Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Природний і надприродний спосіб Богопізнання

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 2. Богослів'я катафатичне та Апофатичне

Святі Отці, говорячи про Бога, використовують два методи:

1. Позитивний, чи катафатичний, шлях богословствує про Бога словами та епітетами в найвищому ступені: Бог є Мудрість, Він Благий, Він є Любов.
   
2. Заперечливий, чи апофатичний, шлях Святі Отці вважають ви­щим. Суть його полягає в тому, що ніяке, навіть найвище духовне понят­тя не може, хоча б і з відносною точністю, говорити про Бога. Тому, бо­гословствуючи, доцільніше вилучати всі людські та земні поняття: Бог
   

ненароджений, невидимий, незбагненний, неописанний, незмінний. Ця мова богослів'я була найбільш знайомою східним містикам-аскетам. Вона часто використовується в богослужіннях: "Ти ж бо є Бог несказан­ний, невідомий, невидимий, незбагненний" (Євхаристична молитва св. Іоана Златоуста). Перший систематичний виклад апофатичного бо­гослів'я належить перу-анонімного автора V-VI століть, відомого під іме­нем Псевдодіонісія-Ареопагіта ("Про містичне богослів'я") [7, С. 73-76; 67, С. 204-208; 65, С. 9-28, 30-43, 45-66].

Природний і надприродний спосіб Богопізнання

Існує два головні способи Богопізнання - природний і надприрод­ний. Природний спосіб Богопізнання полягає в пізнанні Бога через при­роду видимого світу, людську душу, історію людства. За словами св. Григорія Богослова, - "небо, земля, море, словом, увесь світ - є ве­лика і преславна книга Божа" [40, С. 26], що красномовно проповідує всім людям про всемогутність, премудрість і благість Творця і Промис-лителя всього - Бога.

Святе Письмо вказує на цей, власне, спосіб Богопізнання, коли го­ворить: "Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує Не­бозвід" (Пс. 18, 2); "Уся земля повна слави Його" (Іс. 6, 3).

Спостерігаючи і вивчаючи навколишній світ, його різноманітність, красу, гармонійність і цілеспрямованість світового життя, людина також природно приходить до пізнання Бога, як при вивченні якого-небудь тво­ру до пізнання його автора. Вроджене прагнення до Бога і здатність без­посередньо відчувати Його, допомагають людині в її пошуках, вказують їй, де можна бачити сліди Божественних досконалостей, що можна віднести до Бога і чого не можливо. Цей спосіб Богопізнання доступний для всіх людей - як для християн, так і для язичників. Це засвідчує апо­стол Павло, коли говорить: "Тому що те, що можна знати про Бога, яв­не для них, бо їм Бог об'явив. Бо Його невидиме від створіння світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про творче стає видиме. Так що нема їм виправдання" (Рим 1, 19-20).

Шляхи, котрими розум може користуватися чи керуватися при складанні понять про Бога, керуючись природнім об'явленням, є такі:

1. Шлях заперечення - він полягає в тому, що людина виключає з понять про Бога ті риси і властивості, котрі вона вбачає в світі кінцево­му, обмеженому. Так вона приходить до висновку, що Бог є вічний, без­кінечний, незмінний, безсмертний і т.д.
   
2. Шлях причинності або висновку від дії і першої причини - космо­логічний доказ буття Божого; від цілеспрямованості і порядку в світло­вому житті і премудрості Творця (фізико-теологічний доказ).
   

3. Шлях аналогій полягає в тому, що людина пізнає Бога через пізнання самої себе оскільки вона створена за Його образом і подобою; наприклад, від усвідомлення наявності в собі морального закону (совісті) приходить до визнання винуватця цього закону (моральний до­каз буття Божого).
   
4. Шлях переваги, коли достоїнства зауважені у світі і людині, при­писуються Богові найвищою мірою, краще сказати - в безкінечному сту­пені. Так, мудрість стає премудрістю, відання - всевіданням, могутність - всемогутністю і т.п. Керуючись природним способом Богопізнання, ба­гато язичників досягали певного пізнання Бога, однак більшість, за слова­ми апостола Павла: "Божу правду замінили на неправду, і честь віддава­ли, і служили створінню більше, як Творцеві" (Рим. 1, 25), "...І славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чоти­риногих, і гадів" (Рим. 1, 23). Звідси зрозуміло, що одного природного спо­собу Богопізнання недостатньо, щоб надати людям істинне Богопізнання. Головна причина цього полягає в глибокій зіпсутості природи людини внаслідок гріхопадіння. Гріхопадіння потягло за собою затьмарення обра­зу Божого в людині, затемнення Богонакресленної в ній ідеї Бога, занури­ло людину в чуттєвість до уподібнення "скотам несмисленим".
   

Внаслідок цього людині стало важко знаходити сліди Божі у види­мому світі, тим більше, що гріх людський опинився у видимому світі яви­щем фізичного зла, у зв'язку з чим видимий світ перестав бути таким же ясним віддзеркаленням слави Божої, яким був до гріхопадіння людини. Все це приводить до визнання необхідності поповнення природного способу Богопізнання надприродним.

Надприродний спосіб Богопізнання полягає в тому, що Бог Сам відкриває Себе людям безпосередньо через боговибраних людей, особливо ж через Свого Єдинородного Сина. Про такий спосіб Бо­гопізнання говорить апостол Павло: "Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина..." (Евр. 1,1-2).

Син Божий Сам казав про Себе: "Я на те народився і прийшов у світ, щоб засвідчити правду..." (Ін. 18, 37). Він відкрив цю істину апосто­лам і велів їм проповідувати її у всьому світі.

Надприродне Об'явлення Боже як спосіб Богопізнання має без­сумнівну перевагу перед природним способом Богопізнання. Воно дає нам всю потрібну в земному житті повноту пізнання про Бога, так що людина не має потреби, більше, в якихось нових об'явленнях. "Я вам об'явив усе те, що почув від Мого Отця" (Ін. 15, 15), - говорить Господь Ісус Христос. Далі Він дає нам знання про такі істини, до яких людина власними силами ніколи не змогла б піднестись: про Святу Трійцю, про

світотворення, про походження зла, про викуплення світу, про освячен­ня людини, про останні долі світу і людини. Об'явлення те дано не для окремих якихось осіб і народів, а для всього людства, тому, що Бог "хо­че, щоб усі люди спаслися, прийшли до пізнання правди" (1 Тим. 2, 4). Маючи, без сумніву, перевагу перед природним способом Богопізнання, Об'явлення надприродне, однак, не відхиляє значення і потрібності Бо­гопізнання природного. Природне Богопізнання сприяє виникненню пи­тання про предмет релігії і не дає на них задовільної відповіді, налаш­товує до слухання й сприйняття Слова Божого. Крім того, воно допома­гає засвоєнню істин Об'явлення, подає пояснення з внутрішнього релігійного досвіду і видимої природи.

Спаситель, коли говорив, наприклад, про Промисел Божий, указу­вав на птиці і на польові квіти лілеї. Апостол Павло, пояснюючи таємни­цю воскресіння мертвих, указував на посіяне і стліваюче зерно, поясню­ючи таким чином істинне одкровення прикладами, взятими з об'явлення природного [121, С. 43-47; 7, С. 52-60; 44, С. 272-317].

§ 3. Моральні умови богопізнання

Не всі ті, кому дане було Одкровення Боже, дійсно пізнають Бога. Іудеям Бог відкрив славу Свою у Христі Спасителі так, як до цього ще нікому не відкривав, але вони не впізнали Його. "Вони бачили Мене й Отця Мого" (Ін. 15, 24). Те ж відбувається й серед християн.

Як на першу та необхідну умову живого релігійного пізнання Слово Боже вказує на необхідність моральної підготовленості людини до за­своєння істини Одкровення, а саме: на чистоту серця та добре спряму­вання волі. Ще Премудрий сказав: "...У злу, недобру душу не ввійде пре­мудрість і не перебуватиме в тілі грішному" (Прем. 1, 4). Сам Спаситель вчить, що тільки чисті серцем побачать Бога (Мф. 5, 8).

Якщо дух людини, її серце й воля заповнені потягом до тілесної істоти, що й буває в стані гріховної нечистоти, то в ньому не зали­шається місця для потягу до Бога: релігійне почуття слабшає й завми­рає для сприйняття світу надчуттєвого, подібно до того, наприклад, як совість під час глибокого морального падіння перестає бути "голосом Божим" у людині. Серце має також великий вплив на характер мислен­ня, поведінку людини. Від серця, за словами Спасителя, ідуть помисли злі (Мф. 15,19; пор: Лк. 6, 45). Тому, якщо серце живе нормальним здо­ровим життям, якщо потяг до Бога в ньому не затьмарений пристрастя­ми й хибами, то така налагодженість і спрямування волі схиляють розум до сприйняття відповідного світогляду, навпаки, серце, налаштоване протилежно, може відвернути й розум від сприйняття такого вчення.

"Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб

не викрились діла його, бо вони злі" (Ін. З, 20). "Розпусне життя, гово­рить св. Іоан Златоуст, принижує догмати про воскресіння та безсмертя душі, про суд і приймає багато протилежного: долю, необхідність, невіру в промисел. Душа, яка загрузла в численних гріхах, намагається винай­ти для себе подібного роду втіхи, щоб не уболівати при думці, що є суд і що нас чекає розплата за добро і зло" [117, С. 34].

Людина з розпусним серцем не тільки відвертається від богоодкро­венної істини, але й не здатна розуміти її тому, що в ній немає нічого "спорідненого з нею".

Отже, для істинного богопізнання потрібно, передусім, очищення людини від гріха, звільнення від пристрастей і вад чистоти серця. "Потрібно очистити спочатку самих себе, а потім уже говорити з Чис­тим", говорить св. Григорій Богослов [131, С. 142]. Узагалі "душевна лю­дина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумст­вом; і не може зрозуміти тому, що про це треба судити духовно" (1 Кор. 2, 14).

Але боротьба з пристрастями як вираженням прихильності до чуттєвого світу - ще переддень духовного видіння. Для істинного бо­гопізнання необхідне також позитивне досягнення в доброчесності, особливо ж у любові. Спаситель говорив: "Хто хоче творити волю Його, той довідається про це вчення, чи воно від Бога, чи Я Сам від Себе ка­жу". (Ін. 7, 17). Про необхідність доброчинності для богопізнання пише і св. Афанасій Олександрійський: "без чистого розуму і без наслідування життя святих ніхто не зможе зрозуміти мову святих" [117, С. 35].

Про значення любові для богопізнання говорить авва (отець) Доро­фей: "Уявіть собі коло на землі. Припустіть, що коло - це світ, середина кола - Бог, а прямі лінії, що йдуть від кола до центру, суть, шляхи, тоб­то життя людей... Отже, оскільки святі входять у середину кола і серед нього, бажаючи наблизитися до Бога, то в міру входження вони стають ближче і до Бога, і один до одного, і скільки наближаються один до од­ного, стільки наближаються і до Бога. Так міркуй і про віддалення: скільки віддаляються один від одного, стільки віддаляються і від Бога. Такою є сутність любові: скільки з'єднуємося з ближнім, стільки з'єднуємося і з Богом" [117, С. 35; 39, С. 659].

Моральна чистота й добре життя, налаштовуючи людину до сприй­няття одкровенної істини та роблячи справи Його придатними до її ро­зуміння, відкривають доступ до її серця й дарам Духа Святого: духа пізнання та розуміння (Вих. 11, 2). Богоодкровенна істина - це істина надприродного характеру: для засвоєння її, отже, необхідний надпри­родний благодатний вплив. Одкровення вчить: Бог відкриває розум для розуміння Писання (Лк. 24,45); Він наставляє на всяку істину (Ін. 16,13).

Від християнського бачення, яке перебуває в пошуку, вимагають ще й щиросердечної та постійної молитви. Цьому вчить нас і приклад Само­го Спасителя й усіх богоосвічених мужів. Спаситель молився до Отця небесного за учнів Своїх, щоб вони були освячені істиною (Ін. 17,17-20). Апостоли також молилися й за самих себе (Діян. 4, 29), і за віруючих щоб Бог просвітив їх пізнанням істини й дав їм рости у пізнанні Його (Еф. 1, 16-23; 3, 14-21) та ін. [1, С. 592; 7, С 60-64]

Питання для самоперевірки

1. Істина буття Божого - основа християнського віровчення.
   
2. Святе Письмо про незбагненність сутності Божої.
   
3. Аетій про абсолютне пізнання Бога. Арій і гностики про непізнання Бога.
   
4. Евномій про пізнання сутності Божої.
   
5. Святоотцівське вчення про недосягненність сутності Божої.
   
6. Святе Письмо про досягненність розуміння Божих дій у світі.
   
7. Учення Варлаама про Фаворське світло.
   
8. Постулати Григорія Палами про різницю сутності й енергії Бога.
   
9. Св. Марк Ефеський про Божі енергії.
   

10. Поняття про катафатичне й апофатичне богослів'я та різни­ця між ними.
    
11. Способи або види Богопізнання.
    
12. Св. Письмо про моральні умови Богопізнання.
    

Розділ 1. Про Бога, Єдиного в Єстві

При викладі вчення про Бога, єдиного в єстві, необхідне розкриття Православного вчення про єство Боже та про єдність Бога за сутністю.

Підрозділ 1.1. Про Єство Боже

§ 1.1.1. Зміст учення про Євство Боже.

ПОНЯТТЯ Про ІСТОТНІ ВЛАСТИВОСТІ БОЖІ ТА їх ПОДІЛ

Бог у внутрішньому єстві Своєму не може бути осягнений ніяким обмеженим розумом. Пізнаним в єстві Божому є той Його бік, яким Він проявляє Себе у світі, відображаючи тут у скінченних формах нескінченні властивості Свого єства. Учення про властивості єства Бо­жого власне й складає зміст учення про єство Боже.

Властивостями єства Божого, інакше істотними властивостями Бо­жими, називаються такі властивості, які належать самому єству Божому і відрізняють Його від усіх інших істот; ці властивості спільні для всіх Осіб Пресвятої Трійці як таких, що мають єдину сутність. Належність цих властивостей усім одразу Особам Пресвятої Трійці відрізняє їх від властивостей окремих Осіб Божих (чи особистих, належних кожній Особі Божества окремо) й тих, що відрізняють їх між собою. Зміст учен­ня про єство Боже складає думка про спільні властивості всіх Осіб Пре­святої Трійці.

Бог - істота найдосконаліша і за свідченням загальнолюдської релігійної свідомості, і за свідченням Одкровення. Найдосконалішому єству належить також найдосконаліше буття, тобто таке, яке вільне від недоліків та обмежень, властивих буттю менш досконалому, обмежено­му. Найдосконаліше ж "Буття" може бути мислиме не інакше, як духов­не, що володіє самосвідомістю та свободою; буття матеріальне, позбав­лене свідомості та свободи, нижче, менш досконале, ніж буття духовне. Безмежна, чи нескінченна повнота буття і духовність - найзагальніші та основні ознаки в понятті про Бога.

Властивості Бога, що належать до досконалостей Його буття, вза­галі, як правило, називають онтологічними властивостями Божими, а властивості Бога, як найдосконалішого Духа - духовними.

§ 1.1.2. Бог - "Сущий". Властивості Єства Божого як найдосконалішого Буття

Бог володіє повнотою найдосконалішого буття. Це прямо та не­обхідно передбачає ідея найбільшої досконалості Божої, яка владно ви­магає уявляти Бога таким, що має дійсне реальне буття, досконаліше від небуття чи буття у можливості в одному лише уявленні, і причому,

це буття — найдосконаліше. Одкровення особливо виразно вказує на повноту досконалішого буття в Богові у найменуванні Його іменем Су­щий: "Я є Сущий". І говорить: "Отак скажи синам Ізраїлевим: Сущий по­слав мене до вас" (Вих. З, 14). "Цим іменем пояснюється цілковите бут­тя, яке не починалося і ніколи не припиниться" (Св. Григорій Богослов), "є мовби деяке море сутності, невизначене й нескінченне, що простя­гається за межі всякого уявлення про час і єство" [132, С. 196] (Сл. 38, і 45).

Бог, як "Буття" найдосконаліше, вільний від недоліків і обмежень, властивих буттю, що має кінець. Усі єства та предмети видимого світу обмежені, як початком і причиною свого буття, так і умовами свого існу­вання, які не є самобутніми та схильні до постійних видозмін; усі вони залежні від умов простору та часу. Бог же, найдосконаліший за Своїм буттям, вільний від усіх цих обмежень, - Єство самобутнє, ні від кого й ні від чого не залежне за Своїм буттям, а тому незалежне від випадко­вих змін (чи незмінне), а разом незалежне від усіх умов часу та просто­ру. Ознаки єства Божого, як найдосконалішого буття такі: 1) само­бутність; 2) незмінність; 3) вічність; 4) невимірність і 5) всюдипри­сутність.

1. Самобутність - це така властивість, яка означає, що Бог не по­
ходить ні від чого іншого і не залежить ні від якого буття у Своєму бутті,
але притому й необхідні умови Свого буття має в Собі Самому. Для
людського розуму ця властивість виявляється настільки необхідною,
що без неї він не може й мислити Бога. Бог, залежний від іншого буття,
не є Бог.

"Я є Сущий". Так Сам Бог визначає Себе як єство самобутнє, сповіщаючи Мойсею Своє ім'я при купині. Поясненням цих слів у Ново­му Завіті служать слова:" Я є Альфа й Омега, початок і кінець, говорить Господь, Котрий є й був і йде, Вседержитель" (Об. 1, 8).

Особливо ж прямо й сильно виражається думка про самобутність Божу в словах Спасителя: "Як Отець має життя в Самому Собі, так і Си­нові дав мати життя в Самому Собі" (Ін. 5, 26). Через пророка Ісайю Він говорить: "Це Я. До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені!" (Іс. 43, 10).

2. Незмінність. Незмінність Бога - це така властивість, згідно з якою Він завжди перебуває один і той же і в єстві Своєму, і в Своїх си­лах і досконалостях, і у Своїх визначеннях, не залежачи від будь-яких змін чи випадкових переходів з одного стану (кращого чи гіршого) в інший (кращий чи гірший). Ця властивість неподільно поєднана в Богові з властивістю Його самобутності й необхідності, яку Він припускає.

Таким Одкровення й зображує Бога. Сам Він про Себе засвідчує:

"Я Господь Бог ваш, і не змінюся" (Мал. З, 6). Священні письменники стверджують, що "в Отця світів, що у Нього нема переміни чи тіні відміни" (Як. 1, 17; пор. Євр. 6, 16-17). Вони заперечують у Ньому змінність, помічену в природі. "Колись землю Ти був заклав, а небо - то чин Твоїх рук, позникають вони, а Ти будеш стояти ... і всі вони як оде­жа загинуть, Ти їх зміниш, немов те вбрання, і минуться вони... Ти ж той Самий, а роки Твої не закінчаться" (Пс. 102, 26-28).

Властивість незмінності Божої викликає деякі труднощі, що потре­бують пояснення:

а) Як узгодити з незмінністю Бога народження в Ньому Сина й схо­дження Духа Святого? Відповідь на це дає св. Іоан Дамаскін (Виклад. Віри, 1 кн., 8 гл.). Бог Отець, народжуючи з власного єства подібне до Себе єство, народжує в середині Свого єства, а не зовні, Сам Собою, не потребуючи нічиєї допомоги, народжує вічно, нескінченно й безпере­станно, так, що Син завжди був з Отцем і в Отці, й тому народжує без нанесення шкоди Своїй незмінності. Тоді б тільки Він піддався зміні, ко­ли б у часі народжував Сина, зробившись Отцем потім, і не був Ним на­передодні, коли б народжував не Сам по Собі, а при сприянні ззовні, і коли б відбувалося відділення єства Сина від єства Отця. Подібне
міркування прийнятне і стосовно до сходження Святого Духа. У єстві са­мобутньому та вічному це народження та зведення є самобутнім і вічним, а тому в жодному разі вони не можуть служити в Ньому ознака­ми Його змінності [139, С. 87-89].

б) Як узгодити з незмінністю Божою втілення Бога Слова в особі Ісуса Христа? Відповідь на це диво міститься у вченні Церкви про те, що два єства в Ісусі Христі, у єдиній іпостасі, з'єдналися не тільки не­подільно й нерозлучно, але й незлитно й незмінно чи незаперечно (віро­виклад IV Всел. Соб.), так, що ні Божество не змінилося на людство, ні людство на Божество, а кожне з єств зберегло свої властивості: Боже­ство Свою нескінченність, людство свою обмеженість [37, С. 46-48]. То­му, через втілення ніякої зміни в єстві Божому не настало: вона стала­ся б лише в тому випадку, якби Божество, як учили монофізити, злилося з людством, утворивши із Себе й людської природи нове, змішане єство.

в) Як може зберігатися незмінність Божа, коли Бог у часі створив світ? Це пояснюється так. Творіння світу стосовно Бога не є чим-небудь випадковим і не передбаченим Богом; думка про світ існувала в розумі Божому вічно, причому, як думка про світ, що мав би бути створеним у часі: "відомі Богові від віку всі діла Його" (Діян. 15,18), однаково вічна в Богові й сила творчості. Творіння світу, отже, є не що інше, як здійснен­ня в часі вічної й незмінної думки Божої. З іншого боку, Бог не зі Свого

власного єства сотворив світ, а сотворив його через зовнішню творчу дію Своєї волі, яка не викликала ніякої зміни в Його єстві.

3, Вічність. Бог, як єство незмінне, не залежить від умов часу чи вічності. Час не є що-небудь саме по собі існуюче; він є лише формою буття скінченного, оскільки в ньому виникають постійні зміни в речах, внаслідок яких вони і з'являються або виникають, переходячи з одного стану в інший, і в кожну визначену мить є не тим, чим були раніше. Ци­ми змінами й визначається в послідовному бутті скінченному раніше й після, початок та кінець, теперішнє, минуле й майбутнє. Буття незмінно­го єства Божого цілковито й завжди однаково володіє Своїм буттям без будь-якого збільшення чи зменшення, без будь-якої послідовності чи зміни, а тому для Нього немає ні початку, ні кінця, ні минулого, ні май­бутнього, а є тільки завжди однакове, завжди існуюче чи вічне буття. В усі часи Він є тим же, завжди рівним Самому Собі.

Одкровення зображує вічність Бога з усією роздільністю. "Я є Су­щий", говорить про Себе Сам Бог. Внутрішня залежність вічності Божої від Його незмінності ясно викладена у вищенаведених словах псал­моспівця: "Спочатку Ти, Господи, землю був заклав... Ти той же і роки Твої не закінчаться". Про ступінь продовження буття Божого, стосовно до наших позначень часу, воно є свідченням Самого Бога: "Це Я, Я пер­ший, а також Я останній!" (Іс. 48,12; пор. 41, 4; 44, 6); "Я є Альфа й Оме­га, початок і кінець" (Об. 1, 8); "Я є перший і останній" (17 вір.); "До Ме­не не зроблено Бога, і не буде цього по Мені" (Іс. 43, 10).

Думка цих висловів така, що людина, куди б не сягала своїм розу­мом при вимірах часу початку чи кінця, скрізь зустрічає Бога, Який ви­ще найбільших вимірів часу: "Перш ніж гори народжені, і поки Ти ство­рив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог!" (Пс. 90, 2). Псалмоспівець говорить про Нього: "Бо в очах Твоїх тисяча літ немов день той вчо­рашній, який проминув і як сторожа нічна ..." (Пс. 90, 4).

4. Незмінність і всюдиприсутність. Знаходячись вище часу, Бог не обмежений ніякими межами простору, Він невимірний і всюдиприсутній. Подібно до часу, простір не є чимось, що існує незалежно від речей, а є також формою існування скінченних речей, оскільки їм властиві просто­рові визначення. Визначена протяжність (довжина, ширина, висота) ре­чей скінченних виникає від недостачі в них самобутності й залежності їх в забутті від зовнішніх умов, що зважають на просторові межі чи кордо­ни їх буття. Але Бог - це єство, яке стоїть вище всякого простору чи вимірної протяжності, єство неосяжне, необмежене й невимірне. Розг­лянутий відносно світу, Він є єством усюди присутнім, тобто Він перебу­ває не в одному якомусь місці чи в один час в одному, а інше в іншому, але перебуває скрізь, завжди й повністю. У світі як фізичному, так і мо-

ральному немає жодного місця, жодного створеного єства і в усіх цих єствах немає ніякого найменшого, так би мовити, часткового стану дії сил, де Бог не був би присутній.

Одкровення в усі часи сповіщало про невимірність і єства Божого. Сам Бог говорить про Себе в Старому Завіті: "Чи Я неба й землі не на­повнюю?" (Єр. 23, 24).

Давид сповідує також всюдиприсутність Божу в таких словах: "Ку­ди я від Духа Твого піду і куди втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або поселюся в шеолі, ось Ти! Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, то рука Твоя й там провадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя!" (Пс. 139, 7-Ю). Поклоніння Богові ду­хом та істиною не може бути прив'язане до будь-якого визначеного місця, а повинно здійснюватися скрізь (Ін. 4, 21-23). Апостол Лука на­вчає, що Бог є всюди, біля кожного з нас;"... бо ми в Нім живемо й ру­хаємось, і існуємо..." (Діян. 17, 27-28) [72, С. 10-122].

Примітка:

1. Як потрібно розуміти всюдиприсутність Божу у світі? Для нас, що знаходяться в просторі, образ всюдиприсутності Божої у світі складає таємницю. Та, само собою зрозуміло, що не можна уявити Його нібито розлитим у всьому просторі, подібно до повітря чи світла, чи що Він проникає Собою скрізь, якби деяким розширенням чи розтягненням Свого єства, як, наприклад, вода проникає в губку, що в ній плаває, чи що Він знаходиться в різних частинах світу різними частинами Свого єства - у більших більше, у менших менше. Непра­вильне й пантеїстичне розуміння Божої всюдиприсутності в тому значенні, що світ уявляється лише проявом, саморозвитком чи роз­криттям Божества, так що Бог і світ (одкровення поза сутністю єства Божого) є тотожними (іманентність Бога світові). Таким ро­зумінням заперечується всюдиприсутність у значенні невимірності та просторової необмеженості Божественного єства. Застерігаючи від неправильних уявлень вказаного роду про цю властивість, Отці Церкви вчили розуміти її так, що Бог не вміщений ні в якому місці, але не вилучений ні з якого, що "Він є Весь і у всьому", але і зовні, і вище того, що є таким, у світі Він присутній не тільки Своїми діями та си­лами, але й самим Своїм єством. "Потрібно знати, говорить Св. Іоан Дамаскін, що Бог Сам для Себе місце, Він усе наповнює і по­за всім існує" [139, С. 109]. За словами Св. Афанасія Великого, "Бог в усьому перебуває Своєю благістю і силою... ", а значить і Своїм єством, бо "... в Богові не можуть бути відділені дії від Його єства, а також поза всім власним Своїм єством" (Посл. про визнач. Нікейськ-го Соб. II), тобто й тим, що в самому Його єстві складається Його

суть (єство за термінологією Св. Отця не тотожне сутності), бут­тя й життя тільки всередині Самого Себе. "Що Бог скрізь присутній, - говорить Св. Іоан Златоуст, - ми знаємо, але не осягаємо, тому що нам відома тільки присутність чуттєва і не дано розуміти повністю сутності Божої" (На Євр. Бес. XII, 1) [117, С. 44].

2. Якщо Бог всюди присутній, то як розуміти ті місця Святого Писання, у яких говориться про власну Його присутність. Наприклад, на небесах (Пс. 113, 24), у храмі (З Цар. 9, 3), у людині (2 Кор. б, 16) або в явленні Його людям у певних місцях? Відповідь може бути така: Бог присутній у всьому світі; немає місця, у якому б Його не було. Якщо ж вказуються місця особливої присутності Божої, то це говориться чи стосується нашої обмеженості, чи тому, що в деяких місцях буває особливий прояв присутності Божої, відповідно до сприйняття живих істот [84, С. 21].