Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   47
§ 2.5 Свідчення Нового Завіту про троїчність осіб у Богові

У новозавітні часи, через вічне іпостасне Слово, Яке втілилося, Бог побажав відкрити людям тайну про Св. Трійцю в якнайвиразнішому світлі.

1. Першим позитивним та урочистим свідченням про Св. Трійцю в Новому Завіті було свідчення під час хрещення Ісуса Христа в Іордані. Тут відкрилася світові "І ось голос почувся з неба: "Це Син Мій улюбле­ний, що Я Його вподобав!" (Мф. З, 16-17), "І Дух Святий злинув на Ньо­го в тілесному вигляді, як голуб" (Лк. З, 22) виразна проповідь про Три Особи Божества. Церква проповідує це в тропарі про Богоявлення.

Друге найголовніше свідчення - це свідчення Самого Ісуса Христа в останній Його розмові з учнями перед хресними стражданнями (Ін. 14-16). Утішаючи їх перед майбутньою розлукою з Ним, Він говорив їм: "І вблагаю Отця Я, і Утішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік пере­бував... Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Імя Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив" (Ін. 14. 16, 26). Тут ще виразніше розрізняються всі три особи Св. Трійці як особи: Син, Який говорить про Себе: "і вблагаю..."; Отець - "вблагаю Отця Я"; Дух Святий, який називається інакше Утішителем, отже, відмінним від Сина; що посланий буде Отцем, - а значить відмінний від Отця, посла­ний буде для того, щоб замінити для апостолів Сина і навчити їх усьо­му; значить, є такою ж особою, як і Син. Але найголовніше свідчення, що складає основу й зерно всього вчення про це найглибше таїнство віри, у заповіді Спасителя про хрещення: "ідіть і навчайте усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" (Мф. 28, 19).

Церква завжди вбачала у цих словах учення про тайну Св. Трійці; із самого початку вона здійснювала хрещення в ім'я Отця, Сина і Свя­того Духа як трьох Божих осіб, і, щоб, за свідченням Тертуліана, окремо виразити сповідування Св. Трійці, охрещуваного тричі занурювали у во­ду [117, С. 91].

Одночасно Церква розвінчувала і єретиків, які, вважаючи Сина і Ду­ха нижчими від Отця чи тільки Його силами й властивостями, замахува­лися здійснювати хрещення в ім'я Отця чи одного Сина, принижуючи перед Ним Святого Духа (Пр. Ап. 49 і 50). Самі ж хрещені при цьому бу­ли попередньо навчені вірі у Св. Трійцю, як трьох божих осіб, і під час хрещення повинні були чітко й твердо сповідувати цю віру.

Є ясні свідчення про дійсну особистість усіх трьох осіб Божества разом у посланнях апостольських.

Так, апостол Павло пише: "Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця й спільність Святого Духа нехай буде зо всіма ва-

ми" (2 Кор. 13, 13). Усі три особи Божі розрізнені також іменами і поба­жаннями віруючих отримати від кожного з них особливе благо.

2. У Новому Завіті є немало й таких свідчень, у яких показується, зо­крема, особистість тієї чи іншої особи Трійці та окремість її від інших осіб.

а) Те, що Бог Отець є особа, а не яке-небудь безособове нескінчен­не начало, випливає вже з того, що Бог, не тільки за вченням Одкровен­ня, але й за вимогою здорової природної людської думки, повинен уяв­лятися не інакше, як особистість. Зрозуміло, що не всі ті риси, у яких Одкровення зображує особистість Божества, найближче стосуються першої особи Св. Трійці. Тому і єретики, що відкидають особистість Си­на й Святого Духа, не відкидали особистості Отця.

б) Син Божий є особа, відмінна від Отця й Духа Святого, а не той же Отець, що відкрився в образі Сина як сила чи властивість Його. Він Сам учив: "Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю" (Ін. 10, 15); "Люблю Я Отця, і як Отець наказав Мені, так і роблю" (Ін. 14, 31); "Отець Мій працює аж досі, працюю і Я" (Ін. 5, 17); "А тепер ви хочете вбити Мене, Чоловіка, що вам казав правду, яку чув Я від Бога. Цього Авраам не ро­бив" (Ін. 8, 40) та інше. Такі вислови чітко показують, що Він є окрема від Отця особа, яка має самостійність, могутність, розуміння (волю).

в) 3 іменем Духа Божого, Духа Святого, Св. Писання Нового Завіту з'єднує також різноманітні несуттєві поняття. Але немало в ньому і таких висловів, які показують у Духові Святому особистість. Найбільш виразне вчення про це міститься в прощальній розмові Спасителя з уч­нями (Ін. 16,16). Уже Його назва тут - Утішитель - показує, що Він є осо­бистістю. Додавання іншої ще більше підсилює Його визначення. Роз­криваючи детальне вчення про Утішителя, Спаситель вказує, що Дух настановить апостолів на всяку істину, нагадає про все, чого навчив Син, причому Він не буде Своє промовляти: а те, що почує від Мене, візьме і саме вчення, крім того, Він сповістить майбутнє (Ін. 16, 13-15), й також звинуватить світ у гріху та сповістить про правду і про суд (Ін. 16, 8), прославить Сина (Ін. 16, 14). Усе це такі властивості й дії, які не можуть бути прикладені до однієї безособової сили чи властивості Бо­жої, а необхідно змушують визнати в Духові-Утішителеві особисте єство, що діє з самосвідомістю й волею.

У вченні апостолів про Святого Духа думка про Його особисте бут­тя особливо чітко виражена апостолом Павлом. Викладаючи настанову про різницю духовних дарувань (1 Кор. 12, 1-13), він чітко відрізняє від них їх Роздавача, Святого Духа, і при цьому так, що показує в Роздавачі розуміння, вільну волю та могутність: "Є різниця між дарами милості, Дух же той самий" (ст. 4). "А все оце чинить один і той самий Дух, роз­даючи кожному особисто" (ст. 11).

Про того ж Духа Святого говориться у Писанні, що Він наставляє єпископів (Діян. 20, 28), говорить устами пророків (2 Петр. 1, 21; Діян. 1, 16, 26).

II. Божество та одно істотність осів Овятої Трійці

Навчаючи вірувати в Отця, Сина і Святого Духа як у триєдину істоту, Церква вчить сповідувати разом божество кожної особи: Отець є Бог, Син є Бог, Дух Святий є Бог, тому що кожен із Них є особою, котра самостійно володіє всіма божественними властивостями. У володінні кожною з осіб Св. Трійці однаковою божественною досконалістю та од­наковими божественними властивостями полягає їхня рівність між со­бою. Будучи рівними й самостійними божественними особами, Вони, однак, не три Боги, а єдиний Бог, бо мають єдине божественне єство й володіють божественними досконалостями неподільно, тобто Вони од-ноістотні [139, С. 85-99; 72, С. 218-219].

§ 2.6 Божество Отця

Бог Отець є істинний Бог. У цій істині ніхто з віруючих ніколи не сумнівався, навіть єретики, котрі заперечували божество Сина і Свято­го Духа. Про божество Отця свідчить майже кожна сторінка Писання. Усі вислови про Нього, які вживали Син Божий і Його апостоли, зобра­жають Його Богом в істинному значенні, що володіє всією повнотою найдосконаліших властивостей, притаманних одному тільки Богові [72, С. 218-219].

§ 2.7 Божество Сина

Християнське Одкровення чітко відображає й ту думку, що Син Бо­жий є Бог, Бог у власному суворому метафізичному значенні. Бог за єством, а не так, як називаються в Писанні іноді й люди й ангели - бо­гами та синами Божими. Учення про Божество Сина й рівність Його з Отцем знаходиться і в настановах Самого Сина Божого Ісуса Христа, і у святих апостолів.

1. Христос Спаситель учив про Себе як про істинного Сина Божо­го, як про Бога, в усьому рівного Отцеві. Можна вказати особливо на да­не Ним про Себе Одкровення у розмові з приводу зцілення Ним роз­слабленого в овечій купелі в день суботній (Ін. 5,1-15). Зцілення в субо­ту, як і несення зціленим за повелінням Господа своєї постелі, здалося сліпим ревнителям закону Мойсеевого непростимим порушенням зако­ну про суботній спокій, так що вони вирішили вбити Чудотворця. Наро-зумлюючи осліплених, Ісус Христос сказав: "Отець Мій працює аж досі - працюю і Я" (Ін. 5, 17).

У цих словах Своє божественне достоїнство й рівність з Отцем Він

показує й тим, що підкреслює Своє божественне синівство, і тим, що за­стосовує владу робити те ж, що робить Отець.

Почувши ці слова, іудеї ще більше обурилися й хотіли вбити Його і не за те тільки, що Він порушував суботу, але й за те, що "Бога Отцем Своїм назвав, тим роблячись Богові рівним" (Ін. 5, 18).

У подальшій розмові Ісус Христос не тільки не каже, що іудеї по­милково (хибно) зрозуміли Його, але, незважаючи на небезпеку, акцентуючи підтверджує Свою думку про те, що:

а) Його воля абсолютно однакова з волею Отця (Ін. 19-20);

б) Він також може воскрешати мертвих духовно й тілесно, як і Отець Його: "Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, ко­го хоче, оживлює" (Ін. 5, 21); "Надходить година, коли всі, хто в гробах, - Його голос почують, і повиходять, ті, що чинили добро, на воскресіння життя, а котрі зло чинили, на воскресіння Суду" (Ін 5, 28-29);

в) Він також містить у Собі Самому життя, як і Отець: "Бо як має Отець життя Сам у Собі, так і Синові дав життя мати у Самому Собі" (Ін. 5, 26).

Іншого разу Ісус Христос особливо виразно запропонував учення про Своє божественне достоїнство за таких обставин. Іудеї під час од­ного зі свят (оновлення храму), оточивши Ісуса в притворі Соломоново­му, запитували Його: "Хто Він?" У відповідь , вказавши на дане поперед­ньо свідчення про Себе й на свідчення справ Своїх, Він сказав: "ніхто їх не вихопить із Моєї руки"; "Я й Отець - Ми одне!" (Ін. 10, 29,30).

Тут Ісус прямо говорить про Свою рівність з Отцем за силою, а зна­чить про Своє божество. Іудеї обурилися на Нього за ці слова, угледівши в них богохульство. Вони говорили: "Ти, бувши людиною, за Бога Себе видаєш" (Ін. 10, 33). Ісус Христос, однак, не відкинув такого розуміння Його слів, але, бажаючи наблизити високе вчення про Свою особу до їх поняття, казав: "Хіба не написано в Законі вашім: "Я сказав: ви боги?"" (Ін. 10, 34; пор.: Пс. 81, 6), а потім знову доводить вказівкою на Свої діла, що Він є Сином Божим у найвищому, справжньому зна­ченні, зв'язок Його з Отцем Його найтісніший і єдиний: "Отець у Мені, а Я в Отці!" (Ін. 10, 38), тому іудеї чітко побачили, що Він підтверджує по­передню думку про Себе, про Своє Божество і єдність з Отцем, і нама­галися схопити Його, але "не настала ще година Його" (Ін. 7, ЗО). Він ухилився від рук їхніх.

В інших випадках Ісус Христос говорив про Себе іудеям: "Перш, ніж був Авраам, Я є" (Ін. 8, 58). У молитві до Отця Свого Він звертався:"... і тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав... усе бо Моє - то Твоє, а Твоє - то Моє, і прославив­ся Я в них" (Ін. 17, 5, 10). Він приймає славу і вшанування, належні

істинному Богові: "Віруйте в Бога і в Мене віруйте" (Ін. 14, 1); "Щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця" (Ін. 5, 23).

Правдивість Свого свідчення Він підтвердив Своїм воскресінням і всіма ділами Своїми.

2. Учення апостолів про Сина Божого таке ж, як і самого Ісуса Хри-ста. Усе, що говорив про Себе Сам Спаситель, говорили й вони з тією тільки різницею, що додавали до цього і свої погляди як погляди свідків служіння і справ Його. Віру в божество Ісуса Христа апостол Петро сповідував від імені всіх апостолів перед Самим Господом, коли на за­питання Його: "Ви за кого Мене маєте?"- відповів: "Ти - Христос, Син Бо­га Живого" (Мф. 16, 14-19).

Учення Іоана має ту особливість, що Син Божий в ньому іме­нується Словом (Розум-Слово) і Божество Його зображується як у стані Його втілення, так і незалежно від Його об'явлення світові. На початку свого Євангелія він так описує Слово: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло в темряві світить, і темрява не обгорнула Його" (Ін. 1, 1-5). Ось піднесені й незвичайні риси, які ат­рибутують Слово: безначальне й безкінечне буття, самостійна участь у створенні, імена "Бог", "життя", "Світло" (пор. 1 Ін. 1, 5-7), і вони ясно засвідчують божественну природу особистого Логоса. Євангеліст пока­зує також, кого треба розуміти під іменем вічного та рівного Богові за Своїм Божеством Слова: "Слово Однороджений Син, що в лоні Отця" (Ін. 1, 18), тобто єдиний Син Божий, народжений з єства Отчого, і в гли­бині Його завжди й неподільно з Ним існуючий. Він і після втілення не перестав бути тим, чим був до втілення: "І Слово сталося тілом, і пере­бувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Єдинородного від Отця" (Ін. 1, 14). Таке саме уявлення про Си­на Божого подано також і в посланнях Іоанових.

В Апокаліпсисі апостол Іоан пише про Нього: "Він є альфа й омега, початок і кінець, перший і останній" (Ап. 22, 13; 1, 10, 17), "Я Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель" (Ап. 1, 8).

Апостол Павло висловив істину про Божество Сина Божого особ­ливо повно й різноманітно. За його вченням, "Він є образ невидимого Бога, народжений перше усякого творива", тобто той, що має походжен­ня через народження з єства Отця і перш усякого творива (усього живо­го), значить і раніше від часу та вічності. "Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, - усе через Нього й для Нього створено. Він є перший від усього, і все Ним стоїть" (Кол. 1, 16-17).

У посланні до Євреїв апостол Павло пише про Бога Сина: "Кому бо коли з Ангелів Він [тобто Бог Отець] промовив: "Ти Мій Син, - Я сьогодні Тебе породив". І знову: "Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина" (Євр. 1, 5; Пс. 9, 7; 2 Цар. 7, 14). "І коли знов Він уводить на світ Перво-родного, то говорить і нехай: "Йому вклоняться всі Ангели Божі" (Євр. 1, 6; Пс. 96, 7); "Престол Твій, о Боже, навік віку" (Євр. 1, 8, 3; Пс. 44, 7,8).

3. Поряд із зображенням Божества Сина Божого у Св. Писанні трапляються висловлювання, які показують у Ньому єство, підлегле Бо­гові. Ці висловлювання здавна вживали єретики, котрі заперечували Бо­жество Сина та Його рівність з Отцем, особливо аріани. Але щоб пра­вильно розуміти ці висловлювання, потрібно мати на увазі, що Син Бо­жий є не тільки Бог, а й Син Людський. Він добровільно перебував у стані приниження і тому міг бути в залежності від Отця. У світлі цих ду­мок легко пояснити вислови Писання як такі, що не протирічать вченню про Божество Сина. Це й робили великі отці IV ст., які викривали помил­ки аріан.

З висловлювань Старого Завіту про Сина Божого особливо вимага­ють пояснення слова іпостасної Премудрості про Себе: "Господь Мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів Своїх споконвіку" (Пр. 8, 22). Але таке розуміння не узгоджується зі справжнім значенням біблійного тексту: єврейське слово, перекладене висловом "созда Мя" (у LXX) бу­ло б точніше, якщо перекласти: "Він придбав", "здобував" чи "поставив" "приготовляв мене"; це зовсім не означає поняття про творіння; оскільки, як далі сказано, не просто "созда мя", а "созда в діла своя", то зрозуміло, що мова тут йде не про приведення Сина в буття, а про ста­новлення начала шляхів у ділах Божих, тобто в ділах світотворення, То­го, хто має буття перше, ніж створено було світ (через народження до­часне (Пр. 8, 23-25 ст.)).

Висловлювання Самого Спасителя можуть у непідготованого чита­ча викликати здивування стосовно Божества та рівності Сина з Отцем, а саме: "Я йду до Отця, бо більший за Мене Отець" (Ін. 14, 28; пор. 10, 19). Тут Спаситель говорить про Свою людську природу. І цими ж сло­вами Ісус Христос не заперечує Свого божественного достоїнства, а на­впаки, сповідує його, і це зрозуміло із самого порівняння Ним Себе з От­цем. Порівняти Себе з Богом може тільки Бог, Той, Хто сказав: "Я й Отець - Ми одне" (Ін. 10, ЗО; 8, 29). Творіння не може сказати "Бог більший за мене", тому що тут не може бути порівнянь. Отже, якщо Син називає Отця більшим за Себе, то не за суттю, а за Своїм іпостасним ставленням до Отця як до початку, причини Свого буття і як Син Людсь­кий. Він, що став людиною, за суттю чи божеством Своїм є рівним От­цю.

"Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні Ангели на небі, ні

Син, тільки Отець" (Мк. 13, 22; пор.: Мф. 24, 36: "ні Ангели небесні, тільки Отець мій Єдиний"). Син, як Бог, без сумніву, знає про цей день, тому, що Він Сам віки сотворив (Євр. 1, 2), приписує ж Собі незнання, як людина; мовчить про день і час, указавши одночасно ознаки настан­ня пори суду і тим самим засвідчивши відання цієї таємниці, за плана­ми домобудівництва. Знання ж не тільки часу суду та попередніх ознак його наближення, але й самого дня та часу некорисне для доброчесних людей. Та й узагалі від Нього як від посланця не можна дізнатися усьо­го, що відомо Йому як Синові Божому.

4. Істина про божество Сина Божого зустріла під час свого поши­рення у світі немало супротивників. Неправдивим, однак, треба визна­ти твердження, нібито вірування у божество Сина Божого зробилося за­гально церковним лише з часів 1-го Вселенського Собору. Таке віруван­ня було підтримане Церквою із самого початку. Про це свідчать:

а) Древні символи віри, які вживалися в Церкві до Нікейського Со­бору, і правила віри, що зустрічалися в давніх учителів Церкви (Іринея, Тертулліана, Орігена), також символ Св. Григорія Чудотворця [72, С. 230-231; 84, С. 179-180].

У них Син уявляється єством, якому повинно надаватися таке ж бо­жественне вшановування, як і Богу Отцю; про Нього говориться, що Він народжений від Отця перш за всі віки й усіляке створіння, що Він Син Його Єдинородний; Йому притаманні найменування "Господь", "Бог" і творча участь у творенні світу.

б) Сповідування віри, утверджені на Соборах чи від імені Соборів пастирями Церкви до IV ст. Таке сповідування отців Антіохійського Со­бору (269) у "Посланні до Павла Самосатського". Член віри про вічне божество Сина Божого в посланні викладений особливо детально, точ­но і з особливою визначеністю. Таке ж сповідування пастирів Церкви Олександрійської у посланні до того ж єретика [35, С. 15-29].

в) Мученицькі сповідування віри. Християнські мученики перших трьох століть, на вмовляння зректися віри в Боголюдину, відповідали всенародним уславленням Його як істинного Бога. "Дайте мені бути наслідувачем страждань Христа, Бога мого, - писав св. Ігнатій римсь­ким християнам, - Господа бажаю, Сина, істинного Бога й Отця, Ісуса Христа, Його шукаю" [117, С. 101]. Зі сповідуванням на устах божества Сина Божого мученики приймали і своє "криваве хрещення".

г) Здійснення хрещення "в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" як трьох рівних осіб; Короткі славослів'я Святої Трійці. Найдревніші його форми такі: "Слава Отцю через Сина і Святого Духа" і "Слава Отцю, й Сином і Св. Духом" (Василій Великий. Про Св. Духа, 25-27, 29 гл.) чи іноді ... "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу" (Пост. Ап. VIII, 12). Таке

славослів'я було вживане у всьому християнському світі як у Східних, так і в Західних Церквах. Вечірня пісня "Світе тихий", яку той же Василій Великий називає "піснею древньою" (Про Св. Духа, гл. 29) та інші бого­службові пісні, написані віруючими "від початку", у яких по-богословсь­кому алегорично оспівується Христос, як Слово Боже (у вигляді "риби"); свята, особливо свято Богоявлення, встановлене не пізніше II ст., і вза­галі всі древньо-християнські богослужіння, особливо ж чини літургії.

д) Писання пастирів і вчителів перших століть християнства.

Не можна, нарешті, не бачити певного підтвердження вірування древньої Церкви і в трактуванні язичниками та іудеями першохристи­янських позицій. Відомо, що вчені-язичники (Цельс, Порфирій та інші) у своїх творах знущалися з християн за те, що вони вірують, що втілився Бог, народився й страждав, був розіп'ятий. Вони, отже, розуміли віру­вання християн у Христа так, що ті шанують Христа як Бога. Пліній Мо­лодший писав імператорові Траяну, що християни "збираються, щоб співати хвалебну пісню Христу як Богові". Таким було й судження іудеїв [72, С. 230-240].

§ 2.8. Божество Духа Святого

Дух Святий є такий же істинний Бог, як Бог Отець і Бог Син.

1. Одкровенне вчення про божество Духа Святого можна порівняти з ученням про божество Сина Божого.

Духа Святого називають Богом. Ап. Павло говорить Ананію, котрий сказав неправду: "...чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Свя­тому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю?... Ти не людям неправду сказав, але Богові!" (Діян. 5, 3-5). Ап. Павло називає віруючих то Храмом Божим (1 Кор. З, 16-17; 2 Кор. 6, 16), то храмом Духа Свято­го (1 Кор. 6, 19), і сам пояснює таке найменування тим, що Дух Божий живе в них: "Чи не знаєте ви, що ви Божий Храм, і Дух Божий у вас пе­ребуває?" (1 Кор. З, 16), а отже, Дух, за словами апостола, є Бог.

Духу Святому притаманні також усі божественні властивості та дії:

Усевідання. Ап. Павло говорить: "Усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини" (1 Кор. 2, 10), а це показує, згідно з поясненням того ж апостола, що Дух Святий не є розум створений, а Бог (Рим. 11, 34). Та ж властивість притаманна Йому й зі слів Спасителя до апостолів: "Дух Правди попровадить Вас до цілої правди... і, що має настати звістить вам" (Ін. 16, 13).

Усюдиприсутність. Ця властивість Духа Святого передбачається в усіх тих свідченнях Писання, у яких мовиться, що Він живе й діє в один і той же час у душах усіх віруючих християн, розсіяних по всій землі (Рим. 8, 9-16; 1 Кор. З, 16; 6, 19; 12, 7-13).

Усемогутність. Прояв Його Писання вказує переважно в са­мостійному, повновладному роздаванні Духом Святим чудесних і над­звичайних обдарувань віруючим. Полічивши ці обдарування, апостол Павло говорить:"... усе оце чинить один і той самий Дух, уділяючи кож­ному осібно, як Він хоче" (1 Кор. 12, 11). Сам Ісус Христос говорить, що Він "Духом Божим творив чудеса і виганяв демонів" (Мф. 12, 28).

Із Божих діянь Духу Святому належить творіння, наприклад, за словами Буттєписьменника: "Дух Божий ширяв над поверхнею води" (Бут. 1, 2), так само, і помисли, особливо в царстві благодаті. Так, Йому приписують поставлення пастирів Церкви (Діян. 20,28), відпущення гріхів (Ін. 20, 22-23), відродження (Ін. З, 5; Тит. З, 5), виправдання, освя­чення та взагалі всі діяння божественні. Апостол Петро свідчить, що пророцтва не було ніколи з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим (2 Петр. 1, 21). Апостол Павло гово­рить, що всяке Писання богоодухотворене (2 Тим. З, 16). "Чому ж, - за­питує Василій Великий, - Дух Святий не Бог, коли Писання Його бого­одухотворене?" [117, С. 103].

Нарешті, Писання вчить, що Духові Святому потрібно віддавати шану божественну. У заповіді про хрещення ім'я Духа Святого стоїть нарівні з іменем Бога Отця, і ми однаково через хрещення зобов'я­зуємося сповідувати як Бога Отця й Сина Божого, так і Духа Святого (Мф. 28, 19).

2. Древні противники вірування Церкви в Божество Духа Святого протиставляли інші свідчення того ж Писання.

а) Початок Євангелія ап. Іоана, де викладається все християнське богослів'я і де, між іншим, сказано тільки про дві божественні особи Бо­га Отця та Його Слово, про все ж інше позначено, що все Ним (Словом) повстало. Якщо все створене Сином, міркували духоборці, то створе­ний і Дух, значить Він не Бог. Але в євангеліста, як відповідав на це міркування Св. Григорій Великий, сказано не просто "все", а "все що повстало", тобто йдеться про все, що отримало початок.

б) Слова Спасителя про Духа Святого: "А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди, бо не буде казати Сам від Себе, а що тільки почує, казатиме, і що має настати, звістить вам" (Ін. 16, 13). Але таке чуття є тільки образним уявленням того безпосеред­нього відання божественних тайн, яке належить Святому Духові разом з Отцем і Сином (Мф. 11, 27; 1 Кор. 2, 11).

в) Позиція Духа Святого третім по порядку, наприклад, у заповіді про хрещення і в апостольських богослужіннях віруючих (2 Кор. 13, 13).

Основу такий порядок у переліченні осіб Св. Трійці має згідно з по­рядком Одкровення: спершу відкрився Отець, після Нього - Син, а після Сина - Дух Святий. У Писанні, між іншим, не завжди Дух Святий ста-

виться на третє місце, а, іноді, і на перше (1 Кор. 12, 4), і на друге (Тит. З, 4-6; Рим. 15, ЗО; Еф. 2, 18; 1 Петр. 1, 20).

3. Церква незмінно із самого початку й сама тримала як істину, й научала своїх членів сповідувати, що Дух Святий є істинний Бог. Про це свідчать:

а) символи й інші віровиклади древньої Церкви, особливо символ св. Григорія Чудотворця;

б) здійснення хрещення в ім'я трьох рівночесних божественних осіб; древні форми малого славослів'я "Отцю, Сину і Святому Духу"; вечірня пісня "Світе тихий", що також підносилася завжди на честь От­ця, Сина і Святого Духа; сповідування мучеників, які вмирали за віру в триіпостасного Бога;

в) писання древніх отців та вчителів Церкви про божество Духа Святого затверджене було загальним голосом Вселенської Церкви [72, С. 240-252; 35, С. 93-126].