Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Філософські теорії походження світу Учення преподобного Максима Сповідника про Божественний Логос і логоси тварів (творінь)

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 1.1 Бог є Першопричиною або винуватцем світу

Філософські теорії походження світу

Одне із основних питань, яке людство намагалось вирішити протя­гом усієї своєї історії, - питання про походження світу й людини. Серед нехристиянських концепцій даної проблеми потрібно виділити наступні три:

1. матеріалізм;
   
2. дуалізм;
   
3. пантеїзм.
   

1. Матеріалізм (від латинського слова materiali - речовий). На про­тивагу ідеалізму, матеріалізм вважає, що матерія первинна відносно ду­ху, свідомості, ідеї. Визнання первинності матерії рівносильне запере­ченню Божественного начала, що привело світ у буття, тому характер­ною рисою матеріалізму є атеїзм. До числа універсальних властивос­тей матерії матеріалісти відносять "її несотворимість і незнищенність, вічність існування в часі та нескінченності в просторі, невичерпність їїструктури. Матерії завжди притаманні рух і зміна, закономірний само­розвиток..." [158, С. 354]. Усі явища у світі, відповідно до цього вчення, являють собою різні види та прояви матерії, що постійно рухається. Це вчення в даний час виявляє все більше й більше свою неспроможність. Такі твердження, як вічність, нескінченність матерії і закономірність її саморозвитку, з погляду сучасної науки, є сумнівними.

Більшість учених нашого часу вважають, що світ мав початок і що він обмежений. Відповідно до наукових спостережень, матерія прагне аж ніяк не до саморозвитку, не до ускладнення своєї структури, а навпа­ки, до розпаду на більш прості форми, до вирівнювання всіх відхилень, що виникли в її структурі (у фізиці таке явище називається "тепловою смертю").

2. Дуалізм (від латинського слова dualis - подвійний) - це філо­софське вчення, яке визнає, що в основі всього - рівноправні, не зве­дені один до одного два начала (джерела, витоки): ідеальне й ма­теріальне.

Вони мислять Бога й світ такими, що не зливаються один з одним, вважають буття Бога й буття світу незіставними, іноприродними. При цьому вони стверджують, що світ виник та існує в результаті впливу Бо­жого на вічно існуючу поряд із Божеством матерію. Такими є дуалісти, прихильники думки про вічність двох різноприродних начал. Найвідомішими представниками дуалізму в давньогрецькій філософії були Платон (428 - 348 роки до Різдва Христового) і Арістотель (384 -322 роки до Різдва Христового).

Платон характеризував матерію як "не сутність" , хоча не в прямому смислі (тобто не так, як повністю неіснуючий), а лише в порівнянні з істинно сутнім Богом. Бога Платон на­зивав вищим Благом. Професор, протоієрей отець Іоан Мейендорф так зображає платонівське розуміння відносин між світом і Богом: "Згідно з Платоном, усе, що існує, існує вічно, а Бог - Деміург (тобто діяч, ство­рювач), який займається установленням порядку" [161, С. 187; 13, С. 65].

Отже, згідно з ученням Платона, існує вищий і незмінний світ боже­ственних ідей, а нижче світу ідей знаходиться Деміург (буквально - той, хто виготовляє речі для народу, ремісник: від народ та робота).

Деміург - це творець, причому творець нашого Всесвіту, творець нижчих богів, творець світової душі та безсмертної частини людських душ. Він творить космос з одвічної та підвладної йому матерії (певної безформної маси), яка наділена вічним хаотичним рухом. Дивлячись на вічний первообраз, даний у божественних ідеях, Деміург відповідно до цього образу обробляє праматерію.

Деміург не є у власному розумінні творцем. Ні первообраз, ні праматерія від нього не залежать. Більше того, він не всесильний: його прагнення влаштувати все "якомога краще" протистоїть опору матерії.

У процесі влаштована безформна матерія (яка сама по собі не існує, вона є тільки чиста можливість буття) отримує деяку правдо­подібність, стає слабим нагадуванням світу ідей.

Філон Олександрійський ототожнював платонівського Деміурга з Логосом (з грец. - думка, ідеал, слово), якого вважав вищим творінням Бога. За посередництвом Логосу Бог творить світ духовний і речовий.

Гностики (І-ІІІ ст. після Р.Х.), які думали, що матерія є абсолютне зло, прийшли до висновку, що Деміург - джерело світового зла. І у своєму вченні вони "зігнали його з верхнього поверху божественної дра­бини в розряд нижчих божественних істот, у "психічну" сферу. У вченні гностика Валентина Деміург уявляється як сліпа сила. Він творить, але

не осягає ідей тварі [158, С. 144]. Гностик Маркіон учив, що є два Боги: злий Бог Старого Завіту - Деміург і добрий Бог Нового Завіту - Син, і таким чином розривав зв'язок між Старим та Новим Завітами. Деякі сек­ти гностиків поряд із Божественним джерелом припускали й вічне існу­вання Мороку - матерії чи хаосу. Світ, що існує, за їхнім ученням, є ан­типодом (повною протилежністю) Бога. Людина з'єднує в собі ці два во­рожі один одному джерела: духовне й матеріальне. А душа є іноприродна цьому світові і своєму тілу. Шляхом гнозису (пізнання) людина повин­на подолати свою розщепленість, звільнитися з "темниці тіла".

Арістотель розрізняв безформну матерію і форми, у яких вона існує. Вищу з форм, або так звану "чисту" форму, він називав Першодвигуном або Богом. Відомий філософ Сергій Трубецькой (1862-1905 pp.) у своєму "Курсі древньої філософії" (М., 1912 р.) каже, що "Бог Арістотеля не є особистий Бог, це лише умова світового руху, світового буття, першопричина Всесвіту" [13, С. 65].

Отці та учителі Церкви, зокрема святий Феофіл, єпископ Антіохійський (друга половина II століття), Тертуліан, пресвітер Карфа­генський (біля 160 - біля 220), святий Афанасій, архієпископ Олек­сандрійський (біля 296-373 pp.), вказували на несумісність дуалістично­го переконання з високим християнським ученням про Бога, Який не мав потреби в якому-небудь матеріалі при створенні світу, але створив світ із нічого одним порухом (помахом) Своєї волі.

"Що великого, - писав святий Феофіл Антіохійський, - якщо Бог створив світ із уже готової матерії? І людина-художник, якщо отримає від когось речовину, робить із неї, що захоче. Могутність же Бога вияв­ляється в тому, що Він із нічого творить, що хоче" [145, С. 2]. Дуалізм був притаманний також і маніхейству (ІІІ-ХІ ст.).

3. Усі, хто визнає буття єдиного Божества, так чи інакше визнає це Божество Першопричиною або Винуватцем існування світу. Одні ствер­джують, що Бог являє Собою іманентний світові початок або внутрішню основу світу. Буття Бога й буття (існування) світу мисляться ними в не­роздільній онтологічній єдності, такими, що зливаються воєдино. Таки­ми є пантеїсти.

Пантеїзм (від грец. - все і - Бог) - це філософське вчен­ня, яке ототожнює Бога і світ. Пантеїсти "розчиняють" Бога в природі і, навпаки, світ у Богові. Світ виникає із самого Божества. Він є еманацією Божественної природи.

Пантеїзм розглядає світ або як закінчене (emanatio) витікання із суттєвості Божої (олександрійські гностики II століття від Різдва Христо­вого, Валентин і його школа), або як різного виду прояви у часі і про­сторі єдиної, вічної та абсолютної Божественної субстанції (нідер-

ландський філософ XVII ст. Спіноза), або як саморозвиток Божества з поступовим переходом від нижчих форм життя до вищих (німецькі філо­софи першої половини XIX ст. Шелінг та Гегель) [103, С. 6].

Пантеїстичні ідеї є в давньоіндійських релігіях (особливо в брах­манізмі, індуїзмі і веданті), у давньокитайській релігії (даосизмі) і в дея­ких древньогрецьких філософів (частково у Геракліта: Логос - основа всіх речей). Наприклад, у давньоіндійській релігії Брахман - це абсо­лютне, вище, безособистісне, духовне начало. З нього виникає світ у всій його різноманітності. Разом з тим усе, що є у світі, руйнується, роз­чиняється в Брахмані. У цій релігії розрізняють два способи буття Брах­мана. Безособистісне духовне начало - це Брахман нововтілений і без­смертний. Світ і людина - це Брахман утілений і смертний. Так індуїсти говорять про тотожність Брахмана світу людського "Я": "Я є Брахман" [158, С. 61].

Пантеїзм лежить в основі неоплатонічного вчення про походження світу (III ст. після Р.Х.). Відповідно до цього вчення, на чолі буття стоїть Єдине - Благо, що є неосяжне розумом, невиразиме в слові, але досяжне в надрозумовому екстазі. Єдине, від надлишку своєї могутності, як переповнена чаша, проливається й породжує ієрархію, що розміщена нижче. Душа породжує речі цього Світу, дивлячись на ідеї, що містяться в Розумі. Єдине, не спадаючи, все більше зменшується. Таким чином, світ, за вченням неоплатоністів, виникає в результаті якоїсь таємничої катастрофи, яку можна назвати падінням Бога. Відповідно матерія, із по­гляду цієї теорії, - зло, заперечення Єдиного. Неоплатонізм мав великий вплив на розвиток середньовічної філософії.

Пантеїзм у будь-якій формі суперечить Богооб'явленому вченню Старого і Нового Завіту про вседосконалого і самобутнього Бога, Який створив світ порухом Своєї вільної й всеблагої волі і не зі Своєї власної сутності, а з нічого , або, точніше, "не з чого-небудь вже наявного". Як справедливо говорить отець Сергій Булгаков, "біблійна ідея творення в тім і полягає, що немає ніякої першоматерії" [24, С. 147].

В. Лосський у "Замечаниях о Символе верьі" писав: "Створення -це акт зовсім вільний, дарчий акт волі Божої, побудова всесвіту змушує нас визнати Благість, Мудрість, Любов Творця, Який заповнив світ змістом і дав йому вище призначення, підпорядкував особистим і вільним істотам, що створені за "образом і подобою Божою"". І далі: "Біблійний вираз "небо і земля" означає цілком весь космос, все те, що існує і створене Богом, у святоотцівському тлумаченні воно вказує на існування реальності духовної і реальності тілесної, невидимого світу небесних духів і світу видимого, із яким ми тісно зв'язані біологічними умовами нашої земної тілесності" [12, С. 76].

Створення світу Богом із нічого або приведення всього, що існує "із небуття в буття" є догмат православної християнської віри, тобто неосяжна для розуму незаперечна істина. Во­на першопочатково була присутня у створенні Церкви Христової.

"Церква, - каже митрополит Макарій (Булгаков), - прийняла цю істину від Бога і, бажаючи відобразити її у своїх чадах, з самого почат­ку постійно викладала її у суспільних зразках віри..." [72, С. 352].

Створення - справа Пресвятої Трійці. Деякі, недостатньо ясні, або, як звичайно висловлюються православні екзегети, сокровенні вказівки на участь усіх осіб Святої Трійці в справі створення знаходяться в Ста­рому Завіті, але зовсім ясно, що ця істина повністю виражена тільки в Новому Завіті.

Світ, як сукупність усього буття кінцевого, має причину буття в Бо­гові, а не виник якимось чином сам по собі, безпричинно чи випадково. Так навчають нас Одкровення й Церква думати про Винуватця всесвіту. Найперші слова Писання такі: "На початку Бог сотворив небо та землю" (Бут. 1,1). Псалмоспівець говорить: "Все, що хоче Господь, те Він чи­нить на небі та на землі, на морях та по всяких глибинах!" (Пс. 135, 6; пор. 88, 12).

Переконання в походженні світу від Верховного єства Бога є настільки ж загальнолюдським переконанням, як і переконання в бутті Божому. Але істину, згідно з найвищими досконалостями Єства Божого, відповідь на запитання про сам спосіб, яким Бог сотворив світ, дає тільки Одкровення у своєму вченні про походження від Бога всього, що існує, через творення [46, С. 45-80].

§ 1.2. Походження всього, що існує від Бога через творення

Бог є "Творець неба й землі", тобто Він створив усе наявне у про­сторі й часі через творіння. Під іменем "творіння" в богоодкровенному вченні розуміється така дія всемогутності Божої, якою створено все, що існує поза Богом, не з чого-небудь, а "із того, що не існує" (2. Макк. 7, 28), із нічого (ex nihilo) єдиною вільною дією волі Божої. Звідси вірувати в Бо­га як Творця неба й землі - значить визнавати, що світ, тобто сукупність усього буття конечного, створений Богом не тільки за формою (чи за об­разом свого існування), але й за матерією (чи за сутністю своєю) із цілко­витого небуття. Ученням про походження світу через творення запере­чуються всі інші можливі припущення про спосіб походження світу, що висловлювалися в давнину й нині, а саме: вчення дуалістичне - про тво­рення Богом світу з готової, вічно існуючої матерії; учення пантеїстичне - про творення Богом світу із власне Свого єства, і тим більше, вчення матеріалістичне - про самостворення світу з вічної матерії.


В Одкровенні чітко виражена істина, що "Бог створив світ із нічого" [84, С. 22].

Буттєписьменник засвідчує: "На початку Бог сотворив небо й зем­лю" (Бут. 1,1). Словами "небо і земля" священними письменниками зви­чайно, визначається весь обсяг буття створеного (напр. Пс. 148, 1-6, 8-11; 88, 12; Діян. 14, 15), те ж, що в апостола словами "видиме і не види­ме" (Кол. 1,16). Це все Бог створив bara (creavit). У єврейській мові сло­вом bara позначаються творчі дії Божі на відміну від дій людських. Воно містить в собі поняття не просто формування з готового матеріалу (в ос­танньому випадку вживаються синонімічні з bara слова, а саме: asah "робити" та jazar "створити"), а творення творче (із того, що не існує). Згідно з цим тільки один Бог називається Bore Творець. Те, що Буттєписьменник цим словом позначає думку про творче походження неба і землі (з нічого), видно зі складу його мови.

У зв'язку із висловом "на початку" (євр. bereschit), тобто коли ще не було нічого, створив (bara), безперечно, означає думку про творення з нічого. Те ж зрозуміло і з вказівки, що зі створеної землі, яка "була не­видима та не облаштована" (2 ст.), Бог створив поступово все видиме.

Істина про походження всього, що існує поза Богом, через творіння коротко й просто виражена Мойсеєм і повторюється в усіх писаннях Старого Завіту. Віру в Бога як Творця світу сповідує Псалмоспівець: "Ко­лись землю Ти був заклав, а небо - то чин Твоїх рук, позникають вони, а Ти будеш стояти ... і всі вони, як одежа загинуть, Ти їх зміниш немов те вбрання, і минуться вони. Ти ж Той Самий, а роки Твої не закінчать­ся" (Пс. 102, 26-28). Усе, що існує⁴ поза Богом, - справа творчої всемо­гутності Божої, "бо сказав Він і сталось, наказав і з'явилось" (Пс. 33, 9; 148, 5). Віру в Бога як Творця світу сповідували й пророки і постійно на­гадували про цю істину своєму народові, засуджуючи нахил євреїв до шанування суєтних та нікчемних богів (Іс. 51, 13; 45, 18; Єр. 10, 11-12; 32, 17; Дан. 14, 15 та інші).

У пізніші часи найпіднесеніший зразок сповідування віри в Бога-Творця виявила благочестива мати Маккавеянка. Закликаючи під час гоніння Антіоха до терпеливого мучеництва за віру отців одного із синів своїх, вона висловила сповідування цієї віри так: "Прошу тебе, дитино, подивися на небо й землю, і все, що там побачиш, зрозумієш, що це з нічого створив Бог" (2 Макк. 7, 28). Тобто, усе створене однією силою всемогутності Божої, а не з якого-небудь готового начала ("не з чого-не­будь", як сказано в алекс. списку книги Маккавеїв, у Вульгаті - ex nihilo).

У Новому Завіті з усією силою підтверджується старозавітне вчен­ня про творення, але з тим доповненням, що тут показується особлива участь Сина Божого у ділах творіння. Так, про Бога мовиться, що Він

"кличе неіснуюче, як існуюче", тобто неіснуюче закликає до буття (Рим. 4, 17; пор. Бут. 17, 5). Про Сина Божого євангеліст Іоан навчає: "Усе че­рез Нього повстало [тобто все, що існує, значить і матерія], і ніщо, що повстало, не повстало без Нього" (Ін. 1, 3; пор. Об. 4, 11). Про те ж апо­стол Павло говорить так: "Ним [Сином Божим] створено все на небі й на землі, видиме й невидиме" (Кол. 1,16; пор. Євр. З, 4); і ще: "Все з Ньо­го, через Нього і для Нього" (Рим. 11, 36).

Про такий спосіб походження світу, тобто через творення, сповіщає нам тільки одкровенна релігія, з якої думка про творення перейшла в так звані монотеїстичні, але одночасно природні релігії, наприклад, ма­гометанство, а також у філософію. Природний розум власними зусилля­ми не дійшов до неї, і навіть тепер, коли ця істина сповіщається людині з дитинства і здається дуже простою й зрозумілою, людина або спотво­рює її, або не приймає її кожного разу, як тільки відривається від ґрунту Одкровення і віддається на волю власних абстракцій. Власними сила­ми людина могла лише піднестися до ідеї світостворення, але не до ідеї чистого творення, впадаючи при цьому, як показує історія різноманітних систем давньої та нової філософії, у дуалізм чи пантеїзм, а при запере­ченні буття Божества - і в матеріалізм.

Що стосується можливості походження всього, що існує з цілкови­того небуття, то найдревніші вчителі Церкви, пояснюючи це, вказували на всемогутність Божу, для якої немає нічого неможливого. "У той час, як люди, - міркує св. Іриней, - можуть робити що-небудь не з нічого, а з допомогою матерії або з готової матерії, Бог власне переважає над людьми тим, що Він Сам закликав до буття матерію Свого творення, яка раніше не існувала" [140, С. 2].

§ 1.3. Творення світу не споконвіку, а в часі чи разом із часом

Світ існує не споконвіку, а створений Богом у часі чи разом із ча­сом. Догмат про часове світостворення випливає прямо з учення про створення світу. Якщо світ створений, значить він до того ніколи не існу­вав, а значить має початок. Таким чином, за створеним потрібно визна­ти початковість чи тимчасовість. Мало того, час не є щось незалежне від речей, а є не що інше, як спадкові й послідовні зміни, що виникають у бутті речей; без таких змін не було б місця і для часу. Отже навіть пра­вильніше говорити, що Бог створив все, що існуює разом із часом. Пра­вославна Церква вчить, що Бог є "Творцем не тільки речей, але й само­го часу та віку, у якому речі отримували буття" [84, С. 33-35; 139, С. 117].

Одкровення стверджує істину про тимчасовість світотворення, ко­ли нагадує прямо про початок всесвіту: "На початку створив Бог небо й землю" (Бут. 1, 1), і вказує, що того спочатку не було: "і тепер прослав,

Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не по­став" (Ін. 17, 5). З іншого боку, вічним, чи тим, що не має ні початку, ні кінця свого буття у порівнянні з усім, що від Бога походить, Одкровення називає одного тільки Бога. Якщо ж Він один безначальний, то все, що залишається, не безначальне. Творення самого часу присвоюється са­мому Богові в словах апостола про Сина Божого: "Ним же і віки Він ство­рив" (Євр. 1, 2; пор. Притч. 8, 22-23).

Світ створений у часі чи разом із часом, але думка про створення світу була споконвіку притаманна розуму Божественному, і причому як думка про створення його у визначений час: Тосподеві від віку відомі всі вчинки Його" (Діян. 15, 18).

Здоровий глузд може переконатися в тому, що світ не безначаль­ний, із змінності, що у ньому спостерігається, з постійного виникнення і росту, розпаду й розвалу (Пс. 101, 26-28).

Що змінюється, те не може бути вічним; що існує вічно, те повинне бути вічним і залишатися таким, яким воно споконвіку існує, тобто по­винно бути вічно незмінним, не тільки за суттю, але й за станом. З іншо­го боку, визнавати безначальність чи вічність світу означало б визнава­ти його в цьому відношенні рівним Богові. Але: "Якщо Бог не один вічний, - зазначає Тертуліан, - у такому випадку Він не Бог" [118, С. 3].

Учення преподобного Максима Сповідника про Божественний Логос і логоси тварів (творінь)

Учення про предвічні Божественні ідеї, відповідно до яких творить­ся світ, найбільш детально розроблені преподобним Максимом Сповідником. Він називає ці ідеї "логосами", тобто "словами", маючи на увазі, що це божественні сили і творчі слова, про які повідомляє нам 1 глава книги Буття й Псалтир. "Небо звіщає про Божу славу, а про чин Його рук розповідає небозвід. Оповіщає день дневі слово, а ніч ночі по­казує думку, - без мови й без слів, не чутний їхній голос, та по цілій землі пішов відголос їхній, і до краю всесвіту їхні слова. Для сонця на­мет поставив у них..." (Пс. 19, 2-5).

У світі все логічно; існування будь-якого, найнікчемнішого предме­та підкоряється неспростовним законам, усяка річ має точку дотику з Божеством, усяке явище має розумну причину, усяка дія - розумну ме­ту. Сам термін "логос" у преподобного Максима Сповідника багатознач­ний [143, С. 123] - це й ідея, і принцип, і закон тварного буття, і мета, до якої прагне твар.

Логоси окремих речей виявляються в більш загальних логосах, як види в роді. Усі разом вони є в іпостасному Логосі, тобто в Другій Іпо­стасі Святої Трійці, у Якій є першопочаткова і кінцева мета всього твар-

ного [67, С. 54]. У логосі все буття, причетне до Бога, об'єднується.

Іпостасний Логос визначає закони, за якими живе тварний світ, власне через Нього світ отримує початок свого буття, Ним здійснюється діяльність Божественного Промислу, Він як Суддя визначає остаточні долі творінь. Відповідно і Його енергії (логоси) поділяю на три види: ло­госи єства (тобто закони природи), логоси промислу і логоси суду. Ці ло­госи охоплюють собою все буття тварі протягом усього її існування. У логосах єства міститься чуттєвий і духовний світ; у логосах промислу і суду - усе життя світостворення і мета його руху, зводяться до одної ви­щої мети - обоження. Частково в логосах промислу та суду визначено і Втілення Сина Божого, і зробленого Ним Спокутування гріхів світу, тоб­то центр Промислу - здійснення ідеї обоження людини. Логосами про­мислу та суду повністю визначається і проходження кожною людиною шляху спасіння, тобто засвоєння нею (їй) плодів Спокутування. У цих логосах, нарешті, вказана й майбутня доля світу.

Особливе місце у світі займає людина; вона - принцип творіння, істота, заради якої створюється світ. У неї і свій особливий, складений із трьох частин, логос.

1. Логос буття, відповідно до якого людина створюється з душі та
   тіла і, таким чином, є причетною як до світу ангельського, так і до світу
   речового.
   
2. Логос благобуття, що визначає норми діяльності людини і добрі
   задатки її душі.
   
3. Логос вічнобуття, що визначає вищу мету Промислу - обоження
   людини, з'єднання її з Богом у вічності.
   

Уся сукупність логосів створює собою ідеальну надмірну основу буття тварних істот; весь світ ніби висить на цих логосах.

Якщо логоси тварного буття - це ідеальні первообрази предметів та явищ створеного Богом світу, то самі предмети та явища, що служать їх виявленню, є способом існування логосів і називаються тропосами*. Преподобний Максим Сповідник пише: "Ідеї (логоси) сущого попереду всіх віків настановлені Богом, як знає Він Сам, - ті, які у божественних мужів звичайно називаються також благими хотіннями (Божими), хоча й не видимі, однак спостерігаються (нами) через розглядання створінь. Усі творіння Божі, з певним мистецтвом умоглядного спостереження на­ми за єством, повідомляють нам сокровенно ті ідеї, згідно з якими вони отримали буття, і разом з собою виявляють у кожному творінні Божий намір" [143, С. 47].

Відповідність між образом та первообразом, тобто між тропосами й логосами, преподобний Максим Сповідник пояснює на прикладі живо-

* Tropos - грец. образ, спосіб, вид.

пису. Між логосом і тропосом такий же зв'язок, який існує і між людиною та її зображенням на портреті. "Хоча зображення подібне і здійснено до­сить подібним до первообразу, але сутність - різна, тому що... той - жи­ва істота, а це - робота живописця, із воску та фарб" [143, С. 47].

Таким чином, за вченням преподобного Максима Сповідника, весь світ являє собою велику ікону - реалізацію предвічного творчого заду­му Божественного Іконописця. У явищах тварного світу Божественний Логос ніби грається з людиною, через Свої логоси Він притягує її до пізнання у світ великої системи справ Божих. Але щоб піднятися до спо­стереження цих основ буття, потрібен подвиг очищення від пристрастей і життя за заповідями Євангелія.

Прозріти (побачити духом) всюди світло Слова Божого може тільки преображений розум. Коли Сонце Правди засяє в очищеному розумі, то все для нього виглядає по-іншому, весь світ бачиться пронизаним Бо­жественним Світлом. Такого роду спостереження є дуже високий ступінь в духовному становленні, передостанній і неминучий на щаблях духовного сходження, безкінечним рубежем якого є споглядання Само­го Триіпостасного Божества [99, С. 205, 224].