Древня та докиївська Україна

Вид материала

Документы

Содержание Доповнення 2. Хозарат i араби Доповнення 3. Звитяжні ядвінги Доповнення 4. Скандинавська література Доповнення 5. Християнство та його значення в історії Не отличался год от года

Подобный материал:

• Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
• Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
• Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
• План дій «україна-нато», 181.04kb.
• План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
• “Древня Греція І риторика”, 128.52kb.
• Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
• Бібліотека древня І вічно юна оселя людського розуму, 74.93kb.
• „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
• Электронное издание, 750.03kb.

Доповнення 1. Смерть Олега

Смерть Ольгова-коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота (“всезнаючого”), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: “від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш”.

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: “то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!” Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: “от сего ли леба смерть мне взяти?!” Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, “разболевся умьре”.

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – “бесовская чудеса творя”. Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100% передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда...

*


Як наші ґерманські родичі з півночi поставляли тепер Києву воїнів, на виправи якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А.Пушкін, обдарований лише “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або “Пугачевского бунта”, писнувши оту свою “Песнь о вещем Олеге”. Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне “вєщій”. Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є “вєщій”? “Вєщім” був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – “кудєсник, любимєц богов”.

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздiшої у світі.

Доповнення 2. Хозарат i араби

Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610-629, яку Л.Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Iран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Iран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все iнше було добуте шляхом агресії.

Після зайняття Iрану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Iсторію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.

Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.

Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Iбн-Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар-Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар-Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4 000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.

Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.

На рік 684 припадає короткочасна окупація хозарською армією всього Закавказзя, та закріплення за ним данин Хозарату.

Однак, араби не заспокоюються. Новий арабський намісник Вірменії, Мохаммед Iбн-Огбай, – знову займає Дербент, але довго утриматись не може. Та, відомо, що араби 708 знову його займають, а хозари знову 710 його відбивають. Тільки 713 арабам удається захопити знову цей важливий стратегічний центр, базу агресії. Потім – знову гублять. Але, попри це, хозари 721 займають Вірменію та вирізають там усіх арабів; потім забираються додому.

Новий арабський намісник Вірменії, Джеррах Iбн-Абдаллах аль Хакімі, один із кращих полководців халіфа, – вирушає в похід на хозарів. Йому вдається, ніби, взяти Семендер та Беленджер, навіть пограбувати навколишні могили. Але, схоже, попри й ці блискучі перемоги, які так розписують арабські ж історики (хозарских свідчень ми не маємо), халіф у Багдаді не задоволений, щось не до вподоби. Він відкликає Джерраха та призначає вже знайомого нам Хабіба аль Маслама. Цей розпочинає похід на хозарів, але вимушений повернутись; так, чомусь, нікого й не перемігши. А хозари знову, 729 нищать арабських окупантів у Албанії та без втрат повертаються до каганату.

Після цього Хабіба іще раз замінюють на Джерраха, але хозари через рік, 730, знову йдуть на Закавказзя; військо очолює досвідчений воєначальник, син кагана Барджіль. Увійшовши стрiмким маршем до Албанії, війська Барджіля негайно почали вишукувати та вибивати мусульман, а Барджіль з головними силами дійшов Ардебілю, де стояв зі своєю армією Джеррах. Там, у дводенному побоїську хозари винищили впінь всі арабські сили, до останнього араба, разом із Джеррахом. Цей таскав за собою у походи весь свій гарем (не міг без нього), та всі його дружини та діти були продані у рабство.

Після цього погрому знову випливає Хабіб, когось там воює, навіть 732 займає Дербент, але... Його знову замінюють, цього разу на самого Мервана Iбн-Мохамеда, двоюрідного брата халіфа, та кращого і вдаливішого воєначальника арабського світу. Він відразу ж поліз на Беленджер, але чогось був змушений повернутись, ніби завдяки сильним дощам (!); одне слово – парасольки позабували...

Потім, 737, він розпочинає новий похід на північ, цього разу в саме серце Хозарату, до Волги, та мало не примушує кагана прийняти iслам. Тут арабські записи набувають настільки невірогідного змісту, що втрачають навіть видимість правдоподібності. Одне слово, ніби повний тріумф, а Мерван кудись раптом зникає.

Тому найкраще буде закінчити посиланням на совєцького історика:

По цьому Мерван направився назад у Закавказзя, захопивши величезну кількість полонених та багату здобич. Каган повернувся до приволзької столиці. Попри безсумнівну перемогу арабів та повний розгром хозарів, Хозарія не стала васалом халіфата. Араби, не маючи значних сил, не забажали залишитись у країні, їм не сподобалась холодна та похмура північна земля. Через кілька років каганат знову зміцнів.

(С.А.Плетнева, Хазары, Москва, 1986, с.40)

Отже, як бачимо, арабам знадобилося більше півстоліття на те, щоб зметикувати, що кавказький виноград є надто для них зелений. Бо забралися, врешті, не тільки з Хозарату, але й з Кавказу.

Доповнення 3. Звитяжні ядвінги

Цей нарід, ядвінги (або за літописом – “ятвягі”), відноситься, схоже, до тих, що були відомі з дуже давніх часів. Геродот, мало не за півтисячоліття перед н. е. побував у Скитії та написав, що десь на північний захід, за скитами, – живуть “меланхлени” – чорне плем’я, яких він – цілком очевидно, скитами не вважає. Однак, назва меланхлени сучасною литовською мовою пишеться як “юод вінгіс”, що виходить знову ж те саме: фонетично досконало співпадає з назвою історичних ядвінгів. Цих же останніх знали як войовничий нарід, що з незапам’ятних часів заселяв лісові пущі за Прип’яттю та Десною, дещо заходячи й на південь.

Ми не знаємо, ким були ці люди за часів Геродота. Не знаємо, навіть, чи входили вони колись до складу Великої Кимерії? – чи були, може, тільки її сусідами, частиною розлеглого колись світу балтів, який не вичерпувався й Великою Кимерією, бо простягався від Балтику по Чорне та Середземне моря.

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у “Слові о полку Iгоревє”, що “Дів кличе з дерева”, – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275 – 1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву “чернегів”, та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернiгова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.

Доповнення 4. Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця “Ночі Середньовіччя” – десь на 1 000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки “віси” (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – “саги”, оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді (“Сага про Еґіля”) або про цілі роди (“Сага роду з Лаксдаля”, “Сага про Стурлунґів тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням “Ночі Середньовіччя” й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Iсландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі “Ланднамабок” – “Книзі про взяття країни”. Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179-1241) та почасти з них складена його славетна “Гаймскрінґла” – “Коло батьківщин”.

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених ХVIII – ХIХ ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь-яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь-коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: “Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг”, у німецькому “Iсторичному журналі” за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: “Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною”.

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але... Але, чи не стукає він ( принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що мiстяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Iрландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924-939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Iрландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше до Англії. Йорк стає на час столицею Етельстана, та це визнає навіть норвезький король Ґаральд (Ковтун, 860-933), пославши до двору Етельстана свого сина Гакона. Помираючи, він передає владу синові Еріку (Кривава Сокира, 940-945), але втручаються брати та розпочинається звична гризня за владу. Ерік вимушений тікати до Данії, до короля Ґаральда, сина Ґорма, а 963 з’являється в Йорку.

Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.

Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько-норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939-946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946-955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого яола Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.

Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до iншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018-1035), конунга данів.

Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королiвств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину (“ґірд” на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі-двох.

На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню-три воїнів, конунг – до тисячі... Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.

В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.

А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.

Підсумок всього цього може бути тільки один: будь-які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.

Доповнення 5. Християнство та його значення в історії

Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християн­ською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.

Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь-яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.

Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тiльки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але...

Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.

Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх “особо уполномо­чєнних” посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується “намісником Бога на землі?”

Оті, від несмертельної “наукі наук” – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є “опіум для народа”, але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – “єдинобожжя”, а до того ще й “рєлігія классового общєства”. Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте “классовоє общєство”, – починаються з альфи та омеги всього – “рабовладєль­чєского общєства”. А перед тим було саме “варварство” та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий “бог”.

Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.

Але, так було лише на самому початку.

Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймнi – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.

Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.

Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного – Хана Тенгрі.

Або, простіше кажучи, абсолютна ідея єдиного Бога – Творця Світу, – обрастає пропускними пунктами та митницями на шляху до Бога. Системою, створеною людьми та на користь (небагатьом) людям же. От тільки шкода, що користь від цього – не всім однакова: патріархові – одна, попові – друга, а звичайному парохові, – й зовсім третя...

Але, оглянемо історичний шлях християнства: як воно стало тим, чим є насьогодні? Та, як написане у євангелії: “судіть їх за ділами їх”.

Первісне апостольське християнство, як можна думати, було релігією соціального протесту пригнічених народів Римської імперії. На це, принаймні вказують заклики до багатих – роздавати багатство бідним, та особлива схильнicть до убогих тілом та духом. Зауважимо, що на таких засадах не може функціонувати жодне суспільство, але християнство й не палилося створити нове суспільство. Християнство, зі своїм поширенням, – починає жорстоко переслідуватись в Римській імперії, яка слушно вбачає в ньому загрозу самому своєму існуванню. Але, проходить час, і... На початку IV ст., після чергових переслідувань за цезара Діоклетіана (284-305), ситуація повністю змінюється. Видаються спочатку декрети про віротерпність (цезар Ґалерій), а вже до середини IV ст. християнство стає державною релігією Римської імперії (!). Такий крок з боку імперії – є цілком зрозумілий. Хитаючись під ударами варварів, вона ладна схопитись і за соломину.

Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.

Поведінка імперії зрозуміла, але... Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211-217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія... Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишнiх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.

Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було “ні елліна, ні юдея”, але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216-276). Iще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву “інквізиція”, але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.

За часів царя Петара I (927-969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і роз­по­всюджу­ються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.

Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів або альбіґенсів з’являються у Франції, на півдні, де користуються під­тримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Iнокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.

Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).

Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що “... серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено...” Початком усього стала книга “Маллеус мале­фікорум”, що повсюдно перекладається як “Молот на відьми”, видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізито­ром Iнститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до ХIХ ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.

Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?

Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.

Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По-перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По-друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає “джіхад” – війну проти невірних.

Але, по кількох століттях християнства народжується черговий пророк – Мохамед (570-632), та з ним виникає новіший порівняно до християнства пагін того ж самого класичного юдаїзму. Починаються війни, – Хрестові походи, і всяке таке. Знову гине чимало людей, а за віщо, власне? Бо, як Бог є один – то він один і той самий для всіх: жидів, християн, мусульман чи ще когось. Отже, воюють за те, який шлях до Бога є кращий, правильніший. А сваритись за це – можуть лише розумово хворі люди, бо шляхів до Бога – може бути безліч. Це повинно бути зрозуміло й останньому дурневі.

Християнство, стільки ж невігласне, скільки непримиренне, – роздирають внутрішні протиріччя. По рокові 1054 настає Велика Схизма – розпад на католицьке, класичне, та візантійське християнство, найбільш невігласне та відстале. Реформації (Мартін Лютер, тези від 1517) передують релігійні війни гуситів (1419-1434) у Чехії, а після неї Німеччиною котиться Селянська війна (1524-1526). Iз розпо­всюджен­ням лютеранства на всю північ Європи вибухає тридцятирічна війна між католиками та реформатами, яка спустошує цілу Європу (1618-1648). Продовженням цієї війни стали Козацькі Війни в Україні. Бо, йшлося тут не так про права та свободи українського народу, як про права православ’я, утискуваного класичним католицизмом.

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Iмперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією “варварського” світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у “варварському” світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

Не отличался год от года,

как гунн от гунна, гот от гота,

во вшивой сумрачной орде.

Він вважав, напевно, що створив шедевр (“года – гота”, яка ж оригiнальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох “культурних” потоків: класичного російського – вошиво-православного (отого – від “курних ізб”), та новітнього прогресивного – вошебойно-совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деiнде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у ХVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичiсуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Iсландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохри­сти­янському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Iсламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, iрландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у ХХ ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій “варварській” Iсландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґiї, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури...

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але... їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли-небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права i врешті – навіть добробут. От такі справи...

*

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доiснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в першi столiття свого iснування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок iдiотичної, але якої ж привабливої думки: “Але, iдея ж прекрасна!”

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний iмперський мiт.