, Ю. Еволи, Х. Аргуельєса та ін., не суперечать одна одній, а взаємодоповнюють, оскільки мова йде про різні періоди розселення носіїв "премордіальної традиції", про різні династично-державні утворення та погляди (не без величезних перекручень та фантастичних інтерпретацій) власне з позиції тієї чи іншої "дочірної" цивілізації.
У власне індо-європейській Традиції дане Біле Царство вважається таким, що існувало на північній священній горі, яку давні іранці, зокрема, називали Альбурз (Alborj, "Біла гора"), іменем якої пізніші аланські племена назвали на спогад кавказьку вершину -- Ельбрус (перс. "Айті борес", вірм. "Аль-беріс", араб. "Абу-ль-Джібаль", катайк. "Тав-Бон", чечен. "Іртав", лезгін. "Зех-Венде", груз. "Ялбузі", нарт. "Уарп-Тау", балкар. "Ашхи махуа" -- "добра двоголова (гора)" > адиг. "Ошхамахо"). Тільки тут можна було зібрати справжню хаому, яку називали "біла". Коли ж предки іранців залишили місця первинного поселення (у ведичних аріїв земля-локапала Соми, аналога Хаоми, -- Північний Схід), то втратили цю можливість і змушені були замінити священний напій "жовтою" хаомою, яку теж з часом втратили. Тобто, як вважає Р. Генон, мова йде про послідовні фази т.зв. "духовного затемнення", втрати основ Єдиної Премордіальної Традиції, котрі відбуваються поступово з протіканням різних епох ("еонів", "кальп") циклічного розвитку людства.
Таким чином, уявлення про "білу" північну "світову гору" чітко співвідноситься з реконструйованим з часу розпаду індоіранської єдності міфом про сому/хаому, що росте високо в горах, і який викрадає птаха Ш'єна/Саєна (Єптаха з вершин"; Гаруда у "Махабхараті") і приносить у земний світ (у більш пізній власне іранській версії, птах Сенмурв, що мешкає на гілках Світового Дерева Життя, струшує своїми крилами на землю насіння всіх рослин). Птах тут не тільки символ посередника між світами, а це, насправді, апофеоз шамана як такого.
В зороастрійській "Бундахішні", окрім того, розповідається, що коли кожні три роки багаточисельні не-іранці збираються на горі Альбурз, щоб завдати шкоди іранцям, язат Бурз надсилає чарівного птаха Чінамрош, який мешкає "неподалік від гнізда Семурга" і підбирає падаюче насіння з чарівного Дерева, і він всіх не-іранців "скльовує, як зерна". Тобто тут явний натяк на намагання очищення основ Єдиної Відпочаткової Традиції від перекручень і чужих їй "зерен" та "шкаралущ".
Гіпотетично, що саме в часі побутування біля Південного Уралу в районі ріки Білої праарійці зберігали переказ про "Заповітне Царство" на Північних (Білих) горах зі священним напоєм (сома, хаома, амброзія), а потім принесли розповіді про нього на Близький та Середній Схід. Надалі вони зазнали трансформації, певних квазі-історичних інтерпретацій-"прив'язок" і, зрештою, поверталися у різних варіантах до індо-європейців, в тому числі -- у якості передань про легендарні Шамбхалу, Біловоддя, Гіперборею, Агартху, Олімп та царство пресвітера Іоанна.
розпочато -- 19 вересня 2003 р.,
закінчено -- 31 січня 2007 р.
м. Івано-Франківськ
Україна
ВОЇНИ ЦАРСТВА
(замість післямови)
1.
Хто хоче справжності - той хоче війни. Адже тихе мирне існування в нашому світі можливе лише в несправжності, в плеканні спільних ілюзій, в підтримці "міражів за домовленістю". Ті, котрі вже встигли домовитися про спільну підтримку міражів, здогадуються, що є люди за межами цих облудних конвенцій. Що є мале стадо (мала зграя) особливих людей. Яким начхати на всі домовленості й на всі міражі. Вони прагнуть зруйнувати Матрицю за будь-яку ціну.
Наш світ опирається цим прагненням. Він вбиває особливих людей в різний спосіб. Або кулею у чоло, або повільним і непомітним побутовим вбиванням. Спосіб залежить від ступеня досконалості та роздратованості особливої людини. Наш світ -- це Малхут кабалістів, "царство гноблення й панування", світ Влади. Власне, тому й воно "царство". А в царстві має десь бути цар. А наявність царя викликає роздратування. Й тільки в особливих людей.
Особливе ж роздратування викликає анонімний цар світу. Він є, але всі його сатрапи клянуться найчорнішими клятвами, що насправді його немає. І ніколи не було. Й навіть близько. Тих, хто у цьому сумнівається, висміюють (у тих політкоректних країнах, що досягли демократії), або ж запроторюють до психіатричних лічниць (у країнах, що знаходяться на шляху до демократії). Але навіть після ізоляції тих, хто голосно сумнівався, широкі маси платників податків перебувають у тихому підпільно-кухонному роздратуванні. Куди йдуть наші гроші?
Ще більше питань виникає через політиків. Всі бачать, що 99% сучасних політиків -- клоуни, найняті для виконання презентативної функції влади. "Невже це вони правлять світом?" -- запитує пересічний піпл. І в його питанні вже криється сумна відповідь. Не вони. "А хто?" -- запитує піпл. І, не чакаючи, що йому хтось щось пояснить, йде собі далі. Заробляти собі на хліб щоденний. Й до хліба щоденного.
І тільки особливі люди спускаються в підземелля, до "темного чрева" підпільного світу. Там вони шукають спільників. Ворогів царя світу сього. Знаходять.
2.
Він не має імені у звичному для нас розумінні. Його справжнє ім'я буде викарбуване на цвинтарній плиті, що його накриє. Він рідко з'являється на моїх обріях. Він -- втікач і підпільник. Він твердо переконаний (це переконання хтось може вважати за параною), що навколо нас відбувається таємна змова, він чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, він несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря -- Звіра.
Як і належиться правдивому партизанові, він з'являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він -- на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, зобов'язані допомагати партизанам. В його переліках сущого я належу до "цивільних" людей доброї волі. Наразі.
Після ретельного виконання всіх ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає брудна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої шкраби). Його засмальцована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя -- ще цивільніша за мене -- подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом, запахом "чрева землі"), ховається в найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Жінки інтуїтивно "просунутіші" за чоловіків. Вони спроможні відчувати "тонкі плани" життєвих енергій та біологічних струмів. Вони відчувають хвилі неспокою і хвилі смерті. Вони просто відчувають, іноді кажучи нам: мені не подобається цей твій друг. Не подобається. Що я можу зробити?
Від втікача линуть такі потужні хвилі неспокою, що мій власний згаслий локатор астралу починає блимати червоним. Світ навколо прибулця змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Змушений ними цікавитися. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розповідати лохуватому цивільному симпатикові. Це теж частина ритуалу.
Пляшка з горілкою пітніє. Навколо її денця на лакованій поверхні стола виникає водяне кілечко. Перстень очікування. Кришталеві стопарики тривожно мерехтять. Вони мені теж про щось сигналізують. Навколо гостя всі речі стають "речовішими". Може тому, що гість зневажає речі. Він ідейний. Матерія його не спіймає. Але це вже інша історія.
3.
Я ловлю себе на тому, що на мить засинаю. Гість все ще в моїй вітальні. Він не зник і не розчинився. Він примружує очі. Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться. Ідейним людям без розмов важко.
Він починає розповідати чергову "главу" своєї історії. Історії того, хто йде проти течії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Історію пошуків істинних коліщаток та важелів істинної влади. Історію пошуків імені Царя Світу. Імен його таємних могутніх сатрапів. Історію пошуків назв його палаців, резиденцій і бомбосховищ. Власне, історію називання.
Своїх ворогів він називає "вони" (в його світі всі відшукані назви одразу конспіруються, такі вже правила гри). Колись це мене інтригувало. Здавалося, що під словом "вони" сховані імена знайомих і відомих. Але тепер я знаю, що "вони" в його уяві майже не персоніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща і всепроникна. За якою стоїть якийсь таємний конклав нотарів, стратегів та клініцистів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає "їх" людьми. Можливо, для нього "вони" лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі "іггви", демони, замасковані під людей, з марень Даниїла Андреєва, "регулятори", що зійшли з сторінок "Темної вежі" Стівена Кінга і розчинилися серед друзів і приятелів. До того часу ІКС, коли ... Краще про це не думати.
Думання розслаблює волю. Це знають всі професійні воїни світу Малхут.
"Вони" незмінно перемагають. Вже три століття "вони" завдають поразки воїнам Світла, змушуючи їх тікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки, забувати дітей і коханих. Воїни Світла відступають на маргінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. "Вони" спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і технічну могутність правлячих верств планети. "Вони" купують і підкоряють собі уряди і конфесії, правоохоронців і мафіозі, "лідерів думок" і ЗМІ.
Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайніх лівих і крайніх правих. А ще -- бадьора прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного "надрозуміння". Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збройовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами .... Жовте світло торшера теплішає. Я знову втрачаю відчуття реальності. Можливо, "регулятори" царя Малхуту вже оточують мій будинок... В разі чого ми не перекриємо всі дев'ять вікон... Я хочу спати.
4.
Ніч за вікнами дорослішає. Втрачає останні ознаки вечора. Він розповідає вже кілька годин, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою. Другий повісився (або його повісили). Третій прийняв печать Звіра і перейшов на бік Ворога. Далі -- розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.
"Доживемо!" -- каже втікач і ми п'ємо за перемогу. За світло в кінці тунелю. За неназваного Спасителя й за Ту, яка його народить. Потім він стомлюється, і ми мовчимо глибоким нічним партизанським мовчанням. Заради такого мовчання варто жити. Воно між минулим і майбутнім. Цим мовчанням долається місце нашої поразки, вся оця наша Залізна Доба. Вся ця тисячі разів клята тисячолітня Калі Юга.
"Сонце зійде!" -- це наш останній тост, і я йду до кабінету заспокоювати подружку. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом торшера, з "Кодексом Бусідо" і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв "схід Сонця" і проказувати мантри. Вранці він щезне. Можливо, я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час йде, а сила Звіра зростає.
Володимир ЄШКІЛЄВ,
член Асоціації українських письменників,
головний редактор часопису "Плерома",
заступник головного редактора
культурологічного часопису "Ї"
Громовиця Бердник
ФОРМУЛА МІФУ
...Перегорнуто останні сторінки праці Олега Гуцуляка "Пошуки Заповітного Царства: Міф-Текст-Реальність". Яке ж "надзавдання" у цієї кількасотсторінкової книги, яка присвячена аналізу переказів, легенд та історичних свідчень про легендарне Біле царство? Сам автор вважає, що сенс написання його книги в тому, аби "розкрити живі та дієві сторони міфічного як оригінального відтворення світу, відмінного від віри та знання".
Міф, як оригінальне відтворення світу... Дуже цікавий погляд.
Що ж таке міф? Перш за все - це набір архетипів, тих образів, які відкарбовані у нашій підсвідомості і проявляються у повсякденному житті як набір символів. Але міф - це також і особливе СВІТОСПРИЙНЯТТЯ, одна із форм розуміння світобудови. Це нитка Аріадни з еллінського міфу про Тесея, нитка, яка вивела героя з Лабіринту; а якщо розглянути цей міфічний образ як символ, то міф - це дороговказ, який подарували нам предки, щоб ми зуміли пройти лабіринт власної свідомості і пізнати себе.
Один з найкрасивіших і найглибших міфів, який в тому чи іншому вигляді зустрічається майже в усіх куточках нашої планети - це переказ про пра-Вітчизну, про легендарну країну радості й щастя, справедливості й любові. Найповніше цей міф відобразився в розповідях про Шамбалу, і саме цей міф і його проекцію в різних народів Європи та Азії розглядає автор книги "Пошуки Заповітного Царства".
Не буду вдаватися в детальний аналіз власне тексту, -- якщо читач дійшов до цих сторінок, значить, він уже прочитав книгу і може зробити висновки сам. Я ж висловлю власну думку.
Історія Заповітного Царства - це мрія про нашу досконалість, яку ми втратили колись давно разом із пра-Вітчизною, і повернутися до якої можна лише відновивши чистоту і цілісність. Саме в цьому суть і сенс пошуків Біловоддя, Шамбхали, Агарти: шлях до цієї легендарної країни, яку символічно можна назвати Світонія (держава світла) - це перш за все пошук себе і пізнання себе. Тільки шукач, котрий віднайде чистоту, світло і духовне прагнення в самому собі, здатен віднайти шлях до Білого царства.
Хочеться звернути увагу на те, що впродовж останніх років літературний аналіз переказів про легендарне "місто світла" став особливо популярним. Як і сколихнулася нова хвиля спроб локалізувати його місцезнаходження. В цьому, я вважаю, немає нічого дивного. Адже недержавне суспільство, яким є Біле царство - це альтернатива нашій реальності, основними складовими якого є три кризи:
Криза культури.
Криза держави.
Криза свідомості.
Ці три кризи подолати надзвичайно складно, і майже неможливо в умовах нинішнього повсякденного життя. Зараз гостро постала потреба духовної революції, яка змінить нашу свідомість і змусить по-іншому подивитися на наше життя, на наші стосунки одне з одним, з природою, з Богом.
Про все це у своїй книзі пише Олег Гуцуляк. Але хотілося б зробити декілька зауважень. По-перше, книга перевантажена інтелектуальними зворотами та посиланнями на інші джерела (у деяких випадках сумнівні). Критикуючи ряд авторів за "театр інтелектуального абсурду", сам автор нерідко нагромаджує інтелектуальні конструкції, за складністю яких вже втрачається сенс і значення слова. Книга пишеться для читача. І йому (читачу) важливо мати ту саму нитку Аріадни, яка допоможе пройти лабіринт. І краще, якщо ця нитка рівна й міцна, а дороговкази - чіткі й точні. Заплутана нитка заведе шукача в ущелину, занадто багато дороговказів на дорозі здатні його заплутати.
Крім того, трохи "дряпає" термін "нові праві", який вживається у книзі. Термін вживається в сенсі позитивному, але, як на мене, не варто створювати ярлик і давати зброю в руки тим, хто захоче його начепити.
Але повернімося до основної ідеї книги: міф і його значення для свідомості людини. Людина по-різному сприймає міф лівою і правою півкулею. Для правої півкулі характерне "медитативне", символічне сприйняття міфу; для лівої - більш прийнятний строгий науковий аналіз. Звідси - й кількість інтерпретацій міфу. Йдучи далі, можна зробити майже фантастичне припущення: міф - це суперпрограма трансформації людства земного в людство небесне. А що таке небеса? Це - ступінь нашої досконалості. Прагнення прокинутися в казковому світі після "сну цивілізації".
А можливо, міф -- це така собі "алгебра духу", синтез логічного розуму і інтуїтивного чуттєзнання (тих самих двох рівнів сприйняття)? Таким чином, можна говорити про "міфоісторію", духоісторію; тобто, можна допустити, що паралельно тій історії, що її ми знаємо як реальну, існує ще одна -- історія міфів, і саме вона відображає не події фізичного існування людства і планети, які ми вивчаємо у школах, а саму суть духовного розвитку людства.
Хтось може назвати працю Олега Гуцуляка "вигадками" чи "новим міфом". Але ігнорувати фантазію та неоміфотворчість є науково-недоречним. Тому що в цьому одна з основних проблем наших сучасників: ми перестали розуміти мову символів і перестали ним називати речі. Ми втратили це високе мистецтво -- уміння творити міфи. А от якщо людина знову стане міфотворцем, зуміє проникнути в тонку структуру тканини буття, тоді вона поверне втрачену титанічність, всеможливість і єдність розуму і інтуїції. Тоді почнеться новий етап розвитку людини взагалі. І можливо, тоді ми знову повернемо собі втрачену давно колись пра-Вітчизну, розповідь про яку передали нам стародавні перекази...
Відомий письменник та мислитель Умберто Еко в романі "Ім'я троянди" запитує: "Навіщо продиратися крізь хащу, якщо там немає єдинорога?" Текст дослідження - це завжди хаща, у якій автор шукає сам і пропонує читачеві знайти такого єдинорога. Не є винятком і книга "Пошуки Заповітного Царства". Хто продереться крізь хащу інтелектуальних сплетінь і знайде серед безлічі дороговказів правдиві, - той вийде на чарівну галявину, де знайде свого єдинорога.
А найдопитливішим читачам дарую ФОРМУЛУ МІФУ: