Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание 1. Всезнання Боже Божественне передбачення, Його можливість та узгодження зі свободою людських дій 2. Премудрість Божа II. Воля Божа та її властивості 1. Найвища свобода волі Божої 2. Святість волі Божої 3. Бог не винуватець зла 4. Всемогутність волі Божої 5. Правда Божа Узгодження правосуддя Божого з тим явищем, що праведники часто Бідують, а грішники Благоденствують III. Почуття чи чуттєвості Божі, їх властивості 1. Всеблаженство Боже 2. Нескінченна благість чи любов Божа до живих створінь Сумісність у Богові любові з благістю правосуддя Питання для самоперевірки

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2244.09kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

§ 1.1.3. Духовність Єства Божого

Бог є найчистіший і найдосконаліший особистий Дух. Одкровення відкидає як грубо чуттєве язичницьке уявлення про Божество і поняття про Нього, як про безособистісне начало, силу, душу світу чи якийсь абсолютний, однак не особистий, не самоусвідомлений розум, як у пан­теїстичних ученнях.

Істина про духовність Божества із самого початку проповідувалась у Старому Завіті. Не називаючи Бога ніде прямо Духом, старозавітне Одкровення, однак, присвоює Богові все те, що входить у поняття Духа. Так, Бог зображується в Старому Завіті як єство, що володіє найвищою свідомістю, розумом і волею з усіма їх різноманітними властивостями. Йому притаманні всебачення, святість, благодать, правосуддя та інші властивості духовно-особистого буття. Мойсей двічі називає Його Бо­гом Духів і всякої плоті (Числ. 16, 22, 27; 16), а про допотопне людство Сам Бог говорить: "Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки, бо блудить вона" (Бут. 6, 3).

Правда, нерідко в Старому Завіті Богові присвоюються властивості тілесної природи людини. Так, Його часто зображують як такого, що має голову, обличчя, очі, вуха, ніс, вуста, руки, ноги, серце, Йому припису­ють властивості тіла людини, стан і дії, наприклад: дихання, голос, відчуття на дотик, зір, нюх, смак та інше (антропоморфізми). Але такі зо­браження не суперечать вченню Старого Завіту про Бога як найвищого Духа.

Людиноподібним зображенням властивостей Божих у старозавітне вчення зовсім не вводяться догматичні сказання про Божество. У старо­завітній релігії Він міститься не в думці, а в мові.

Причини ж таких зображень Божества, крім того, що образність є природною властивістю давньоєврейської мови, полягають також і в то­му, що людям, оповитим плоттю, неможливо розуміти свою думку про духовне без вживання образів, символів. Тим необхіднішим був антро­поморфізм для такого народу як єврейський, щоб прищепити йому ве­личне поняття про Бога-як Духа.

Примітка:

1. Від антропоморфічних зображень Бога в Писанні потрібно відрізняти так звані антропопатичні зображення, тобто зображення Бога з властивими людині духовними станами, присвоєння Йому, на­приклад, радості, печалі, гніву, веселощів, розкаяння та іншого. Хоча це теж прояви образні, однак мають інше значення, ніж антропо­морфізм.
   
2. У Новому Завіті вчення про духовність Божества як запропоно­ване для тих, хто виріс у вірі, розкривається вже без попередніх ант­ропоморфних образів. Тут Бог прямо називається Духом. Спаситель у розмові з жінкою-самарянкою сказав: "Бог (є) Дух" (Ін. 4, 24). Найме­нування Бога Духом Святим, а дух, за словами Самого Спасителя, "не має плоті й костей" (Лк. 24, 39), показує, що Бог є істотою простою, не речовиною. Указуючи ж на близькість часу, коли шана Йому буде скрізь (Ін. 4, 21), Спаситель тим вказує, що Бог є Дух, необмежений простором, всюдиприсутній, взагалі нескінченний. Апостол Павло го­ворить: "Господь же то Дух, а де Дух Господній, там воля" (2 Кор. З, 17). Поєднання із поняттям про духа поняття про свободу показує, що Бог, на думку апостола, є істотою особистою, вільнорозумною.
   
3. Церква, наслідуючи вчення Одкровення, завжди визнавала ду­ховність Божества. Учителі Церкви перших століть, починаючи з апостолів, рішуче висловлювалися проти грубо чуттєвих язичниць­ких і пізньоіудейських уявлень про Бога, які проникали в середовище християнського суспільства. Іще більшої визначеності набрало віру­вання Церкви в духовність Божества у зв'язку з появою в IV cm. Єресі антропоморфістів (інакше авдіан). Антропоморфісти стверджували, що Бога потрібно уявляти не інакше, як у всьому подібного до люди­ни, не виключаючи й тіла з усіма його органами та членами. Основу для такої думки вони бачили у Святому Письмі, а саме в розповіді Мойсея про створення людини за образом Божим (Бут. 1, 26), який, як вони думали, міститься не тільки в душі, а й у тілі. Потрібно вважа­ти, що образ Божий міститься не в тілі людини, а в її душі, а вчення антропоморфістів саме по собі є безглуздим [7, С. 84; 138, С. 79-80].
   
4. Учення про Бога як найдосконалішого особистого Духа –єдине істинне із погляду нормального здорового мислення. Уже саме понят­тя про вседосконалість Божу потребує уявити Його особистим Ду-
   

хом. Керовані вродженою ідеєю про Бога, люди всіх часів, на якому б ступені розвитку вони не перебували, як правило, Богом уявляють те, вищим та досконалішим від чого ніщо не може бути. Як єство найдосконаліше, Бог може бути мислимим лише як Такий, що володіє всіма досконалостями, які спостерігаються у світі, звичайно, у най­безмежнішому ступені, оскільки Бог є початком і причиною всього, що існує й живе у Всесвіті. Всесвіт як творіння Його є виявленням Його досконалостей. Найвищим творінням у видимому світі є людина як істота розумна, особиста й самосвідома; інші ж істоти, ті, що не ма­ють свідомості та розумності, займають нижче місце на драбині буття. Тому, підносячись до причини світу, ми вимушені зізнатися, що цією причиною міг бути тільки особистий Бог. Нерозумна сліпа сила не може створити розум, із безсвідомого не може виникнути свідомість.

§ 1.1.4. Властивості Єства Божого як Духа

Поняття про духовні досконалості Божі може бути складене на основі спостереження за природою людського духа, створеного за об­разом Божим. Згідно з цим властивості Бога як єства духовного можна поділити на властивості: розуму Божого, волі Божої, почуття чи чуттєвості Божої.

І. Розум Божий та його властивості

Бог володіє найдосконалішим розумом. Одкровення називає Його "Богом розумів" (1 Цар. 2, 3), стверджує, що "мудрості Його міри нема" (Пс. 147, 5), тобто розум Його невимірний. Розум Божий, звичайно, не ступінь розуміння, а саме розуміння чи бачення. У Богові - "глибина пре­мудрості та розуму, тобто знання" (Рим. 11, 23).

Розумність нашого духу виражається в тому, що він пізнає самого себе й дійсність, яка знаходиться поза ним, і, пізнаючи цю дійсність, ро­зумно користується своїми знаннями для досягнення розумних цілей, що звичайно називається мудрістю. Людському розумові, отже, влас­тиві знання та мудрість. Такі ж властивості присвоюються Одкровенням і розуму Божому, тільки в найдосконалішому вигляді.

1. Всезнання Боже

Під властивістю всезнання Божого розуміють не тільки те, що Бог знає все, але й те, що Він знає все досконало.

а) Першим і важливим предметом всезнання Божого є єство Боже. Бог знає найдосконаліше Самого Себе. Син Божий учив: "Ніхто не знає Сина, тільки Отець і ніхто Отця не знає, тільки Син" (Мф. 11, 27). Тут мо-

ва йде про божественне знання в межах самого єства Божого, чи про самосвідомість божественну. Ту ж думку апостол виражає так: "Так са­мо не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого" (2 Кор. З, 11).

Самосвідомість Божа, у порівнянні з людською, повинна бути, зви­чайно, настільки ж вищою, наскільки єство Духа нескінченно вище за дух скінченний. Людина не знає саму себе; у міру того, як вона живе, си­ли її все більше розкриваються, розвивається й самосвідомість. Проте не таким є знання про Самого Себе Бога. Його самосвідомість повинна бути завжди однакова, найдосконаліша та найповніша від віку до віку.

б) Богові присвоюється Одкровення та найповніше в усі часи знан­ня про справи Свої. Але знання" справ Своїх властиве Богові від вічності. "Він знає про все колишнє буття їхнє" (Дан. 13, 42; Сір. 23, 29), "відомі Богові від віку всі діла Його" (Діян. 15, 18), тобто вони не випад­ково здійснюються, але сталися і стаються за передбаченням Божим.

в) Нарешті, Бог належно знає все зовнішнє, дійсне та можливе, не­обхідне і випадкове, минуле, теперішнє та майбутнє:

• Бог знає про все дійсно існуюче, Ним створене. Він знає порядок світу фізичного; лічить безліч зірок і всім їм дає імена (Пс. 146, 4), знає всіх птахів небесних (Пс. 49, 11). Знає він і порядок світу морального.

Потреби, бажання, таємні молитви людини Йому відомі. "Господи, всі бажання мої перед Тобою, зітхання ж моє не сховалось від Тебе" (Пс. 38, 10), - наголошує псалмоспівець.

• Бог знає також усе минуле у створеному Ним світі. Це ясно пока­зує Святе Писання, коли говорить, що Бог у визначений час освітить таємне в темряві, виявить сердечні наміри (1 Кор. 4, 5) і відплатить кож­ному за вчинки його (Рим. 2, 6).
  
• Знання Боже обіймає і все майбутнє, не тільки необхідне, але й випадкове, а значить і вільне, не тільки добро, а й зло.
  

Бог знає все необхідне майбутнє. Він Сам від віку в ідеях Своїх пе­редбачив і влаштував закони буття і весь лад світового життя; тому Він не може не знати все це після влаштування світу в часі.

Не тільки необхідне, а й усе випадкове майбутнє Йому знане як у світі фізичному, так і у світі моральному; випадковим те чи інше явище нам здається тому, що від нас приховані його причини (раптові, напри­клад, напрями вітрів, шлях блискавки, неочікувані падіння яких-небудь тіл та інше). Але знанням Божим обіймаються також ці всі невідомі нам причини. "Вогонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий, що виконує слово Його" (Пс. 148, 8).

Знає Бог і все випадкове майбутнє також у світі майбутньому, всі дії волі людини. На передбачення майбутніх випадкових подій вказується

в Писанні як на одну з ознак, що вирізняє істинного Бога: "Сповістіть на­перед про майбутнє, і пізнаємо ми, що ви боги. Отож, учиніть ви добро чи зробіть що лихе, щоб ми здивувалися і разом побачили" (Пс. 41, 23).

Буття в істинному Богові, до такого передбачення думки приводять численні пророцтва, що містяться у Слові Божому, пророцтва майбутніх випадкових дій волі людини. Багато з них були сказані за 100, 500, 700 і навіть за тисячу років і справдилися подіями, інші ж виповнюються на наших очах, наприклад, пророцтво Спасителя про розповсюдження Євангелія (Мф. 24, 14), долю іудейства (Лк. 21, 24), про непохитне існу­вання Церкви (Мф. 16, 18) та інші.

За способом і властивостями Боже знання дійсності, що знаходить­ся за межами Його, відмінне від пізнання людського. Людське пізнання розвивається в часі. Бог не отримує вражень ззовні, а знає речі безпо­середньо Сам по Собі через Самого Себе. Звідси й саме знання Боже вільне від обмежень часу, воно завжди однаково повно та досконало являє собою акт споглядання.

Наші пізнання про те, що існує, далеко не всеосяжні. Ми не во­лодіємо таким знанням зараз, і у майбутньому не можна сподіватись, щоб ми коли-небудь дізналися про все. Але Бог знає саму сутність предметів (Єр. 23, 24), бо всі вони - зовнішнє вираження Його вічних творчих ідей про них [72, С. 122-127].

Божественне передбачення, Його можливість та узгодження зі свободою людських дій

Той бік всезнання Божого, предметом якого є майбутні вільні дії мо­ральних істот, називається передбаченням Божим. Бог передбачає вільні дії людини, звичайно, не в тому розумінні, у якому передбачлива людина може здогадуватися, чекати чогось чи іноді передчувати щось, а в тому, що передбачає й передрікає їх як безсумнівно Йому відомі, як ті, що мають безперечно збутися.

Для Бога й майбутнє є теперішнім, тому що для Нього не існує ча­су, а обмеження теперішнього та майбутнього - це обмеження, що на­лежать часові. Знання - це необхідне обмеження дії чи випадку. "Не то­му що-небудь необхідно збувається, - міркували древні учителі, - що Бог передбачає, а тому Він і передбачає, що так збудеться" [139, С. 187-190].

Передбачення Богом вільних дій людини можна уподібнити нашо­му знанню дій інших людей. Наше знання не пригноблює свободи інших людей; не від того людина так чи інакше діє, що ми знаємо її дії; буде­мо ми знати їх чи ні, самі дії її від того не зміняться. Нарешті, якби Бог Своїм передбаченням впливав на вільні дії людини, Він тоді був би ви­нуватцем злих дій людини, а такого, очевидно, не можна припустити.

2. Премудрість Божа

Ця досконалість чи властивість Божественного розуму полягає в тому, що Бог володіє знанням найдосконаліших цілей і найкращих, найвідповідніших досягненню цілей засобів, а також умінням приклада­ти, додавати останні до перших, знаходячи все це й у справах Свого творіння й помислу.

Мудрість властива й людині. Але мудрість людська, як така, що за­лежить від різних причин та обставин, за необхідністю буває мінливою, не завжди повністю передбачуваною й правильною. Мудрість же Боже­ственна не залежить ні від чого стороннього чи зовнішнього, вона само­бутня, вічна та незмінна, а також вседосконала.

Одкровення так зображує цю властивість Божу. Усиновлення нас Богові Ісусом Христом, за словом апостола Павла, передбачене Богом ще до створення світу (Еф. 1, 4-5). Усе буття світу в часі є тільки здійсненням від вічності в розумі Божому написаного плану світоство­рення та порядку в ньому. Це засвідчував Він Сам після закінчення створення світу. Священні письменники одностайно виражають глибоку шану Творцеві, споглядаючи мудре створення світу, дивлячись на його доцільність. "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! - співає Давид, захоплений спогляданням чудових справ Божих, - Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі доб­родійства Його! Які то численні діла Твої, Господи, Ти премудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!" (Пс. 103, 1-2; 104, 24). "Дивні діла Твої, Господи!" (Пс. 139, 14; пор. Іов. 9, 10; 7, 14 та інші).

Як на справу невидимої премудрості Божої, Писання вказує особ­ливо на домобудівництво нашого викуплення. "Ми проповідуємо Хрис­та розп'ятого, - говорить апостол Павло, - для іудеїв спокусу, а для еллінів безумство, а для самих покликаних іудеїв та еллінів - Христа, силу Божу й Божу премудрість" (1 Кор. 1, 23-24).

У знайденому премудрістю Божою способі відновлення людини, за словами пророка, "милість та правда зустрінуться, справедливість та мир поцілуються" (Пс. 85, 11).

Учення про премудрість Божу, що міститься в Одкровенні загально, у святоотцівських творіннях розкриваються детальніше; розкриттю ж то­го боку цієї властивості, яка виявилася в цілеспрямованому устрої світу, деякі з них присвують особливі обширні судження (Бесіда на шести­днев. Василія Великого, Григорія Нісського, Іоана Златоустого та ін.). Безпосереднє споглядання мудрого устрою природи та її краси завжди було наймогутнішим засобом до пізнання Бога та до переконання "у Бутті Його, бо, - говорить Премудрий, - із величі та краси створінь че­рез уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх" (Прем. Сол. 13, 5).

З розширенням же знань про природу людина ще більше переко­нується в премудрості Творця [72, С. 127-129].

II. Воля Божа та її властивості

Бог володіє найдосконалішою волею. Спаситель учив у молитві віддавати себе волі Божій: "Отче наш... нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі..." (Мф. 6, 10). Так само Він, молячись про те, щоб проминула Його "чаша сія", говорив: "А втім, не Моя воля, а Твоя воля нехай буде!" (Лк. 22, 42).

Воля Божа в Одкровенні зображується, за своєю суттю, найбільш вільною, за моральним своїм спрямуванням всесвятою, за силою та могутністю всемогутньою, за ставленням до всього живого та вільноро­зумного такою, що вимагає від них святості й тому карає за зло та наго­роджує за добро, тобто всеправедною.

1. Найвища свобода волі Божої

За своєю суттю воля Божа є волею найбільш вільною. Свобода волі Божої полягає в тому, що у своїх рішеннях і визначеннях вона бук­вально незалежна від сторонніх (зовнішніх) помислів чи впливів, але основу свого життя і всіх своїх дій містить тільки в самій собі. Людина, з одного боку, перебуває в залежності від впливу зовнішніх умов, а з іншого, сама свобода її у своїх визначеннях не може зовсім позбавитися коливань та боротьби. Бог же незалежний ні від чого стороннього, отже, Його воля цілком вільна. У свободі волі Божої не може бути коливань у виборі між якими-небудь різними помислами Його природи, тому що природа Божественна проста і єдина.

Такою Одкровення й зображує волю Божу. Апостол Павло про Бо­га Отця, наприклад, говорить, що Він нарік (призначив) нас в усиновлен­ня Ісусом Христом за благоволінням бажання Свого (Еф. 1, 5), що Він відкрив нам таємницю волі Своєї за благоволінням Своїм (Еф. 1, 9). Зрозуміло, що тут мова йде про волю, що існує в Богові від вічності, а в цій Волі поради та вирішення можуть виникати лише безпосередньо з глибини її сутності й незалежно ні від чого стороннього та зовнішнього, що могло б мати на неї який-небудь вплив (Рим. 2, 34). Та ж думка ви­ражена в псалмоспівця: "Бог наш на небі і на землі все що захотів, так створив" (Пс. 113,11).

Одкровення подає всі дії Божі стосовно створення світу. Найвище вільними, а не спонуканими чимось. Він діє за порадою волі Своєї (Еф. 1,11) в усіх справах та помислах як про світ речей, так і про світ мораль­ний. Про роздавання благодатних дарів людям апостол говорить: "Усе це творить один і той же Дух, наділяючи кожного осібно, як Йому зав­годно" (1 Кор. 2, 11).

2. Святість волі Божої

За своїм моральним станом воля Божа є воля всесвята. Святість волі Божої полягає в тому, що вона у своїх намаганнях визначається та керується уявленнями й помислами про одне найвище добро, а ці її на­магання завжди збігаються із самим їх здійсненням, а не залишаються одними лише бажаннями. Тому Бог чистий від гріха й не може згрішити, люблячи в усьому живому добро та ненавидячи зло.

В Одкровенні Сам Бог зображується таким, що каже про Себе: "будьте святі, бо Я святий" (Лев. 19, 2; 1 Петр. 1, 16), ангели ж славо­словлять Господа піснею: "Свят, свят, свят Господь Саваоф: уся земля повна слави Його!" (Іс. 6, 3; пор. Об. 15, 4). За свідченням новозавітно­го Одкровення: "Бог є світло і немає в Нім жодної темряви!" (1 Ін. 1, 5).

Як бачимо, святість Божа відкрилася на землі в особі втіленого Си­на Божого.

Такий стан свободи Божої, коли вона може бажати й робити тільки добро та не може робити зла, є проявом справжньої свободи. Не якась зовнішня сила чи Воля і не якийсь поза Богом закон змушує Бога бути святим, а Він Сам, за Своєю волею, бажає робити та робить добро. Ба­жання й творіння добра є вимогою Його вседосконалої природи. Для людської волі такий стан свободи є ідеалом, до якого людина може ли­ше наближатися при сприянні Божої благодаті.

3. Бог не винуватець зла

Як істота всесвята, Бог не може не тільки творити зло, а й бажати, щоб воно було. У дійсності ж існує зло й у світі фізичному, і, особливо, у. світі моральному. Чи узгоджується це зі святістю всемогутнього Бога? Отці Церкви пояснюють, що злом потрібно вважати лише гріх, порушен­ня людською свободою волі Божої; те ж, що ми називаємо фізичним злом (пожежі, бурі, землетруси та інші лиха, які спостерігаємо на землі), не є саме в собі зло; таким воно є тільки для грішних людей; хоча воно дійсно від Бога, але посилається для виправлення людей і для навер­тання їх до добра, а тому і є добром. Гріхи ж, наслідком яких буває фізичне зло, виникають внаслідок зловживання свободою розумного живого, котре Бог створив добрим і подароване йому уже не забирає, допускаючи і зловживання ним.

З цього погляду легко пояснюються (а Отцями Церкви дійсно пояс­нені) усі ті місця Святого Писання, які, на перший погляд, можуть виявляти в Богові начебто не сумісне з Його святістю зло:

а) У писанні зустрічаються вислови, у яких Бог уявляється начебто винуватцем жорстокості в злі, наприклад, жорстокості серця фараона (Вих. 4, 21; 10, 1 та ін.) чи серця ізраїльтян (29, 4; Вих. 6, 9). Оскільки,

за свідченням того ж слова Божого, озлоблення фараона залежало від нього самого, а ізраїльтяни самі не наслідували Закон, то вислів: "Бог озлобив серце фараона" чи "ізраїльтян" означає тільки те, що Він попу­стив озлоблення волі людської, а не те, що Сам Він здійснив це озлоб­лення. Такий же зміст і подібних висловів, що зустрічаються в Новому Завіті, наприклад: "Бог дав їм духа засипання, очі, щоб не бачили, і ву­ха, щоб не чули" (Рим. 11, 8);

б) Іноді Бог уявляється в Письмі таким, що начебто схиляє до тих чи інших поганих вчинків, наприклад, коли йдеться про схиляння Богом Давида до гордовитого відліку народу (2 Цар. 24, 1), про волю Божу на спокусу Ахава духом омани (3 Цар. 22, 20-23), на співжиття пророка Осії з непотрібною жінкою (Ос. 1, 2; 3, 1). Але перше місце в усьому цьому приписується злому духові (1 Цар. 21, 1), про Ахава ж наведено видіння, а не якась дійсна історія; осліплення його внаслідок ухилу від світла Божого у пітьму забобон зображується як кара правди Божої. Те ж, що говориться про Осію, являє собою символічне зображення зло­чинної пристрасті ізраїльського народу до язичницьких богів.

в) У деяких місцях Святого Письма Богові приписують спокусу лю­дей, наприклад, Авраама, тому Бог уявляється ніби винуватцем гріха. Але в подібних випадках потрібно мати на увазі, яка спокуса припи­сується Богові. Спокуса - це є доведення якоїсь істоти до такого стану, у якому б її властивості розкрились у дії. Можлива спокуса двох видів:

• Спокуса в злі, чи спонукання до виявлення злих нахилів, що кри­ються в людині.

• Спокуса в добрі, чи напрям, що подає дію в ньому добра у відкритій боротьбі проти зла чи проти перешкод у добрі для досягнення перемоги та слави.

Перше не від Бога (Як. 1, 13), а є наслідком залишення Богом (2 Пар. 32, 31): воно виникає від нашої плоті, від світу, від інших людей і від диявола. Спокуса другого виду від Бога і в міру духовних сил просив її Собі (Пс. 25, 2) Сам Ісус Христос, який "був випробуваний у всьому" (Євр. 4, 15). Такого ж роду була спокуса Авраама в Ісаакові.

4. Всемогутність волі Божої

Всемогутність волі Божої полягає в тому, що Бог приводить у вико­нання все, що угодне Йому без усяких перешкод, так, що ніяка сторон­ня сила не може йому перешкодити чи завадити.

Святе Письмо дуже часто говорить про всемогутність Божу. Воно називає Бога "Господом сил" (Пс. 23, 10), Якому "по силі нема рівного" (Пс. 88, 9), єдиним сильним (1 Тим. 6, 15), Вседержителем (Єр. 32, 18-19; 2 Кор. 6, 18 та інші), у Якого "не зостанеться неспроможним ніяке

слово" (Лк. 1, 37). Він може "із каміння цього піднести дітей Авраамові" (Мф. З, 9). Готуючи Авраама до виконання Своїх обітниць, Бог говорить про Себе: "Я Бог всемогутній" (Бут. 17, 1). Зовні могутність волі Божої спочатку відкрилась у творчому витворі всього того, що Богові угодно було створити, "все, що захотів Господь, сотворив" (Пс. 113, 11). Він со­творив усе єдиним словом, "бо сказав Він і сталося, наказав і з'явило­ся" (Пс. 33, 9). Потім вона постійно відкривається у надзвичайних діях, що здійснюються для особливих цілей, і є чудесами: "Благословен Гос­подь, Бог Ізраїлю, єдиний, що чудеса вчиняє" (Пс. 72, 18; 77, 14).

Примітка:

Проти всемогутності Божої висловлюються іноді й нині деякі за­перечення та здивування. Говорять: оскільки Бог не може грішити, допускати обману, вмерти, зробити смертного безсмертним, мину­лого теперішнім, щоб 2X2 було разом і 4, і 10, і т.ін., то Він не всемо­гутній. Відповіддю на подібне міркування може бути таке: всемо­гутність Божа полягає в тому, що Бог може приводити у виконання все, що угодне Його волі. Якщо ж Його воля не бажає чогось против­ного Його досконалій природі та Його найдосконалішому розумові, то це показує не слабість її і безсилля, а навпаки її силу та могутність.

5. Правда Божа

Воля божественна, будучи сама по собі святою, вимагає й від ро­зумних створінь святості і тому дає їм закон моральний, що веде того, хто виконує його, до святості і, як всемогутня, за виконання його наго­роджує, за порушення карає. Ця властивість волі божественної є найви­щою правдою чи справедливістю. Правда волі Божої, отже, вияв­ляється у двох діях: у правді, яка дає закон святості (правда законодав­ча), та в правді, яка віддає моральним істотам кожному згідно заслуг (правда мздовоздавальна чи правосуддя). На обидві дії волі Божої вка­зує апостол, коли говорить про Бога, що "Він один є Законодавець і Суд­дя, що може спасти й погубити" (Як. 4, 12).

Воля Божа найсвятіша, вона вимагає й від людей святості. Через Мойсея Бог говорив: "Будьте святі, бо святий Я Господь, Бог ваш!" (Лев. 19, 2). Спаситель світу також повчав: "Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш небесний" (Мф. 5, 48; пор.: 1 Петр. 1, 15).

Бог є також праведним Суддею, Який віддячує за виконання чи по­рушення даного Ним закону. "Мені помста належить, Я відплачу", - го­ворить Господь (Повтор. 32, 35; Рим. 12, 19; Євр. 10, ЗО). "Не обманюй­теся, - Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне. А хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне" (Гал. 6, 7-8). Ним на

вічні часи установлений такий закон, що правда та добро вже природно тягнуть за собою відносне блаженство, а зло й хиби - муки та зло.

Одкровення засвідчує, що Бог дійсно виявляв і виявляє своє пра­восуддя і в особливих діях Свого Промислу. Так, "Бог Ангелів, що згрішили, не помилував був, а в кайданах темряви вкинув до пекла і пе­редав зберігати до суду" (2 Петр. 2, 4; Іуд. 6), згрішили прабатьки, і та­кож були віддані суду Божому (Бут. 3). Подальша історія людства підтверджує правосуддя Боже вказівками на численні дії Його, подаючи приклади покарання за безчестя та винагороди за виконання святої волі Його як цілих народів і всього людства, так і окремих осіб, як, на­приклад, всесвітній потоп, доля Содому й Гоморри, змішання мов та розсіювання племен і т. ін. Особливо ясно й виразно видно дії правосуд­дя Божого в історії богообраного ізраїльського народу від її початку і до наших днів.

Правосудний Бог і стосовно окремих осіб, "бо очі Господні до пра­ведних, а вуха Його до їхніх прохань, а Господнє лице проти тих, хто чи­нить лихе!"(1 Петр. З, 12). "На нечестивих перебуває гнів Божий" (Ін. З, 36; Рим. 1, 18; 12, 19; Еф. 5, 6; Пс. 77, 31 та ін.).

Як на особливі, надзвичайні прояви правосуддя Божого Одкровен­ня вказує на тайну покаяння та майбутній всесвітній суд. У справі пока­яння Бог "того, хто не відав гріха (Ісуса Христа), Він учинив за нас гріхом (зробив для нас жертвою за гріх), щоб стали ми Божою правдою в Нім" (2 Кор. 5, 21). "Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів" (Рим. З, 25). А в день всесвітнього суду Божого "кожен прийме згідно з тим, що в тілі робив він, чи добре, чи лихе" (2 Кор. 5, 10).

Узгодження правосуддя Божого з тим явищем, що праведники часто Бідують, а грішники Благоденствують

Як на заперечення проти правосуддя Божого з давніх часів вка­зується на торжество (перемогу) морального зла в особі грішників, що благоденствують, тоді як принижується доброчесність в особі страж­денних і гнаних праведників. Але:

а) На землі немає повної відплати, тому й праведники можуть час­то страждати, а нечестиві благоденствувати.

б) Лиха та видиме благоденство часто залежать від людей, від їхньої несправедливості. Бог узагалі не утискає свободи Своїх істот і не бажає її утискати і в цьому випадку.

в) Праведні люди під вагою свого зовнішнього становища користу­ються найдорогоціннішими внутрішніми благами: світом духовним, ра­дощами та втіхами від Бога (Рим. 14, 17), а грішники, при зовнішньому благополуччі, мають джерело мук для себе в найбільших своїх пристра-

стях і беззаконнях (Прем. 11, 17), що згубно впливають на їхню душу й тіло.

г) Не буває на землі праведника, який би ні в чому не згрішив (І Ін. 1, 6; Притч. 20, 9). Бог допускає це з благою метою, щоб через лиха очи­стити праведників від усякого гріховного бруду (Прем. З, 6; 1 Петр. 1, 6- 7), утвердити в добрі (Рим. 5, 3-5; 2 Кор. 4,16), і, караючи тимчасово тут, піднести їх у майбутньому (Прем. З, 4-5; 2 Кор. З, 17). З іншого боку, грішники мають іноді в собі немало доброго; у той же час вони спонуку­ються до покаяння тим, що Бог, впливаючи на їх благість, не карає за гріх (Рим. 2, 4; 2 Петр. 2, 9).

д) Головне ж те, що є інше життя, у якому правда Божа воздасть усім згідно заслуг, коли праведники будуть вічно блаженствувати, а грішників спіткає покарання [72, С. 129-135].

III. Почуття чи чуттєвості Божі, їх властивості

На буття в Богові здатності, відповідної у нашій духовній природі спроможності почуттів (чи нашому серцю з його чуттєвостями), Одкро­вення вказує в багатьох випадках. Так, про Бога говориться, що Він в одних випадках радіє від усього серця Свого (Єр. 32, 41), а в інших Йо­го серце сповнюється жалістю (Ос. 11, 8), що Він любить правду й не­навидить беззаконня (Пс. 44, 8; Притч. 11, 20; Євр. 1, 9). Істотними вла­стивостями нашого чуттєвого духа є, з одного боку, потяг і любов до власного блага та почуття блаженства від володіння цим благом; з іншо­го - потяг до блага інших чи любов до інших. Те ж саме Одкровення при­писує й Богові, звичайно, у найвищому ступені. До істотних властивос­тей Божих з погляду Його чуттєвості, отже, належать:

• всеблаженство Боже;
  
• нескінченна благість чи любов до живих істот.
  

1. Всеблаженство Боже

Ця властивість у Богові є необхідним наслідком усіх інших Його властивостей і досконалостей. У Богові вся повнота буття й життя, Бог у Самому Собі має все потрібне для повного блаженства, тому любов до блага в Ньому незмінно збігається із самим Його володінням, а внаслідок цього Йому споконвічно повинно бути властиве незмінне все ­блаженство.

Святе Письмо називає Бога Блаженним (1 Тим. 1,11; 6,15), вказує, що повнота радощів - перед обличчям Його, "радість велика з Тобою, завжди блаженство в правиці Твоїй" (Пс.15,11) Праведники будуть зна­ходити блаженство в спогляданні Бога: "блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога..." (Мф. 5, 8).

2. Нескінченна благість чи любов Божа до живих створінь

Ця властивість чи досконалість Божа полягає в тому, що Бог дарує живим істотам Своїм стільки благ і досконалостей, скільки потрібно для їх блаженства і скільки кожна з них може прийняти в силу своєї приро­ди та стану.

Благість, згідно з ученням Одкровення, складає сутність Божу. "Як­би у нас, - говорить Григорій Богослов, - хто спитав, що ми почуваємо і чому поклоняємося, відповідь готова: ми шануємо любов. Бо, за вис­ловленням Святого Духа (1 Ін. 4, 8, 16), "Бог є любов" [131, С. 145]. Лю­бов чи благість змусили створити світ із розумно-моральними істотами, здатними любити Його і знаходити у Ньому для себе блаженство (Еф. 1, 5, 9; Ін. 14, 23; Мф. 25, 34). Усі продумані дії Бога у світі є сутністю прояву Його благості: "Господь добрий до всіх, а Його милосердя на всі Його творіння" (Пс. 145, 9). Якою б не була малою та нікчемною жива істота, благість Божа не тільки не гребує нею, але й з любов'ю піклується про її життя та біди.

Зокрема, Свою благість Бог явив і являє стосовно людини. У Ста­рому Завіті Бог, звертаючись до Ізраїлю, говорить: "Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони по­забували, то Я не забуду про тебе!" (Іс. 49, 15). А в Новому Завіті Спа-ситель говорить: "І не називайте нікого Отцем на землі, бо один вам Отець, що на небі" (Мф. 23,9).

Він по-батьківськи переймається всіма нашими молитвами (Мф. 7, 9-11), піклується про всі наші негаразди, не виключаючи і поганих із нас: "щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних" (Мф. 5, 45; пор. Діян. 17, 25).

Найвищим же проявом і свідченням нескінченної благості Божої до нас Слово Боже являє досконалу справу нашого Викуплення єдинород-ним Сином Божим: "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдино­родного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (Ін. З, 16).

Сумісність у Богові любові з благістю правосуддя

Нескінченна благість Божа, яка подає безліч благ вільним розумом істотам, здається дещо несумісною із правосуддям Божим, яке суворо карає за гріх.

Дехто з древніх єретиків (гностики, особливо Маркіян, маніхеї, пізніше павликіани та богомили), вважаючи неможливим існування в єдиному Богові властивостей любові та правосуддя, навіть припускали існування двох богів: верховного благого, що є батьком, який любить і

милує (новозавітне), і бога, підлеглого йому, злого, який відкривається грізним суддею, що карає (старозавітне). Але й у сучасному христи­янському суспільстві багато хто уявляє Бога лише Богом любові й гото­вий вилучити з поняття про Нього властивості правосуддя. Таке уявлен­ня про Бога не можна не визнати однобічним. Звичайно, Бог є любов, але любов Його є справедливою, як і правда Його є правдою, одухотво­реною любов'ю: любов без правди не була б істинною любов'ю, а була б простою чутливістю та добродушністю. Так і правда без любові не бу­ла б істинною правдою, а перетворилася б у холодність чи бездушність, близьку до жорстокості. Одкровення не розділяє правди й любові у Бо­гові, а зображує Бога і люблячим Отцем, і правосудним Суддею, при­своюючи обидві ці властивості Богові разом й кожну нарізно (див. Пс. 24, 8-Ю; 84, 114, 5; 144, 7, 17; Сір. 16, 13; Єр. З, 11-13 та ін.).

Правда ж Божа, коли вона воздасть блаженством за добро, є тією ж любов'ю до людей. Але й тоді, коли вона в теперішньому часі довго­терпіння Божого позбавляє грішника тих чи інших благ і прямо карає за зло, вона є благою, бо головна мета земних покарань Божих, незалеж­но від їх зрозумілого для всіх інших прикладу, спонукати самого грішни­ка до того, щоб він більше не грішив, а виправився. "Бо Господь кого лю­бить, того Він карає, і б'є кожного сина, якого приймає!" (Притч. З, 11-12; пор. Євр. 12, 5-8). Тому Божі покарання Отці Церкви порівнювали з ме­дичними розпорядженнями, іноді суворими (припікання, відсічення час­тин тіла), але такими, що виходили в лікарів із співчуття до хворого та бажання допомогти йому.

Але правосуддя Боже, коли позбавляє блаженства упертих і запек­лих грішників, робить це не через нестачу в Богові благості й любові, а за непридатністю самих нерозкаяних грішників прийняти дари Його лю­бові, тому що вони самі з пихою відкинуть їх [72, С. 135-144].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Поняття про істотні властивості Божі та їх поділ.
   
2. Онтологічні властивості єства Божого: самобутність, незмінність, вічність, всюдиприсутність.
   
3. Святе Письмо Старого і Нового Завіту про духовність Єства Божого.
   
4. Антропоморфізм і антропатичність єства Божого.
   
5. Властивості єства Божого як Духа.
   
6. Святе Письмо про розум Божий і його властивості.
   
7. Святе Письмо про всезнання Боже.
   
8. Святе Письмо про Боже передбачення та узгодження зі свободою людських дій.
   
9. Святе Письмо про премудрість Божу.
   

10. Воля Божа та її властивості.
    
11. Святе Письмо про свободу волі Божої.
    
12. Святе Письмо про святість волі Божої.
    
13. Святе Письмо про походження зла.
    
14. Святе Письмо про всемогутність волі Божої.
    
15. Святе Письмо про правду Божу.
    
16. Святе Письмо про правосуддя Боже та таке явище, що праведники бідують, а грішники благоденствують.
    
17. Святе Письмо про почуття Боже та Його властивості.
    
18. Святе Письмо про всеблаженство Боже.
    
19. Святе Письмо про благість чи любов Божу до живих істот.
    
20. Святе Письмо про любов і благість правосуддя.
    

Підрозділ 1.2. Єдність Єства Божого