Гуцуляк Олег Борисович

Вид материала

Монография

Содержание Назви родових підрозділів у сучасних киргизів Чамбіл (узб. "сосновий перевал") і Талас В європейській традиції Шамбхалу (Ксембала, Xembala)

Подобный материал:

• Подвинцев Олег Борисович учебно-методический комплекс, 402.73kb.
• О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
• Олег Гуцуляк сонячна керигма української нації, 1378.89kb.
• Программа (в программе возможны изменения) 00-10., 254.55kb.
• Программа курса " Международные отношения в годы «холодной войны»", 34.17kb.
• Наумова Ольга Александровна диплом, 87.14kb.
• Уважаемые отец Олег, Олег Александрович, Михаил Иванович, представители духовенства, 120.22kb.
• Первая российская штукатурная станция: от замысла до серийного выпуска, 49.98kb.
• Соколов Андрей Борисович (д и. н., проф. Ярославского гпу) Английская история в оценках, 31.99kb.
• Юрія Федьковича " затверджую, 230.93kb.

(таблиця Н. Аллена)

  

  

   Також епос "Манас" відкриває перед дослідниками певний міфо-епічний закон, за яким у євразійських міфах та епосах імена героїв тотожні етнонімам (як "героїчним", так і історичним).

  

  

Імена героїв епосу "Манас"	Назви родових підрозділів у сучасних киргизів
Чубак -- один із 40 витязів (чоро) Манаса	ак-чубак, бай-чубак (плем'я черік)
Кошой -- один із воєначальників Манаса	кошой (плем'я солто)
Ештек -- дядя Манаса з боку матері	ештек або естек (батько Солто -- родоначальника племені солто)
Жамгирчи -- син Ештека	жамгирчи (плем'я солто)
Мусбурчак -- союзний Манасу хан	мусбурчак (плем'я сару)
Кокчо -- союзний Манасу хан	кокчо-уулу (плем'я барги)

(таблиця за даними С. Абрамзона)

   Але якщо більшість дослідників вважає, що носії цих імен були особами, які насправді існували, то на наш погляд образи героїв в дійсності виступають символами героїчного минулого всього етносу.

   В киргизькій народно-генеалогічній легенді Манас, син Жакипа, ототожнюється з біблійним праотцем одного з колін -- Манассією, внуком Іакова, що цілком відповідає біблійному свідченню Іакова: "Їх (Манасію і Єфрема, внуків Іакова) будуть називати моїм іменем так само, як Рувима і Семеона називаюить іменем моїм" (Буття, 48:1-6). Нащадки Манассії населяли Сирію та Самарію і були переселені ассірійцями в Месопотамію (т.зв. "десять втрачених колін"). Цікавий звичаєвий факт з киргизького обряду жертвопринесення барана -- під час розчленування туші сухожилля стегна не можна відокремлювати ножем, а тільки за допомогою зубів -- є прозорим натяком на "божественний знак" боротьби Іакова з Ангелом -- пошкодження сухожилля стегна. Також "Манас" зберіг передання про втрату і набуття героєм Манасом племені двоюрідного брата Бакая, сина Бая, який став його старшим радником. Їх батьки Бай і Жакип розділилися і Бай перекочував у Кашкар і Тібет, а Жакип повернув до Алтаю. У північно-східній Індії біля підніжжя Тібету мешкає монголоїдне плем'я "кукі" (інколи називають себе "бакай чете" - "діти Бакая"), яке в 2005 р. було визнане провідними іудейськими вченими за нащадків "коліна Манасії" і їм надано ізраїльське громадянство.

   В "Бамсі-Бейрек", огузькому варіанті "Алпамиша", герой заручений зі своєю нареченою ще з колиски, але проте його наречена -- богатирська діва, і він добуває її шлюбними змаганнями з нею (тобто наречена влаштовує "вибір нареченого") і лише після перемоги батько героя платить за наречену величезний калим. Думається, що саме цей мотив спричинив ототожнення еллінізованими туранцями свого епічного героя із грецьким Гераклом, який бореться на змаганнях за наречених - Іолу та Деяніру. Аналогічно змагається з богатиршею Брюнхільдою герой "Пісні про Нібелунгів" Зігфрід (Сігурд), з амазонкою Максімо візантійський епічний герой Дігеніс Акріт, з дівою Хандіт у вірменському епосі Давид Сасунський, з Настасею-поляницею -- давньо-руський богатир Дунай. Очевидно, що й царю персів Кіру Великому іраномовна цариця массагетів Томіріс запропонувала саме таке "змагання", якого він не витримав (відгомін про цю колізію між царицею Ойсулу -- "Місяць красуні" та іранським полководцем Кайсаром, який полонив її сина Кунбатира -- "Сонце-героя" наявний в узбецькому дастані). Каракалпацький епос "Кирк киз" ("Сорок дівчат") знає героїчну царівну-красуню Гюль-аїм, котра на чолі загону амазонок разом зі своїм коханим, хорезмійським принцом Арсланом, рятує народ від іга калмицького хана Суртайша і володаря кизилбашів (персів) Надір-шаха. Укріплене місто дів-богатирш - Мевалі (< Мерв?; пор. з тим, що родом з Мерву -- предки Гер-огли). Також грецький історик Ктесій (кін. V -- поч. IV ст. до н.е.), що жив при дворі перських царів, розповідає про хоробру царицю саків Заріну, яка в узбецькому дастані виступає як кохана богатиря Стріанга. Таджицький епос "Гуруглі" знає діву-богатиршу Заріну Зарнігор ("Золотописану"), дочку переможця девів Сугдина (тобто согдіанку). Узбецький історик Абуль-газі (1603--1664) у книзі "Родовід туркмен" оповідає про сім дів, які підкорили собі туркменський народ ("іль") і були в ньому правительками. Перша з них -- висока красуня Алтун-Гозекі, дочка Сундун-бея і дружина Салор-Казана-алпа, а друга -- Барчін-Салор, дочка Кармиш-бая і дружина Мамиш-бека. У узбецькій поемі "Алпамиш" остання -- дружина головного героя епосу, її могилу шанують на березі ріки Сир-Дар'ї. У азербайджанській "Книзі мого діда Коркута" наявна схожа на Алтун-Гозекі правителька Бурла-хатун, яка є дружиною головного героя Салор-Казана (див.: ).

   Отже, перед нами два визначення міфічної країни - Чамбіл (узб. "сосновий перевал") і Талас (пор.: дв.-тюрк., азерб., tala, киргиз. talaa, узб. dala, монгол., манчж. tala, якут. tolon "степ", "поле", "поляна", "квартал", "частина гірського поселення"; монгол. dala, dalan, dalyn "загривок", "потилиця", "гора", "ряд пагорбів", "гряда", "висоти у вигляді валів", < фраб. tell, tall "пагорб"; топонім "тал", як зазначає Е. Койчубаєв, має дуже широке, майже необмежене поширення в Казахстані та Середній Азії, переважно вказуючи на рельєф місцевості - підвищення, пагорб). В Киргизії, поряд з горою Манас (4482 м), що належить до хребта Алатау, наявна ріка Талас, що протікає по днищу котловини Таласської долини, а на її берегах розташовані сучасні міста -- киргизький Талас і казахський Джамбул (парадокс той, що місто не має стосунку до топоніму Чамбіла - Шамбала, а назване в 1938 р. на честь казахського народного поета - акина Джамбула Джабаєва). Власне вважається, що Джамбул відомий з 5 ст. як місто Тараз або Талас, а в 10-12 стт. була столицею Караханідів.

   Талас, поряд з наявним тлумаченням Чамбіл "сосновий перевал", ми співставляємо з тадж. dolon "гірський прохід, перевал, долина" (синонім: kutal, афг. kotal, перс. kotel) та з перевалом Долон через водороздільний хребет між Кочкорською та Наринською котловинами у Киргизії та хребтами Долона там же і Долонабулак у Таджикістані.

   Тут слід додати, що терміни "... киргиз (у китайських джерелах - "цзіліцзісі" < "цзегу", а більш рання транскрипція - "гйєгу / гйєгунь / гьяньгунь, -- О.Г.) є назва правлячого роду цієї (південносибірської, -- О.Г.) держави, а хакас ("хаас / хааш"; більш рання форма імені *kafaш / *ka?aш, qanash ~ у китайській передачі "ге'ечжі" у "Сінь Тан шу" і у монгольській "канкас" у "Таємному сказанні"; у китайських джерелах епохи Тан пізніші хакаси відомі як "сяцзяси / цзянькунь / хегуси " < старокит. xiajasi / hegesi / gat kat sie, -- О.Г.) - всього населення, маючого змішану етнічну і навіть різну мовну приналежність", в той час як тюркомовна його частина іменувала все населення Давньо-хакаської держави "хоорай / хонгорай" ~ монгол. "хор" - "народ, маса, люди" Останнє ми співставляємо з вищезгаданим іменем управителя в країні Бумба, першого побратима Джангара - Хонгор !.. "... Таким чином, етнонім "хааш (хаас)"... є ... переданням першопочаткового "хашха (хасха)" ... Термін "хашха (хасха) загальнотюркський і позначає білий колір (підкреслення наше, -- О.Г.). З давньо-тюркського часу звучання його залишилося без змін".. "...Виник же термін "хакас" -- знову слідкуємо за китайськими першоджерелами ("Сінь Таншу" і "Таншу хечао") -- після змішання киргизів із дінлінами" . Останніх, свого часу підкорених та асимільованих гуннами, ряд етнологів (Г. Грумм--Гржимайло, Л.Гумільов, С.Кабанов, О.Маенчен-Хельфен) вважає індоєвропейським етносом (як вже вище зазначалося -- ефталітами-хіонами-"білими гуннами") за расовою та мовною ознакою. Зокрема дінліни (їх іменем китайці називали Саянські гори) характеризуються наступними ознаками: ріст середній, часто високий, щільна і міцна статура, продовгувате обличчя, колір шкіри білий, русе волосся, ніс видається вперед (цю ознаку вони передали хуннам, що, навіть, було ознакою, за якою китайці легко влаштовували геноцид стосовно зкитаєзованих хунну), прямий, часто орлиний, світлі очі. Психічний склад їх відзначався войовничістю і настільки розвинутим індивідуалізмом, що дінлінам ніколи не вдавалося створити власної держави. Вони жили невеликими общинами, займалися полюванням та рибальством і охоче продавали свої мечі, постачаючи найманців китайським князькам. Формою шлюбу була моногамія, релігією -- культ героїв. Щоправда, сам Г.Е. Грумм-Гржимайло етнічно атрибутував дінлінів ... і як киргизів, і як тангутів, і як усунів, і як кетів (остяки), і мань китайських літописів, і "чорні поло, маючі ряд європеоїдних рис, а також племена цзелян, яо-мяо, воні, йє-жень, путе і мосо".

   В археологічному стосунку описані китайцями дінліни, на думку Л. Гумільова, можуть бути співставлені з носіями "афанасьєвської культури" Саяно-Алтайського регіону (до 2000 р. до н.е.). Вони мали "різко" виступаючий ніс, порівняно низьке обличчя, низькі очниці, широкий лоб, але від сучасних європеоїдів відрізнялися ширшим обличчям, чим подібні з представниками верхньопалеолітичних черепів Західної Європи, тобто кроманьонцями в широкому розумінні цього расового типу. Нащадками "афанасьєвців" були племена "тагарської" культури, що дожила до III ст. до н.е., після чого вони прийняли в себе монголоїдні домішки и створили "таштикську" культуру. Л.Р. Кизласов і А.П. Смірнов вважають їх саме уграми, виводячи останніх із Саян. Як пише А.П. Смірнов, ".. військові загони дінлінів ходили в далеке Прикам'я і тут частково могли залишитися. Проникнення сибірського елементу продовжувалося і пізніше, в епоху п'яноборської культури... До цього ж часу п'яноборської епохи має стосунок і проникнення у Прикам'я сарматських племен". Саме у складі угорської орди західна приіртишська гілка дінлінів дійшла в V ст. аж до Кавказу, де стала відома як народ сабір і постачали найманців Візантії та Ірану.

   Л.Гумільов звернув увагу на те, що в європейській традиції (Птолемей) чітко розрізнялися два етноси, які населяли Китай: сіни (від Цінь) як власне китайці та дивні сери, постачальники шовку. Останніх, наприклад, цейлонські посли, які йшли шляхом, згаданим у "Периплі Еритрейського моря" Псевдо-Арріана (від індійських портів у Бактрію і далі у землю серів), характеризують як високих на зріст, рудих та блакитнооких жителів за Емодом (Гімалаями). Власне Серику, що простягалася від Кашгару до північного Китаю, на північ від "баутів" (ботів-тібетців), населяли, за вже китайськими джерелами, племена "ді" (інша гілка ді змішалася з тібетськими цянами і утворили могутню Тангутську імперію, "Фань" за китайськими джерелами), яких китайці ототожнювали з дінлінами. Так, ді були брахікефалами, а дінліни -- доліхокефалами, але це аж ніяк не може бути свідченням того, що це -- два різних етноси, як на цьому наполягає Л. Гумільов, а швидше -- субетноси, етнографічні групи (як-от карпатські українці та українці степу).

   У квазі-історичній літературі (В. Чівіліхін, В. Кандиба, О. Скурлатова) дінліни є ледь чи не безпосередніми праслов'янами, що дійшли до ріки Амур (Зеленого Клину) в часи героїв "Велесової книги".

  

  

ШАМБХАЛА

В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

   Серед представників теософського езотеризму вважається, проте, що автором найпершого повідомлення європейцям про мудреців зі Сходу на чолі з Іархом ("Лікар-Правитель") є піфагореєць Аполлоній Тіанський, який жив в епоху Нерона - в часі гонінь на всіх, хто "носить рубище" (тобто філософів) та разом з Діоном Хризостомом був прихильником Доміціана: "..."Прийшли ми до істинно мудрих мужів, котрим відоме грядуче"... Пагорб, на якому мешкають мудреці, висотою приблизно з афінський Акрополь, стоїть серед рівнини і однаково добре укріплений з усіх боків, будучи оточений скелястим урвищем. На скелях то тут, то там видно сліди роздвоєних копит, обриси борід та облич, а подекуди і відбитки спин, мовби від тіла, що скотилося вниз. Говорять, що Діоніс, маючи намір разом з Гераклом захопити фортецю, наказав панам йти на приступ, вважаючи їх здатними вистояти у випадку землетрусу, але вони були вражені перунами мудреців і покотилися, хто куди, а на скелях відбилася картина цього намарного падіння. А ще подорожні, за їх власними словами, бачили хмару довкола пагорба, на котрому мешкають індуси, за бажанням стаючи то видимими, то невидимими... Сам Аполлоній бачив там криницю глибиною чотири сажні, з порожнини якої виходило яскраве синє сяйво..., вода його шанується як заповідна ... слугує запорукою клятви. Біля криниці є вогнедишний кратер, що викидає свинцеве полум'я, але не має ні диму, ні запаху...Тут індуси очищуються від мимовільних гріхів - тому мудреці іменують криницю "криниця викриття", а вогонь - "вогнем прощення". За словами Аполлонія, довелося йому бачити дві кам'яні посудини: посудину дощів і посудину вітрів... А ще виявилися на пагорбі кумири богів, і не тільки індійських або єгипетських - тут нічого дивного нема - але й стародавньогрецьихі: то були статуї Афіни Градодержиці і Аполлона Делоського і Діоніса Лімнейського, а також і Аміклейського, і безліч інших, настільки ж давніх, -- всі ці кумири були зведені індійськими мудрецями і шанувалися на еллінський лад. Мешкають мудреці в самій середині Індії, і на пагорбі у них влаштоване підвищення, зображаюче пуп (пор.: ст.-грец. omphalos, дв.-євр. thabor, -- О.Г.) землі: тут вони запалюють священний вогонь, котрий ніби отримують від проміння сонця - і до Сонця кожнен полудень здійснюють вони пісноспіви... "Я бачив індійських брахманів, мешкаючих на землі і не на землі, без стін оборонених і не володіючих нічим, крім усього сущого"..."(Флавій Філострат, "Життя Аполлонія Тіанського", 3: 13 - 15). Аполлонію належить афоризм: "Всілякий мудрий, хто явився від індусів" (Флавій Філострат, "Життя Аполлонія Тіанського", 5: 25). Вірогідно, базуючись на даному твердженні, відомий шведський містик Сведенборг проголошував: "... втрачене Слово, Parole Delassee, слід шукати у "мудреців Тартарії".

   Також на часі володарювання кастільського короля Альфонса Х Мудрого (1252-1264) було написано трактат "Боніум, або Золоті яства" ("Bonium o Bocados de Oro"), складений за арабським джерелом. Боніум -- перський цар, котрий вирушив у Індію вчитися мудрості, відвідує палац мудреців і записує їх промови. Книга містить сентенції індійських, грецьких, римських та арабських філософів, а також біографії деяких знаменитих людей давнини.

   Європейцям про легендарну Шамбхалу (Ксембала, Xembala) вперше розповіли в ХVІІ ст. ченці - єзуїти Етьєн Кацелла (в інших джерелах - Стефан, Естебан чи Естевар Качелла, Каселла, Казелла, Чачелла; пом. в 1650 р. в Шигатзі) та Жоао Кабрал (в інших джерелах - Жак, Йоак або Джон Кабраль чи Каброль). Вони побували у тібетському царстві Цанга (де керували лами школи "червоних шапок"-"кармапа") в 1626 р. і в Бутані в 1628 р. Начебто Шамбхала межує з державою Согпо (Монголією). Мандрівники в 1629 р. досягли міста Шігадзе у володіннях панчен-лами, і ототожнили Тібет не з Шамбалою чи Китаєм (Cathay), а з відомою з карт Великою Тартарією (Татарією). Листи їх опубліковані в С. Wеssеl' Еаrlу Jesuit Тrаvеllеrs in Сеntral Asia, 1603 -- 1721, thе Наguе, Маrtinus Niihoff, 1924. Також Шамбхала вказана на карті ХVІІ ст., складеній католицькими монахами в Анвері. Католицький єпископ Делаплас при пекінському дворі у своїх "Анналах поширення віри" (опубл. в ХІХ ст.) розповідає про те, що в роки важких криз імператор посилав делегації в Шамбалу за порадою.

   Також про Шамбхалу повідомляють угорські вчені: в ХІХ ст. була надзвичайно популярною в Угорщині ідея про прабатьківщину угрів у Тібеті та спорідненість їх з тібетцями (свого роду реакція на відкриття європейцями своєї спорідненості з ведичними аріями та індусами). Багато угорських вчених спеціально мандрувало у Тібет для досконалого вивчення тібетської мови та складання етимологічного словника пратібето-угорської мови. Так, наприклад філолог А. Чйома де Кйорйоші в 1827 - 1830 рр у тібетському монастирі вивчав тамтешньої бібліотеки і встановив, що Шамбхала розташовується між 45-м і 50-м градусами північної широти, за рікою Сіта або Яксарт тобто в землі тюркомовних уйгурів (тепер - китайський Синцзян - "Нова земля"), в той час як Тібет - десь між 27-м і 35-м.

   . "... Вчення, принесені з Шамбали, трапляються і в працях вчених Європи. На кладовищі Дарджілінгу похований загадковий чоловік, угорець родом, який жив на початку ХІХ століття. Пішки він пройшов з Угорщини в Тібет і залишався багато років у невідомих монастирях. У тридцятих роках минулого віку Чйома де Кйорйоші помер. У працях своїх він вказує вчення з Шамбали, яке встановило наступну за Буддою ієрархію. Прийшов цей вчений з Угорщини - характерно. Загадкова його діяльність".

   Проте в 1820 р. саме тібетський географічний атлас "Всесвітня географія" розташовує Шамбалу ... в Європі. Там, зокрема зазначалося, що першовідкривач Америки Христофор Колумб народився в місті Генуя, що в королівстві Шамбхала (чи не є це натяк на генуезьке Капітанство Готія в Криму, яке простягнулося від м. Чембало (!), сучасна Балаклава, до м. Черкіо, суч. Керч?). В коментарях також було додано, що Шамбалу, начебто, ще називають Кастилією, а її столицю Калапу -- Мадрідом (серед реріхіанців говориться, що дане свідчення, поряд з розповіддю про пресвітера Іоанна, наявне у тібетському рукописі ХVIII ст., що зберігається в монастирі Калімпонг).

   Російський культуролог В. Голованов вважає, що міфічні уявлення про Шамбалу (варіанти написання -- Sambala, Sambhala, Shambhala, Shamballa, Shambala), таємну країну гірського світу, розташовану десь у Тібеті, мають саме європейське походження та найбільш ретельно опрацьовані були у писаннях товариства Мартиністів -- таємного і містичного руху європейської окультної революції Нового часу (засновник - містик-масон Мартінес де Паскалі, автор книги "Про відновлення істот у своїй відпочатковій якості, а також про силу духовну та божественну"). Главою ордену був відомий магістр та містик Папюс. Орден був реформований містиком графом Сен-Жерменом (пом. 27.02.1784 у палаці принца Чарльза), який з'явився у Франції в часи короля Людовіка ХV. Графа привіз із Прусії 1743 року маршал де Бельїль, а представила королю фаворитка маркіза де Помпадур. Вважалося, що він є посланцем адептів вчення Серця (в 1737 - 1742 рр. він, начебто, був гостем перського шахіншаха, а в 1757 р.його бачили в індійській Калькутті). Проте король прагнув використати Сен-Жермена для укладання сепаратного миру з Пруссією, але союзниця Франції Австрія заявила щодо цього рішучий протест і тому Сен-Жермен змушений був втікати до Англії. В 1762 р. він з'являється при дворі російського імператора Петра ІІІ в оточенні дружини царя Катерини Ангальт-Цербської як "граф Салтиков" і навіть її черговий коханець. Сен-Жермен відіграв помітну роль у змові Орлових та зведенні Катерини ІІ на престол.

   Учень Сен-Жермена прусський принц Карл фон Гессе-Кассель сприяв Сен-Жерменові у заснуванні Масонства високого ступеня -- сплаву доктрин розенкрейцерів, тамплієрів і масонів ("Ці об'єднані секти творять синагогу диявола, маючи повагу і силу, спрямовують свої зусилля на Божу Церкву, щоб її найганебніше поневолити. Вони хотіли б, щоб Вона зникла з лиця землі" , -- Енцикліка "Qui pluribus", 9 червня 1865 р.). Крім того, Сен-Жермен входив до різних масонських лож Європи, де членами були і Вольтер та Руссо. Начебто, місія Сен-Жермена полягала у відверненні кривавої сторінки Великої французької революції. Зазнавши невдачі, він, за словами його учнів, повернувся до Гімалаїв і мав знову з'явитися в Європі десь 1875 року (саме тоді було засновано Теософське Товариство Оленою Блаватською-Ган). За деякими легендами, Сен-Жермен передав посвячення принцу Карлу Гессен-Кассельському, який був предком принцеси Аліси, вона ж остання російська імператриця Олександра Федорівна.

   В 1899 році в Петербург повернувся граф В. Муравйов-Амурський, прийнятий в паризьке товариство мартиністів, який заснував російську ложу ордену. Як вважає дослідник, реальна історія Шамбали відкривається в лютому 1893 року "Запискою" надвірного радника Петра Бадмаєва про завдання російської політики в Азії, в котрій детально викладено процес колоніального руху Росії на схід та можливості приєднання до імперії Монголії, Китаю та Тібету. Зокрема Бадмаєв стверджував, що в Монголії вірять у те, що через 600 років після смерті Чінгізхана над країною буде встановлене біле знамено і вона буде під владою Білого Царя, котрий повною мірою асоціювався з російським. Аналогічно у Тібеті вірили, що Білий Цар є втіленням богині Дара-ехе, покровительки буддизму. В містичній географії Тібету саме Росія вважалася Білою Північною (Чанг) Шамбалою. Згодом завдяки Бадмаєву та Есперу Ухтомському, колишньому російському посланнику в Китаї, у Петербурзі було виділене місце, де на кошти далай-лами було споруджено храм Калачакри - Шамбали. Вітражі в дацані зробив Микола Реріх. Надалі ідея про Шамбалу стає одним з пунктів "кредо" багатьох теософів та езотериків.

   "... Легендарна гора Меру за "Махабхаратою" і такаж легендарна висота Шамбала в буддиських вченнях - обидві лежали на північ і слугували висотами посвячень. І ніде детально не сказано про такі місця високого знання", -- писав у книзі "Алтай-Гімалаї" Микола Реріх.

   Про рай Шамбали з уст монгольського лами розповів європейцям буддиський монах калмик База Гелонг, котрий в 1891 р. відбув паломництво у Тібет. Про Шамбалу розповідає й інший паломник -- бурят Г. Цибіков. Начебто він бачив книгу третього панчен-ердені під назвою "Шамбалай-монлам" ("Благісні побажання Шамбали"), де пророкувалася грядуча війна Шамбали з іновірцями-мусульманами (лало).

   В роки громадянської війни в Росії барон Роман (Роберт-Микола-Максиміліан) Унгерн фон Штернберг (29.12.1885/22.01.1886-15.09.1921), нащадок мешкаючого в Ризі "провінціального великого магістра" Мальтійського ордену часів Павла І і який своє прізвище "Унгерн" виводив від назви гуннів Аттіли, наснажується містичним прозрінням Сведенборга, за яким тільки у мудреців євразійського сходу - Тартарії-Монголії можна знайти Таємне Слово, ключ до розгадування сакральних циклів, а також справжній містичний манускрипт, втрачений людством, під назвою "Війна Єгови". Барон Унгерн декларував: "Місія Монголії -- слугувати перепоною для осатанілого апокаліптичного людства -- гогів і магогів більшовизму та демократії, профанічного світу. Виродків сучасного світу... Тут, саме тут слід відновити Традицію та дати бій проти сил Заходу - цієї цитаделі збоченства, джерела зла. Вся доля мого роду - це рух на Схід, до Сонця, що Сходить. У мене нема спадкоємців, і я сам дійшов до східного краю Євразії. Далі немає куди. Від цього магічного пункту сакральної географії повинна розпочатися Велика Реставрація. Халха - Святі степи - Великий щит..."

   З протилежних позицій до Р. фон Унгерна виступили художник М. Реріх (1874-1947) та його дружина-теософ Олена Реріх (1879-1955): "...Вже говорив, що наші представники відвідали Маркса в Лондоні і Леніна в Швейцарії. Явно було промовлено слово Шамбала. Різночасово, але однаково обидва вожді запитали: "Які признаки часу Шамбали?" Відповідь була: "Вік істини і світової общини". Обидва вожді однаково сказали: "Нехай швидше прийде Шамбала". Словами вождів вимірюємо спадкоємців... В книзі общини не може бути пропущене поняття Шамбали". Ба, більше того! Лідер ворожого Унгерну монгольського угруповання прокомуністичний Сухе-Батор наголошував своїм воїнам, що, борючись за визволення Монголії, вони переродяться у воїнство Шамбали.

   В одним з проектів, який М. Реріхи обговорювали у 1926 р. з більшовиками Г. Чічеріним та А. Луначарським, було створення в центрі Євразії великої монголо-сибірської держави - "Нової Страни" на основі буддо-комуністичного світоустрою, такої собі "Червоної Шамбали". Начебто благословення на це давали Великі Махатми Шамбали, послання яких Реріхи передали радянському керівництву (подаємо мовою "оригіналу"):

   "На Гималаях мы знаем свершаемое Вами. Вы упразднили церковь, ставшую рассадником лжи и суеверий. Вы уничтожили мещанство, ставшее проводником предрассудков. Вы разрушили тюрьму воспитания. Вы уничтожили семью лицемерия. Вы сожгли войско рабов. Вы раздавили пауков наживы. Вы избавили землю от предателей денежных. Вы признали, что религия есть учение всеобъемлемости материи. Вы признали ничтожность личной собственности. Вы угадали эволюцию общины. Вы указали на значение познания. Вы преклонились перед красотой. Вы принесли детям всю мощь Космоса. Вы открыли окна дворцов. Вы увидели неотложность построения новых домов Общего Блага! Мы остановили восстание в Индии, когда оно было преждевременным, также мы признали своевременность Вашего движения и посылаем Вам всю нашу помощь, утверждая Единение Азии! Знаем, многие построения совершатся в годах 28-31-36. Привет Вам, ищущим Общего Блага!".

   Це було більш ніж реально, оскільки ще 26 травня 1918 р. статтею "Ключі Сходу" газета "Жизнь Национальностей", орган Наркомату у справах національностей, який очолював Йосиф Сталін (псевдонім походить від StДhlin, яке було в першому закордонному паспорті уродженця Грузії і сина осетинського єврея-вихриста Джугашвілі), пропагувала ідею А.М. Амур-Санана використовувати калмиків для поширення "ідеї Влади Рад" серед монголо-буддійських народів Євразії. Надалі радянський уряд фінансував декілька експедицій та дипломатичних місій в Тібет.

   В радянські часи ідеї тібетської нейроенергетики-"містичної медицини" ("Дюнхор") пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини Олександр Васильович Барченко (1881 -- 1938). Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко "Из мрака" (Москва, 1991). Належав О.В. Барченко до масонської ложі "Блакитна зоря" спільно із астрономом Олександром Кондіайном та співробітниками ОГПУ-НКВД Яковом Блюмкіним (колишній есер і вбивця в 1918 р. німецького посла Мірбаха) та комісаром державної безпеки 2-го рангу Глібом Бокієм. Найцікавішим в цій історії є те, що, як зазначає В. Дьомін, що сприяли А.В. Барченку наркоми внутрішніх справ Ф.Е. Дзержинський та закордонних справ СРСР Г.В. Чічерін. Якщо перший в 1922 р. підтримав експедицію О. Барченка з дослідження Російської Лапландії (на прохання директора Інституту мозку академіка В. Бехтєрєва; парадокс в тому, що окультисти для легітимності пошуків О. Барченка та його послідовників апелюють до послідовника тієї психологічної доктрини (в нашому випадку, до Бехтєрєва), яка, вважаючи за необхідне визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій, не визнавала понять "народна душа", "народні почуття", "народний дух", а апелювала до колективної рефлексології як науки про психологію народів і заперечувала вивчення міфів, звичаїв та мови), то в доповідній записці на адресу Політбюро ЦК ВКП(б) другий писав про те, що вчений досліджує проблеми доісторичних культур на Півночі Євразії і вважає, що деякі з них володіли науковими знаннями, які далеко переважали існуючий тепер історичний період (Див: Андреев А.И. От Байкала до священной Лхасы: Новые материалы о русских экспедициях в Центральную Азию в первой половине ХХ века (Бурятия, Монголия, Тибет). СПб.-Самара-Прага. 1997. С. 170). О. Барченко, начебто, як він писав у листі професору Г. Цибікову від 24 березня 1927 р., був посвячений у "Традицію" якимись таємничими юродивими з Костромської області, які навмисно його для цього відвідали у Москві.

   В своєму романі "Втрачений горизонт" (1933) Джеймсом Хілтоном (і в наступному однойменному кінофільмі, 1937) було розказано про дивний квітучий рай у серці холодного Тібету. Пізніші дослідники-географи з "Нешнл Джіогрефік" ототожнили його з ущелиною Пемако в районі ріки Брахмапутра. В 1930 р. американський спіритуаліст і послідовник Аліси Бейлі Морріс Дореал (1902-1963) заснував "Братство Білого Храму" і в своїй книзі "Майтрейя, володар світу" написав, що Шамбала -- це великий Білий храм у Тібеті, що знаходиться на глибині 75 миль під Гімалаями, оточений великими просторами та проходами. Він описує Шамбалу як складову з двох частин, де південна -- це область замешкання адептів і великих гуру, а північна -- місце, де перебуває грядучий аватара Майтрейя. В іншій своїй книзі "Ізмарагдові плити атланта Тота" Дореал проголосив, що отримав посвячення від тібетських монахів і переклав з таємної мови скрижаль Тота, збережену з часів загибелі Атлантиди під якоюсь пірамідою.

   На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі "Час Шамбали", серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну країну Агартха (Агарті, санскр. "невловима", "недоступна", "невразлива"). В 1910 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою "Місія Індії в Європі" ("Mission de l'Inde en Europe"). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.

   Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній "соціальний заповіт". Тут він знайомиться з працями Антуана Фабра д'Оліве, зокрема "Відновлена єврейська мова" ("La langue hebraique restituee", 1815).

   Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького езотерика Фабра д'Оліве, автора книги "Відновлена єврейська мова".

   Найбільш популярними працями Сент-Іва були: "Місія соверенів" (1882), "Місія робітників" (1883), "Місія євреїв" (1884), "Місія Індії в Європі" (1886) та "Місія французів" (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи "іудео-християнського соціального закону" -- Закону Синархії -- та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86-ти століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.

   У праці "Місія Індії в Європі" Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв -- Агарті (Agarttha). Країна ця має "